— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.
Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:
— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.
Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.
Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.
— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?
Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.
— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…
З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,
Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.
— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.
“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.
— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят—вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів—розвідників. Вони спустилися в тунелі.
Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував для себе:
— Шість роботів по шести тунелях пішли в черево планети. Стіни тунелів світилися. Вони були оздоблені химерним орнаментом, облицьовані мозаїкою з овальних бляшок, схожих на черепашки. Роботи взяли проби і виявили, що то колонії мікробів. Отже, розумні мешканці планети для внутрішнього опорядження тунелів могли використати мікробів.
Нарешті Перший робот повідомив, що тунель закінчився тупиком. Тут мозаїка була іншою, міняла рисунок. Замість бляшок на стінах мерехтіли окремі шматочки завбільшки з головку шпильки. Вони теж складалися з мікробів, але іншого штаму.
Через півтори години після Першого Другий робот доповів, що його тунель теж кінчився тупиком. Про це саме повідомили й решта посланців. І в кінці кожного тунелю сліпуче сяяли “головки шпильок”!
Прояснилася цікава деталь. У одного з роботів зіпсувалося освітлення. Лагодячи його, він кілька разів перемикав свої ліхтарі. Через кілька хвилин стіна тунелю засяяла точнісінько в такому ж ритмі, повторюючи спалахи ліхтаря. Це могло бути і випадковістю. Ми звеліли роботам повторити спалахи. І знову, як луна, в усіх шести тунелях стіни відповіли пульсуючим мерехтінням, повторили порядок спалахів.
Знаєте, про що ми подумали? Адже ми шукали їх, в усьому бачили прояв їхньої діяльності. Наш молодий біолог Антон просив у командора дозволу вирушити на розвідку. Я просився разом з ним. Командор відповів: ні.
Ми повторювали сигнали, щохвилини чекаючи відповіді. Дійшли до того, що тріск у кульових бузкових блискавках, які виникали в атмосфері цієї планети, ми вважали відповіддю на наші сигнали.
Назрівав бунт. Ми вимагали Чистилища. Командор зволікав. Він був певен у своїй правоті і сподівався, що час підтвердить це. Ми поспішали. Підстерегли командора, коли той вийшов з рубки, оточили тісним колом. Він усе зрозумів ще раніше, ніж почув про наші вимоги. Кібернетик Семенов назвав його космічним бюрократом. Антон натякнув, що й без дозволу зможе розвідати тунелі. Я торочив щось про людей, для яких Всесвіт розділений параграфами.
Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.
Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:
— Переобрати командора!
Його підтримали.
— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А—7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.
Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:
— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.
Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:
— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.
Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.
Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.
Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк—так годилися для відповіді.
Розмова мала приблизно такий характер:
“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”
“Приймаємо!”
“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”
“Тунелі ведуть”.
“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”
“Тупики”.
“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”
“Тунелі”.
“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”
“Тунелі”.
На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.
Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…
Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак—то воно.
— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері—камери і торкався їх руками.
Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів—пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.
Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.
Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:
“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”
Вони відповіли: “Тунелях”.
Командор: “Чи поза тунелями?”
Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.
Командор:
“Форма ваших тіл — тунелі?”
“Тунелі”.
“Ваші житла?”
“Тунелі”.
І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.
Командор скликав усіх на загальну раду.
— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.
Він повільно обвів очима кожного з нас і сказав:
— Ще раз попереджаю про суворе виконання параграфа сьомого, пункту “а”: дотримуватися цілковитої обережності. Це істоти з іншим способом переробки інформації, з іншими властивостями. Поки не матимемо повніших відомостей про спосіб їхнього життя, забороняю залишати ракету і торкатися предметів, які роботи доставляють зовні, і до самих роботів теж.
Останні пункти його наказу виявилися зайві. Не минуло й доби, як телепередачі з усіх шести тунелів несподівано припинилися. Ми наказали роботам повернутись. Але вони не виконали наказу.
— Шість роботів одночасно… — пробурчав Семенов і з сумнівом похитав головою. — Це не схоже на звичайні поломки. І не свідчить про дружні наміри. Найвірогідніше, що вони знищили роботів або в якийсь спосіб привласнили їх.
Він мав звичку тикати в слухачів пальцями, ніби це надавало його доказам більшої ваги. І ось коли його довгий вказівний палець уперся в мої груди, я помітив, що ніготь на ньому синій.
— Ти, здається, забив свого пальця об слухачів, — пожартував я.
Він мимоволі глянув на свій вказівний, а потім на решту пальців. Нігті були сині, як лазурові камінці.
І, знаєте, перший надав цьому значення він сам. Саме він, а потім уже лікар і командор. Можливо, Семенов пригадав, що доторкався до дверей камери, де стояли ті два роботи. Тому насамперед він вирішив перевірити, що з ними сталося.
Кадик Істоцького кілька разів сіпнувся, і Павло Петрович подав йому склянку води. Та геолог не взяв її. Дивився кудись у куток порожніми очима, а на обличчі гіганта Петра відбивався страх перед тим, що мав почути.
— Замість роботів ми побачили на екрані дві купи потерті. Зате стіни камери мерехтіли і переливалися, ніби в них були вкраплені алмази й рубіни.
Семенов відразу ж ізолювався від нас. Разом з ним всупереч вказівкам командора лишився лікар: у такій ситуації параграфи статуту давали лікареві широкі повноваження. Решті учасників експедиції командор заборонив підходити до дверей каюти, в якій перебував хворий. їжу Семенову й лікареві доставляв транспортер, причому та частина його, що побувала в каюті, щоразу відсікалася і знищувалась.
За кілька годин лікар повідомив, що всі засоби, які були в його розпорядженні, безсилі проти мікробів. Стан Семенова гіршав, підвищилася температура, з’явилися ознаки задишки…
Павло Петрович непомітно подав знак Петрові: схоже на початкові стадії асфіксії—Т.
Проте, як не дивно, лікар не заразився від Семенова. Та й кібернетику скоро полегшало, спазми в горлі зникли. На згадку про хворобу залишилися тільки сині нігті.
Ми розуміли, що радіти рано: хвороба могла повернутися, а можливо, перебіг її відбувався приступами.
Командор весь час був похмурий і мовчазний. Він викликав мене і наказав прощупати ультразвуком і мезонними променями стінки камери, де лежало дві купи металевої потерті — рештки роботів.
Уявіть собі мій стан, коли зелений промінь на шкалі мезомікроскопа почав вимальовувати плями, показуючи роз’їдені ерозією стінки камери і колонії мікробів на них. Спробували здолати їх іонним душем, різними хімікатами — марно. Замість померлих виростали нові колонії. Вони харчувалися металом і росли на ньому швидше, ніж земні бактерії на агарі.
Командор підганяв Антона, який вивчав структуру мікробів. Дослідження затруднялися тим, що наш біолог знайомився з об’єктом лиш “заочно” — через цілий ланцюг передач з екрана на екран. Він застосував мікроманіпулятори, але це не давало високої точності при анатомуванні мікробів.
Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.
Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.
Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:
Командор:
“Для розмноження вам необхідний метал?”
Вони:
“Метал”.
Командор:
“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”
Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.
Вони відповіли:
“Метал”.
Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив:
— Коли я пригадую все це зараз, мені здається, що розум мікробам ми приписували — надто вже нам захотілося в усьому бачити його прояви. А їхні відповіді — просто спотворення наших сигналів відлунням од стін тунелю.
Павло Петрович ніби ненавмисне побарабанив пальцями по спинці крісла, і Істоцький схаменувся, що надто ухилився від основної лінії своєї розповіді.
— Треба було негайно вживати заходів. Адже мікроби в ракеті розмножувалися. І командор наказав Семенову готувати генхас.
— Генхас? — перепитав Павло Петрович.
— Апарат мав свій індекс, але ми називали його генхасом — генератор хаосу. Колись це була могутня зброя космонавтів, що досліджували інші планети. Основна апаратура розміщувалася в кораблі, займаючи приблизно п’яту частину його площі. Космонавти могли брати з собою пістолети, в яких знаходилися заряди, і приймач команд від кібермозку генхасу. Кібермозок мав добру пам’ять, в ній зберігалися записи про мільярди ритмів, характерні для живих істот. Кібермозок керував маніпуляторами, які досліджували об’єкт знищення, за допомогою спектрального аналізу і локації чи безпосередньо виявляючи характерний для нього основний ритм. Потім кібермозок посилав команду системі—виконавцю і створював імпульсні потоки різних ядерних частинок. Керуючи ритмом імпульсів, він порушував основні ритми об’єкта, вносив хаос — і об’єкт неминуче розпадався. До речі, генхас можна використовувати і для стимуляції.
Коли Семенов доповів про готовність, командор скликав десятихвилинну нараду…
Тільки тепер Павло Петрович відзначив, що Істоцький за весь час розповіді жодного разу не назвав прізвища командора, ніби той для нього існував як службова одиниця, а не як особистість.