На превеликий Харланів подив, Сеннор поставив запитання відкрито: чи не може з’явитися в новій Реальності особа, аналогічна тій, яку взяли у Вічність із попередньої Реальності? Відтак він проаналізував можливість зустрічі Вічного зі своїм аналогом у Часі, в тих випадках, коли той знає і коли не знає про це, і висловив припущення щодо можливих наслідків у кожному випадку. (Тут він зовсім близько підійшов до того, чого найбільше боявся в душі кожен Вічний, і Харлан, стрепенувшись, поквапливо пропустив це місце у фільмокнизі. І, звичайно, Сеннор у своїх дискусіях приділяв чимало уваги долі літератури та мистецтва за найрізноманітніших Змін Реальності.
Твісел не сприймав Сеннорових поглядів.
— Якщо мистецтво не піддається Обчисленню, — кричав він Харланові, — тоді на якого біса оті безконечні дискусії?!
Харлан знав, що думку Твісела поділяє переважна більшість членів Ради Часів.
А тепер Харлан стояв перед полицями з романами Еріка Лінколью, якого називали найвидатнішим письменником 575-го Сторіччя, і дивувався. Він налічив п’ятнадцять різних «Повних зібрань творів», узятих, безперечно, з різних Реальностей. Було очевидно, що вони відрізняються одне від одного. Один комплект, наприклад, був менший, ніж. решта. Либонь, добра сотня Соціологів, подумалось Харланові, заробили собі звання, проаналізувавши різницю між ними з погляду соціологічного тла кожної Реальності.
Харлан пройшовся тим крилом, де експонувалися прилади й механізми з різних Реальностей 575-го. Він знав, що багато з них вилучено з Часу й збережено тільки у Вічності як зразки людської винахідливості. Вічність оберігала людину від наслідків її власної, надміру жвавої технічної уяви. То була найголовніша турбота Вічності. Не минало й біороку, як десь у Часі ядерна технологія підходила так близько до небезпечної точки, що Вічності доводилося зупиняти її.
Харлан вернувся до бібліотеки й підійшов до полиць з фільмокнигами з математики й математичної історії. Він пройшовся пальцями по кількох назвах, трохи подумавши, відібрав п’ять плівок і розписався за них.
Епізод п’ятий. Нойс.
То була найважливіша частина інтерлюдії, по-справжньому ідилічна частина.
У вільні години, коли не було Купера, коли Харлан міг їсти на самоті, на самоті читати, на самоті спати, на самоті чекати завтрашнього дня, він пробирався до капсул. Він був щиро вдячний особливому становищу Техніка в суспільстві. Йому й не снилося, що можна бути таким вдячним людям за те, що вони всіляко уникають тебе.
Ніхто не запитав у нього, чи має він право сідати в капсулу, ніхто не поцікавився, куди він зібрався — в минуле чи в майбутнє, — нічиї допитливі очі не пильнували за ним, нічиї дбайливі руки не пропонували йому допомоги, нічий балакучий рот не намагався перекинутися з ним бодай словом.
Він міг робити все, що тільки заманеться.
— Ти так змінився, Ендрю, — сказала йому Нойс. — Боже мій, як ти змінився!
Він дивився на неї і всміхався.
— В чому змінився?
— Адже ти всміхаєшся. Невже ти ніколи не дивився в дзеркало й не бачив своєї усмішки?
— Я боюсь дивитися в дзеркало. Я все кажу собі: не може бути, щоб я був такий щасливий. Я хворий. Я марю. Я збожеволів і навіть не здогадуюсь про це.
Нойс підійшла ближче й ущипнула його.
— Відчуваєш що-небудь?
Він пригорнув її до себе й відчув, що тоне в її шовковистому темному волоссі.
Коли він нарешті відпустив її, вона, ледь перевівши дух, промовила:
— Ось і ще одна переміна. Ти й цьому навчився.
— Я маю чудову вчительку… — почав Харлан і прикусив язика, злякавшись, що Нойс може сприйняти це, як натяк на численних його попередників, які помогли їй стати доброю вчителькою.
Однак її безтурботний сміх не був затьмарений такою думкою. Вони вечеряли разом. У вбранні, що він привіз, Нойс була така ніжна й лагідна, аж Харлан не міг намилуватись на неї.
Простеживши за його поглядом, вона легеньким рухом поправила спідницю й сказала:
— Не треба було привозити мені всього цього, Ендрю. Навіщо, їй-богу.
— Пусте, ніякої небезпеки, — безтурботно відповів він.
— Ні, це небезпечно. Навіщо робити дурниці? Я цілком можу обійтися тим, що тут знайшла, поки… поки ти все владнаєш.
— А чому б тобі не носити власне вбрання й усілякі брязкальця?
— Бо не варто заради них виходити в Час, пробиратися до мого дому, щомиті ризикуючи бути спійманим. А що коли вони зроблять Зміну, поки ти будеш там?
— Мене не впіймають, — нерішуче сказав він. І додав уже впевненіше: — А крім того, мій наручний генератор постійно тримає мене в біочасі, тим-то жодна Зміна не зачепить мене. Розумієш?
— Ні, не розумію, — зітхнула Нойс. — Мені здається, я ніколи не збагну всіх цих премудростей.
— Тут немає нічого складного. І Харлан захоплено почав пояснювати, а Нойс уважно слухала, та з виразу її променистих очей важко було зрозуміти, чи справді дівчину цікавлять оті пояснення, чи вони тільки розважають її.
Ці розмови наповнювали Харланове життя особливим змістом. Уперше він міг з кимось поділитися думками, обговорити свої справи і вчинки. Нойс стала мовби часточкою його самого, але водночас була досить самостійна, з незалежними поглядами, здатна дати несподівану відповідь на будь-яке його запитання. Дивно, розмірковував Харлан, скільки разів він Спостерігав таке соціальне явище, як подружнє життя, а не помітив найголовнішого, не збагнув його справжньої суті. Хіба він уявляв тоді, наприклад, що такі спокійні ідилічні хвилини можуть бути вершиною щастя в подружньому житті?
Зібгавшись калачиком у його обіймах, Нойс запитала:
— Як посувається твоя математика?
— Хочеш глянути?
— Тільки не кажи, що вона завжди при тобі.
— А чом би й ні? Поїздки в капсулах забирають стільки годин. Шкода марно гаяти час.
Він підвівся, видобув із кишені маленький фільмоскоп, вставив у нього плівку і, всміхаючись, закохано дивився, як Нойс прикладає прилад до очей. За хвилю вона повернула йому фільмоскоп і, похитавши головою, сказала:
— Я ще зроду не бачила такої сили закарлючок. От якби навчитися читати вашою Єдиною Міжчасовою Мовою.
— Насправді, — пояснив Харлан, — більшість із цих закарлючок, як ти їх називаєш, — ніякі не літери Міжчасової Мови, а математичні символи.
— Невже ти все це розумієш?
Нойс зачаровано дивилася на Харлана. Хоч би як було кому боляче руйнувати її ілюзії, він усе-таки змусив себе признатися:
— На жаль, не настільки, як хотілося б. Однак я постійно вивчаю математику, аби здійснити те, що задумав. Поки що в мене не вистачає знань, щоб зуміти побачити в стіні отвір, крізь який пройшла б вантажна капсула.
Він підкинув фільмоскоп угору, спритно спіймав його й поклав на маленький столик.
Нойс жадібно стежила за кожним його рухом, і враз його осяяло:
— Побий його Час! Ти ж не вмієш читати Міжчасовою, — вигукнув він.
— Певна річ.
— Отже, з тутешньої бібліотеки тобі ніякої користі. Я й не подумав про це. Тобі потрібні плівки з 482-го.
— Ні, ні. Я не хочу… — поквапливо заперечила вона.
— Ти їх одержиш!
— Слово честі, не хочу. Нерозумно ризикувати заради…
— Ти їх одержиш! — рішуче повторив Харлан.
Харлан востаннє стояв перед нематеріальним кордоном, що відокремлював Вічність від будинку Нойс у 482-му. Він твердо вирішив, що це буде востаннє. Ось-ось має відбутися Зміна. Він не сказав про це Нойс, щоб не завдати їй болю. І все-таки він досить легко зважився ще на одну подорож у Час. Почасти це була просто бравада, бажання похизуватися перед Нойс, привезти їй фільмокниги, вихоплені, сказати б із лев’ячої пащі; а з другого боку — нестримне прагнення «обсмалити бороду іспанському королеві», якщо можна цю Первісну приказку застосувати до гладенько поголеного Фінджі.
А крім того, він матиме нагоду ще раз поринути в таємничу, чарівну атмосферу приреченого будинку. Він відчував її ще тоді, коли входив туди з дозволу просторово-часової інструкції. Він насолоджувався цією атмосферою і минулого разу, коли блукав порожніми кімнатами, збираючи одяг, якісь химерні пуделка, туалетне приладдя зі столика Нойс.
Тепер тут панувала зловісна тиша приреченої Реальності, і це відчувалось не лише у фізичній відсутності звуків. Харлан не міг передбачити, чим стане цей будинок у новій Реальності. Він може перетворитися на невеличкий заміський котедж або багатоповерховий дім, який винайматимуть в оренду на одній з вулиць великого міста. А може взагалі щезнути, і замість чудового довколишнього парку з’явиться дике пустирище. Може статися й таке, що його майже не зачепить майбутня Зміна. І в ньому житиме Аналог теперішньої Нойс (Харлан полохливо відігнав цю думку) або й хтось інший.
Для Харлана цей дім був уже примарою, передчасним привидом, який постав перед ним, аби відійти в небуття. Але будинок так багато важив у Харлановім житті, що він дуже шкодував за ним і в душі оплакував його.
П’ять разів відвідував Харлан цю оселю, і тільки один раз її тишу порушив якийсь звук. Харлан саме був у буфетній. Завдяки розвиненій технології, в цій Реальності слуги були не в моді, і Харлан радів, що в нього — на одну проблему менше. Він порався серед слоїків з готовою законсервованою їжею і вже вирішив, що відібрав досить для однієї поїздки і що Нойс радітиме змозі врізноманітнити тривкі, але несмачні страви порожнього Сектора своїми улюбленими делікатесами. Він аж голосно засміявся, пригадавши, як ще зовсім недавно вважав таку їжу за декадентські витребеньки.
Він ще не перестав сміятися, коли раптом виразно почув різкий звук.
Харлан скам’янів.
Звук пролунав десь позаду. І поки Харлан стояв, неспроможний поворухнутися, в голові йому промайнула думка, що в дім забрався випадковий злодій. Та це ще півбіди. Тоді зблиснув здогад про набагато страшнішу небезпеку — це міг бути хтось із Вічних, посланий сюди для розслідування.
Ні то не злодій. Весь період, відведений йому просторово-часовою інструкцією, був ретельно перевірений і вибраний з-поміж інших саме як найсприятливіший період Часу, у якому відсутні чинники ризику. З другого боку, він здійснив мікрозміну (а може, навіть і не мікро), викравши Нойс.
Серце шалено калатало в грудях. Але Харлан змусив себе обернутися. Йому здалося, ніби двері позад нього щойно зачинилися, подолавши на його очах останній міліметр, перш ніж зрівнятися зі стіною.
Він поборов у собі бажання відчинити двері й обшукати приміщення. Прихопивши із собою відібрані слоїки з делікатесами, він повернувся у Вічність і чекав там аж два дні, перш ніж наважився вирушити до Нойс у далеке майбутнє. Однак ця пригода не мала ніяких наслідків, і Харлан поступово забув про неї.
А тепер, настроюючи прилади на вихід у Час, він знову згадав про той епізод. А може, його просто постійно переслідувала думка про вже зовсім близьку Зміну. Хоч би там як, але потім, вертаючись подумки до цієї миті, він зрозумів, що одна з тих двох обставин стала причиною помилки у виборі Часових координат. Іншого пояснення він придумати не міг.
Помилка далася взнаки не одразу. Пройшовши крізь завісу Темпорального Поля, Харлан опинився в бібліотеці Нойс.
Він уже так занепав духом, що навіть не відчував, як колись, відрази до вишуканого оформлення футлярів із фільмокнигами. Назви книжок були виведені такою закрутистою в’яззю, що їх важко було прочитати. Практичність і зручність тут переважала естетика.
Харлан навмання узяв з полиці кілька книжок і, прочитавши назву однієї з них, був здивований. Книга називалася: «Соціальна та економічна історія нашого часу».
Він якось досі не звертав уваги на цю рису характеру Нойс. Вона, звичайно, була розумниця, та йому ніколи не спадало на думку, що її можуть цікавити такі поважні праці. Харланові самому захотілося проглянути «Соціальну та економічну історію», але він стримався. Коли виникне потреба, він знайде книжку в Секторній бібліотеці 482-го. Фінджі, готуючи Зміну, безперечно, відібрав для Вічності в бібліотеках цієї Реальності все найкраще ще кілька місяців тому.
Він відклав набік «Соціальну та економічну історію», пробіг очима полиці й вибрав кілька фільмокниг, серед яких було зо два романи та кілька наукових праць. Відтак прихопив два кишенькові фільмоскопи і все це спакував у свій рюкзак. І тут він знову почув звук. Помилки бути не могло. То був не просто якийсь короткочасний, невиразний шум. До нього долинав сміх. Чоловічий сміх. У будинку був ще хтось.
Харлан не помітив, як випустив з рук рюкзака. Невже він потрапив у пастку?!
Розділ 10
У ПАСТЦІ
Здавалося — лихо неминуче. Немов над ним глумилась сама доля. Востаннє він увійшов у Час, щоб востаннє втерти Фінджі носа, немов отой глек із стародавньої казки, що востаннє пішов по воду. Треба ж було йому вскочити в отаку халепу!
Невже сміявся Фінджі?!
Хто б іще міг вистежувати його, розставляти тенета, вичікувати і тепер тішитися своєю перемогою?
Невже все втрачено? В цю першу драматичну мить він був такий приголомшений, так упевнений у безвиході, що й гадки не мав вислизнути з приміщення, спробувати повернутися у Вічність. Він вирішив віч-на-віч зустрітися з Фінджі.
Якщо потрібно буде, він уб’є його.
Нечутними, але впевненими кроками Харлан почав підкрадатися до дверей — так скрадається вбивця до своєї жертви. Він вимкнув автоматичний звуковий сигнал і легенько прочинив двері. Всього на два дюйми. Три. Двері подавалися зовсім нечутно.
У суміжній кімнаті спиною до нього стояв чоловік. Він був надто високий для Фінджі, й ця обставина стримала Харлана від подальших дій.
Трохи згодом, коли спало миттєве обопільне заціпеніння, чоловік почав сповільна, дюйм по дюймові повертати голову.
Харлан не встиг навіть розгледіти його профілю. Перш ніж невідомий повернувся упівоберта, Харлан, зібравшись на силі, з жахом відступив від порога. Автоматичний механізм безгучно зачинив двері. Не тямлячи себе, Харлан позадкував у глибину кімнати. Він важко дихав, серце так калатало, ніби ось-ось мало вистрибнути з грудей.
Фінджі, Твісел, Рада Часів, всі вони разом узяті не довели б його до такого стану. І не фізичний страх перед небезпекою позбавив його мужності, а скоріш — інстинктивна відраза до того, що могло відбутися.
Він підібрав рюкзак з фільмокнигами й, притиснувши його до грудей, примудрився після двох невдалих спроб відчинити двері у Вічність. Ноги самі несли його. Дивом він дістався до 575-го, а потім до своєї кімнати. Ставлення людей до Техніків, яке він нещодавно гідно оцінив, знову виручило його. Кілька Вічних, що трапилися на його шляху, звично відступили вбік і дивилися кудись удалину поверх його голови.
Це було просто щастя, бо на його блідому обличчі застигла гримаса смертельного жаху і, здавалося, ніяка сила не змахне її, не змусить кров знову прихлинути до щік. Та ніхто навіть не глянув у його бік, і Харлан подякував Часові, Вічності і тій сліпій Силі, що є перстом самої Долі.
Він не встиг упізнати того, другого чоловіка в будинку Нойс, однак тепер був упевнений, що не помилився.
Коли Харлан уперше почув у будинку шум, він сміявся, а звук, що перебив його сміх, був такий, ніби впало щось велике в кімнаті поряд. Наступного разу хтось розсміявся в суміжній кімнаті, і Харлан випустив з рук рюкзак із фільмокнигами. Першого разу він обернувся і побачив, як зачинилися двері. Другого разу Харлан зачинив двері, коли незнайомець почав повертати голову.
Він зустрів самого себе!
В ту саму мить Часу і майже в тому самому місці він і той другий Харлан, що прийшов у дім Нойс на кілька біоднів раніше, ледь було не зіткнулися віч-на-віч. Він припустився помилки, настроївши прилади на вже використану ним мить, і Харлан зустрів Харлана.
Чорна тінь жаху переслідувала його ще довго, заважаючи працювати. Він кляв себе, обзивав боягузом, але ніщо не допомагало.
З тієї миті все його життя мовби покотилося вниз. Він міг точно вказати на ту фатальну межу, що розполовинила його долю. Відтоді як він, востаннє настроюючи пульт керування дверима Часу, припустився помилки, його дедалі частіше й частіше переслідували невдачі.