Галя тремтячими пальцями відкрила скриньку. На чорному оксамиті спалахнули фіолетові іскри. Взяла келих.
Почувся мелодійний передзвін. У келиху ніби спалахнула блакитна крапля, заколихалася червона рідина, почувся ніжний запах квітів. Галя злякано дивилася на трансформацію, не знаючи, що діяти.
— Ага! — радісно закричав батько. — Я не брехав! Глянь — там вино. Вино невмирущості! Пий, донечко! Пий! То для тебе воно з’явилося! Я не міг його випити… бо недостойний! А ти… Пий!
— Заждіть! — різко втрутився юнак. — Віддайте келих!
Дівчину вразив його тон. Крижаний голос, холодне обличчя, владно простягнута рука. її душа збунтувалась. Хто він — цей юнак? Чому долею батька розпоряджаються невідомі люди?
— Я не віддам келиха! — гнівно сказала дівчина. — І зупиніть машину. Не бажаю детективу! Я ідіотка, що згодилася їхати з вами. Батько потребує лікування! У нормальній лікарні. А келих хай вивчають учені в інституті, а не в підпільній групі! Зупиніть машину. Я повернуся додому!
— Дайте келих, — зловісно повторив юнак.
За віконцями чорніли святошинські ліси, десь між деревами горіли поодинокі вогники котеджів. Кричати? Битися з ним? На батька надія мала. А сама вона що вдіє? Тепер Галя збагнула, що потрапила в якусь пастку. Тут якийсь злочин!
Галя гарячково думала, але думка металася в порожнечі. А машина мчала в пітьму, ріжучи фарами стіну ночі. Та ось юнак різко повернув кермо ліворуч. Замиготіли стовбури сосен, густі кущі.
— Куди ви? — відчайдушно закричала Галя.
Машина зупинилась. Галя вдарилась чолом об стінку переднього сидіння. Потьмарилося в голові. Потім владна рука притулила їй до вуст хустинку. Задушливий запах проник у свідомість, одняв волю. Руки й ноги потерпли. Скринька з келихом упала на коліна. Вона все чула, проте не могла ворухнутись.
Десь поруч кричав батько, з кимось лаявся.
— Прокляті! — Кричав він. — І тут ви? Пройдисвіти, приблуди ханські! Ага! Маєш? Я тобі дам, як викрадати священний келих! Ось тобі, ось тобі!
Потім стогін, постріли. Що це?
Марення? Сон?
Прокинутися. Розплющити очі. Не можна. Несила…
Хтось витягає її з машини, несе.
Чути тонкий тривожний свист. Крізь заплющені повіки пробивається примарне світло. її піднімають, кладуть на щось м’яке. Тиша. Потім м’які кроки, шамотіння.
Потужний свист. І знову спокій. Приміщення таке тісне, що нема чим дихати. Вогняні ножі крають її тіло на мільярди часток. Порожнеча.
Минають хвилини. Чи віки? Ніхто не скаже.
Чорна хвиля буття хлюпає, формує чуття, дає тіло. Вона відчуває знову тіло. Холодний камінь, запах цвілі. Неприємні різкі голоси.
— Хто вона?
— Біснувата. Що говоритиме — не звертайте уваги. Опанована дияволом.
— Навіщо вона мені? — запитав невдоволений жіночий голос.
— Не тобі, а мені! — різко заперечив чоловічий тенор. — Ось маєш.
— Це інша справа, — зраділа жінка. — Будь спокійний, вона звідси не вийде.
— Прощай, свята матінко, — пролунав іронічний голос. — Бережи її. Не муч, але й ока не спускай.
Загриміли металеві двері.
Знову тиша. Незбагненність. І холодний ворожий морок…
Сергій Горениця відсунув аркушики з розрахунками, позіхнув. Вдоволено посміхнувся. Чудово! Все збігається. Що покаже практика? Він певен. Тривога є. Сумнівів нема. Чому тривога? Бо це стрибок в незвідане, таємниче. Ніхто не знає, що очікує там шукача. Ворог чи друг?
Сергій підвівся з крісла, підійшов до вікна, відсунув фіранку. На тлі неба бовваніла Печерська лавра, виблискувала золотом у сяйві прожекторів. Похитав головою. Яке химерне поєднання — старовинна дзвіниця і електрика. Постаті богів у розцяцькованих шатах і юрби туристів. Як все змішалося!
Спадщина різних віків, поглядів, ідей, уподобань, традицій. Людство несе її на плечах, не може скинути. Вузька стежечка, довкола стіни. Народження — смерть. Безмір над головою, а шлях туди неймовірно важкий! Кілька ракет, десяток польотів! І все! Схоже на малювання картини голкою в повітрі. Не залишається сліду. І знову амбіція людська щезає, і вчені розуміють, що не підкорено природу, що космос залишається непізнаний, невідомий, ворожий, що необхідно шукати інших шляхів.
Лавра! Там теж поховані цілі покоління шукачів дороги в безмір. Жадоба осягнути ідеал, піднятися до святості, мудрості. А в житті — цинізм, юрби молільників і безсилля омріяного бога. Безмір мовчав. Дзвіниці, блискучі бані прагнули до неба, втілювали в собі мрію людського духу до краси, до єдності і завмирали на віки, ніби надгробні пам’ятники забобонам і померлим сподіванням.
І ось настав час! Сергій знає, що назад немає шляху. Буде буря. Будуть жорстокі суперечки. Експерименти, які навіть наукових бегемотів вразять. Тоді відкриється новий обрій.
Хоч буває і так, що в’язень, відсидівши належний строк, не хоче покидати тюрму. До всього звик. А там, за мурами, на нього чигають несподіванки, там треба думати, напружувати мозок, відповідати за щось. Парадоксально, але факт! Є такі. І в науці. В’язниця догматів, традицій тяжка, але рутинний розум не бажає, боїться покинути затишні звичні мури.
Що ж, знайдуться інші. І знайшлися! Є ентузіасти-космонавти, є фізики, є парапсихологи, фізіологи, медики. Безліч наук зацікавлені в руйнації стіни часу і простору. Бо ж ідеться не просто про науковий експеримент, а про народження нового світу! Не народження, а відкриття. Дивно і радісно.
От хоч би космонавт Ворон. Нестримний, палкий, шалений в задумах і здійсненні їх. Соратник, помічник, боєць. Як він схопився за Сергієву ідею! Як одгризався від навали ортодоксів! І зараз чути його приглушений, щирий голос: «Розумію тебе, Сергію! Ой як розумію! Відчув це в космосі, в польоті. Наочно, зримо. Не збагнеш? Я поясню. Доки ракета поривається вгору, до неба, до зірок, доки вона на хвилі ураганної енергії — є політ! Тоді ти відчуваєш себе впевнено, радісно. Здорово, одним словом! А фінішуєш, ідеш до Землі — щось втрачається від творчого вогню. Знаєш, що треба повертатися додому, до Космоцентру, до друзів. Адже там чекають, хвилюються! І все-таки фініш — вже не політ. Ракета падає, розумієш? Падає, а не піднімається! Так і наука: доки є підйом — це наука, еволюція! А застигла форма — це вже сум і рутина. Залізобетонні формулювання в науці — кінець науки. Вчений мусить бути над прірвою незвіданого, вічно прагнути перелетіти її і не могти перелетіти! А що? Якби матерія мала завершення сама в собі, не існувало б космосу, життя, поступу! Матерія — це ніби зерно з безмежною потенцією, мов безодня, яка вічно розширюється. Тому, Сергію, твої божевільні мрії про вікно в багатомірність — воля матерії, закладена в нас! Чуєш?»
«Чую, чую, друже! Завжди пам’ятаю. Знаю, не підведеш, не зрадиш! Знайдуться й інші ентузіасти. Хоч попереду стільки перепон».
Роздуми Сергія обірвав стук у двері. До кабінету зазирнула старенька ласкава жінка, запнута чорною хустиною.
— Що?
— Там гості якісь, Сергію. До тебе.
— Гості? Так пізно?
— Гості. Видно, здалека, з-за границі. Бо на голові навертюхано цілу копицю. Наче з арапів, чи що…
— З арабів? — Усміхнувся Сергій. — Може, якийсь учений? Не попереджали. Ну, просіть.
Жінка зникла. Незабаром у прямокутнику дверей виросла висока біла постать з тюрбаном на голові. «Індус», — подумав Сергій.
— Не зовсім, — сказав незнайомий, прикладаючи руку до грудей.
— Ви прочитали мої думки? — збентежено запитав Сергій, відповідаючи на вітання легким поклоном.
— Так! Це дуже легко, — відповів гість. — Все видно на обличчі. Проте я не назвав себе. Кемал Сінг. Біолог, фізик, медик.
— Ого!
— Вас це дивує?
— Ні. Тепер епоха синтезу. Мені цікаво.
— Я не індус. Я з інших країв. Мене зацікавила ваша країна, її філософія, традиції, таємниці. Змінив ім’я. Вас цікавить моє попереднє ім’я?
— Ні, — скупо відповів Сергій.
— Прекрасно, — сказав гість, пильно дивлячись на господаря. — Бо більшість людей цим цікавиться — іменами, становищем, званням, а не суттю.
— Я не цікавлюсь.
— Знаю. Мене теж зацікавив не ваш ступінь доктора наук.
— Він мені ні до чого, — знизав плечима Сергій. — Здібності вченого не залежать від наукового ступеня. До речі, де ви вивчили нашу мову?
— О, я знаю більшість земних мов, — відповів Сінг.
— Коли ви їх встигли вивчити?
— Я їх не вивчав.
— Ви хочете заінтригувати мене? — засміявся Сергій. — Пробачте, я поганий господар, не запрошую сідати! Ще раз пробачте! Ось тут зручне крісло, прошу. Може, кави, вина?
— Не п’ю, — відказав Сінг, стоячи біля дверей і незмигно дивлячись на вченого. — Не турбуйтесь. Відкинемо світські умовності.
Щось знайоме видалося Сергієві в обличчі гостя, в його манерах, у глибокому холоднуватому погляді. Щось давно відоме. Але де, коли, звідки?
— Хочете пригадати, де ми бачилися? — посміхнувся Сінг.
— Знову читаєте думки?
— Чую, — заперечив гість.
— Читайте. Я не вмію замикати думки.
— Колись вам це вдавалося.
— Колись? — здивувався Сергій. — Ми вже десь зустрічались?
— Не тепер.
— А, — засміявся вчений. — Ви маєте на увазі метемпсихоз, перевтілення? Ну, це дуже проблематично!
— Ні, я маю на увазі інше, — мовив Сінг. — Але ми ухилилися від того, заради чого я прибув до вас. Тепер, з вашого дозволу, я сяду. Дякую. Мені тут зручно. Якщо можна, я поверну лампу ось так. Не люблю яскравого світла.
— Слухаю.
— Почув про вас в Індії. Читав вашу книгу «Проблема багатомірності». Чудово! Теоретична бомба.
— Ну, не зовсім. Подібні ідеї висловлювалися багатьма мислителями в давнину і тепер. Особливо на Сході.
— Так, так. Метафізика Сходу підійшла впритул до аналізу багатомірності. Багато дослідників, безумовно, пробивали стіну часу й простору, виходили в сусідні сфери, але…
— Що?
— Вони не могли відкрити нової еволюційної спіралі для людства. Знаєте, у Рамакрішни є чудова притча про соляну ляльку, яка хоче дослідити океан. Доходить до води, бреде, заглиблюється і назавжди зникає, розтає.
— Дотепно, — сказав Сергій. — Я пам’ятаю цю притчу. Дуже слушно. Поодинокі експерименти, тим більше, коли вони закінчуються божевіллям, або смертю в самадхі, або релігійним екстазом, який припиняє свідому самоеволюцію, не принесуть успіху.
— Згоден, — сказав Сінг. — Тому й звернув увагу на ваші ідеї. Покинув свою лабораторію біля Дарджилінга, виїхав до Москви. Там мене познайомили з вченими з академії. Я їм висловив своє бажання бачити вас, пояснив, що мої праці йшли паралельно. Вони дали рекомендації. Десь вони тут, у портфелі.
— Не турбуйтесь, — зупинив його Сергій. — Ми вже домовилися: геть формальності.
— Коротше, я прошу взяти мене на Місяць.
— Які підстави для такого рішення?
— Я принесу користь. Неабияку, — сказав Сінг. — Все Життя робив досліди в сфері багатомірності.
— Пробачте, — озвався Сергій. — Якщо ви мене будете знайомити з астральними та іншими сферами…
— Боронь боже, як кажуть у вас, — засміявся Сінг, і в чорних магічних очах з’явилися синюваті іскри. — Ніколи не полюбляв роль ментора. Та ще містичного. То сфера теорії. А теорій, як відомо, стільки, скільки теоретиків. Може, в тих гіпотезах і є раціональні зерна, проте моє кредо — чиста практика!
— Тоді — інша справа, — схвально сказав Сергій. — Що ж ви можете запропонувати, якщо ми вас візьмемо на Місяць?
— Я знаю, ваше будівництво незвичайне, — сказав Сінг. — Там будуть всеосяжні експерименти. Але головне — чутливі психічні медіатори.
— Правильно.
— Я пропоную свої послуги. Ви вже могли переконатися, що я легко читаю думки.
— Такі люди є і в нас. Що ви ще можете?
Сінг показав рукою на маленьку фаянсову іграшку, що стояла на протилежному кінці столу.
— Що там таке?
— Японський сувенір. Коли був на симпозіумі в Токіо, купив. Він вам до вподоби?
— Ні. Просто підходяща річ для експерименту. Уважно дивіться на сувенір. Тепер на мою долоню…
Сіиг розкрив довгу чутливу долоню, на ній нічого не було. Він склав пальці в кулак. Сергій запитливо дивився то на гостя, то на ляльку.
Гість зосередився, чоло його потемніло. Горениця бачив, як обриси сувеніра танули, щезали. Все. Нема на тім краю столу нічого.
Сінг розкрив долоню. На ній — іграшка.
Сергій засміявся.
— Фокус. Ви, індуси, мастаки на ілюзії. У нас Кіо й не такі речі вміє.
— Пробачте, — холодно сказав Сінг. — Я гадав, що ви сприймете феномен серйозно. Я прибув здалека не для фокусів.
— І все-таки я експериментатор-скептик. Доки є можливість обману, я не прийму на віру навіть те, що бачать мої очі.
— Спробуйте ускладнити експеримент, — сухо сказав гість,
— Гаразд. Дайте сувенір. Я ставлю його на місце. Тепер… чим би його накрити? Ага, ось прозорий ковпак. Скло. Тепер — будьте ласкаві! Робіть вашу трансміграцію!
Коли сувенір зник і з-під ковпака, який притримувався рукою Сергія, в кімнаті настала тиша. Вчений уважно дивився на гостя, потім схвально вигукнув:
— Чудово! Але як вам це вдається? Сподіваюся, що це не таємниця, як у фокусників та факірів?
— Ні. Я приїхав для того, щоб запропонувати не феномени, а наукову допомогу.
— Це мені подобається, — радо сказав Горениця. — Тоді поясніть, будь ласка…
— Не все одразу, — зітхнув гість. — Це — результат довголітніх тренувань. Концентрація психічної енергії. Якщо людина вміє концентрувати її, це дозволяє володіти нижчими градаціями матерії. До того ж не забувайте, що психічна енергія породжена самосвідомістю і тому може діяти цілеспрямовано. Коротше, коли я накажу, щоб мій психічний імпульс-квант дезінтегрував цей сувенір там і синтезував його в моїй руці, — завдання виконується бездоганно. Успіх залежить від напруги енергії!
— Чудово, — зрадів Сергій, підхоплюючись з місця. — Це те, про що я мріяв. Поєднати потужну енергетичну станцію і біологічні медіатори певної психічної настройки. Це дозволить глибоко проникати в надра матерії, часу й простору, аналізувати будову континууму, перевіряти наші теоретичні припущення і ставити нові завдання. Ви вчасно з’явилися! Ось моя рука!
— Це я повинен вам дякувати. — Сінг потиснув руку Сергія. — Правду кажучи, не сподівався, що ви серйозно сприймете незнайомі ідеї.
— Було, було, — весело сказав Горениця. — Тепер мало вчених, які заперечують незнайомі ідеї лише тому, що вони нетрадиційні. Отже, вирішено. Я беру вас до своєї групи. Що ж до польоту на Місяць — не обіцяю. Треба порадитись в академії. Завтра домовимося. А тепер спочивайте.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Поклик з минулого
Григора ніби підмінили. Ходив як у воду опущений. Не посміхався. Після роботи одразу поспішав додому, замикався в своїй кімнаті, читав, креслив схеми, щось писав.
Дід Микита підсміювався. Пробував узяти його на кпини.
— Розлюбила, чи що? Іншу знайдеш! Вони всі тепер такі вітрогонки! Не жалій, Григорчику, хай їм грець! Ось і моя баба, це тепер вона ніби нічого, а як була молодою, то очима своїми тільки стрель, стрель! На всі боки!
— Бреши, бреши, старий джиґуне! — Незлобиво одвічала баба. — Я на тебе не гніваюся! Такий ти був замолоду. Базікало. Такий і зостався. Недарма ж кажуть, що горбатого могила виправить!
— Еге, тепер уже лікарі горбатих лікують, — сміявся дід. — Сам читав!
— Мо’, й лікують! Горба лікують, а твого язика вреднющого, мабуть, ніякий дохтур не вилікує. Хіба що вирізати?
— Хто ж тоді тебе пилятиме? — Реготався дід. — Ти ж умреш від нудьги!
Так старі господарі старалися розважити хлопця, проте він залишався похмурим, небалакучим. Інколи навіть нелюб’язним. Хапливо їв щось на кухні, хутенько йшов до кімнати і знову замикався. Наставала тиша. Старі перезиралися, гірко похитували головами.
— Зурочила, проклята, — шепотів дід.
— А мо’, справа якась важлива? Державна…
— Яка там справа, — махнув рукою дід. — Справи так не засушать. То лише жіноча стать може таке з чоловіком робити.