— Що? — Не повірив Аріман. — Ти не мариш?
— Ні, не марю, — спокійно відповів Меркурій. — Вони там. І ти знаєш, для чого!
— О прокляття! — Вирвалося з вуст координатора. — Як же я не передбачив? Тепер зрозуміло, чому Тартар не втримав їх. Горикорінь мені казав, але я посміявся з його слів. О дурень! Меркурію!
— Що?
— Наздогнати й знищити!
— Кого?! — жахнувся космослідчий.
— Всіх. Всю групу! Невже не розумієш? Вони зіпсують програму творення. Це — катастрофа для нас… для мене… Бери універсальний космоліт, проникай у тримірність, перейди на орбітальний політ довкола експериментальної планети. Підстережи їх в просторі або на планеті і спопели нещадно! Даю тобі надійних помічників. І ще одне: не вимикай захисного поля. Інакше ти деградуєш у тримірність і станеш таким, як і тамтешні жителі. Я не хочу втрачати найкращого космослідчого. Чуєш? Я жду!
Меркурій помітив корабель Космократорів на широкій галявині високого лісу. Він повів космоліт на зниження. Болісно защеміло серце: яка вона тепер, Громовиця?
Він увімкнув універсальний екран, скорегував на тримірну інверсію. Космоліт кружляв над галявиною. Меркурій дав наказ автоматам посадити космоліт на поверхню нового світу.
— Це небезпечно, — озвався один з супутників космослідчого.
Меркурій промовчав. У грудях наростав гнів. Доки він виконуватиме волю Арімана? Туди, до неї, до любих друзів, де буде бій і свобода!
— Що ти робиш? — почувся крик. — Поле! Ми залишимося тут назавжди! Зрада!
Меркурій розімкнув захисне поле, разгерметизував космоліт. У розчинені люки дихнуло важке, задушливе повітря чужої планети, яка віднині ставала рідною. Спалахнула блискавиця. Затьмарила свідомість.
Меркурій похитнувся. Де він? Що за диво? Як сюди потрапив?
Туманні спогади вирували глибоко-глибоко. Меркурій глянув на свої руки — вони були волохаті, м’язисті.
Він кинувся до виходу. Щось одвічне, незабутнє вело його повз незбагненні пристрої, заціпенілих супутників, далі, далі… Там, біля таємничого сріблястого стовпа, семеро. Семеро друзів. Він поспішає до них… Там розгадка, там захист…
Позаду лютий ненависний крик. Важкі кроки. І удар! Удар по голові!
Він упав. Ще бачив, як ті семеро бігли до нього. Чув, як зчинилася бійка. Насувалася пітьма небуття.
Хтось ніжно взяв його голову в долоні, на чоло впали холодні краплі. Він глянув з-під знесилених повік. На нього дивилися блакитні очі. Хто це? Хто це? Такий рідний, такий близький! Вона. Вона. Вона. Вічна кохана!.. Ми зустрілися… І знову розлучаємось. Смерть… Знову ми знаємо смерть… Безсмертні в країні смертних… Прощай, Громовице. Я наздогнав тебе. Арімане, ти програв. Ти програв бій…
Юна прекрасна дівчина Землі припала до вмираючого. Над ними стояли похмурі товариші, спираючись на товсті палиці. Вони прогнали ворогів у хащу лісу. Попереду тяжкі бої за душі тутешніх мислячих істот, але тепер…
Меркурій посміхнувся знекровленими вустами дівчині. Хотів рукою доторкнутися до її щоки. Але не міг навіть поворухнути пальцями.
Так ось яка ти, прірва небуття. Темрява, царство тіней. Ти надовго розлучила мене з країною щастя. Прощай, Громовице. Я знову прийду. Я прийду багато разів. Я знайшов тебе і знову знайду.
…Над Григором Бовою сіріла в світанковому присмерку стеля київської кімнати. Хлопець невидющими очима дивився вгору, а в свідомості ще відлунювали грізні крики напасників, шум предковічного лісу.
На серці було тоскно, важко. Навіщо йому це подвійне життя. Звідки воно? Історія Зоряного Повстанця, безконечні пригоди в системі Ари. Де причина такої міфічної інформації? Може, зв’язок з просторовими записами, з образами ноосфери? Він виявився чутливим до психіки світу, який десь існував чи існує, і тепер переймає на себе почуття мислячих істот, яких він ніколи не бачив і не побачить?
Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого в повсякденному житті. Може, в ній народжується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини?
Казка… Але чому вона така близька і хвилююча? І постаті Космократорів — як рідні брати. І Громовиця — викапана Галя. Може, в тих снах є якесь раціональне зерно? І він жив уже в іншій подобі в далекому світі. А потім… потім прорив у космос тримірності. Життя на чужій, небезпечній планеті. Вічні пошуки істини і вічний бій. Намагання вирватися в сферу свободи і болісна неможливість зробити це. Де ж вони, брати з далекої системи Ари? У яких серцях розсіяні їхні вогні? Де їм зустрітися, як об’єднатися?
Скажи кому-небудь із колег — сміху буде на десять років. Особливо, не дай бог, шефу на зубок потрапити. Лише Галі можна відкритися. Вона збагне. І, може, підкаже щось.
В двері постукали. Григір звівся на ліжку.
— Хто?
— Я, синку, — сказала баба Мокрина. — Потривожила?
— Хіба вже снідання? — здивувався хлопець. — Ще ж рано.
— Телеграма. Лежи, лежи. Я й думаю — мо’, срочна? Візьми.
Хто б це міг прислати телеграму? Може, батько? Ні, лише одне слово: «Подзвони». І підпис шефа. Що за омана? Він же дав два місяці. Невже якісь зміни?
Хутенько вмився, одягнувся, вийшов на вулицю. Трамваї ще не ходили. Через колію обачливо переходив худющий рудий кіт. Григір, позіхаючи, рушив за ним. Глянув на рожеве світанкове небо. Сьогодні буде чудова погода. Можна буде погуляти з Галею.
Зайшов до телефонної будки. Знайшов у кишені дві копійки. Озвався сам шеф. Голос був невдоволений.
— Чому так рано?
— А ви ж прислали телеграму.
— То й що? Не сказано ж там: подзвони на світанку?
— Я гадав, що важлива справа.
— Ой Григоре, Григоре, — докірливо сказав шеф. — Шерлок ти задрипаний! Ну, гаразд, добре, що озвався. Завтра вертайся на роботу, пошлю тебе в район. Є одна справа.
— Як то? — здивувався Григір. — Ви ж дали мені два місяці! Я ще нічого не знаю.
— Вже не треба, — заспокоїв шеф. — Спіймали його.
— Кого? — Аж здригнувся Григір.
— Та того ж самого, — невдоволено пробуркотів шеф. — Ти наче маленький. Того самого суб’єкта, ради якого ти пішов у відрядження. Точніше — не спіймали, а сам з’явився. Ну, нам краще. Баба з воза, кобилі легше. Так що радій!
— А як же…
— Що?
— Я ж познайомився.
— З ким? — здивувався шеф. — 3 ким познайомився? А-а, розумію. Хм… Дивак. То роззнайомся. У нас такий фах. Все. Робота. Ага, ще одне, добре, що згадав. Ти там запрошував мене, здається, на сьогодні?..
— Дискусія, — сумно відповів Григір. — Про Космічне Право.
— Так я не зможу. Ви вже там не ображайтеся на старого.
— Гаразд, — важко сказав Григорій. — Ми самі.
— От і славно. Я жду тебе. Сьогодні ще погуляй, а завтра — Щоб на одній нозі прискакав. Ось так. Бувай.
Григір вийшов з будки мов очманілий. Оце так новина! Знайшовся її батько! Чи вона знає? Навряд. Сказати чи ні? Чи спочатку дізнатися, де він був, що робив? Якщо не винен — чудово! А якщо… якщо злочинець? Що тоді? Мовчати? А для неї він все’дно батько. І як тоді? Яка тінь впаде між ними?
Вони зустрілись, як і домовилися, біля пам’ятника Володимирові. Галя прийшла в темно-фіолетовій сукні, яка щільно облягала її струнку постать. Коса була заплетена, складена у вінець, це ще більше підкреслювало красу її шиї й плечей.
Вона дивилася на хлопця ніжно й тривожно. Біля вуст причаїлася легка посмішка. Григору здалося, що та посмішка могла швидко змінитися на гримасу гніву чи іронії.
Дівчина запитливо глянула в очі Бови.
— Щось сталося?
— Звідки ти взяла? — несміливо заперечив хлопець.
— Бачу.
— Нічого не сталося.
— Не обманюй. Я ж бачу. Не хочеш казати — не треба.
— Правду кажеш, — зітхнув Григір. — Поки що не треба.
— Добре, — ласкаво сказала Галя.
— Я завтра поїду у відрядження. Тижнів на два.
— Так надовго?
— Я думатиму про тебе, — прошепотів хлопець, стискаючи її руку.
— Я ждатиму. Дуже, — просто сказала Галя. — А сьогодні? Ми підемо на дискусію?
— Підемо, Галю. Трохи пізніше. А тепер погуляємо.
Вони йшли алеєю, довкола снувала розмаїта юрба, буяли зеленню дерева, набиралися сили й снаги. Григір поглядав на Галю, непокоївся. Знає чи ні? Мабуть, ні. Бо якби знала — помітив би. Як це тяжко: йти поряд з коханою і не сказати їй про батька! Але ж він і сам ще не знає нічого. Сказати — вона одразу вибухне, побіжить кудись, щоб розпитати, дізнатися. А Григору хочеться, щоб у цей вечір ніщо не стояло між ними. Теж егоїзм. Егоїзм і черствість.
У квартирі по вулиці Героїв Революції їх зустріли молоді господарі — брат і сестра, друзі Григора. Батьки їхні поїхали до санаторію, й тому було вирішено дискусію провести у них.
— Віктор.
— Сіма.
— А це Галя, — відрекомендував Григір. — Медицина…
— Сьогодні суд, як ти знаєш, — сказала Сіма. — Ти, Галю, ким будеш? Свідком, слідчим, захисником?
— Ще не знаю, — розгубилася дівчина. — Я… подивлюся…
— Ти, Григоре, ще не ввів її в курс справи?
— Вона буде спостерігачем.
— Спостерігачем? Нейтральних не може бути! Нічого, вона визначить своє ставлення під час процесу. Прошу до вітальні. До речі, має бути дуже цікаво. Є священик, баптист, завітав навіть Сергій Горениця…
— Горениця? — здивувався Бова. — Той самий? Фізик?
— Еге ж! Відомий теоретик…
— Ти гадаєш, він щось скаже?
— Обіцяв, якщо буде цікава дискусія.
Григір і Галя увійшли до великої кімнати. Там уже сиділо з двадцять дівчат і хлопців, а також кілька літніх людей. Тривала невимушена бесіда, чувся сміх. Прибулих привітали, хлопці зацікавлено позирали на Галю. Вона сіла на краєчок дивана біля Григора.
Сіма та Віктор внесли стіл, поставили посеред вітальні. Накрили зеленою оксамитовою скатертиною, поставили три стільці. З сусідньої кімнати ввійшло троє — в напудрених перуках, у довгих плащах з блакитного шовку. Хлопець і дві дівчини. Вони були зосереджені, комічно грізні…
— Суд іде! — проголосив Віктор урочисто. — Прошу встати.
Хлопці та дівчата встали, переглядаючись, сміючись. Старші скептично усміхалися. Судді зайняли свої місця за столом.
— Прошу сісти, — сказав Віктор.
Головний суддя ударив дерев’яним молоточком по столу.
— Введіть підсудних.
Двоє хлопців, на грудях яких було написано великими чорними літерами «ЗАКОН», ввели чотирьох чоловік. Галя пирснула. Троє з них були розмальовані різними фарбами. Вони зображали богів різних народів. Четвертий підсудний був у звичайному одязі.
— Хто ж це? За що його судять?
— Крім богів, судимо сьогодні й людину, — сказав Бова. — Щоб зберегти справедливість.
— Зрозуміло, — сказала Галя, хоч поки що нічого не розуміла.
— Підсудні, — урочисто звернувся суддя. — Єгова!
— Я, — бадьоро відповів один з підсудних з чорною машкарою на обличчі.
— Зевс-Юпітер!
— Я, — велично озвався бородатий атлет і склав руки на грудях.
— Як стоїте? — сердито запитав суддя. — Це вам не Олімп. Опустіть руки.
— Слухаю, ваша честь, — розгублено сказав Зевс.
— Брама?
— Я, — сказав третій, поправляючи на голові багатоступеневу піраміду,
— Людина!
— Я, — ліниво озвався хлопець у сучасному костюмі. — Не знаю тільки, за що мене до цієї компанії?.. Я ж не міф, а реальність.
— Мовчи, — зауважив суддя. — Якщо винен, то відповідай. Перед законом всі винні. Ось так!
Присутні привітали таку заяву судді оплесками. Він жестом руки попросив тиші. Звелів підсудним сісти. Сам підвівся.
— Ім’ям Космічного Права суд розпочато. Виступати й відповідати лаконічно. Підсудні! Говорити тільки правду, одну правду! Ясно?
— Ясно, — хором відповіли підсудні.
— Чудово. Присягатися не треба. Ви завжди порушували клятви. Так або ні. Прокуроре!
Підвівся високий худий хлопець в окулярах.
— Ніяких особистих емоцій. Факти, тільки факти.
— Буде зроблено.
— Захисник!
— Я, — озвалася гарненька білява дівчина, що сиділа поруч Галі.
— Сентименти відкинути. Захист повинен бути гуманний, але без слинявості.
— Ваша честь, — зауважила захисниця. — Що за термінологія?
— Я тут господар! — гримнув суддя. — Слухати і підкорятися. Інакше — виведу.
Захисниця розвела руками і сіла.
— Кілька слів по суті звинувачення, — сказав суддя. — Слухайте уважно. Підсудний Єгова звинувачується в тому, що: а) створив антагоністичний світ; б) кілька разів нищив його; в) безліч разів використовував свою могутність всупереч інтересам підлеглих йому істот. Підсудний Зевс— Юпітер звинувачується в тому, що: а) покалічив батька й узурпував владу над світом; б) скористався прихильністю Прометея, а потім шляхом обману прикував його до скелі; в) користувався небесними блискавицями не на благо світу, а для своєї потіхи. Підсудний Брама звинувачується в тому, що: а) створив ізольований від єдиного безміру світ, чим позбавив його можливості пізнати істину; б) будучи всемогутнім, залишав у біді великих героїв, а то й приходив на поміч узурпаторам і демонам; в) обманював двох інших членів божественного Тримурті — Шиву та Вішну, не кажучи вже про менших істот. І, нарешті, Людина звинувачується в тому, що: а) маючи свободу волі, протягом тисячоліть прислуговувала деспотам і насильникам; б) сіяла розбрат у людському суспільстві, чим затримала на тисячоліття еволюцію; в) використала могутні сили розуму, подаровані природою, не на благо, а для самознищення. Почнемо з Єгови. Підсудний Єгова!
— Слухаю.
— Хто ви такий?
— Бог. Єдиний і неповторний. Творець неба і землі.
— Хто ваш батько, мати?
— Нема таких. Я сам собі батько й мати. Я од віку сущий. Ще нічого не було, як я вже був.
— Де? — запитав суддя.
— Поза часом і простором. У сучасних категоріях мислення цього пояснити не можна, — пихато відповів Єгова.
— А потім? Що сталося потім?
— Я створив світ. Небесний і земний. На небі я створив ангелів, на землі — людей.
— Далі?
— Ангели повстали. Я їх скинув з неба. Люди согрішили. Я їх втопив.
— Ви діяли злочинно, Єгова! Ви порушили закон.
— Я сам собі закон, — зверхньо заявив Єгова. — Не може ж моє творіння вказувати мені, що правильно, а що неправильно?
— Дивна логіка, — хмикнув суддя, апелюючи до присутніх. — Отже, мати чи батько мають право вбити, втопити чи мучити, закатувати своїх дітей?
— Певне, що так, — погодився Єгова.
— Мораль юрського періоду, — озвався хтось із слухачів. — Етика рептилій!
— Ти-и-хо! — сказав суддя. — Виведу! Єгово! Ви визнаєте себе винним у порушенні Космічного Права?
— Ні, — відповів Єгова. — Такого права нема. Отже, нема чого на нього посилатися. Я володар сущого і не дозволю…
— Ну, це ми побачимо, — перебив його суддя. — Сідайте! Підсудний Зевс-Юпітер!
Підвівся бородатий велетень.
— Зевс-Юпітер, син Кроноса!
— Ага. Тепер син Кроноса! А що ти вчинив зі своїм батьком?
— Та… скинув його!..
— Ай-я-яй, — докірливо похитав головою суддя, іронічно поглядаючи на усміхнені обличчя присутніх. — Як же так можна, всесильний Зевсе? Піднімати руку на батька?
— А він сам винен, — похмуро сказав Зевс. — їв дітей своїх. І мене б з’їв, якби…
— Зажди! Виправдовуватися будеш потім. Що ти зробив з Прометеєм?
— Прикував його до скелі. У дуже гарному місці. На Кавказі. Все-таки субтропіки. Я ж не прикував його, скажімо, на хребті Черського, де вічна мерзлота, а в смузі курортів Гагра — Сочі. Що йому ще треба?
— Та ти, я бачу, ще й дотепник? — здивувався суддя. — Гм, доведеться й це врахувати! За що ж ти його прикував? Адже він твій брат і помічник. Допоміг тобі втихомирити стихії, перемогти титанів.
— А навіщо він дав вогонь тим кузькам, нечисті земній?
— Себто кому? — вражено запитав суддя.
— А смертним. Людям. Вкрав на небі, поніс на землю. І тим порушив закон Олімпу. Я — єдиний цар, а він мене не запитав.