Раптом Ерагон почув, як грюкнули двері. Він обернувся й побачив, що здалеку до них наближається Арія. Ельфійка вивчала фреску з тим самим кам'яним виразом обличчя, з яким вона стояла перед радою старійшин. Утім, Ерагон відчував, що деякі сцени їй явно не подобаються.
— Грімстборите! — привіталася вона.
— Аріє! — вклонився у відповідь священик.
— Ти знайомиш Ерагона з вашою міфологією? — кивнула на фреску ельфійка.
— Треба знати історію тієї спільноти, до якої належиш, — усміхнувся Ганел, маючи на увазі нещодавнє прилучення Ерагона до народу гномів.
— Але ж знати не означає вірити, чи не так? — заперечила Арія. — До того ж, коли така історія вигідна самим історикам.
— Хіба ти заперечуєш наявність тих жертв, які приносить мій клан задля добробуту інших народів? — підвищив голос співрозмовник.
— Я нічого не заперечую, — скривилась ельфійка. — Мене тільки цікавить те, наскільки б виріс той добробут, якби всі ваші багатства розподілити між людьми, а не ховати їх по закутах та закапелках задля власної вигоди.
— Та годі вже! — стиснув кулаки гном, багряніючи від люті. — Не забувай, що без нашого врожаю всі ви приречені на голод, а річки й озера розлилися б без наших загат! Тільки наші молитви рятують цей світ від занепаду! Якби не Хельзвог, де б ви були…
Ерагон не дуже розумів сенс цієї несподіваної суперечки. Він не второпав критики Арії, якою вона нищила Дургрімст Квон. Утім, юнак зрозумів, що вона глузує з їхніх богів, ставлячи під сумнів розумові здібності гномів та ще й кепкуючи з їхньої історії.
— Ось у цьому й полягає різниця між нами, Грімстборите, — вислухавши священика, мовила Арія. — Ти гадаєш, що віриш у праведні речі, але не можеш довести їхню праведність. Навряд чи коли-небудь ми дійдемо згоди.
Повернувшись до Ерагона, ельфійка мовила:
— Аз Свелдн рак Анхайн настроїли мешканців Тарнага проти тебе. Ундин вважає — і я з ним згодна, — що до від'їзду тобі краще уникати прогулянок.
Вислухавши Арію, хлопець трохи розгубився. Він хотів іще подивитися Сельбедейл, але за таких умов його місце було поруч із Сапфірою. Ерагон уклонився Ганелу, а заодно й вибачився.
— Ти не повинен вибачатися, Убивце Смерка, — сказав той, глянувши на Арію, — роби те, що мусиш, і нехай тебе береже Гунтера.
Ерагон з Арією залишили храм і під вартою швиденько проскочили містом. Минаючи вулиці, Ерагон чув вигуки розлюченої юрби з нижнього ярусу. Із сусіднього даху полетів камінь, а звідкись здалеку потягло димом.
Діставшись бенкетної зали, Ерагон поквапився до своєї кімнати. Там він накинув на себе кольчугу, пристебнув обладунки до гомілки й нарукавники до передпліччя, а також натягнув шкіряну шапку, потім кольчужну, а далі й шолом, не забувши про щит. Юнак узяв свій наплічник і дорожні торби й помчав до внутрішнього двору, де перебувала Сапфіра.
— Тарнаг гуде, як розворушений мурашник, — зауважив дракон.
— Будемо сподіватися, що вони не кусаються, — відповів Ерагон.
Незабаром до них приєдналася й Арія, а разом з нею гурт із п'ятдесятьох озброєних гномів, які вишикувалися посеред двору. Вояки незворушно чекали, перемовляючись низькими голосами та з тривогою стежачи за брамою.
— Вони бояться, — пояснила Арія, — що юрба перешкодить нашому просуванню до річки.
— Сапфіра завжди може винести нас звідси, — сплюнув Ерагон.
— І твого коня також? — уїдливо перепитала ельфійка. — А як бути з вояками Ундина? Ні, якщо вже нас зупиняють, то ми мусимо зачекати, поки натовп трохи заспокоїться. — Вона пильно глянула в надвечірнє небо. — Шкода, що тобі доведеться розчарувати гномів, але це неминуче, — мовила вона стиха до хлопця. — У кланах завжди панує розбрат, і це тішить одних, але дратує інших.
— Уже зараз я шкодую про те, що дав згоду Ротгарові, — зізнався Ерагон.
— Не картай себе. Як і Насуада, я гадаю, що ти зробив єдино можливий вибір. Тебе важко звинуватити. Загалом, провина, якщо вона й була, насамперед лежить на Ротгарові, який зробив тобі таку пропозицію. Він мусив передбачити її наслідки.
На кілька хвилин запала тиша. Півдюжини гномів марширували внутрішнім двором, розминаючи ноги.
— Ти маєш рідних у Ду Вельденвардені? — спитав Ерагон.
— Нікого з тих, кому я близька, — трохи помовчавши, відповіла ельфійка.
— Чому так? — схилив голову хлопець.
— їм не сподобалося моє бажання стати речницею королеви, — знехотя пояснила Арія. — Коли ж я проігнорувала їхні застороги й зробила татуювання на плечі, що означало відданість расі, то моя родина взагалі зреклася мене.
— Але ж це було сімдесят років тому, — заперечив Ерагон.
Арія відвела погляд, ховаючи обличчя за пасмом волосся. Подумки хлопець спробував уявити, як це — бути вигнаним з родини й приреченим на життя серед двох чужих тобі рас. «Не дивно, що вона така мовчазна», — подумав він і знову спитав:
— А чи існують ще ельфи за межами Ду Вельденвардена?
— Нас утрьох відрядили з Елесмери, — стиха мовила Арія. — Фаолін і Гленвін завжди подорожували зі мною, коли ми перевозили яйце Сапфіри з Ду Вельденвардена до Тронжхейма. Та після нападу Смерка я залишилася сама.
— А якими вони були? — не вгавав Ерагон.
— Вони були шляхетними воїнами, — з гордістю відповіла ельфійка. — Гленвін любив подумки розмовляти з птахами. Він міг годинами стовбичити в лісі, оточений пташиною зграєю, і наслухати їхні співи. Після цього він іноді наспівував нам ті мелодії.
— А Фаолін? — знову озвався юнак.
Цього разу Арія не схотіла відповідати, лише міцніше стисла свій лук. Не здаючись, Ерагон вирішив вибрати іншу тему.
— Чому ти так не любиш Ганела? — запитав він невинно.
Ельфійка різко обернулась, торкнувшись пальцем його щоки, так, що Ерагон аж здригнувся від несподіванки.
— Про це, — сказала вона, — ми поговоримо іншим разом.
Ельфійка встала й подалась геть.
Спантеличений Ерагон довго дивився їй услід.
— Нічого не розумію, — сказав він, прилігши на живіт Сапфіри. Та задоволено форкнула у відповідь, потім згорнулася довкруж свого господаря калачиком й одразу заснула.
Довкола вже сутеніло, тож Ерагон намагався не заснути. Він дістав намисто Ганела й перевірив його кілька разів за допомогою магії, але виявив лише захисне закляття священика. Зітхнувши, юнак знову почепив оберіг на шию, сховав його під туніку й, накрившись щитом, налаштувався на безсонну ніч.
З першим променем сонця Ерагон розбудив Сапфіру. Гноми вже прокинулися й ретельно обгортали свою зброю ганчір'ям, щоб без зайвих перешкод і галасу вибратися з Тарнага. Ундин навіть звелів Ерагонові обмотати ганчірками Сапфірині пазурі й копита Сніговія.
Коли все було готове, вождь гномів та його вояки згуртувалися довкола Ерагона й Сапфіри з Арією. Браму обережно відчинили — жодного звуку не видали змащені мастилом петлі — і подорожні вирушили в путь.
Тарнаг видавався безлюдним. Вулиці міста були порожні. Мешканці спали у своїх будинках і бачили сни. Декілька гномів, з якими наші мандрівники зіткнулися дорогою, мовчки зиркнули на них і з острахом відійшли вбік.
Біля воріт кожного ярусу охорона мовчки дозволяла їм проходити. Незабаром утікачі залишили місто позаду й почали просуватися спорожнілими полями в передмісті Тарнага. Проминувши їх, вони наблизились до кам'яної пристані, де на них очікували прив'язані там два плоти. Троє гномів сиділи навпочіпки на одному з них, а четверо — на другому. Усі вони підвелися, побачивши прибульців на чолі з Ундином.
Ерагон швидко допоміг гномам зійти на землю й зав'язав очі Сніговію, потім потягнув його на другий пліт, де опустив на коліна й міцно прив'язав. Тим часом Сапфіра зісковзнула з причалу в озеро й заходилася плавати вздовж берега.
Ундин узяв Ерагона за руку.
— Тут ми маємо розпрощатися, — сказав він. — З тобою підуть мої найкращі люди. Вони супроводжуватимуть тебе аж до Ду Вельденвардена.
Ерагон спробував було подякувати, та Ундин тільки похитав головою.
— Не варто, — сумно всміхнувся він. — Це мій обов'язок. Я шкодую, що твоє перебування тут було затьмарене сутичкою з Аз Свелдн рак Ангуін.
Ерагон вклонився, потім ступив на перший пліт разом з Ориком та Арією. Швартові кінці були відв'язані, тож гноми відштовхнули пліт від берега довгими жердинами. Надходив світанок, і обидва плоти несло в напрямку гирла ріки Аз Раньї, а між ними пливла Сапфіра.
ДІАМАНТИ ВНОЧІ
«Отже, Імперія вдерлася до наших осель», — міркував Роран, слухаючи мученицький стогін поранених разаками й вояками в битві попередньої ночі. Він тремтів від страху й люті, його тіло трусилося, мов у лихоманці, обличчя палало, дихання було уривчасте. Хлопець почувався так, ніби разаки знищили все святе, що пов'язувало його з цим краєм.
Залишивши ворожку Гертруду піклуватися пораненими, Роран подався до оселі Хорста, оглядаючи загорожі, встановлені між будинками: дошки, бочки, каміння, уламки возів, знищених вибухом разаків. Усе це виглядало до болю жалюгідно як на диявольську силу нападників.
Люди блукали Карвахолом, мов очманілі, не в змозі оговтатись від потрясіння, горя й утоми. Роран теж добряче стомився, більше, ніж будь-коли. Він не спав з попередньої ночі, а руки й спину пекло від болю.
Зазирнувши до Хорстового будинку, Роран побачив Елейн. Вона стояла на порозі їдальні, прислухаючись до розмови, яка долинала з вітальні. Угледівши юнака, жінка жестом запросила його увійти.
Після того як вони відбили напад разаків, старійшини Карвахола зібралися, аби вирішити, що його робити далі й чи варто карати Хорста та його прибічників за початок війни з Імперією. Цей гурт засідав більшу частину ранку.
Роран зиркнув на поважні збори. За круглим столом сиділи Бірджит, Лоринг, Слоун, Джедрик, Делвін, Фіск, Морн та ще кілька осіб. Хорст головував.
— …А я вам кажу, що це було нерозважливо! — гукав Кісельт до присутніх. — Вони не мали права наражати всіх на таку небезпеку!
— Ми вже це обговорювали, — відмахнувся Морн. — Що зроблене, те зроблене. До того ж, Квимбі був моїм другом, як і вашим другом, тож я здригаюся від самої думки про те, що ці монстри зробили б із Рораном, якби ми його видали. Утім, я хочу знати, як нам вийти із цієї скрутної ситуації.
— Треба просто вбити їх усіх! — прогарчав Слоун.
— А що далі? — спитав Морн. — За ними прийдуть інші, хіба не ясно? Навіть якщо ми видамо Рорана, це вже нічого не дасть. Мабуть, усі чули, що сказав той разак? Вони знищать усіх, якщо ми захищатимемо хлопця, і перетворять нас на рабів, якщо не будемо. Ви собі як хочете, а я краще здохну, ніж стану рабом. Ні, ми приречені…
— Але ми можемо поїхати звідси, — озвався Фіск.
— Нам нікуди їхати, — відгукнувся Кісельт. — Ми притиснуті до Хребта, солдати перекрили дорогу, а довкола Імперія.
— Це твоя провина, Хорсте! — загорлав Тейн. — Вони спалять наші домівки, повбивають наших дітей, і все через тебе!
— Чи ти не здурів бува, чоловіче? — визвірився коваль. — Чи ти дозволиш їм зжерти себе, не пручаючись?
— Так, якщо нічим уже не зарадиш, — похнюпився Тейн. Він глянув на всіх присутніх, помітивши у дверях Рорана. Решта також роззирнулися й похмуро запросили хлопця увійти.
— Чим я можу допомогти? — ступив уперед Роран, відчуваючи на собі важкі погляди односельців.
— Я гадаю, — сказав Джедрик, — що видача тебе Імперії нам не зарадить. Навіть якби ми вчинили так, разаки б не змирилися з бунтом. Єдине, що ми можемо, — це приготуватися до наступного нападу. Хорст приготує зброю, якщо матиме час, Фіск зробить щити. На щастя, його майстерню не спалили. Також комусь треба наглядати за нашими оборонними загорожами. Ми хотіли б доручити це тобі.
— Я зроблю все, що від мене залежить, — кивнув Роран.
Поруч із Морном стояла Тара, вивищуючись над своїм невисоким на зріст чоловіком. Вона була огрядною жінкою, в її волоссі проглядала сивизна, а силу в руках мала таку, що легко скручувала голову курці або рознімала двох розбишак.
— Ти вже зроби там усе добре, Роране, — мовила вона, — а то цьому похоронові не буде кінця. — Потім вона обернулася до Хорста й додала: — Насамперед треба поховати померлих. А дітей варто відіслати, скажімо, на ферму Коулі до Північної Бухти. Ти теж маєш піти з ними, Елейн.
— Я не залишу Хорста, — занепокоїлась жінка.
— Це не місце для жінок на п'ятому місяці вагітності! — гримнула Тара. — Ти втратиш дитину, якщо будеш бігати так, як зараз.
— Але мені буде ще гірше, коли я не знатиму, як ви тут, — заперечила Елейн. — Я вже виносила двох синів, тож залишатимусь, як і ти, як і решта жінок Карвахола.
Хорст обійшов довкола столу й ніжно взяв Елейн за руку:
— Хоч де б ти була, ми все одно залишатимемось разом. Але діти таки мають поїхати. Коулі подбає про них. Утім, спочатку ми мусимо переконатися, що дорога на ферму вільна.
— І ще одне, — хрипко гукнув Лоринг, — жоден із нас не повинен втягувати в це ще й людей з долини. Окрім Коулі, звісно. Вони не зможуть нам допомогти, тож не варто наражати їх на небезпеку.
Усі погодилися, що він має слушність. Після цього збори згорнули, і люди розбрелися Карвахолом. Невдовзі вони знову зібралися — разом з багатьма іншими селянами — на маленькому цвинтарі за будинком Гертруди. Дев'ять трупів, закутаних у саван, лежали біля виритих могил. На грудях кожного була гілочка болиголова, а на шиї — срібний амулет.
Гертруда стояла перед покійниками, вимовляючи їхні імена:
— Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем.
Вона поклала їм на очі пласкі камінці, потім звела руки до неба й заспівала ритуальну пісню. Сльози текли з її заплющених очей, а голос здіймався й опадав, виспівуючи поминальні мотиви. Вона співала про землю, про ніч та про вічне людське горе, від якого годі втекти.
Остання скорботна нота стихла, родичі загиблих згадали їхні подвиги, і тіла захисників Карвахола були поховані.
Роран несамохіть зиркнув на могили, де поховали трьох вояків з королівського війська. «Одного з них убив Нолфаврел, а я завалив двох інших», — промайнула йому думка. Ця сцена й досі стояла в нього перед очима: напруження, удар, хрускіт кісток — і тіло під його молотом перетворюється на безвольну масу. Хлопця мало не знудило від спогадів. Раніше Роран нікого не вбивав, але сталося так, що цього разу саме він знищив більше людей, аніж будь-хто в Карвахолі. У нього було таке відчуття, ніби на його чолі горить криваве тавро.
Він пішов, щойно скінчився похорон, навіть не залишившись на розмову з Катріною, пішов у гори, звідки міг слідкувати за Карвахолом і міркувати про його захист. На жаль, будинки в селищі були на значній відстані один від одного, щоб утворювати оборонну лінію. До того ж, юнак не хотів, аби вояки билися між будинками, плюндруючи їхні сади. «Ріка Анора захищає нас із заходу, — розмірковував він, — але щодо решти Карвахола, то ми не зупинимо навіть дитину… Що можна збудувати за кілька годин? Яку загорожу?»
Плюнувши спересердя, він збіг у долину до селища.
— Мені потрібна допомога, — гукнув він, — треба рубати дерева!
За хвилину почали сходитися похмурі чоловіки.
— Мерщій, мерщій! — підганяв їх Роран. — Усі мусять допомагати!
Він чекав, а гурт біля нього поволі збільшувався.
Дармен, один із синів Лоринга, штовхнув його плечем.
— Який у тебе план? — нетерпляче спитав він.
— Нам потрібна стіна довкола Карвахола, — звернувся до присутніх Роран. — Треба зрубати кілька великих дерев, загострити їхні стовбури, і тоді разакам буде важко оминути їх.
— А як ти гадаєш, скільки знадобиться дерев? — запитав Орвал.
— Щонайменше півсотні, — подумавши, відповів парубок. — Може, навіть більше.
Юрба невдоволено загула.
— Чекайте! — гукнув Роран, порахувавши присутніх. — Вас тут сорок вісім. Якщо кожен зрубає дерево за годину, тоді ми встигнемо. Що ви на це скажете?
— За кого ти нас маєш? — образився Орвал. — Я рубав дерево за годину, коли мав десять років!