Айзек Азімов
Вперше це запитання поставлено напівжартома за склянкою віскі під час п’ятидоларового парі 21 травня 2061 року в епоху, коли людство ступило перший крок до світла. А сталося воно так.
Александр Аделл і Бертрам Люпов були з постійної обслуги Мультивака. Про те, що ховалося за холодною приладною дошкою, де раз по раз клацало і спалахувало, за милями і милями фасаду цього велетенського комп’ютера, вони знали стільки ж, як будь-яка інша людська істота. Принаймні мали приблизне уявлення про загальну схему реле-блоків та циклів, що за своєю складністю вже давно перевершили той рівень, коли людина могла все осягнути.
Мультивак сам себе контролював і самовдосконалював. Це було доконечною потребою, бо ніхто з людей не міг виконувати регулювання та корекцію так швидко і якісно.
Тож обслуговування монстроподібного велетня було заняття необтяжливе і поверхове, з цим упорався б абихто. Александр і Бертрам живили комп’ютер інформацією, закодовували задачі й розшифровували необхідні дані. Проте вони, як і всі їхні колеги, надзвичайно пишалися причетністю до слави Мультивака.
Десятиріччями Мультивак допомагав конструювати кораблі й розраховувати траєкторії, завдяки чому людина літала на Місяць, Марс і Венеру. Однак тепер земні ресурси настільки збідніли, що нічим стало живити кораблі. Тривалі польоти вимагали силу-силенну енергії. Тільки вугілля та урану ще вистачало на Землі, їх добували все більше й більше.
Та поволі Мультивак накопичив досить інформації, щоб розв’язати найскладнішу проблему, і 14 травня 2061 року те, що було теорією, стало реальністю. Всю енергію Землі, вивільнену від вугілля та розщепленого урану, було перекинуто на маленьку станцію, що мала милю в діаметрі і кружляла навколо Землі на половині відстані від Місяця. Планету залляло невидиме проміння сонячної енергії.
Звичайно, і через тиждень враження про цю знамениту подію не розвіялося, тож Аделл і Люпов вирішили погомоніти в тихому покинутому підземному приміщенні, де бовваніло могутнє тіло Мультивака й де нікому не спало б на думку їх розшукувати. Залишившись без догляду, комп’ютер байдикував, ліниво й самовдоволено клацаючи, непоспіхом сортував дані. Хлопці вважали, що й Мультивак заслуговує на відпочинок. Щоправда, ніхто й не збирався його турбувати. Захопивши з собою пляшку, вони намірялися трохи розслабитись.
— Просто неймовірно, — сказав Аделл. На його широкому обличчі проглядала втома, він помішував скляною паличкою своє питво, спостерігаючи, як кубики льоду перетворювалися на безформні плями. — Ми розтринькували енергію. А сонячної енергії, виявляється, досить, щоб розжарити Землю, перетворити її на велетенську краплину розплавленого металу. Та й ми б ніколи не знали нестачі енергії. Нею можна користуватися вічно.
Люпов мотав головою, збираючись заперечувати, — бажання тим палкіше, що йому довелося тягти сюди лід і склянки.
— Не вічно, — мовив він.
— От бісова твоя душа, тоді майже вічно. Поки світитиме Сонце, Берте.
— І це не вічно.
— Гаразд. Мільярди й мільярди років. Нехай двадцять мільярдів. Тобі вистачить?
Люпов пригладив своє поріділе волосся, ніби хотів переконатися, що воно ще є, і відсьорбнув зі склянки.
— Двадцять мільярдів років — це не вічно.
— Чудово, але ж вистачить на наше життя?
— Вугілля та урану вистачило б теж.
— Ну гаразд, однак зараз ми маємо змогу підключати будь-який космічний корабель до Сонячної станції і він літатиме мільйони разів на Плутон і назад, не турбуючись про пальне. Такого не досягнеш, використовуючи тільки вугілля та уран. Не віриш, — запитай у Мультивака.
— Нащо запитувати, я й сам знаю.
— Тож не принижуй того, що зробив для нас Мультивак, — спалахнув Аделл. — Він зробив це чудово.
— А хто говорив, що ні? Я тільки сказав, що сонце не існуватиме вічно. Я сказав те, що сказав. Ми гарантовані на двадцять мільярдів років, а що далі? — Люпов звів докупи кінчики пальців. — Тільки не кажи, що ми підключимось до іншого сонця.
Запала тиша. Очі Люпова повільно заплющилися. Вони відпочивали. Аделл попивав зі склянки.
— Ти все-таки сподіваєшся, що коли наше сонце згасне, ми підключимося до іншого? — раптом розплющив очі Люпов.
— Я так не думаю.
— Ні, думаєш. У тебе клопоти з логікою, це твоє лихо. Ти наче той хлопець з анекдоту, який потрапив у лісі під зливу й сховався під деревом, думаючи, що коли воно вимокне, то він перейде під інше. Розумієш?
— Розумію, — сказав Аделл. — Не кричи. Сонце згасне разом зі всіма зірками.
— Жахливо, але це правда, — тихо промовив Люпов. — Всі вони діти первісного космічного вибуху — хоч би який він там був, — і всі вони згаснуть. Деякі швидше за інших. Хай його мамі, велетні не проживуть і ста мільярдів років. Сонце, на наше щастя, існуватиме двадцять мільярдів, а карлики, можливо, сто мільярдів років. Якщо у нас є трильйон років, то потім однаково настане темрява. Ентропія розвиватиметься до максимуму. Отак-то.
— Про ентропію я знаю все, — погордливо сказав Аделл.
— До біса ти знаєш.
— Не менш за тебе.
— Тоді, ти, певно, знаєш і те, що колись усе скінчиться.
— Звичайно. А хто каже, ні?
— Йолопе нещасний, ти сказав, що ми матимемо стільки енергії, скільки нам потрібно, і — вічно. Ти сказав «вічно».
Тепер збунтувався Аделл:
— Ану ж пощастить нам колись відновити.
— Ніколи.
— Чому? Колись в майбутньому…
— Ніколи.
— Запитай у Мультивака.
— Сам запитуй. Ну, давай! Ставлю п’ять доларів за те, що відновлення ніколи не буде.
Аделл був п’яний якраз настільки, щоб ризикнути, і тверезий якраз настільки, щоб закодувати запитання для комп’ютера. Можливо, воно мало такий вигляд: «Чи зможе людство колись без природної енергії відродити сонце, навіть тоді, коли воно згасне від старості?»
А може, воно було сформульовано й простіше: «Як можна кардинально запобігти неухильному зростанню ентропії Всесвіту?»
Мультивак завмер. Розмірене миготіння припинилося, не чути було далекого клацання реле.
І саме тоді, коли перелякані техніки відчули, що більше не годні тамувати подих, телетайп, розміщений у цій частині Мультивака, раптом ожив. З’явилося п’ять слів: «Брак інформації для чіткої відповіді».
— Ось і край суперечці, — прошепотів Люпов.
Вони заквапилися геть.
Наступного ранку обидва, змучені від головного болю та спраги, вже забули про той випадок.
Джерродд, Джерродайн, Джерродітти І і II в оглядовий екран споглядали зоряну панораму, перелітаючи надпростором. Такі перельоти вдосконалювалися протягом тривалого часу. Раптом посеред молочної туманності зірок спалахнуло яскраве світло мармурового диску.
— Це Х-23, — впевнено сказав Джерродд, так міцно зціпивши руки за спиною, що аж пальці побіліли.
Маленькі Джерродітти, двійко дівчат, уперше подорожували надпростором і були приголомшені дивовижною картиною антисвіту. Вони завмерли, потім кинулися до мами, гукаючи:
— Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися!…
— Замовкніть, діти! — нагримала Джерродайн. — Ти певний, Джерродде?
— А що ж це інше може бути? — запитав Джерродд, глянувши на металевий виступ під стелею. Він тягся через усе приміщення, зникав за стіною, пронизуючи космічний корабель.
Навряд чи Джерродд знав щось про нього більше, ніж те, що він звався Мікроваком і що в разі потреби він дасть відповідь на будь-яке запитання. Комп’ютер вів кораблі до визначеного місця, забезпечував живлення енергією з тієї чи іншої Суб-галактичної Силової Станції, обчислював траєкторії для наддалеких стрибків. Родині Джерродда залишалося тільки чекати в комфортабельному житловому приміщенні корабля.
Хтось розповідав Джерроддові, що «ак» в кінці слова «Мікровак» походить від назви «аналогічного» комп’ютера у стародавній англійській мові, та й це вже майже забулося.
Джерродайн дивилася в оглядовий екран, очі її зволожніли:
— Я не можу стриматися. Не віриться, що ми залишаємо Землю.
— Чому? Через Піта? — напосідав Джерродд. — На Землі ми нічого не мали, а на Х-23 матимемо все. Ти не будеш самотньою, бо ми ж не перші. На планеті вже понад мільйон жителів. Боже! А нашим праправнукам доведеться шукати нових світів, бо Х-23 вже буде перенаселена. — Він на хвилину замовк і провадив далі: — Яке щастя, що комп’ютер знаходить нові траєкторії міжзоряних шляхів у цих перенаселених світах.
— Я знаю, знаю, — зітхнула Джерродайн.
Джерродітт І вигукнула:
— Наш Мікровак — найкращий Мікровак у світі!
— Я теж так думаю. — Джерродд розкуйовдив доньчине волосся.
Прекрасне це почуття — володіти Мікроваком; Джерродд був щасливий, що належав до свого покоління, а не до якогось іншого. За батькової молодості теж були комп’ютери — велетенські машини, що займали сотні квадратних миль. По одному на кожну планету. Називалися вони планетними АКами. Протягом тисячі років їхні розміри постійно зростали, а потім вони всі відразу самовдосконалилися. Замість звичайних транзисторів з’явилися молекулярні лампи, це дало змогу навіть найбільший Планетний АК піднімати в космос і він займав тільки половину корабля.
Джерродда тішила думка, що його власний Мікровак багато досконаліший, ніж стародавній Мультивак, який уперше приборкав Сонце. І не менш потужний, ніж Земний планетний АК (найбільший), який перший вирішив проблему наддалеких подорожей, зробивши можливим перельоти до зірок.
— Так багато зірок, так багато планет, — задумливо зітхнула Джерродайн. — Мені здається, що люди завжди будуть переселятися на нові планети, так само як і ми.
— Не завжди, — сумно посміхнувся Джерродд. — Настане день, і все це скінчиться. Через мільярди років. Багато мільярдів. Ти ж бо знаєш — навіть зірки вмирають. Ентропія неминуча.
— Що таке ентропія, тату? — пискнула Джерродітт II.
— Ентропія, хороша моя, — слово, що означає поступове згасання Всесвіту. Все колись умирає, ну як твій маленький робот ходун-балакун, пригадуєш?
— А хіба не можна підключитися до іншого джерела енергії, як ми зробили з роботом?
— Власне, джерелом енергії є зірки, моя дитинко. Колись вони зникнуть, і енергії не стане.
Джерродітт І одразу почала рюмсати.
— Не дозволяй їй, татусю, загинути. Не дозволяй.
— Тільки поглянь, що ти наробив, — із серцем прошепотіла Джерродайн.
— Я не думав, що це їх налякає, — тихо відповів Джерродд.
— Запитай у Мікровака, — заходилася Джерродітт І, — запитай у нього, як увімкнути зірки знову.
— Ну ж бо, запитуй, — сказала Джерродайн, — це заспокоїть їх. (Джерродітт II теж почала плакати).
Джерродд знизав плечима.
— Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже. — І, зробивши запит, додав: — Надрукуй відповідь.
Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:
— Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.
— А тепер, діти,швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі, — сказала Джерродайн.
Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: «Брак даних для чіткої відповіді». Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.
VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:
— A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?
MQ-17J з Нікрона похитав головою:
— Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п’ять років.
Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.
— Все-таки я маю сумнів, — сказав VJ-23X, — чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.
— А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.
VJ-23X зітхнув:
— Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.
— Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв’язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п’ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років…
VJ-23X докинув:
— Завдяки безсмертю.
— Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв’язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.
— Гадаю, ти ще не збираєшся залишати життя.
— І думки не маю, — огризнувся MQ-17J і додав уже лагідніше: — Ще ні. Я досить молодий. Скільки тобі?
— Двісті двадцять три. А тобі?
— Мені ще нема двохсот… Та повернімося до нашої розмови. Населення подвоюється кожні десять років. Настане час, і наша Галактика заселиться, за десять років ми заселимо іншу. Ще десять років — і ще на дві більше. Наступне десятиліття — і на чотири більше. За сто років ми займемо тисячу галактик. За тисячу років мільйон. За десять тисяч — увесь знаний Всесвіт.
VJ-23X сказав:
— Тут не обійтися без розв’язання транспортної проблеми. Цікаво, скільки треба сонячно-енергетичних станцій, щоб переправляти галактики індивідуумів у нові світи?
— Слушно. Вже тепер за рік людство використовує дві сонячно-енергетичні станції.
— Енергію майже вичерпано. Наша Галактика за рік висмоктує тисячу сонячно-енергетичних станцій, а ми тільки дві.
— Згоден, але якби ми навіть використовували всі станції, то тільки відтягнули б кінець. Енергетичні потреби зростають у геометричній прогресії, швидше за населення. Ми залишимося без енергії раніше, ніж устигнемо перебратися на нові галактики. Цікава проблема. Дуже цікава.
— Людство створить нові зірки з міжзоряного газу.
— А може, з розсіяного тепла? — саркастично запитав MQ-17J.
— Можливо, є який-небудь спосіб спрямувати енергію у зворотному напрямку. Треба запитати Галактичний АК.
Насправді VJ-23X й не збирався запитувати, та MQ-17J вихопив з кишені особистий контакт-АК і поклав його на стіл.
— Я й сам про це думав. Одного дня перед людством постане така проблема.
MQ-17J задумливо подивився на маленький пристрій. Контакт-АК мав вигляд кубика розміром у два дюйми — і більш нічого. Через надпростір він з’єднувався з великим Галактичним АКом, що обслуговував людство. Причім надпростір був уключений у схему комп’ютера як його інтегральна частина.
MQ-17J подумав, чи вдасться йому побачити за своє безсмертне життя Галактичний АК. Той містився у маленькому своєму світі, у павутинні силового проміння, іскріючи скупченням субмезонів, які тепер заступили старі незграбні молекулярні лампи. І було відомо, що, незважаючи на неможливість відчути його, так би мовити, на дотик, Галактичний АК сягав тисячі футів.
Зненацька MQ-17J сказав у контакт-АК:
— Чи можна в майбутньому спрямувати ентропію у зворотному напрямку?
VJ-23X вражено глянув на нього.
— Послухай, я не мав наміру запитувати всерйоз.
— Чому?
— Ми ж знаємо, що це неможливо. Не можна з диму та попелу відродити спалене дерево.
— У вашому світі є дерева? — запитав MQ-17J.
Вони здригнулися від звуку Галактичного АКа і замовкли.
З маленького кубика на столі приємний голос сказав:
— Брак даних для чіткої відповіді.
VJ-23X вигукнув:
— Бачиш!
І вони знову заходилися коло звіту, який повинні були подати Раді Галактики.
Розум Зі Прайма перенісся в нову Галактику, де мільярди зірок та їх нескінченні завихрення викликали хвильову цікавість. Такого він ще зроду не бачив. Хіба можливо все це осягнути? Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням… Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували в стані суспензії. Інколи вони прокидалися для діяльності, але таке траплялося дедалі рідше. У Всесвіті було мало простору, і рідко народжувалися нові особи, щоб приєднатися до велетенської людської маси.