…Перш ніж Сапфіра долетіла до місця трагедії, ургали вже встигли відступити, сховавшись назад у підземелля. Зіскочивши з дракона, Ерагон чимдуж помчав до порожнього бойовища. По дорозі в нього промайнула думка, що він уже переживав щось подібне, коли повернувся на зруйновану ферму й знайшов свого бідолашного дядька Герроу. Перемагаючи страх, юнак почав шукати живих.
Усе було схоже на нещодавнє поле бою, от тільки кров тут була свіжа. Прямо посередині лежав Аджихад у пошматованій кольчузі. Довкола нього — п'ятеро ургалів, яких він переміг у бою. Бідолаха ще дихав, але важко й уривчасто. Ерагон схилився над ним, відвернувши обличчя, щоб сльози не капали на поранені груди ватажка. Ніхто б не зміг залікувати такі рани… Підбігши до Аджихада, Арія скрикнула й стала як укопана. Глянувши на рани ватажка, вона змінилась на обличчі, зрозумівши, що його вже ніщо не врятує.
— Ерагоне! — ледь чутно прошепотів знесилений Аджихад.
— Так, я тут, — схилився хлопець до вмираючого.
— Послухай, Ерагоне… Це мій останній наказ, — насилу вимовив Аджихад. — Ти мусиш пообіцяти мені… пообіцяй, що не даси варденам розійтися… Це єдина можливість перемогти Імперію… Вони мають бути сильними… Пообіцяй мені…
— Я обіцяю, — ледь стримуючи сльози, відповів Ерагон.
— Тоді мир тобі, Ерагоне, Убивце Смерка… — глибоко зітхнувши, мовив Аджихад і заплющив очі.
— Ерагон схилив голову на груди, почувши, немов крізь туман, як Арія давньою мовою благословляє Аджихада в далеку путь.
— Після його смерті почнеться розбрат, — нарешті озвалась до нього ельфійка. — І ти мусиш запобігти йому, бо така воля небіжчика… Я тобі допоможу.
Звівшись на ноги, Ерагон мовчки оглянув решту загиблих. Зараз він був готовий віддати все, щоб осліпнути!
— Цього не мало статися, — звернулась до хлопця Сапфіра. — Тим більше після нашої перемоги… Але куди ж поділися Близнюки й Мертаг?..
— Ти маєш рацію! — схаменувся Ерагон, уважніше глянувши на трупи. — Серед загиблих їх нема!
Хлопець пожвавішав і кинувся до тунелю. Калюжі густої крові сповнювали вибоїни старих мармурових сходинок. Схоже було на те, що поранених потягли вниз…
— Мабуть, ургали захопили їх у полон, — сказала Сапфіра. — Але для чого? Зазвичай вони не беруть полонених.
— Яке це має значення? — гірко відповів юнак. — Ми все одно не зможемо їх переслідувати. Ти навіть не пролізеш у цю діру!
— Але ж вони можуть бути живі! — заперечив дракон. — Невже ти їх покинеш?
— А що я, по-твоєму, можу зробити? Тунелі гномів — це безкінечний лабіринт, де звичайна людина відразу ж заблукає! От якби Арія могла нам допомогти…
— Ну то спитай її мерщій!
Ерагон хотів уже бігти по ельфійку, проте несподівано завагався. Так, з-поміж усіх варденів саме Арія зуміла б упоратись із ургалами. Але ж їй знову доведеться наражатись на небезпеку!.. Заскреготавши зубами, юнак таки наважився все розповісти ельфійці.
— Ти ж не станеш їх переслідувати? — з ледь прихованою надією спитав він. — Адже це зовсім безглузда затія.
Ельфійка пильно глянула на хлопця. Було видно, що вона жодної миті не вагалася перед тим, як прийняти рішення.
— Це для тебе… зовсім безглузда, — вигукнула дівчина й зникла в підземеллі.
Сумно зітхнувши, Ерагон повернувся назад до Аджихада й присів навпочіпки біля тіла ватажка. Це була важка втрата: Аджихад мертвий, а Мертаг зник. Так, його друг Мертаг, син одного з клятвопорушників — тринадцяти вершників, які допомогли Галбаторіксу знищити старійшин і проголосити себе королем Алагезії. І що ж? Були часи, коли Ерагон хотів, аби Мертаг залишив його. Але зараз, коли друга захопили в полон, ця втрата принесла в душу несподівану пустку. Юнак сидів, поринувши у свої невеселі думки, як раптом прибіг Орик із вояками.
Побачивши мертвого Аджихада, гном у розпачі затупотів ногами. Він вигукував якісь прокляття, а потім заходився рубати сокирою тіла ургалів. Решта вояків понуро спостерігали за ним. Трохи заспокоївшись, Орик прогарчав до Ерагона:
— Тепер нам усім гаплик, бо не буде миру між народами. Він справді нічого не казав перед смертю?
— Я перекажу Аджихадові слова, коли всі зберуться, — спокійно озвався юнак, глянувши на Сапфіру.
— Зрозуміло, — кивнув гном. — А де Арія?
Ерагон знехотя махнув убік підземелля.
Орик знову вилаявся, потім похитав головою й присів поруч із юнаком.
Трохи перегодом прибув Джормандер із загоном воїнів. Жестом він наказав їм чекати неподалік, а сам повільно наблизився до скорбного місця.
— Як доля може бути такою жорстокою, мій друже? — стаючи на коліна перед тілом Аджихада, мовив він. — Я мав би встигнути тобі на допомогу, якби ця клята гора не стала нам на заваді. А тепер нас поранено в самісіньке серце, хоч ми й святкуємо перемогу…
Трохи повагавшись, Ерагон усе ж таки розповів про Арію та про зникнення Близнюків із Мертагом.
— Вона не повинна була цього робити, — скрушно зітхнув Джормандер, підводячись із колін. — Але тепер уже нічим не зарадиш. Ми поставимо тут варту, а перегодом гноми вирушать на пошуки до тунелю.
— Я хотів би ними керувати, — вийшов уперед Орик.
Джормандер сумно глянув на Тронжхейм і знову зітхнув.
— Ні, зараз ти потрібен Ротгару, — мовив він. — На чолі гномів піде хто-небудь інший. Пробач, Ерагоне, усі важливі люди залишаться тут, доки не буде обрано наступника Аджихада. Отож, Арії доведеться подбати про себе самій… Ми все одно її не наздоженемо.
Ерагон із розумінням кивнув.
Джормандер оглянув поле бою, а потім гукнув так, щоб усі його почули:
— Аджихад загинув смертю справжнього воїна! Дивіться, він упорався з п'ятьма ургалами, а простий смертний не подужав би й одного! Ми востаннє вшануємо Аджихада, сподіваючись, що його душа буде радувати богів! Тож несіть його й наших славних товаришів до Тронжхейма на своїх щитах, а потім пометіться за свого ватажка!
Сумні воїни, ставши на коліна, схилили голови, востаннє вшановуючи славного Аджихада. Потім вони переклали тіло на щити й узяли його собі на плечі, рушивши в скорботі до Тронжхейма. Багато хто з них навіть не приховував сліз, що текли по їхніх щоках. Урочисто й повільно процесія рушила до міста. Ерагон із Сапфірою були в самісінькому її центрі.
РАДА СТАРІЙШИН
Ерагон прокинувся й скотився на край ліжка, оглядаючи кімнату, що ледь освітлювалась каганцем. Потім юнак перевірив, чи спить Сапфіра. М'язисті боки дракона здіймалися й опускались у такт диханню, нагадуючи величезні ковальські міхи. Юнакові спала на гадку вогненна геєна, бо Сапфіра могла будь-якої миті виплюнути з пащі цілий стовп вогню. Це було надзвичайне видовище… Вогонь, такий сильний, що може розтопити метал, торкається її язика й зубів кольору слонової кістки, не завдаючи їм жодної шкоди.
Відтоді, як Сапфіра вперше дмухнула вогнем під час бою зі Смерком — кинувшись із вершини Тронжхейма й пробивши дах головної зали, вона неабияк пишалася своїм новим талантом. Тепер дракон час від часу, немовби тренуючись, дмухав невеличкими струменями полум'я, готовий будь-якої миті спопелити все довкола.
Оскільки Ісідар Мітрім було знищено, Ерагон і Сапфіра більше не могли залишатись у притулку для драконів, який до цього перебував над розбитим сапфіром. Гноми поселили їх у старій гауптвахті на нижньому рівні Тронжхейма. Це була велика кімната з низькою стелею й темними стінами.
Коли Ерагон згадав про події вчорашнього дня, його знову пройняв біль. Сльози сповнили юнакові очі й побігли по щоках. Одна сльозинка впала на руку… Від Арії не було жодної звістки до пізнього вечора, аж раптом вона вийшла з тунелю, хитаючись від утоми. Пошуки були марними: ургали втекли.
— Я знайшла тільки ось це, — ельфійка простягнула закривавлену мантію одного з Близнюків, туніку Мертага та його шкіряні рукавички. — Усі речі було розкидано біля чорної прірви, куди не веде жоден тунель. Мабуть, ургали забрали решту одягу, а тіла скинули в яму. Я намагалась побачити Мертага й Близнюків у магічному кристалі, та не побачила нічого, крім таємничих тіней, — додала дівчина. — Мабуть, вони всі загинули.
Згадуючи розповідь Арії, Ерагон подумки оплакував Мертага. Душу ятрило відчуття втрати та якогось незвичного страху, що дедалі частіше опановував хлопця. Розглядаючи сльозинку — маленьку й блискучу крапельку на своїй руці, — він несподівано вирішив сам подивитись, як усе відбувалося, і знайти в закапелках магії своїх втрачених друзів. Юнак знав, що це божевілля, але мусив спробувати, аби переконатись, чи справді Мертаг загинув.
— Драумр копа, — прошепотів Ерагон, і крапля на його руці миттєво потьмяніла, обернувшись на темну цятку ночі. На ‘її поверхні промайнула тінь, схожа на птаха в зоряному небі, а потім усе зникло…
Ще одна сльоза впала з очей юнака.
Ерагон глибоко зітхнув, випростався й спробував заспокоїтись. Отже, у нього нічого не вийшло… Тепер, одужуючи від рани, завданої Смерком під час бою, він дедалі частіше схилявся до думки, що тоді йому просто пощастило. І якщо йому знову доведеться зустрітись віч-на-віч із темними силами, то чи зможе він їм протистояти? Тільки Бром міг навчити його чомусь більшому, але тепер здобути потрібні знання й силу можна було лише в ельфів.
— Доброго ранку! — урвала невеселі думки Ерагона Сапфіра.
— Не знаю, чи буде він добрим, — сумно відповів юнак. — Хіба це не жахливо?.. Мертаг і Аджихад… Чому ж вартові в тунелях не попередили нас про ургалів? Адже монстри не могли вистежити загін Аджихада, залишаючись непоміченими. Тобі не здається, що тут щось не так?
— Ми ніколи не дізнаємось усієї правди, — лагідно відповіла Сапфіра, зводячись і ледь не торкаючись крилами стелі. — Але не будемо марнувати часу, бо нового ватажка можуть обрати й без нас.
Ерагон похмуро погодився, ще й досі обмірковуючи вчорашні події. Він пам'ятав, як Орик вирушив із сумною звісткою до короля Ротгара, як Джормандер переніс тіло Аджихада в те місце, де воно могло спочивати до похорону, а Арія самотою стояла осторонь і розгублено за всіма спостерігала.
Юнак устав, повісив на пояс Зарок, пристебнув лук, а потім, нахилившись, спробував підняти з підлоги сідло Сніговія… Раптовий біль пройняв усе його тіло, юнак аж скрутився, хапаючись за поранену спину. Було таке відчуття, ніби тулуб розрубали навпіл. Сапфіра теж відчула цей біль і від несподіванки загарчала. Вона спробувала його зменшити, проте нічого не змогла вдіяти. Драконячий хвіст інстинктивно сіпнувся вгору, немовби Сапфіра приготувалась до бою.
За кілька хвилин жахливий напад минув. Відсапуючись, Ерагон лежав на долівці. Юнак відчував, як піт стікає по його обличчю й заливає очі. Він обережно торкнувся спини й помацав шрам. Той був гарячий і набряклий.
— Бідолаха, — зітхнув за його спиною дракон.
— Цього разу було ще гірше, — спроквола озвався юнак, насилу зводячись. Спершись об Сапфіру, він трохи постояв, чекаючи, доки пройде запаморочення, а потім рушив до дверей.
— У тебе стане сили дійти? — спитав дракон.
— Ми повинні це зробити, — твердо мовив Ерагон. — Як вершник і його дракон ми маємо бути на церемонії вибору нового ватажка варденів. І, може, навіть вплинути на цей вибір… Бо ми для них авторитети. Єдине, що мене втішає — відсутність Близнюків, які не зможуть посісти це місце…
— Звісно, це добре, — буркнула Сапфіра, — але Смерк іще тисячу років буде страждати через те, що завдав тобі болю.
— Просто не відходь від мене. Гаразд? — посміхнувся Ерагон.
Вони рушили Тронжхеймом, шукаючи найближчу харчевню. У всіх коридорах і хідниках люди зупинялися, уклоняючись їм і белькочучи «Арджетлам» або «Убивця Смерка». Навіть гноми схиляли голови, хоч і не так часто. Ерагон був вражений — стільки сумних облич було довкола. До того ж, майже всі чоловіки були вбрані в чорне, висловлюючи свій щирий сум. Більшість жінок також вдягли чорне вбрання, сховавши обличчя під мереживними вуалями.
Сяк-так знайшовши харчевню, Ерагон узяв зроблений з каменю таріль з їжею й присів за низький стіл. Сапфіра тривожно спостерігала за ним, готова будь-якої миті захистити свого господаря. Кілька присутніх хотіли були підійти до Ерагона, але дракон тихо загарчав, і їх наче вітром здуло. Ерагон неохоче копирсався в тарелі, намагаючись не показувати внутрішньої тривоги. Нарешті, намагаючись позбутися сумних думок про Мертага, він спитав у Сапфіри:
— Як ти гадаєш, хто може керувати варденами зараз, коли Аджихад і Близнюки загинули?
— Можливо, ти, — трохи повагавшись, відповів дракон. — Бо як же тоді ще пояснити Аджихадове благословення? Гадаю, ніхто не буде заперечувати. Але це не дуже приваблива перспектива. Вона обіцяє тобі самі неприємності.
— Згоден, — кивнув юнак. — До того ж, це не сподобається Арії, а вона вміє бути небезпечним ворогом. Давньою мовою ельфам не збрешеш, проте іншими мовами я теж не хочу їх дурити. Адже вони можуть і не повірити, що Аджихад сказав саме так, коли це буде не в їхніх інтересах. Ні, я не хочу обіймати цієї посади… Може, нехай буде Джормандер?
— Це був перший помічник Аджихада, — замислилась Сапфіра. — На жаль, ми дуже мало про нього знаємо, а про решту місцевих ватажків і поготів. Надто вже мало часу минуло відтоді, як ми сюди прибули. Тож маємо прийняти рішення, покладаючись тільки на власні почуття й враження.
— Але не забувай про Ротгара й решту гномів, — нагадав Ерагон, відставляючи таріль з їжею. — Вони не мовчатимуть. Ельфів на виборах представлятиме тільки Арія, а от гномів ніхто зігнорувати не зможе, бо тут їх повно. Так, Ротгар підтримує варденів, але тільки до того часу, доки інші клани не повстануть проти нього. За інших обставин йому доведеться підтримувати когось іншого.
— І кого ж саме? — поцікавився дракон.
— Людину, якою легко маніпулювати, — заплющив очі юнак і відкинувся на стільці. — Це може бути будь-хто з мешканців Фартхен Дура.
Вони ще якийсь час обмірковували свої проблеми. А потім Сапфіра несподівано сказала Ерагонові:
— Тут дехто хоче з тобою побачитись. І я не можу його не пустити.
— Що-що? — перепитав Ерагон, розплющивши очі й замружившись від яскравого світла. — Що таке?
Блідий юнак, котрий повільно наближався до столу, зупинився, затупцяв на місці, з пошаною вклонився й сказав із безпечної відстані:
— Арджетламе, тебе викликають на перемовини з радою старійшин.
— А це ще хто такі? — невдоволено спитав Ерагон.
— Ну, це… — знітився прибулець. — Одним словом, це люди, яких ми, тобто вардени, обрали для переговорів з Аджихадом. Вони були його радниками, а тепер хочуть бачити тебе. Це велика честь!
— Ти проведеш мене до них?
— Так, — посміхнувся юнак.
Сапфіра запитально глянула на Ерагона. Той тільки знизав плечима й, кинувши свій сніданок, рушив за прибульцем, який показував дорогу. Доки вони йшли, хлопчак раз по раз зиркав на Зарок, і його оченята зблискували від захвату.
— Як тебе звати? — спитав Ерагон, коли йому почало це набридати.
— Джарша, мій пане, — відповів юнак.
— Гарне ім'я. Ти добре виконав своє доручення й маєш цим пишатись, — похвалив Ерагон. Хлопчак аж засяяв і підстрибнув на радощах.
За якийсь час вони дійшли до круглих кам'яних дверей, які Джарша шанобливо прочинив перед поважним гостем. За дверима була кругла зала з небесно-блакитним склепінням, прикрашеним зірками. А посередині стояв круглий мармуровий стіл, на якому мозаїкою було викладено герб Дургрімст Інгейтум — велетенський молот, обрамлений дванадцятьма зірками. За ним сиділи Джормандер, двоє кремезних чоловіків, а також жінка з міцно стиснутими губами, дуже близько посадженими очима й дбайливо нарум'яненими щоками. Ще одна жіночка мала густу копицю сивого волосся, яке зовсім не пасувало до руків'я кинджала, що визирав зі складок її вбрання.
— Можеш іти, — сказав Джормандер провідникові Дарші, і той поспішив зникнути.
Відчуваючи напружену увагу до своєї персони, Ерагон повагом оглянув залу й сів за стіл якраз посередині, так, що решта присутніх мала до нього розвернутися. Сапфіра вмостилася позаду юнака — він зрозумів це, відчувши потилицею її гаряче дихання.