Біля глобуса Горениця, Сінг і кілька молодих помічників. Вони зосереджені, серйозні.
— Попередні експерименти триватимуть кілька секунд, — сказав Горениця.
— Чому? — запитав Сінг, дивуючись. — Така відповідальність…
— Енергія, — лаконічно пояснив Горениця. — Мільярди ергів… На жаль, ми ще не вміємо економно пробивати стіну часу. Щось схоже на перші ракети. Тисячі тонн пального, щоб піднятися на кілька тисяч кілометрів. Може, те буде й з трансформатором часу. Спочатку — лавина енергії, а пізніше — легка прогулянка.
— Скажіть, чому ви побудували хронотрансформатор на Місяці?
— Для безпеки, — відповів Горениця. — Ми не знаємо індукційного впливу такого пристрою. Треба берегти людей. Земля під нами як на долоні. Ми фокусуємо потрібне місце, концентруємо на ньому трансформуючий пучок хроноенергії. Жаль, що не можна використати кіберіндикатора для регулювання. Людина незамінна. Чи впораєтесь?
— Не сумніваюсь, — гордовито сказав Сінг, трохи зверхньо глянувши на Гореницю. — Хіба ви ще не переконалися?
— Цілком. І все ж таки… тривога. Там люди. Безодня між епохами. Проте геть сумніви. Ще двічі повторимо мікро-експерименти, потім підготуємося до вирішального. Можете відпочити, колего. За дві години я на вас чекаю.
— Гаразд, — поклонився Сінг. — Чи можу я прогулятися поза сферою містечка? Зосередитися, помилуватися неповторним краєвидом?
— Будь ласка! Тільки обережно. В разі чого — викликайте допомогу.
— Що може статися серед цієї пустелі? — Знизав плечима Сінг.
Незабаром він уже виходив зі шлюзу, одягнутий у сріблястий місячний скафандр. Поволі, аж надто поволі попрямував він до гірської гряди, заховався за скелями. Ніхто не звертав на нього уваги. Члени хроногрупи доктора Горениці часто виходили після наукової роботи гуляти під склепінням зоряного неба.
Сінг ішов тепер швидко, керуючись тільки йому відомими знаками. Незабаром він заглибився в широку ущелину, відшукав отвір печери. Ступивши кілька кроків, увімкнув ліхтар. У променях заблищала поверхня літального диска, знизу з’явився вхід. Сінг хутко пірнув туди. Минувши шлюз, опинився в центральній каюті вже без скафандра. Зникла земна подоба, загорілися полум’яні чорні очі, замерехтіло темно-багряне волосся. Ягу, повернувшись від пульта, радо простягнув йому руки.
— Арімане! Вітаю тебе!
— Я щасливий бачити тебе, — кивнув Аріман — Сінг. — Зустріч наша ненадовго. Я незабаром йду, проте, для останнього експерименту.
— Як? Ти гадаєш…
— Так, — підхопив Аріман і ласкаво поклав руку на плече Ягу. — Щиро скажу: мені набридла ця планета, їхні боріння. Тепер все наближається до кінця. Як казали їхні латиняни, фініта ля комедіа! Завіса опускається. Замкнемо головних Космократорів у пастку часу. Вони звідти не виберуться. Горикорінь поки що залишається в цій фазі. Його доведеться знищити. Минуть віки, доки знову вступить у дію магніт їхньої єдності. Ми старанно переплутаємо ниті причинності. Ха-ха! Система Ари зможе заспокоїтися, і ми подумаємо, як вивести її на новий шлях…
— Чого ж ти хочеш від мене? — запитав Ягу, з острахом поглядаючи на нещадне обличчя Координатора.
— Приготуєш магнетон. Як тільки побачиш вибух, лети до мене. Одразу туди, в дев’ятнадцяте сторіччя. Нам треба розгадати таємницю келиха. Ця таємниця першорядна для нас. Чи ясно тобі це, мій любий Ягу?
— Ясно, Арімане, я приготуюся.
Настав час експерименту. В залі залишилися Горениця і Сінг. Згасло світло, лише глобус Землі мерехтів м’яким зеленкуватим сяйвом. На екрані виникло обличчя веселого вихрастого хлопця — інженера Соколенка з Інституту проблем Буття. Він побачив Гореницю, привітно кивнув.
— У нас все готове. Чи готові ви?
— Вони на місці? — тривожно запитав Горениця.
— Так. У локалізованому місці. Публіка поза межами ботанічного саду.
— Санітарна служба?
— Все в ажурі. Не турбуйтеся.
— Як Василь Іванович?
— Тремтить. Майже непритомний, — засміявся Соколенко.
— Ви пропонували йому відмовитися?
— Аякже. Куди там. Краще вмру, каже, ніж відмовлюся. Хочу хоч би краєм ока зазирнути ще в рідний час.
— Так і сказав? — здивувався Горениця.
— Еге. Рідний час. А чого? Мені подобається. Лірично.
— Кайдани…
— Що ви сказали? — Не зрозумів інженер.
— Кажу, кайдани часу. Приємно і страшно. Ну, досить. Даю синхронізацію. Дайте сигнал готовності.
— Даю.
Гігантський глобус колихнувся, поплив. Разом з ним попливло крісло, у якому сидів Сінг, зосередившись на географічній точці Києва і фіксуючи її поглядом. У складній системі хронотрансформатора він був медіатором-індуктором, який замикав через свою психіку дві фази часу — сучасного й минулого.
— Готові? — різко крикнув Горениця.
— Готові, — відповіла Земля.
— Вмикаю.
Рефлектори генераторів за куполом містечка оповилися ледь помітним блакитним сяйвом. До земного серпа простяглася доріжка, схожа на прозорий сріблястий меч.
— Вони зникли, — гучним шепотом обізвався Соколенко на екрані. — Успіх, Сергію! Успіх!
— Зажди, — відповів Горениця. — Не кажи гоп, доки…
Він не встиг закінчити фразу. В сутінках зали промайнула фіолетова стрічка блискавиці. Глобус оповився полум’ям, вибухнув і розлетівся на частки. Горениця страшно закричав, схопився руками за обличчя і впав, ніби вражений кулею.
— Сергію! Сергію! — Кричав на екрані Соколенко. — Сергію! Що сталося? Що з тобою?
Місячна хроностанція мовчала.
Хвиля забуття зійшла, одкотилася. Галя відчула біль у руках і ногах. Поворушилася. Жива.
Розплющила очі. Присмерк. Жовтаве світло. Неясні тіні.
Де вона? До свідомості ввірвалися образи, які ще недавно були її реальним життям. Примарна зустріч з батьком, подорож на машині, жахливий кінець.
Вона підвелася на ноги. Схопилася за якийсь виступ. То було вузеньке ліжко, вкрите сірою ковдрою. Хутчіше! Треба діяти! Був злочин, і напасники вбили батька. Боже мій, швидше вибратися б звідси! Може, він ще живий!..
Через вузеньке віконце лилося надвечірнє світло. Похитувалася зелена вітка каштана. З протилежного боку темніли вузькі двері. Галя кинулася до них, хотіла одчинити. Вони не піддавалися. Вона почала гамселити кулачками по дубових дошках, окованих металом. Звук був невиразний, глухий.
Знесилено припала до дверей. Що ж це таке? Невже в нашій країні таке можливе? Якась бандитська криївка, в’язниця? Хоч би людей побачити.
Почулися неясні звуки. Галя закричала. Знову тиша.
— Хто тут є?! — відчайдушно гукала дівчина. — Люди!
Двері зі скрипом відчинилися. На порозі — висока жіноча постать у чорному. Жінка в руках тримала глек з водою, окраєць хліба, ще щось, загорнуте в білий рушник. Вона була спокійна, зосереджена, з-під чорної хустини на Галю дивилися великі блакитні очі, обрамлені пухнастими чорними віями.
— Ти кричала, сестро?
— Я кликала людей, — стримуючи ридання, мовила дівчина. — Мене підло вкрали, привезли сюди…
— Як? — здивувалася жінка. — То ти не сама пішла сюди?
— Ні! Батька вбили, а я опинилася в полоні! Хто б ви не були, у вас добре обличчя! Покличте міліцію! Випустіть мене!
— Сестро! — вражено відповіла жінка. — Тебе ніхто не триматиме. Мені звелено погодувати тебе, допомогти. А міліція? Що це таке?
— Як? — жахнулася Галя. — Ви не чули такого слова? Де ж я? Невже за кордоном? Тоді у вас є поліція. Мусить бути закон… Мені треба до радянського посла чи консула.
— Не збагну, — похитала головою жінка. — У тебе, певно, гарячка. Ось візьми їжу, водичку. Попий, заспокойся.
Судорожно стискуючи кулачки, дівчина заплакала. Вона глянула на себе, тільки тепер помітила, що теж одягнута в чорну рясу.
— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?
— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.
— Монастир? У якому місті?
— В Києві.
— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?
— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.
— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!
— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?
— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.
— Яка машина? — не зрозуміла жінка.
— Легкова.
— Дивні слова. Не чула…
— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?
— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.
— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.
— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..
— Так.
— Він розповідав мені.
— Хто він?
— Ягу.
— Не розумію.
— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?
— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…
— Вогняний вихор, — сказала черниця.
— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.
— А потім — тут…
— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.
— Що ви сказали?
— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?
— В Києві. Адже це Київ?
— Так то так. Але ж не той Київ.
— А який же? — насторожилася Галя.
— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?
— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…
— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..
— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?
— Громовиця? — Ледве володіючи собою, перепитала Галя. — Чому ти так мене назвала? Григір кликав мене цим ім’ям. Нібито там, у його видіннях, я була Громовицею…
— А він? Він як бачив себе?
— Меркурієм. Космослідчим.
— Меркурій! — радісно скрикнула черниця. — Все так. Не може бути випадковості. Він же любив тебе там. Згадай!
— Ніби в тумані все, — втомлено озвалася дівчина, припавши до грудей черниці. — Лише відчуваю: рідна ти.
— Я Юліана, — крізь сльози озвалася Марія. — Вже давно згадала. Ще в дитинстві марила Блакитним Світилом. Жила подвійним життям. Батьки боялися, кликали лікарів. Я відчувала себе у вічній в’язниці. Я кликала друзів, благала, щоб вони прийшли, відгукнулися. Я мріяла про зоряні польоти, читала різні фантазії. Та все було даремно. Тупе оточення, насмішкуваті погляди. Я пішла в світ, працювала вчителькою в багатих сім’ях. Мене спекалися, бо я дітям розповідала про далекі прекрасні світи. Потім батьки знайшли мене, привезли додому. А пізніше — монастир. Так звеліли лікарі. Мене вважали божевільною, біснуватою. Про тебе теж так сказано…
— Ким?
— Матінкою Агафією. Вона всіх попередила. Що ти казатимеш, не звертати уваги. О подруго! Нас замкнули в страшну пастку.
— Невже не можна вирватися? — простогнала Галя.
— З в’язниці вирвешся, з монастиря можна втекти, а з пастки часу? Куди? Ми безсилі. Друзі наші розкидані в інших роках. А Ягу й Аріман мають страшну силу.
— Навіщо ми їм?
— Невже не згадала? Чому ми пішли сюди? Хіба твій коханий не казав?
— Казав. Я сумнівалася. Ніби казка…
— Не будемо журитися, сестро. Тримайся мене. Не треба втрачати віри.
— Інший час, — похилила голову Галя. — Сон, марення… Я вмру від туги. Коханий там, я в безодні віку. Чим, якою силою подолати жахливу безодню?
Григір і Василій, одягнені в чернечі ряси, вийшли з машини, швиденько шаснули до входу в ботанічний сад. Люди, яких цього вечора не пускали до саду, гомоніли, сміялися.
— Невже ще й досі ченці є?
— Дайте спокій людям. То артисти!
— А, мабуть, кіно знімають. Глянь — довкола встановили якісь химерні апарати!
— І міліція охороняє. Оточили весь сад.
— Важнецький, певно, фільм!
— Історичний!
Григір краєм вуха чув ті слова, проте вони вже не торкалися свідомості. Керівник експерименту провів їх у гущавину саду, зупинився на п’ятачку голої землі серед квітів.
— Ось тут стійте. Сюди й повернетесь. Звіримо хронометри. Так. Усе гаразд. За п’ять хвилин початок. Ну, хай щастить! До побачення!
Над землею плив вечір. У небі яснів серп місяця. Григір глянув на нього, зітхнув. Невже правда? Невже станеться? Василій торкнувся його руки, озвався тремтячим шепотом:
— А що як не вийде?..
— Вийде, — помертвілими губами ворухнув Григір. — Тихо, Василію Івановичу…
Між деревами видно було дзвіницю Лаври в ореолі електричного сяйва, на її верхівці горіли червоні вогні. В небі з’явився літак, ніс на собі розмаїті світлячки сигналів. Десь унизу, на Дніпрі, кричали теплоходи.
Раптом щось сталося. Невловиме. Майже невідчутне. Блакитна іскриста хвиля прокотилася над ними. Василій скрикнув:
— Григоре, Лавра!..
— Що?
— Зникла!
Григір глянув на фосфоричний циферблат годинника.
— Не зникла, Василю Йвановичу! — зашепотів він. — Електрики не стало. Ми вже там…
— Там, — повторив Василій ніби вві сні. — Вдома. Боже святий! Не дай прокинутися. Правда ваша. Квіточки зникли. Дерева не ті. На Дніпрі вогнів нема. Гляньте, гляньте…
Справді, пітьма згустилася. Електричні вогні на монастирі Щезли. Місяць, як і раніше, плив сріблястим окрайцем між хмар. Десь чувся урочистий спів, протяжний, сумовитий.
— Вечірня, — дихнув на вухо Григорові Василій. — У нас, у мужській обителі.
— Пора, — рішуче сказав Григір. — Ведіть мене до жіночих келій.
Вони побігли крутою стежиною вниз. Асфальтові алеї зникли, навколо були густі кущі, бурчаки, бур’яни під ногами. Зупинилися біля низенького сірого будиночка. Василій мовчки показав рукою на вузькі віконця, в деяких з них мерехтіло слабеньке світло.
— Зайдеш у ці двері. Потім ліворуч. Третя праворуч келія — Галі. А про ту, другу, вже в неї запитаєш.
— А коли там нема? Тоді де шукати?
— У каплиці. Може, моляться. Правда, вони не дуже молилися, бо біснуваті. Але ж матінка змушувала.
— Ну, Василю Йвановичу! Прощай! Ніколи не забуду тебе.
— Прощай, Григоре! Ясноокий синку! — просльозився Василій.
Хлопець відчув, як довга борода Василія залоскотала йому обличчя. Він обняв його. Чути було, як у старого гупало серце.
— Може, залишишся? Зустрінешся з своїми. Переночуєш.
— Хай їм вовки будуть своїми, — гірко сказав Василій. — Краще в кущах над Дніпром переночую. Під зорями. Засну і присниться мені Храм Краси. Любі веселі діти… і ти.
— Як же ти вийдеш?
— Знаю стежечку. Хвіртка в стіні. Прощай, любий синку. Вертайся щасливо туди. До своїх. А я пошлю до вас казку. Чуєш? Казку.
Зашелестіли кущі. Нікого нема. Лише Григір стоїть самотньо перед суворою чужою будівлею, слухає молитовне глухе завивання, що долинає ніби з-під землі. Ноги наче з вати. Шум у вухах. Треба подолати дивний транс. Вперед, вперед!