— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.
— Хіба так можна? Студентові?
— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…
— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?
— Може, розвідка.
— Та що ви? Кому він потрібен?
— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.
Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,
Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.
Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:
— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?
Капітан засміявся, виглянув у віконечко.
— Що, старий, ревматизм замучив?
— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!
— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.
— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!
Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.
— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.
— Згода, — кивнула Галя.
— Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите?
— Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче!
Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.
Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті.
— Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?
— Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець.
— Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?
— Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка.
— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.
— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?
— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.
— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.
— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.
— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!
Григір і Галя переглянулися, засміялися.
— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?
— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…
— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…
Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину.
— Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя.
— І мені, — озвався Григір. — Просто і любо.
Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: «Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?»
Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув.
— Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що.
Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.
— А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?
— Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя.
— Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?
— Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю.
— То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.
Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.
Минула година… чи дві.
Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.
— Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.
— Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово!
— А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочиньте на ліжку, а хочете — гуляйте!
— Ми погуляємо.
— То й добренько.
Вони вийшли, помандрували в зарослі. Хиталася земля, феєрично блищала гладь ріки. Галя притулилася до стовбура верби, шкарубкого, волохатого. Обняла його. Заплющила очі, ніби прислухалася до нечутного голосу.
— Дивно.
— Що, Галю? — ніжно запитав Григорій.
— Щастя. Ради нього люди воюють, страждають. Його шукають у мандрах, у подвигах. Заради нього запускають ракети, будують машини, клопочуться за квартиру. А може, то все химера? Ось я тепер щаслива. Дуже щаслива.
— Галю…
— Заждіть. Я все скажу… Щастя — єдине мірило і критерій. Ради нього ми прагнемо кудись у неоглядну далину, в майбуття. А може, це фікція, химера? Воно не десь, а тут. Поруч з нами. Оця дивовижна, неповторна мить… Зараз, тепер… Як її зберегти? І, може, дружинник Київської Русі чи Спартак були щасливіші за нас. І, може, дівчина-полтавчанка, яка чекала козака з походу, була на сто голів вища від нас у своєму чеканні, стражданні і щасті. Вона жила повнішим, глибшим життям, ніж ми. Ми занадто багато хочемо. І не досягаємо бажаного, і відчуваємо себе нещасними. А щастя сидить у куточку, просте, непомітне, і хоче, щоб на нього звернули увагу. Прийдіть, нагніться, візьміть…
— Галю, як хороше ви сказали…
— Правда? — заясніла вона, торкнувшись пальцем його руки. — Правда. Я теж відчуваю щось схоже. І снилося мені таке саме.
— Снилося? Ви обіцяли розповісти, — згадала вона. — Я чекаю.
Він узяв її руки, притиснув до грудей і почав розповідати. Вона зачаровано слухала. А коли скінчив, нетерпляче скрикнула:
— Далі! Далі…
— Що далі?
— Що з ними сталося? З вами?
— Не знаю. Я прокинувся.
— Треба знати, — схвильовано сказала вона. — Це дуже важливо.
— Чому? — здивувався Григір.
— Не знаю… Але відчуваю. Якийсь дивний зв’язок з нашою долею. Звідки це у вас? Чому?
— Фантасмагорія, — невпевнено сказав Григір.
— Така чітка?
— Не знаю. А може, образи якогось іншого світу. Близькі мені психічно. Академік Наан, естонець, вважає, що поруч з нами існує безліч світів. Вони для нас невідчутні, незримі, але ж вони є. Там вирує своє життя, свої конфлікти й трагедії. Може, цей сон — відгомін тих подій? І взагалі — багато людських снів, які не схожі на земну реальність.
— Чарівна гіпотеза, — прошепотіла Галя. — Я б хотіла, щоб вона була реальністю. Але ваш сон… Ви там відчували себе криміналістом. Цікаво, все-таки є якась спорідненість. А я… Мене ви там пам’ятали?
— Ви — це Громовиця, — тихо сказав Григір. — Я відчув.
— Чому ж ми не разом у тому світі? — сумно запитала дівчина.
— Не знаю. Зате тут ми разом.
— О, якби так було завжди, — з мукою мовила Галя. — Я так чекала любові.
Він обняв її, припав до вуст, — тремтливих, гарячих. І стогін, і сміх, і курликання журавлів — все злилося в єдину симфонію щастя. Не минуле, не майбутнє! Вічна мить. Невідчутна і єдино суща. Зберегти її, затримати, увічнити.
Спливав безжалісний час. Григір випивав сльози на очах коханої, цілував холодіючі пальці. Сонце сідало за обрій, тьмяніло, наливалося багрянцем.
Вони попрощалися з дідом, обіцяли навідуватися. Зворотним рейсом теплохода дісталися Києва. Григір провів Галю до вулиці Покрученої. Вони ще довго стояли під каштаном, милувалися місячним маревом ночі.
— Пора, — нарешті зітхнула Галя. — Я вже піду…
— Ще трохи…
— Смішний, — погладивши плече Григора, прошепотіла дівчина. — Хочу залишитися на самоті, хочу все пережити знову. Це — незабутнє.
— Коли знову побачимось?
— Коли бажаєш. Хоч завтра.
— Тоді завтра. Підемо до товаришів моїх. Буде цікава зустріч. Дискусія. Ми її назвали «Суд над богами». Буде бій. Прийдуть віруючі, атеїсти, філософи, кібернетики.
— Це що — для мене? — Відсторонилася Галя, пильно дивлячись в очі хлопцеві. — Щоб перевиховати?
— О ні! Це заплановано давно. Цікавий експеримент. Питання Космічного Права. Не пожалієш, якщо підеш.
— Гаразд, — усміхнулася Галя. — Піду. Аби з тобою. Зажди, несамовитий. Ти зацілуєш мене… Прощай.
— До зустрічі. Завтра о п’ятій вечора. Біля Володимира.
Вона розтанула серед кущів. Рипнула хвіртка. Загавкав сусідський пес. От і все. Нема. Лише пам’ять зберігається в серці, як свято, доторк її вуст ще горить на вустах.
Григір повернувся додому десь після півночі. Дід Микита сидів на ліжку, невдоволено крутив головою, смалив люльку.
— Парубкуєш, Григоре? Дивися, щоб тебе не обкрутила якась жучка!
— Не обкрутить, — пообіцяв Григір, поспішаючи до своєї кімнати. — Моя дівчина з казки.
— Всі вони з казки. Доки гуляють. А потім драконами стають. Кахи-кахи.
Григір роздягнувся, шаснув під ковдру, солодко заплющив очі, щоб згадати все, що сьогодні з ним сталося. Щоб знову й знову пережити чари перших обіймів. Та ось підкрався потік інакобутніх образів, непомітно захопив у невблаганні щупальця, кинув Григора у простір, у видиво нетутешнього життя. І знову Бова жив у далекому світі, знову став Меркурієм, космослідчим системи Ари.
Минуло багато циклів. Дуже багато.
Аріман виконав свій космотворчий план. Деміурги та Космократори в тримірній безмежності, на обраній для експерименту планеті, запрограмували еволюцію. Наближався кульмінаційний час. У новому світі з’явилася людина.
Система напружено очікувала: що станеться? Хто переможе — Аріман чи Горикорінь? Хоч група Багатомірності й була ізольована в Тартарі, світ Ара знав про трагічний випадок на конгресі. Ширилися тривожні чутки, люди ждали незвичайних подій.
Синоптики повідомили: психічна потенція Ари різко підвищилась. У єство арян вливалися вкрадені сили новонародженого світу. Аріман радів, його прихильники святкували перемогу, але всі вчені системи Ари знали: бумеранг неминучий! Страх заважав їм сказати правду Головному Координаторові.
Меркурій тяжко занедужав. Психічна двоїстість розривала його. Давня вірність Аріманові й любов до Громовиці руйнували душу космослідчого. Він послався на втому й усамітнився на далекому секторі. Спочивав, думав, шукав рішення в складній ситуації. Він ще не міг сам збагнути, хто діяв правильно: Аріман чи Горикорінь. Де істина? Благо рідної системи будь-якою ціною чи самозречення в ім’я вищих ідеалів?
Та ось раптом Меркурія викликав Аріман. Наказ був суворий, недвозначний: прибути терміново, невідкладно. Космослідчий вилетів до Головного центру. Аріман зустрів його в шлюзі, чого ніколи ще не було, повів до особистого мікро-Тартара. Замкнувши поле, залишившись з Меркурієм, він тривожно сказав:
— Сталося несподіване…
— Що?
— Група Багатомірності зникла.
— Звідки і куди? — спантеличено запитав Меркурій.
— Звідки — ти знаєш, — роздратовано сказав Аріман, наливаючись гнівом. — З Тартара, куди я велів їх замкнути. А куди — про це повинен сказати Меркурій, космослідчий Координаційного центру. Тобто ти! Справа надто серйозна.
— Вони розімкнули Тартар? — здивувався Меркурій. — Хто їх допустив до енергосистеми? Що говорять біосторожі?
— В тому й суть, що вони нічого не говорять. Поле Тартара не порушувалося ніде. У Космократорів не було жодного робота-помічника, жодного пристрою. За ними спостерігали психосиноптики. Їхній психопотенціал перебував у межах Тартара до того часу, доки біоревізори не зчинили тривогу. Коли сторукі ввійшли до Тартара, Космократорів там уже не було.
— Може, самознищення? — прошепотів Меркурій, холонучи від передчуття чогось трагічного, невідворотного. Ось вона — нова ступінь конфлікту. Що тепер зупинить саморозклад системи? Найкращі сили світу вступили в протиборство. Громовице, дівчинко моя, де тепер шукати тебе? На яких стежках нескінченності?
— Самознищення? — перепитав Аріман. — Ні, не думаю. Навіть фізичне самознищення не може зруйнувати психопотенціалу. Він залишився б у межах Тартара. Ти ж знаєш, що жоден ерг енергії не може вийти за межі циклічного гравіополя. Контроль показує: вони проникли за межі Тартара. Вони перебувають невідомо де. їх немає на жодному секторі системи Ари, локація простору не відзначила ніякого зайвого польоту…
— А телепатичне поле? — З надією запитав Меркурій.
— Теж нічого. Ніби вони не мислили. Це мене найбільше вражає.
— Арімане, — схвильовано озвався Меркурій. — Може, ти помилився тоді?
— Коли тоді? — напружено перепитав Аріман.
— На конгресі.
— Що ти хочеш сказати?
— Може, Горикорінь мав рацію? І треба було врахувати його думку?
— І поставити під сумнів авторитет центру? — зловісно запитав Головний Координатор. — І відмовитися від грандіозного експерименту заради невідомо яких перспектив?
— Але ж ти бачиш, вони знали щось таке, чого не знаємо ми… Чого не знаєш ти…
— Тим гірше для них, — сухо сказав Аріман. — Вони протиставили себе всім жителям системи. Я мушу знати, де вони і що діють. Доки така сильна група Космократорів безконтрольна, нам загрожує небезпека, яку ми не можемо врахувати. Забудь про все інше — розв’язуй це завдання. У твоєму розпорядженні всі можливості системи: зв’язок, енергетика, контроль. Я жду!..
— Але ж…
— Що?
— Хоч би натяк. Що думаєш ти? Невже в тебе нема жодної ідеї?