— Цілком можливо. Почнемо пошуки?
Він дістав з полиці другий том, розгорнув на першій-ліпшій сторінці й одразу прикипів очима до тексту.
«Невже він розраховує на несподіваний успіх?» — подумав Харлан.
Перехопивши здивований погляд Харлана, Твісел, здавалося, прочитав його думки, бо враз почервонів і поставив книгу на місце.
Харлан узяв з полиці перший том, датований 1925-м роком, і почав повільно гортати сторінки. Все його тіло застигло в напруженій позі — рухалися тільки очі й права рука.
Через певні проміжки біочасу, які здавалися Харланові цілою вічністю, він підводився і, бурмочучи щось собі під ніс, діставав черговий том. В ці короткі інтервали поряд нього неодмінно з’являлася чашечка кави або бутерброд.
Харлан важко зітхнув:
— Ваша присутність тут необов’язкова.
— Я тобі заважаю?
— Ні.
— Тоді я залишусь, — пробурмотів Твісел.
Поки Харлан переглядав журнали, Твісел, мов неприкаяний, тинявся з кутка в куток, час від часу підходив до полиць і безпорадно роздивлявся корінці книг. Одна за одною догоряли сигарети, обпікаючи йому пальці, але він не чув болю.
Біодень закінчився.
Сон був короткий і тривожний. Вранці, в перерві між гортанням томів, Твісел, відсьорбнувши ковточок кави, задумано промовив: — Іноді мені здається дивним, чому я не відмовився від звання Обчислювача після того, як… ну, ти знаєш, що я маю на увазі.
Харлан кивнув головою.
— Мені хотілося відмовитись, — вів далі старий. — Страх як хотілося. Цілі біомісяці я плекав надію, що більше не матиму справи із Змінами. У мене з’явилася хвороблива відраза до них. Я навіть почав задумуватися над тим, чи взагалі вони потрібні. Просто дивовижно, до чого можуть довести людину емоції.
Ти добре знаєш Первісну історію, Харлане. Знаєш, що вона собою становить. Її Реальність розвивалася сліпо по лінії максимальної ймовірності. І коли максимальна ймовірність означала епідемію чуми або десять Сторіч рабства, занепад культури або… давай підшукаємо щось справді паскудне… або навіть атомну війну, якщо тільки вона була можлива в Первісну епоху, то — побий його Час! — це відбувалося. Люди не могли відвернути катастрофи.
Вони навчилися відвертати її тільки після заснування Вічності. Починаючи з двадцять восьмого Сторіччя, подібні явища не трапляються. Ми піднесли нашу Реальність на такий рівень загального благоденства, про який у Первісні Часи люди навіть не мали уявлення. Такого рівня можна було досягти тільки завдяки Вічності, оскільки ймовірність його надзвичайно мала.
«Чого він домагається? — присоромлено подумав Харлан. — Щоб я ще швидше працював? Я і так вибиваюся із сил».
— Коли ми зараз упустимо нагоду, — вів далі Твісел, — то Вічність зникне і, очевидно, назавжди. Я цілком певен: в такому разі відбудеться грандіозна зміна всієї Реальності у бік максимальної ймовірності. А це призведе до атомної війни й загибелі людства.
— Краще я візьму черговий том, — сказав Харлан.
— Як ще багато залишилося, — розгублено промовив Твісел під час наступної перерви. — Чи не можна проглядати їх швидше?
— Скажіть, як це робити, — відповів Харлан. — Мені здається, що я повинен переглянути кожну сторінку від початку до кінця. А як переглядати ще швидше?
Харлан не переставав методично гортати сторінки.
— Все, — сказав він нарешті. — Літери зливаються перед очима, пора спати.
Закінчився другий біодень.
На третій біодень пошуків о 10 годині 22 хвилини за єдиним біочасом Харлан жадібно вп’явся очима в сторінку і тихо сказав:
— Ось воно.
— Що? — не зрозумів його Твісел.
Харлан підвів голову: на його обличчі відбився подив.
— Я не вірив в успіх. Знаєте, я ніколи по-справжньому не вірив в успіх, а ваші розмірковування про журнали та рекламні оголошення здавалися мені пустою балаканиною.
Нарешті Твісел збагнув, у чім річ.
— Ти знайшов його!
Він кинувся до Харлана й тремтячими пальцями судомно вчепився в том.
Харлан вихопив у нього книгу й притьмом загорнув її.
— Хвилиночку! — сказав він. — Самі ви не знайдете. Навіть коли я вам покажу сторінку.
— Що ти накоїв? — скрикнув Твісел. — Адже ти загубив його.
— Ні, не загубив. Я знаю, на якій воно сторінці. Але спершу…
— Що спершу?
— Обчислювачу Твісел, — сказав Харлан, — нам ще треба з’ясувати одну дрібничку. Ви сказали, що мені повернуть Нойс. Хай тоді приведуть її до мене. Я хочу її бачити.
Твісел здивовано витріщився на Харлана; його рідке сиве волосся скуйовдилося й стирчало в усі боки.
— Ти жартуєш?
— Ні, — гостро відповів Харлан. — Мені, не до жартів. Ви обіцяли, що все залагодите… Може, ви жартували? Нойс повинна бути зі мною. Ви обіцяли.
— Авжеж, обіцяв. І я виконав свою обіцянку.
— Тоді покажіть мені її живу й неушкоджену.
— Знаєш, я ніяк не зрозумію тебе. То ж не я заховав її. Ніхто її від тебе не ховає. Вона й досі там, у далекому майбутньому, про яке Фінджі говорив у своєму донесенні. О всемогутній Часе! Я ж тобі сказав, що їй нічого не загрожує.
Харлан напружено втупився в старого й промовив здушеним голосом:
— Не грайтеся словами. Гаразд, вона в далекому майбутньому, і їй нічого не загрожує. А що мені з цього? Зніміть темпоральний бар’єр із 100 000-го…
— Що зняти?
— Бар’єр. Капсула не проходить крізь нього.
— Ти мені ніколи про це не казав, — обурився Твісел.
— Хіба?
Харлан був украй здивований. Хіба він не казав Твіселові про бар’єр? Адже він тільки про це й думав. Невже не прохопився жодним словом? Харлан ніяк не міг пригадати. До нього знову повернулась рішучість.
— Гаразд, — твердо промовив він. — Вважайте, що я сказав вам зараз. Зніміть бар’єр.
— Але ж це неможливо. Бар’єр проти капсули? Темпоральний бар’єр!
— Ви хочете сказати, що не ставили його?
— Присягаюсь Часом, не ставив!
— Тоді… тоді… — Харлан відчув, що блідне. — Виходить, капсульні шахти заблокувала Рада. Їм усе було відомо, й вони вирішили діяти незалежно від вас. В такому разі, — присягаюсь Часом і Реальністю! — їм самим доведеться пошукати і це оголошення, і Купера, Малансона, і все, що залишиться від Вічності. Дідька лисого вони знайдуть!
— Стривай, стривай! — Твісел у відчаї схопив Харлана за лікоть. — Візьми себе в руки. Подумай сам, мій хлопчику. Рада не ставила бар’єра.
— Але ж він стоїть.
— Вони не могли поставити такого бар’єра. Ніхто не міг. Це неможливо теоретично.
— Ви, мабуть, не знаєте всієї теорії. Бар’єр існує.
— Я знаю більше за будь-кого із членів Ради. Така річ неможлива.
— Однак бар’єр існує.
— Коли це справді так… І Харлан раптом помітив в Твіселових очах такий невимовний жах, якого не було навіть тоді, коли він уперше почув, що Купер потрапив не в те Сторіччя і що над Вічністю нависла загроза загибелі.
Розділ 16
ПРИХОВАНІ СТОРІЧЧЯ
Ендрю Харлан неуважно спостерігав роботу Обслуги. Ці люди чемно не помічали його, бо він був Технік. За звичайних обставин Харлан і не глянув би на них: велике діло — обслуга! Однак тепер, дивлячись на них, Харлан, уражений своїм горем, раптом спіймав себе на думці, що він заздрить їм.
То був обслуговуючий персонал із Управління міжчасових перевезень. Про це свідчила темнувато-сіра уніформа з чорною нарукавною нашивкою, на тлі якої вирізнялась червона зигзагоподібна стріла. З допомогою складної апаратури вони перевіряли капсульні двигуни і ступені свободи уздовж капсульних шахт. Харлан знав, що їхні теоретичні знання темпоральної механіки невеликі, однак свою справу вони знали досконально.
Харланові не доводилося стикатися з представниками Обслуги, коли він був ще Учнем. Щиро кажучи, йому й не хотілося знайомитися з ними. В Обслугу приймали тих Учнів, які не склали екзаменів. «Неспеціалізована професія», як її делікатно називали, була тавром провалу, й Учні всіляко намагалися уникати її.
Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.
А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.
Зрештою, Обслуга була спокійніша й врівноваженіша. Проти неї метушливе життя Спеціалістів здавалося неприродним.
Обслуга була фундаментом Вічності. Дивно, що цей очевидний факт ніколи не спадав йому на думку. Обслуга постачала з Часу харчі та воду, знищувала відходи, забезпечувала роботу енергетичних станцій. На її плечах трималася безперебійна робота складного механізму Вічності. Якби раптом в одну мить вимерли всі Спеціалісти, Обслуга сама змогла б підтримувати існування Вічності. А от коли б зникла Обслуга, Спеціалістам довелося б тікати з Вічності або ж безславно помирати з голоду й спраги.
Чи обурюється Обслуга забороною повертатися в Рідне Сторіччя, мати сім’ю, дітей? Вона не знає нужди й хвороб, їй не загрожує Зміна Реальності. Чи є це достатньою компенсацією в її очах? Чи береться до уваги її думка з приводу наявних проблем? Харлан відчув, як у його душі піднімається бунт соціального реформатора.
Поява Старшого Обчислювача Твісела перебила Харланові думки. Він дріботів майже підтюпцем, і вигляд у нього був ще більш замучений, ніж годину тому, коли Обслуга взялася до роботи й вони розлучилися.
«Як він тільки витримує таку напругу? — подумав Харлан. — Адже він старий чоловік».
Твісел швидким поглядом, по-пташиному, окинув Обслугу, яка перед ним шанобливо виструнчилась, немов на команду.
— Що там із капсульними шахтами? — запитав він.
— Все гаразд, сер, — відповів один з них. — Шлях чистий, інтенсивність Поля нормальна.
— Ви все перевірили?
— Так, сер. Увесь проміжок, що обслуговується нашим Управлінням.
— Тоді йдіть. — Його слова пролунали, як наказ негайно зникнути. Вони чемно вклонилися й заквапилися до виходу.
Твісел і Харлан залишились удвох у капсульній шахті.
— Зоставайся тут, прошу тебе, — сказав Твісел.
Харлан заперечливо похитав головою.
— Я поїду з вами.
— Як ти не розумієш! Коли щось сподіється зі мною, ти знаєш, як знайти Купера. А коли щось приключиться з тобою, то що можу зробити без тебе я, чи будь-хто із Вічних, чи навіть усі разом узяті?
Харлан знову похитав головою.
— Я повинен їхати.
Твісел підніс сигарету до губів.
— У Сеннора з’явилась якась підозра. За два останні біодні він кілька разів викликав мене по відеофону. Він хоче знати, чому я усамітнився. Коли він довідається, що я віддав наказ повністю перевірити обладнання капсульної шахти… Я мушу їхати негайно, Харлане. Мені не можна баритися. — І я не хочу баритись. Я готовий їхати.
— Ти наполягаєш на своєму?
— Якщо немає бар’єра, то немає і небезпеки. А коли навіть він і досі існує, то що ж… я вже був там і, як бачите, повернувся. Чого ж ви боїтеся, Обчислювачу?
— Я не хочу зайвий раз ризикувати тобою.
— Тоді скористайтеся своєю логікою, Обчислювачу. Вирішіть, що я повинен їхати з вами. Якщо після цього Вічність не зникне, то це означатиме, що ще можна замкнути коло. А коли так, то нам нічого не загрожує. Якщо ж рішення виявиться хибним, тоді Вічність перестане існувати, та вона однаково загине і в тому разі, якщо я не поїду, бо без Нойс я і пальцем не поворухну, щоб знайти Купера. Присягаюсь!
— Я сам привезу її тобі, — сказав Твісел.
— Коли все так легко й просто, то чому б і мені не поїхати з вами?
Було видно, що Твісела мучать сумніви.
— Гаразд, тоді їдьмо! — сказав він хрипким голосом. І Вічність вижила.
Стривожений вираз не зійшов із Твіселового обличчя і тоді, коли вони увійшли в капсулу. Обчислювач не зводив очей із шкали часометра, де миготіли номери Сторіч. Навіть лічильник кілосторіч, установлений спеціально для цієї подорожі, і той поклацував із хвилинними інтервалами.
— Тобі не слід було їхати, — сказав Твісел.
Харлан стенув плечима.
— Чому?
— Мене щось непокоїть. Я не можу пояснити що. Називай це моїми забобонами, якщо хочеш. Але на душі в мене тривожно.
Він міцно зімкнув пальці рук.
— Я вас не розумію, — сказав Харлан.
Здавалося, Твіселові нетерпеливиться побалакати, ніби словами він хотів вигнати із себе демона сумніву.
— Може, ти мені скажеш, — почав він. — Ти у нас фахівець із Первісної історії. Скільки часу в Первісний період існувала людина?
— Десять тисяч Сторіч, — відповів Харлан. — А може, й п’ятнадцять.
— Так. І за цей час мавпоподібна істота перетворилася на гомо сапієнс. Правильно?
— Авжеж. Це всім відомо.
— Тоді усім має бути відомо, що еволюція розвивалася досить швидко. Всього за п’ятнадцять тисяч Сторіч від мавпи до людини. — І що ви цим хочете сказати?
— А те, що я, наприклад, народився в 30 000-му Сторіччі…
Харлан мимохіть здригнувся. Він і досі не знав, з якого Сторіччя Твісел родом і ніколи не чув це від жодного із Вічних.
— Я народився в 30 000-му, — знову повторив Твісел, — а ти в 95-му. Проміжок між нашими Сторіччями двічі більший, ніж увесь час існування людства в Первісний період, а чим ми відрізняємося один від одного? Я народився без апендикса, і в мене від природи на чотири зуби менше. На цьому анатомічні відмінності закінчуються. Обмін речовин у нас майже однаковий. Найбільша різниця полягає в тому, що твій організм може синтезувати стероїдні ядра, а мій не може, тому для мене необхідний холестерин, а ти можеш без нього обійтись. У жінки з 575-го народилася від мене дитина. Як бачиш, з часом мало що змінилося в людській природі.
На Харлана Твіселові розмірковування не справили особливого враження. Він ніколи не сумнівався в тому, що людина в принципі залишається однаковою в усіх Сторіччях. Для нього це був один з тих очевидних житейських фактів, які не вимагають доказів. — Існують також інші істоти, які не зазнали змін за мільйони Сторіч, — сказав Харлан. — Їх не так багато. Залишається фактом і те, що еволюція людини припинилася одночасно із заснуванням Вічності. Що це, збіг обставин? Цими питаннями у нас не цікавляться, за винятком таких, як Сеннор, але я ніколи не був Сеннором. Я не вірю в абстрактне теоретизування. Коли якісь докази не можна перевірити з допомогою Кібермозку, то Обчислювач не повинен гаяти на них часу. І все-таки колись у юності я замислювався…
«Над чим? — подумав Харлан. — Що ж, послухаймо».
— Я намагався уявити собі, якою була Вічність одразу після свого заснування. Вона простягалась усього на декілька Сторіч від 30-го до 40-го й переважно займалась торгівлею. Її цікавили проблеми відновлення лісів на оголених площах, транспортування між Сторіччями родючих грунтів, прісної води, хімікатів. Життя було просте в ті дні.
Проте згодом ми відкрили можливість Змін Реальності. Старший Обчислювач Генрі Уодсмен у притаманній йому драматичній манері відвернув війну, зіпсувавши гальма в автомобілі одного конгресмена. Відтоді Вічність дедалі більше й більше зміщувала центр своєї ваги від торгівлі до Зміни Реальностей. Чому?
— Причина відома всім, — сказав Харлан. — Удосконалення людського суспільства.
— Так, так. Іноді я теж так думаю. Але зараз я веду мову про свої кошмари. А що, коли існує й інша причина, невисловлена, підсвідома? Людина, котра проникне в безмежно далеке майбутнє, зможе зустріти там людей, що настільки випередили її в своєму розвитку, наскільки вона сама відійшла від мавпи. А чому б і ні?
— Можливо. Але люди залишаються людьми… — …навіть і в 70 000-му. Авжеж, я знаю. Але чи не пов’язано це з нашими Змінами Реальності? Ми вилучили незвичайне. Навіть безволосих сучасників Сеннора і то взяли під сумнів, а вони ж ні в чому не винні й нікому шкоди не роблять. А що, коли ми, попри всі наші чесні й щирі наміри, зупинили еволюцію людини тільки тому, що самі’ не хочемо зустрітися з надлюдьми?