— Прошу пробачення. Ще дві вправи, — відповів Керн, витягуючи ногу вбік.
Мері Стрем насупилась, осудливо дивлячись на шефа, і гірко сказала:
— Не всі тепер можуть дотримуватися розкладу… В останній раз під час радіозв'язку я розмовляла з ними… жартувала…
— Жартам у космосі не місце, — сухо відрубав Керн, згортаючи гумові тяжі. — В їхньому становищі цілком могли опинитися і ми.
Мері Стрем знизала плечима і пропустила начальника вперед.
Рубка керування «Просперіті» була схожа на кабіну радянського корабля, тільки пульт стояв не спереду перед кріслами, а, поділений на дві частини, займав бічні стіни, передня стіна була суцільним вікном, у якому виднівся зоряний розсип. Виразно відчувалося, які зорі ближче, які далі. Знайомі сузір'я здавались якимись іншими.
При появі Аллана Керна з крісла, відстібнувши ремені, підвівся другий пілот корабля, відомий американський астроботанік Гаррі Вуд. Він мав би вигляд атлета, якби не був такий незграбний і вайлуватий. Великі руки фермера і грубувате засмагле лице не пасували до «учених» окулярів.
— Сер, вельми прошу вас… Якщо є хоч найменша можливість… Побувати на Венері — мета всього мого життя.
— Ви гадаєте, що головна наша мета — це засвідчити вашу славу астроботаніка? Намацав із Землі радіолокатором на Венері якусь погань, що росте, і одержав національну премію!
— Тільки тут і можна довести, що я не дарма одержав.
— Дріб'язково, Гаррі! Я визнав би за краще зазирнути в надра планети! Дістатися до них мені важливіше, ніж побачити нікчемні папороті.
— Отож, сер, не все ще втрачено?
— Я сам хочу задати це питання, — сказав Аллан Керн, сідаючи в крісло і повертаючись лицем у куток.
— Будити це страховисько! — гнівно вигукнула Мері. — В таку хвилину?
— В таку хвилину нам потрібна бездоганна електронна логіка, — спокійно відповів Керн і, уважно дивлячись в одну точку, почав чітко і розмірено вимовляти: — Сім… дванадцять… дев'ять… Хедло! Джон! Прокиньтесь!
У кутку кабіни в позі єгипетського фараона, поклавши руку на коліна, сидів залізний чоловік, його металевий панцир нагадував лати лицаря-велетня. Він повернув шоломоподібну голову і втупився у Керна двома опуклими, як у рака, очима-об'єктивами.
Десь у глибині віконця на грудях розгорялося червонясте м'яке світло. Блимнув і засвітився зелений сигнал. З отвору в голові, накритому залізними ґратами, долинуло шипіння, тріск, потім почувся неприємний металевий голос:
— Так, сер!
Мері Стрем відвернулася.
Керн дивився роботові просто в очі. З ним він пов'язував усі свої особисті розрахунки освоєння планети Венери. Робота було зроблено геніальним, як звик казати Аллан Керн, Томасом Керном, рідним його братом, знаменитим кібернетиком, що витратив усі багатства на свій винахід. Розчарований, він помер у злигоднях, заповівши братові, астронавту, свого Залізного Джона. Саме в інших світах могли виявитися всі незвичайні здібності робота, байдужого до навколишніх умов. Колонія роботів могла видобувати величезні багатства планет за будь-якої сили тяжіння, за будь-якої температури, в будь-якій атмосфері чи без неї. Їм, на думку і Томаса і Аллана Кернів, належало майбутнє в освоєнні космосу.
— Прошу вас, шановний Джоне, — шанобливо мовив містер Керн. (Дивакуватий Томас запрограмував кібернетичний пристрій робота так, щоб він реагував тільки на чемне поводження). — Прошу вас розв'язати рівняння: два кораблі з відомими вам запасами палива… Потрібно спустити на поверхню шістьох і підняти хоча б п'ятьох для повернення на Землю.
— Тобто як це — п'ятьох? — рвучко обернулась Мері, пронизливо дивлячись на Керна. Керн підняв руку:
— П'ять мужчин з середньою вагою по сто вісімдесят фунтів, — уточнив він.
— Мужчин! — вигукнула Мері. — А я?
— Ви залишитесь у космосі, — недбало кинув через плече Керн.
— Шостим спуститься Джон, — прошепотів Гаррі Вуд.
Мері була в нестямі від обурення. Вона заговорила впівголоса, загрозливо:
— Чудово! Свою чортову ляльку ви збираєтесь брати, а мене залишите вартувати вам паливо на зворотний шлях!.. До дідька, сер! — Вона хитнула головою. — Не для того мій батько субсидував експедицію, — нагадала вона, задерши підборіддя.
Керн обернувся до неї.
— Ви вже досить використали його долари, — злісно сказав він, — включивши до експедиції і свого жениха і себе.
— Це безсовісно, шефе! Гаррі заслужив політ на Венеру дослідженнями її рослинності, а я… я, здається, теж довела свою придатність для космічного польоту.
Керн посміхнувся. Мері задирливо дивилася на нього. Вона завжди була переконана в своїй правоті, в собі, вважала, що не знає страху. Вона бувала в преріях і гасала там на необ'їжджених конях, вона спеціально відвідала Мексіку, де смугляві юнаки стрибали за гроші з незбагненної висоти в бурхливе море. Їй закортіло примусити себе також стрибнути. І вона стрибнула… Про неї писали газети, а вона лежала в лікарні. Та вона все ж таки стрибнула. А потім зустрівся Гаррі, здибався на гірській дорозі, по якій вона мчала в автомобілі. Вона ледь не збила його, — він стояв із жмутиком трав, зібраних для гербарію. Вона прекрасно загальмувала, милостиво залишивши його існувати. Так, принаймні, сказав він їй тоді, жартома даруючи свій недоладний букет. Та вона оцінила букет не за рідкісні трави, а за те, що це був букет од нього… Навіжена, вона примусила його їхати разом із собою. Щоправда, правити на гірській дорозі він визнавав за краще самому, занадто вже вона демонструвала свою безстрашність. А коли вони дістались до міста, вона вже вважала, що не зможе жити без цього глузливого телепня, який так чарівно «мотав на вус». І тут з'ясувалося, що він розмірковує про свою. участь в експедиції на Венеру, як про новий похід за травами на гірський перевал… Втратити Гаррі, якого так щасливо знайдено на крутому повороті, Мері не збиралась. Вона готова була бути з ним повсюди і… взялася за радіотехніку та астронавігацію. Вона блискуче склала екзамени, вона вміла домагатися свого. Звичайно, на третє місце в американській частині експедиції було сорок тисяч претендентів, два місця було давно залишено космонавту, що літав на супутниках і на Місяць, — Аллану Керну та американському послідовнику радянського вченого Гаврила Тихова, лауреату Національної премії по астроботаніці Гаррі Буду, який передбачав існування на Венері гігантських форм рослинності типу флори кам'яновугільного періоду Землі… Решту справді зробили гроші містера Стрема, який в усьому догоджав доньці. Він зробив застереження щодо права своєї компанії на новій планеті.
— Авжеж, — саркастично сказав містер Керн, — екзамен на астронавігатора ви витримали, та передбачається серйозніший.
— Лишитися в цій космічній одиночці? Не вийде! Збираєтесь узяти з собою робота? Так він залишиться тут, я сама задам йому програму. А я спущуся разом з вами, разом з Гаррі! — задерикувато додала вона.
— Що ж, — посміхнувся Керн, — якщо ви в усьому згодні помінятися долею з Джоном…
— Містер Керн має на увазі, що шостому, тобто Джону, доведеться лишитися там, унизу… — шепнув Вуд.
Мері здригнулась.
— Яз більшим задоволенням лишив би там міс Стрем, ніж це незрівнянне чудо техніки, з яким нам зараз треба радитися.
— У вас електронний мозок, шефе! — відчуваючи свою поразку, вигукнула Мері.
— Радий. Електронне мислення прикрасило б будь-якого міністра, воно безпомилкове. В зв'язку з цим дозвольте мені вести далі. Отож, шановний Джоне, прошу вас… без помилки.
Людиноподібна машина Залізний Джон була й справді чудом сучасної техніки. Її електронний мозок з п'ятьма мільйонами запам'ятовуючих комірок уміщав силу-силенну понять, що становили людські знання в важливих для космічного побуту галузях. Робот Джон не тільки перекладав з російської мови на англійську і розмовляв обома мовами, цілком грамотно і літературно шліфуючи фрази, але й міг бездоганно логічно мислити, ставити перед собою завдання і розв'язувати їх, вибираючи найправильніше рішення. Звичайно, він робив це, знаходячи відповідь серед сотень тисяч варіантів, які з педантичністю машини бездумно перебирав. Але швидкість цього механічного мислення була така блискавична, що він устигав зробити до мільйона спроб у секунду і вибрати найгостріше і найправильніше рішення. Залізний Джон мав і завидні електричні м'язи, і потужне енергетичне джерело, що працювало на ядерних перетвореннях.
Машина мислила… Електронні схеми виконували небачену титанічну роботу. Машина не мала інтуїції, натхнення, світлого прозріння, та вона знаходила «загублений на морському березі діамант», перебираючи весь пісок до останньої піщинки.
Нарешті робот клацнув, повернув очі-об'єктиви до містера Керна і байдужим голосом доповів:
— «Знання» спустить на Венеру мужчин — трьох. Планер спустить мужчин — двох, роботів — одного. «Знання» піднімає мужчин — п'ять, роботів — нуль.
— О'кей! — сказав містер Керн.
— «Знання» одержить все пальне «Просперіті», — вів далі робот. — «Просперіті» залишиться супутником Венери і згорить на дев'ятсот сімдесят четвертому оберті.
Мері з жахом дивилася на байдужу машину, що наче виголосила вирок, але не перервала її.
— «Знання» доставить на Землю, — лунав металевий голос, — мужчин — п'ять, жінку — одну, роботів — нуль. Для посадки на Землю одержить пальне на орбіті супутника Землі.
— Чудово! — вигукнув містер Керн. — Я вважаю, що командор оцінить це блискуче рішення і погодиться на деяку тісноту на своєму кораблі. Чи готові ви, містере Вуд, спуститися зі мною і Залізним Джоном на планері?
— Я вважаю, містере Керн, що риск у космосі — це норма поведінки, та… — Гаррі подивився на Мері.
Вона стояла похнюпившись. Він підійшов до неї, поклав на плече свою здоровенну руку.
— Певен, — сказав він, — щоб залишитись тут самій, потрібна більша рішучість, ніж для того, щоб спуститися всім разом.
Мері звела очі.
— Я не знаю, — прошепотіла вона, — від кого вимагається більше. Я була готова до всього, крім цього… Якщо я не збожеволію…
— Член екіпажу, — перервав її Керн, — потрібен на «Просперіті» при своєму розумі, щоб з орбіти супутника підтримувати з росіянами зв'язок, поки ми не сядемо на планері поблизу них.
— Не турбуйтесь, витримаю! — майже гнівно запевнила Мері.
— Мері… спасибі! — Гаррі Вуд стиснув її руку вище ліктя.
Мері припала до скла, за яким сяяло сонце, їй здавалося, що вона наважилась зараз стрибнути з хмарочоса.
Та треба було йти в радіорубку передавати думку «Просперіті» командору.
Розділ третій
ПЛАНЕТА ТАЄМНИЦЬ
Край велетенської жовтогарячої кулі заступив у вікні радіорубки мало не все зоряне небо.
Як зачарований, дивився на нього Олекса.
Трохи розпливчасті, золотились на сонці неземні гірські хребти. Вони нагадували гребені штормових хвиль, що піднялися й застигли.
Гребені напливали, ставали гострими, пересувались, помітно змінюючись, перетворюючись то в клуби вибухів, то у вежі замків; закручені смерчами, здіймалися колонками, між якими просвічувалися червоні провалля, що інколи сліпуче спалахували світлом вольтової дуги.
Вічні хмари Венери! Колись і Земля була оповита такою самою ватяною ковдрою хмар…
Ось вони, непрозорі, отруйливі хмари, що, здавалося, виключали можливість існування життя на планеті. А втім, чи так це? Аміачні чи метанові, вони пливуть на величезній висоті. Внизу можуть бути зовсім інші умови. Що це за червоні провалля, що спалахують?
Астрономи за мізерними побічними даними намагалися розв'язати питання про життя на планеті.
Висловлювалися найрізноманітніші пропозиції. Декому здавалося, що Венера в усьому схожа на Землю, перебуває в зоні Життя. Проте радіоастрономи якийсь час висловлювали занадто песимістичні погляди. Температура на поверхні Венери становила за їхніми вимірами близько 300 °C!.. За такої температури на планеті не могло бути не тільки життя, але навіть води. Пояснити таку високу температуру на поверхні Венери було дуже важко, вона здавалася надто дивною. Адже майже така температура існує тільки на обернутій завжди до Сонця поверхні Меркурія (400 °C), а Венера набагато далі, до того ж закрита хмарами…
Радянський астроном М. О. Козирєв ще 1961 року висловив припущення, що радіоастрономи вимірюють температуру не на поверхні Венери, оскільки іонізований шар венеріанської атмосфери в шість разів активніший земного і не пропускає радіовипромінювань. Температура 300 °C належить саме цьому іонізованому шарові. Як відомо, в земній атмосфері є шари, де температура в її умовному розумінні, як характеристика теплового руху молекул газу, досягає 700 °C. Щоправда, така «земна» температура зовсім не клеїться з уявленням про «спеку», оскільки щільність газу з такою температурою мізерна. Щодо поверхні Венери, то Козирєв, як і решта астрономів (зокрема Барабашов), вважав, що там температура в межах 30–50 °C.
Розходилися думки і про воду. На противагу думці радіоастрономів інші астрономи схильні були вважати, що поверхня Венери залита суцільним водяним океаном.
А життя?.. Адже саме в морях з'явились на Землі перші живі клітини, вони перетворювалися потім в організми, а ті уперто пристосовувалися, вдосконалювались і розмножувалися.
Проте можливо, що океан, який укриває Венеру, складається зовсім не з води, а з вуглеводів.
Океан нафти!..
Але ж на Венері, близькій до Сонця, атмосфера, звичайно, перенасичена електрикою. Страшенні, безперервні грози з гігантськими блискавками, удари яких видно навіть крізь непроникний шар хмар, одразу ж запалили б океан нафти…
Запалили?.. Якби там був кисень! Кисню в атмосфері Венери тривалий час не знаходили. Тільки 1960 року там було знайдено (у верхніх шарах атмосфери) атомарний кисень. А через рік кримські астрономи знайшли молекулярний кисень, що свідчив про існування органічного життя. А от вуглекислоту знаходили, і навіть у більшій кількості, ніж на Землі. Стільки на нашій планеті було тільки в кам'яновугільний період, коли викинуті вулканами гази дали змогу бурхливо розвинутися гігантській рослинності. Сотні мільйонів років поповнювала жива зелень земну атмосферу киснем, сприяючи появі нових життєвих форм.
Та чи є схожа рослинність на Венері?
Підлітаючи до Венери, дослідники переконалися, що температура на Венериній поверхні швидше допускала існування життя, ніж виключала його. 300 °C справді слід було віднести до іонізованого шару атмосфери, але про те, що відбувалося на поверхні, яка завжди схована за хмарами, робити висновок все ще було важко.
Ще вивчаючи Венеру з Землі, люди науки намагалися думкою проникнути крізь загадкову заслону.
Засновник астроботаніки Г. А. Тихов вважав червонясті промені, що пробивалися крізь заслону Венериних хмар, відбиванням світла рослинністю. На Венері дуже тепло, і рослинність її не потребує теплової частини сонячного спектра, вона має відбивати червоні й інфрачервоні промені.
Після Тихова астроном М. О. Козирєв вивчав увесь спектр світла, що відбито Венерою, і виявив «провал» у фіолетовій і ультрафіолетовій його частині. Венера поглинала величезну кількість енергії, можливо, завдяки фотосинтезу рослин.
Такого висновку дійшли також американські вчені, складаючи баланс енергії Венери. Тільки існуванням на ній рослинності можна було пояснити «захоплення» сонячної енергії, яке було виявлено при складанні балансу.
Два космічних кораблі, американський і радянський, летіли тепер над самою Венерою. Зорельотчики бачили рухливі хребти її скуйовджених хмар, та були поки що не ближче до розгадки таємниці життя на ній, ніж далекі астрономи.
Проблема життя на планетах сонячної системи була темою кандидатської дисертації Олекси, його керівником був професор Богатирьов. Разом з Богатирьовим він брав участь в експедиції на Місяць, його дослідження місячної плісняви виявили її дивовижну здатність до розвитку в земних умовах, зробивши місячні плантації на Землі цілком реальними.
Підказав йому тему той-таки Ілля Юрійович. Він узагалі непомітно керував Олексою, людиною надзвичайно і небезпечно обдарованою. Чотири роки тому закінчивши університет, Попов, маючи сильний драматичний тенор, вирішив стати оперним співаком. Та, зайнявшись музикою, раптом виявив, що може писати чарівні вальси й пісні. Цим і захопився, відразу заживши слави не меншої, ніж мав до того в живописі, якого не полишав. Він писав і пастеллю і маслом, любив і портрети й пейзажі.