— Ні,— сердито відмахнувся Уолтер. — Що було після того, як вона продала тобі овочі, і перед тим, як тобі полегшало?
— Я їв їх сирими, пане, багато лежав, тому що не міг підвестися, дуже боліло в голові, у грудях. Я бачив різні сни, хоч лежав з розплющеними очима, бачив своїх дітей в країні духів, свою дружину. Мені здавалось, що я сам уже переселився туди. Та я лише старий дурний африканець. Що я можу знати?! Усе було так, як ви сказали, пане. Я одужав — і пан Хуан погнав мене в поле. Я казав, що слабую ще, та він знав краще. Першого ж дня я впав на плантації і нічого не пам'ятав. А сьогодні вже працював цілий день…
Лікар зрозумів, що нічого не дізнається від Ньгаячокве. Але він не міг заспокоїтись. Десь перед самісіньким його носом добродійка природа ховала одну з своїх таємниць — чудесне зцілення африканця. Невже до довгого списку нерозкритих чудес додано буде ще одне?
І Уолтер сказав собі: «Сталася незвичайна подія. Це не могло бути самовилікування. І не тільки тому, що, як твердять, самовилікування у випадках неоплазми не буває. Навіть якби організм африканця був здатний на це, пухлина зникла б значно раніше і не дійшло б до метастазів».
Лікар пригадав повідомлення французького хірурга Огюста Б'єра про те, що в одного з його хворих злоякісна пухлина розсмокталась після виникнення бешихового запалення.
Уолтер насилу діждався, поки вони прийшли до халупи, де він міг уважно оглянути й вислухати Ньгаячокве. Але й тут ніяких слідів «сторонньої» хвороби лікар не виявив.
«Що ж трапилось? Чим відрізнявся перебіг хвороби у Ньгаячокве від тисяч інших, нині мертвих людей?» — знов і знов запитував себе Уолтер.
Він чхнув, не витримавши огидного запаху гнилизни, що йшов десь із кутка халупи. Уолтер подивився і… закляк од раптового здогаду.
«Самотність і жахлива бідність — ось що відрізняло хворого африканця і що перемогло його хворобу!» — беззвучно скрикнув Уолтер і тут же подумав, що, якби він вимовив ці слова на зборах учених, його вважали б божевільним. Але наступною фразою було б: «Тому що тільки самотність і страшенні злидні примусили людину їсти такі овочі, та ще й сирі».
Не відводячи очей, дивився він на купку бататів. Це були не звичайні овочі: на звичайні у Ньгаячокве не вистачило б грошей. Кожен батат був знівечений глибокими чорними тріщинами та численними кулястими опухами, що трохи нагадували виноградне гроно.
«Рак батата», — відразу ж визначив Уолтер.
В його голові закружляли спогади, уривки газетних інформацій, повідомлення солідних медичних журналів, істориків…
…У давнину пухлини лікували настоями березових наростів…
…Аргентінський учений Марксер виявив, що введення рогатій худобі та курям вакцини, виготовленої з вірусу тютюнової мозаїки, імунізує тварин проти захворювання на ящур, а курей робить несприйнятливими до захворювання на несправжню чумку. У цьому відкритті, зазначав один журнал, найцікавіше було те, що віруси, які спричиняють хвороби рослин, виявились антагоністами вірусів, що є збудниками хвороб тварин…
«Можливо, рак батата врятував життя Ньгаячокве? Вірус рослини переміг раковий вірус людини, якщо збудником цієї страшної хвороби є вірус. Або ж викликав сильну реакцію і перебудову діяльності нервової системи, несприятливу для пухлини, мобілізував захисні сили організму?»
Усе це слід було перевірити.
Уолтер аж тремтів від нетерплячки…
V
— Як бачите, колего, ваше припущення не підтвердилось, — з особливим задоволенням промовив професор Рескінг, і слово «колего» прозвучало глузливо, підкреслюючи всю різницю між ним, професором, і Уолтером.
Уолтер знову й знову дивився на колби, на півживих пацюків і мавп, на показання аналізів, і його обличчя хмурнішало. Вірус батата, висіяний на ізольовані злоякісні пухлини і згодом введений у пухлини тварин, розмножувався. Але й пухлини почували себе чудово…
— Нічого незвичайного, — весело сказав професор Рескінг. — Усе сталося так, як я писав у своїй останній роботі: тканина неоплазми є сприятливим середовищем для розмноження вірусних частинок.
— Сьогодні ви маєте рацію, — відповів Уолтер. — Але завтра…
— Що завтра? — здивовано спитав професор.
Кроумен і сам не міг сказати точно, що він мав на увазі. Та одне знав напевно: завтра він повернеться в свій округ Лобіту, щоб знову лікувати бідаків. А люди, як і раніше, вмиратимуть від рака шлунка, і зцілення Ньгаячокве залишиться «нерозгаданим чудом»…
VI
Через вісімнадцять днів Уолтер несподівано одержав телеграму: «Негайно прилітайте. Рескінг».
Професор зустрів його на аеродромі. Він подав руку і замість привітання вигукнув:
— Хай вас чорти візьмуть, Уолтер, але в сімнадцяти випадках з двадцяти пухлини й справді зникли!
Вони помчали до лабораторії.
Уолтер довго вдивлявся у рентгенограми, читав історії хвороб, оглядав піддослідних тварин. В усіх випадках зникнення пухлин у них спочатку з'явилась кислота з піримідиновою основою і з заміною урацилу його аналогом — тіоурацилом. Потім ядра клітин змінювали свою форму, поділ припинявся — і клітини ставали здобиччю фагоцитів.
Професор ходив слідом за Уолтером і мовчав. Нарешті він вибухнув:
— Що це ви поводитесь так, ніби я вас морочу, а ви мене перевіряєте. Танцюйте ж, побий вас грім, потрощіть пробірки, викиньте мене у вікно, але зробіть щось незвичайне!
Ледь стримуючи радість, Уолтер відповів:
— Не сталося нічого незвичайного. Спочатку все було так, як ви писали в своїй праці. Але поступово вірус батата розмножився й почав споживати речовин дедалі більше, а пухлина голодувала. Клітини або раковий вірус, який укоренився всередині їх, почали боротьбу з вірусом батата. Вчорашній друг пухлини став її ворогом. Для природи — нічого надзвичайного… Правда? Отож, колего, доведеться вам переглянути свою роботу…
VII
— Ну то як, — старе прислів'я лишається в силі? — спитав через два роки лікар Вальєрос у професора Кроумена, що розповідав історію свого чудового відкриття, яке врятувало від смерті сотні тисяч людей.
— Що ж, — відповів, сміючись, Уолтер, — непогано пожартувала добродійка природа! Бідняк Ньгаячокве лишився живий завдяки злидням…
Він спохмурнів і додав:
— Але прислів'я лишається в силі. Бо то був лише жарт, який нагадав про різноманітність природи і про те, як ще мало ми її вивчили…
І професор Кроумен подумав, що людина ставить мільйони експериментів у своїх лабораторіях, а природа ставить їх щогодини, щомиті в мільйони разів більше. Адже вона сама — лабораторія, і кожен її подих — дослід. І щоразу, коли людині вдається розгадати, збагнути й відновити цей дослід, вона стає трошки сильнішою і вищою…[3]
Х=
Рівняння не виходило. Сума кутів — X — збільшувалася до безконечності. Я перевірив розрахунки на інформаційному універсалі. Він не виявив помилки й підтвердив мої дані.
І все-таки рівняння повинно було розв'язуватись. Мусило. Інакше вловлювача не збудуєш.
— Слухай-но, — сказав мені Володя. — Якщо ти не припустився помилки в розрахунках і певний, що рівняння мусить розв'язуватись, тоді лишається одне: ти чогось не доглянув…
— Чого саме?
Я не дуже покладався на Володю, знаючи його схильність до надмірного філософствування й сліпих експериментів. Я пам'ятав, як одного разу інформаційний універсал почав плутати й молоти казна-що, — і жоден інженер не міг виявити несправність. Кінець кінцем Володя признався: то він сполучив додатковим зв'язком кілька блоків, аби подивитися, що з того вийде.
З «експерименту» нічого не вийшло. Проте Володя не заспокоївся. І зараз він повторив те, що я чув од нього вже не вперше:
— Пізнавати природу нам часто допомагає випадок. І нема чого ждати його. Випадок треба створювати.
— Давай не ухилятися, — обірвав я його.
Він образився, на мить замовк. Потім вийшов з кімнати й повернувся з невеличким ящиком. Вигляд Володя мав жалюгідний, як людина, котра збирається щось просити й заздалегідь знає, що їй відмовлять.
— Я вмонтую цю штуковину в ІУ, а ти йому запропонуєш те саме рівняння розв'язати вдруге.
— Що це за штуковина?
— Новий орган, приймач невідомого виду енергії. Він дає спалах, а за рахунок чого — не знаю.
— Ти вважаєш мене за ідіота? — спитав я. — Ти можеш ручитися, що ІУ не вийде з ладу?
— Ручитися не можу, — признався Володя. — Та великої шкоди це йому не завдасть.
Я сам усе полагоджу потім. Якби спитати про це ІУ, він би мене підтримав.
Інформаційний універсал, мабуть, сприйняв Володині слова як команду. Пролунало його мелодійне дзеленчання:
— Недоцільно. Ризиковано. Я коштую надто дорого. Я потрібний. За мене відповідає він. Можуть навіть вигнати з роботи. Він хоче жити спокійно. Навіщо йому ризикувати?
Володя ледь посміхнувся. Я вдав, що не помітив цього. Невже універсал набув здатності глузувати? Втім, він просто повідомляє свою думку. Це я сприйняв його слова як глузування. Тим більше, що це правда. Я не хочу ризикувати хтозна-чого. Та ще й перед захистом дисертації.
Я відвернувся й поринув у розрахунки. Володя все ще стояв за моєю спиною. Чути було, як він дихає.
— Завтра знову введемо в універсал дані,— промовив я, наче звертаючись до себе. — Знову й знову. Рівняння повинно розв'язуватись.
Володя нічого не відповів, тяжко зітхнув. Я знав, що сьогодні обов'язково залишу лабораторію після нього й накажу вартовому без мене не пускати його до інформаційного універсала.
…Наступного дня ІУ поводився якось дивно. Індикатори спалахували не в тому порядку, як я сподівався.
— У чому річ? — спитав я в інформаційного універсала.
— Тут був той, кого називають Володею, — дістав я відповідь. — Вмонтував у мене нового приймача.
Я простяг руку до вимикача.
— Не треба, — продзеленчав ІУ. — Рівняння розв'язується тепер просто.
— Відповідь, — промовив я, намагаючись говорити спокійно й чітко, інакше ІУ не зрозуміє.
— Зробив помилку, складаючи рівняння. X розширюється до 8341 світлового року. Далі стискається й дорівнює 39, 24, 18 градусам. Плюс деформація об'єму.
Так я й гадав. Нічого путящого з Володиної вигадки вийти не могло, але щось — мабуть, цікавість — змусило мене стриматись і відразу не вимкнути ІУ.
— Такої відповіді не може бути, — виразно сказав я. — Ти все змішав і наплутав. Час і об'єм…
— Це ти виділив у Всесвіті об'єм, час, енергію та інші умовні виміри. Але Всесвіт єдиний. Ти сам знаєш. У ньому немає окремо ні об'єму, ні часу, ні енергії. Рівняння можна скласти ще й інакше. Тоді воно матиме кілька розв'язків. Проте я не можу їх сформулювати, — дзеленчав ІУ. — Ти не заклав у мене слова-позначення, образи. Ти не міг закласти. Не знаєш явищ.
«Він не зіпсувався, — подумав я. — Він верзе якусь нісенітницю з моєї точки зору. Але ж ті нові теорії й відкриття, що їх ми чекаємо в науці, якраз і повинні спершу здаватися нісенітницею. Бо вони перевернуть наші уявлення про Всесвіт. ІУ набув нових якостей. Як їх використати? Як збагнути, про що він повідомляє? Бачити, не маючи очей, чути без вух? Природа зумовила людські відчуття. Чи визначила вона тим самим наперед межу наших знань? Адже завдяки органам чуття ми довідуємося лише про частину її явищ».
Усе в мені поставало проти власних сумнівів. У природі немає ні на що заборони. Сліпий «бачить» за допомогою ультразвукового локатора. Глухий «чує», спостерігаючи рухи губ. Ми знаємо про те, чого ніколи не відчували. Це старі істини. Вони давно мені відомі. До біса сумніви!
ІУ незворушно вів далі:
— За допомогою нового приймача вловив вид енергії. Про нього немає відомостей у моїй пам'яті. Все, що можу, скажу. Ця енергія здатна стискати й розширювати час. Час формує об'єм. Ти не знаєш про цей вид енергії, ти знаєш тільки чотири виміри, якщо враховувати час.
— А скільки їх усього? — спитав я.
— Знаю про шість. Поки що про шість.
— Розкажи про них.
— Не можу. Немає позначень. Спочатку треба знати про новий вид енергії.
— Що це за енергія? Енергія часу? Чи можна її так назвати?
— Ні. Енергія крізь… Альфа за таблицею Крокера, помножене на час, на швидкість руху. Маса — його похідне. Але не просто маса тіла в стані спокою. Є постійна — час, поділений на…
Він замовк. Він не мав ні позначення понять, ані чисел для рівнянь. І я не міг йому дати їх, бо не знав, про що він повідомляє.
«Можливо, опанування цього виду енергії дало б нам владу над часом і простором? — почав міркувати я й з прикрістю подумав: — Здається, заразився від Володі потягом до марного філософствування про невідоме. А втім, чи таке вже воно марне? Поки що нам відомо про природу дуже багато і дуже мало. Тож чи не тому наша уява інколи ступає на химерні непротоптані стежки, ще не здогадуючись, куди вони ведуть. Та вона лине по них уперед, бо ми повинні знати більше про світ, щоб знати більше про себе. Без цього ми не будемо могутні, а отже, й щасливі».
— Доки не зрозумієш, не складеш правильного рівняння, — взявся за своє ІУ. — Зрозуміти не можеш. У тебе немає органа, щоб відчути це, а потім усвідомити.
Він знову замовк. Спалахи індикаторів зливалися в райдуги. У мене перед очима від напруження пливли вогняні кола.
— Відповідь на рівняння, — нарешті продзеленчав ІУ. — X дорівнює тому, чого ви не можете зрозуміти.
Я відчув у його дзеленчанні нотки зарозумілості. Під «ви» він мав на увазі людей.
— Що мені слід зробити, щоб дізнатись? ІУ мовчав.
Я чекав відповіді і водночас думав про те, що оточує нас, що, можливо, нуртує в нас самих і про що ми ще анічогісінько не знаємо. Адже ми не відчуваємо його і не помічаємо його впливу на навколишній світ. Я думав про незчисленні «ікси», від яких залежать наші пізнання й саме життя… І ще я подумав про новий спосіб використання обчислювальних машин. Ми можемо конструювати у них органи-приймачі, яких немає в нас, дедалі чутливіші й різноманітніші. І якщо наша уява буде далекобійною і ми вміло складемо програму, машини повідомлять про явища природи, ще досі не відомі нам…
Я почухав кінчик носа — так робив завжди, коли починав хвилюватись. І раптом щось заболіло. Прищик? Ні, либонь, гірше — фурункул. Оце так новина! Мене запрошено завтра ввечері до знайомих, туди прийде і Люда. Гарний буде вигляд, коли роздує ніс!
Більше я не міг думати про загадки природи. Болів ніс. Мені здавалося, що бачу себе у дзеркалі із спотвореним обличчям. Я не витримав і наблизився до книжкової шафи, щоб розгледіти своє зображення у склі.
Нарешті позаду залунало мелодійне дзеленчання ІУ:
— Якщо ти візьмеш обома руками прилад, сконструйований Володею, а проводи від нього вживиш у ділянку 3 «д» підкірки і 17 «л» кори головного мозку за картою Мусіна, то, можливо, відчуєш. Але розряд, який сприймеш, може бути смертельний. Або паралізує зоровий відділ і перетворить тебе на сліпого. Те, що називаєте «великим риском». Дуже великим. Смерть — 25 відсотків, сліпота — 59,3 відсотка, нешкідливість — 15,7. Не раджу.