ЧАКЛУНКА, ЗМІЯ ТА СУВІЙ
Того самого вечора, повернувшись із урочистої церемонії, Ерагон помітив біля свого помешкання незнайому жінку, яка чекала на нього в коридорі. Вона мала темне волосся, блакитні очі, а з її вродливого обличчя не сходила посмішка. Зап'ясток жінки прикрашав золотий браслет у вигляді розлюченої змії. Ерагон мав надію, що вона тут не задля того, аби прохати поради в якійсь повсякденній справі, як то робили інші вардени.
— Арджетламе, — низько вклонилась йому незнайомка.
— Я можу вам чимсь допомогти? — Ерагон схилив у відповідь голову.
— Сподіваюсь, що так, — озвалася жінка. — Мене звати Тріанна, я чаклунка Ду Врангр Гата.
— Невже справді чаклунка? — перепитав заінтригований хлопець неждану гостю. — То заходьте, прошу.
— І маг у бою, і шпигун, і решта всього, що потрібно варденам, — посміхнулась Тріанна, заходячи до кімнати. — Їм не вистачає магів, тому ми виконуємо близько шести обов'язків. Власне кажучи, саме через це я й завітала до тебе. Ми просимо тебе очолити нашу спільноту, бо ти єдиний, хто може замінити Близнюків.
Ерагон мимохіть посміхнувся їй у відповідь. Жінка була такою чарівною, що юнак не хотів відмовляти їй одразу.
— Ні, я не можу, — почав був він. — Ми із Сапфірою незабаром покинемо місто. Окрім того, мені слід було б порадитись із Насуадою… До того ж, я не хочу знову мати справу з політикою, особливо там, де раніше порядкували Близнюки.
— Мені дуже прикро це чути, — засмутилась чаклунка, підходячи до юнака майже впритул. — Можливо, ми ще зустрінемось? Тоді я б залюбки показала тобі, як викликати й контролювати духів… Це було б вельми цікаво для нас обох.
Ерагон відчув, як його щоки заливає гарячий рум'янець.
— Я дуже ціную твою пропозицію, — пробелькотів юнак. — Але я справді не маю часу.
У Тріанниних очах спалахнула неприхована лють, проте вона встигла себе опанувати, перш ніж юнак щось помітив.
— Розумію, — удавано сумно зітхнула чаклунка.
Вона вимовила це з таким розчаруванням й виглядала такою нещасною, що Ерагон розчулився.
— Утім, мені справді цікаво, — завагався він, не бажаючи образити жінку, — як ти навчилася магії?
Тріанна аж засяяла.
— Моя мама була цілителькою в Сурді, — заговорила вона. — І хоч вона мала невелику силу, проте змогла навчити мене основних речей. Звісно, я не така вправна, як вершник… Ніхто б із Ду Врангр Гата не зміг самотужки перемогти Смерка. А ти зміг, бо ти герой!
— Та ні ж бо, — зніяковів Ерагон, зашарівшись. — Якби не Арія, я б не вижив у тому бою.
— Ти надто сором'язливий, Арджетламе, — заперечила Тріанна. — Саме ти завдав останнього удару й маєш цим пишатися. Це такий самий подвиг, як і вчинок самого Врейля. — Вона раптом схилилася до Ерагона, і його серце шалено закалатало, коли він відчув запах її парфумів. — Хіба ти не чув пісень, складених на твою честь? — улесливо промуркотіла чаклунка. — Вардени співають їх щоночі, сидячи біля своїх багать. Вони кажуть, що ти прийшов забрати трон у Галбаторікса!
— Це неправда! — відсахнувся Ерагон. — Тобто… вони можуть патякати, що їм заманеться, але я прийшов зовсім не задля цього. Я не прагну влади над людьми.
— Це так мудро з твого боку! — вигукнула Тріанна. — Хто такий король, як не людина, позбавлена свободи через свої обов'язки перед народом? Утім, це було б поганою винагородою для вершника та його дракона… Хоча, звісно, вирішувати тобі самому. До речі, ти маєш родину?
— Родину?.. — розгубився юнак. — Ні… Тільки двоюрідного брата.
— Виходить, ти не заручений? — уточнила чаклунка.
— Та начебто ні, — невпевнено відповів він.
— Ой, не вірю, — посміхнулась Тріанна, знову наближаючись до юнака. — Невже на тебе ніде не чекає кохана?
— У Карвахолі в мене нікого не було, — знітився Ерагон. — А потім я весь час мандрував…
Чаклунка трохи відійшла й піднесла руку з браслетом на рівень хлопцевих очей.
— Тобі подобається? — спитала вона.
Ерагон нервово кивнув.
— Я називаю його Лорга, — гордо закопилила губки Тріанна. — Це мій талісман і оберіг. — Повільно схилившись над прикрасою, жінка прошепотіла: — Се орум тхорнеса хавр шар'явлі ліфе!
Золота змія несподівано ожила, зиркнула на хлопця й знову застигла.
— Бачиш, ти їй сподобався, — посміхнулась чаклунка. — Отже, чарівники можуть і мають допомагати одне одному.
Вражений Ерагон несподівано ніжно торкнувся руки, оповитої змією. Раніше він ніколи не поводився так із жінками, але йому щось підказувало, що варто спробувати.
— Якщо хочеш, — тихо сказав він Тріанні, — ми можемо разом повечеряти. Тут неподалік є харчевня.
Жінка поклала долоню на руку хлопця, її пальці були гладенькі й прохолодні: це дуже відрізнялось від тих грубих рукостискань, до яких Ерагон так звик за своє життя…
— Залюбки, — мовила Тріанна. — Може, ми…
Із коридору долинув якийсь шум, вхідні двері різко розчахнулися. Чаклунка навіть не встигла скрикнути, коли над нею схилилась Сапфіра.
Дракон нерухомо застиг над жінкою, і тільки його верхня губа повільно здіймалася догори, показуючи низку гострих зубів. Потім він загарчав. Це було дуже незвичне гарчання, сповнене презирства й зневаги, чути яке було б принизливо будь-якій жінці.
— Сапфіра ревнує! — здивувався Ерагон.
Бліда Тріанна дочекалась, доки дракон трохи заспокоївся й замовк, а потім повільно забрала руки від хлопця й мовчки подалась геть.
Роблячи вигляд, ніби нічого не сталося, Сапфіра звела лапу й облизала пазур.
— Що це в нас із дверима? — невинно поцікавився дракон. — Я ледь змогла їх відчинити!
— Навіщо ти це зробила? — вибухнув Ерагон, не в змозі себе стримати. — Тобі не було жодної потреби втручатись!
— Тобі була потрібна моя допомога, — запевнила Сапфіра.
— Якби мені було щось потрібне, я б тебе погукав! — визвірився юнак.
— Не кричи на мене! — клацнув у відповідь щелепами дракон. — Я не дозволю тобі бігати за всякими хвойдами, яким потрібен Ерагон як вершник, а не Ерагон як людина!
— Вона не хвойда! — скрикнув юнак і вгатив кулаком у стіну. — Зрозумій, Сапфіро, я не пустельник! І ти не можеш вимагати, щоб я ігнорував жінок тільки через те, що я вершник… Не тобі це вирішувати! Що як мені просто сподобалося з нею розмовляти? Про якісь цікаві речі, а не про трагедії? Ти й так вічно товчешся в мене в голові для того, щоб знати, як я почуваюся! Чому ж ти не можеш дати мені спокій?
— Та як же ти не розумієш? — відвела очі Сапфіра.
— Що, що я маю розуміти? — не вгавав Ерагон. — Що ти й далі перешкоджаєш мені завести дружину й дітей?
— Ерагоне! — з докором мовив дракон. — Ми з тобою тісно пов'язані…
— Ще б пак! — гірко всміхнувся юнак.
— …І якщо ти прагнутимеш стосунків із якоюсь жінкою, — вела далі Сапфіра, — а згодом прив'яжешся до неї, я теж буду пов'язана з цією людиною. Ти повинен це знати. Отож, надалі пам'ятай, що це стосується нас обох.
— Стривай-стривай, — розгубився Ерагон. — Це означає, що того, кого ти ненавидітимеш, я так само зневажатиму? Тоді я розумію твоє занепокоєння… Так значить, ти не ревнувала?
— Хіба що трішки, — знову лизнув свій пазур дракон.
Цього разу від люті й відчаю загарчав уже Ерагон. Він швидко розвернувся на каблуках і ображено попрямував геть по коридору.
Юнак довго блукав Тронжхеймом, уникаючи будь-яких зустрічей. Те, що сталося, неабияк вразило й засмутило його, особливо зізнання Сапфіри. З усіх питань, які вони досі обговорювали, це було найделікатнішим, тож не дивно, що вершник і дракон не дійшли згоди. Цієї ночі — вперше з часів ув'язнення в Джиліді — Ерагон спав окремо від Сапфіри, в одній з нічліжок для гномів.
Юнак повернувся до дракона аж наступного ранку. Не змовляючись, вони із Сапфірою мовчали про те, що сталося, бо будь-які подальші суперечки були б марними: жоден із них не бажав поступатися. Окрім того, вони почувались виснаженими, перебуваючи окремо одне від одного, тож надалі не хотіли ризикувати дружбою.
Вони вдвох якраз снідали — Сапфіра вп'ялася зубами в закривавлену тушу — коли прибіг Джарша. Як і вперше, хлопець знову витріщився на грізного дракона, стежачи за його рухами, коли той обгризав велетенську кістку.
— Ну? — запитально глипнув до нього Ерагон із напханим ротом. «Невже рада старійшин знову послала за ним», — міркував юнак, бо від цих неприємних йому людей не було жодної звістки з часу похорону.
Джарша насилу відвів очі від Сапфіри й мовив:
— Насуада хотіла бачити вас, пане. Вона чекає в кабінеті свого батька.
— Пане? — ледь не вдавився Ерагон, але стримався, бо зрозумів, що час уже й самому називатися саме так, а не називати панами інших. — Ти вже поснідала, Сапфіро?
Закотивши очі, та роззявила пащеку, закинула туди рештки м'яса й мовила:
— Авжеж, можемо рушати.
— Гаразд, — підвівся з-за столу юнак й гукнув до прибульця: — Ми скоро будемо. А дорогу ми знаємо.
За півгодини, прогулявшись містом-горою, друзі були вже на місці. Як і за часів правління Аджихада, біля дверей стояла варта, але замість двох воїнів вартував цілий загін, готовий на все. Вони залюбки пожертвували б собою, аби захистити свого нового ватажка від ворогів. Навіть упізнавши Ерагона із Сапфірою, вони зупинили прибульців і пустили їх досередини тільки після того, як про них доповіли Насуаді.
Увійшовши, Ерагон одразу ж помітив зміни: у кабінеті з'явилася ваза. Маленькі бузкові квіти виглядали скромно, але сповнювали повітря приємним ароматом, викликаючи в хлопця спогади про зібрану малину й скошені лани, що бронзовіють на сонці. Він глибоко вдихнув п'янкий запах, захоплений тим, як Насуада додала кабінету чогось свого, водночас не порушуючи атмосфери, створеної Аджихадом.
Дівчина, ще й досі вбрана в чорне, сіла за широкий стіл. Ерагон присів навпроти, а Сапфіра примостилася неподалік.
— Ерагоне! — привіталася кивком Насуада й пильно глянула на юнака. — Я провела кілька останніх днів, переглядаючи справи варденів. Враження гнітюче… Ми бідні, знесилені, нам не вистачає припасів, і до нас приєднується дуже мало добровольців з Імперії. Тому я хочу дещо змінити. Гноми більше не можуть нас утримувати, бо був неврожай, і вони самі бідують. Добре все зваживши, я вирішила перейти до Сурди. Це складно, але варто спробувати, бо тільки так ми зможемо вижити. А оселившися в Сурді, ми будемо дуже близько до Імперії, і нам буде зручніше її атакувати.
Навіть Сапфіра й та здивовано глянула на дівчину.
— Нічого собі завданнячко! — вигукнув Ерагон. — На це піде чимало часу. Уяви собі, скільки доведеться перевозити речей… Я вже не кажу про людей! До того ж, по дорозі на нас може напасти ворог. Та й король Орин, гадаю, не погодиться аж так відверто протистояти Галбаторіксу.
— Він змінив свою думку після того, як ми перемогли ургалів, — сумно посміхнулась Насуада. — Тепер він дасть нам притулок, харчі й боротиметься на нашому боці. Багато хто з варденів уже в Сурді, здебільшого це жінки й діти, які не могли або не хотіли воювати. Вони теж підтримають нас, інакше я позбавлю їх права називатись варденами.
— Як? — здивувався Ерагон. — Ти вже говорила з королем Орином?
— Гноми використовують систему дзеркал і ліхтарів, аби передавати повідомлення крізь тунелі, — пояснила дівчина. — Звідси депеша долітає аж до гірського краю Беор приблизно за день. А потім кур'єри перевозять її до Аберона, столиці Сурди. Доволі швидко, хоч і не дуже надійно, оскільки за той самий час Галбаторікс із військом ургалів може з'явитися тут.
Відкривши шухляду столу, Насуада дістала звідти грубий сувій.
— Отже, вардени покидають Фартхен Дур протягом місяця, — мовила вона. — Ротгар погодився забезпечити нам шлях по тунелях. Більше того, він послав загін вояків, аби ті знищили наслідки ургальского нападу й закрили всі входи, в які ті потвори проникли. Але якщо й цього буде замало, тоді я проситиму допомоги в тебе.
— Я готовий! — схопився був Ерагон.
— Зрозумій, це не наказ, — враз урвала його Насуада. — Тому я й хочу, аби ти добре все обміркував, перш ніж погодитись. Річ у тому, що задля успіху нашої справи я хочу пустити чутку про те, ніби вершник на ім'я Ерагон, Убивця Смерка, приєднався разом зі своїм драконом до варденів, які борються з Імперією. Але спочатку я мушу отримати твою згоду.
«Це дуже небезпечно», — подумки застерегла юнака Сапфіра.
«Чутки, що ми приєдналися до варденів уже й так дійшли до Імперії, — пояснив Ерагон. — Адже вони весь час вихваляються своєю перемогою й тим, що вбили Смерка. Отже, ховатися немає сенсу».
«Але ж ти не заявляв привселюдно, що виступаєш проти Галбаторікса», — нагадав дракон.
«Наші вчинки говорять самі за себе», — рішуче відповів юнак.
«Так, але навіть Смерк не збирався тебе вбивати, пам'ятаючи, що Галбаторікс наказав тільки схопити вершника, — заперечила Сапфіра. — А якщо ми відверто виступимо проти Імперії, Галбаторікс уже не буде таким поблажливим. Хтозна, що він замислив, намагаючись завербувати тебе на свій бік. І чим довше ми будемо осторонь, тим невпевненіше він почуватиметься, бо не знатиме, що в нас на думці».
«Час невпевненості минув! — озвався юнак. — Ми перемогли ургалів, здолали Смерка, я присягнув на вірність ватажкові варденів. Що ж тут незрозумілого? Ні, я таки погоджусь на її пропозицію».
«Роби, як знаєш», — похнюпився дракон.
— Ми згодні, — сказав Ерагон, доторкнувшись Сапфіриного крила. — Роби те, що вважаєш за потрібне. Якщо це допоможе варденам, то нехай так і буде.
— Дякую, — аж засяяла Насуада. — Я знала, що ти погодишся. А тепер, як ми й домовлялись, ти маєш їхати в Елесмеру й завершити своє навчання.
— Із Арією? — пожвавився юнак.
— Ну звісно, — посміхнулась дівчина. — Ельфи не мали діла з людьми та гномами відтоді, як її схопили. Можливо, зараз вони змінять свій гнів на милість.
— Але ж за допомогою магії вона могла розповісти їм про свій порятунок! Хіба вона цього не зробила? — здивувався хлопець.
— На жаль, ні, — відповіла Насуада. — Коли ельфи після занепаду вершників покинули Ду Вельденварден, вони встановили довкола лісу такий захист, який не пропускав жодної інформації. Тому Арія має сама з'явитись до королеви Ісланзаді, щоб розповісти про себе, про вершника Ерагона й про багато інших речей, які сталися за цей час. — Насуада простягла хлопцю сувій, скріплений восковою печаткою. — Це послання до королеви Ісланзаді, де йдеться про наше становище й подальші плани. Пильнуй його, як своє життя, інакше ми можемо розпрощатися з усіма своїми надіями. Я сподіваюся, що після всього цього Ісланзаді поновить дипломатичні зв'язки між нашими народами. Адже її допомога для нас дуже важлива. Арія знає про це, тож залюбки погодилась нам допомогти.
— Коли ми вирушаємо? — спитав Ерагон, ховаючи сувій до кишені.
— Завтра вранці, — відповіла Насуада. — Чи в тебе тут іще якісь незавершені справи?
— Ні, — озвався юнак.
— От і добре, — кивнула дівчина у відповідь. — Але ти мусиш знати, що з тобою поїде ще дехто.
Юнак здивовано глянув на дівчину-ватажка, але промовчав.
— Король Ротгар наполягає, — пояснила Насуада, — аби на твоєму вишколі був присутній представник їхнього народу. Тож він посилає Орика.
Спочатку Ерагон роздратувався. Адже із Сапфірою вони б дісталися Ду Вельдонвардена дуже швидко, натомість тепер їм доведеться кілька тижнів плентатись по землі, бо трьох осіб дракон не зможе підняти в небо. Проте, трохи поміркувавши, юнак визнав слушність такого рішення: їм із Сапфірою слід було зберігати дружні стосунки з усіма народами.
— Ну що ж, це сповільнить пересування, але я радий, що Орик поїде з нами, — сказав Ерагон. — Мандрувати Алагезією з одним драконом — справа небезпечна…
— Я дуже рада, що ти згодився, — посміхнулась Насуада.
— Так-так, — неуважно мовив юнак і знову зосередився. — То ти збираєшся напасти на Імперію? Але ж ти сама нещодавно казала, що вардени зараз дуже слабкі! Мені здається, це не найкраще рішення. Можливо, нам варто трохи почекати…