Він подивився на мене, потім узявся оглядати свій акваланг.
— Кажіть, — наполягав я. — Нічого нам гратися у піжмурки.
— Гаразд, — похмуро промовив він. — Розумієте… звірята збунтувались. Під водою підвищений тиск, процес утворення нейтральних атомів з газової плазми прискорився. Зупинити це вже неможливо. Блискавки розігріваються. Бачите, вони світлішають. І дуже скоро…
Він замовк.
— Вибух? — запитав я.
Кравцов нехотя кивнув.
— Так. Блискавок-то мені не дуже жаль. Це пробна партія. Ми випробовували їх на стійкість під час транспортування: возили залізницею, потім літаком, на кораблі… Вони все чудово витримали. А на перебування під водою вони не розраховані. Ні, їх не жаль. Але ми от куди дінемось?
— Через скільки часу… вибух?
— Години через півтори.
— А якщо викинути?
Кравцов невесело всміхнувся:
— Думав про це. Не годиться. Уявляєте, куди їх занесе таким вітром? Можуть бути нещасні випадки, навіть катастрофи. Це ж не звичайні блискавки, їх начинено енергією в тисячі разів більшою… Ні, ні в якому разі!
— Тоді треба притопити.
— Блискавки легші за воду, вони не потонуть. І найголовніше — під водою вони теж вибухнуть…
Я прислухався до ревіння вітру. Шквал пройшов, тепер просто дув сильний вітер. Але хіба що божевільний наважився б вийти в море на шлюпці. Кравцов теж так думав.
— Можливо, підійде “Грім”? — спитав він.
На це я майже не розраховував. “Грім” перебував, звичайно, десь недалеко, та Горобейчик нізащо не підійде до Зламаної Щелепи за такої погоди. Він буде вичікувати. Тим паче, він навіть не знає, що блискавки мусять вибухнути.
Я кількома словами пояснив Кравцову, яку вдачу має наш капітан.
— Ви так гадаєте? — замислено промовив Кравцов. — А мені здалося, що капітан… як би це пояснити… От у минулому такі капітани відкривали Землю. Ну, а в майбутньому полетять на Венеру, Марс, до зірок…
Я уявив собі Горобейчика, що веде зореліт, і знизав плечима.
— Ви думаєте, туди полетять якісь зовсім особливі люди? — запитав Кравцов. — Ні. Вони будуть такі, як Горобейчик, як ви… Так, так! А згодом, років через сто, про них складуть легенди, і в цих легендах вони стануть казковими богатирями… До речі, — він усміхнувся, — у моїх блискавок різна вдача. Є вперті, люті, хитрі. Є спокійні, лагідні. І я звернув увагу, що найкращі блискавки — чорні — завжди скромні. Вони не сиплють іскрами, не гудуть, не засліплюють очей. Проте енергії і, я б сказав, пристойності у них більше, ніж у набридливо гудливих… Давайте все-таки посигналимо, га? Ось послухайте…
Треба віддати належне Кравцову. Я тоді ще не дуже собі уявляв, що таке вибух блискавок. За день я звик до блискавок, і вони здавалися мені досить мирними. А Кравцов знав своїх звірят. Однак він не злякався, і голова його, як і раніше, працювала добре.
Він придумав непогану штуку. Принаймні це давало нам хоч якийсь шанс на порятунок. Треба було взяти блискавку, залізти на вершину скелі і, прикриваючи блискавку шматком брезенту, відсигналити на “Грім”. Правда, ми не знали, в якому напрямку знаходиться корабель, але блискавка світила навкруги, на всі тридцять два румби.
…Невесело було виходити з теплої печери. За день ми до дідька стомились, а видертись на круту скелю важко, маючи і свіжі сили. Зізнатися, в мене знову майнула думка викинути ці трикляті блискавки — хай вітер несе їх куди завгодно. Але я нічого не сказав Кравцову. Що ж, коли вже потрапляти в біду, то з добрим товаришем!
Ми відрізали шмат брезенту від великого полотнища, яким був прикритий вхід у печеру. Кравцов вибрав яскраву блискавку і обплутав її сіткою. І ми подерлись нагору. Скеля була невисока, метрів три з половиною, може, чотири. Але я майже нічого не бачив. Очі, запалені від яскравого світла, боліли і сльозилися. Здавалося, що все навкруги поринуло в цілковитий, непроглядний морок. Блискавку нам довелося одразу ж загорнути в брезент: вона сліпила.
Ці чотири метри я запам’ятав на все життя. Холодний і мокрий вітер змушував притулятись до скелі, а скеля була гостра і колюча. Я До крові обшморгав руки, порізав ноги, забий плече. І якщо й все-таки виліз нагору, то тільки дякуючи Кравцову. Він буквально викинув мене на вершину скелі, а я його вже не зміг витягти…
Сигнал біди — це дев’ять спалахів: шість коротких і три довгих. Блискавка виривалася на вітрі, я прив’язав сітку до пояса, бо руки були зайняті брезентом. Я нічого не бачив, спалахи блискавки засліпили мене. Від яскравого світла очі різав нестерпний біль. Мене раптом охопила якась байдужість. Я вирішив, що “Грім” не прийде: Горобейчик не наважиться наблизитись до Зламаної Щелепи. Але я сигналив. Три крапки, три тире, три крапки… Спочатку я ще рахував сигнали, потім збився, перестав. Руки працювали машинально. Три крапки, три тире, три крапки…
Не пам’ятаю, скільки минуло часу. Кравцов потяг мене за ногу. Я обернувся — у морі витанцьовувала світла смуга. Це був прожектор.
“Грім” ішов до острова!
Я сповз зі скелі. Кравцов відв’язав сітку з блискавкою і потяг мене вниз, до печери. Він здогадався прикласти мені до очей мокру ганчірку. Біль трохи стих, став тупим, ниючим.
За півгодини до нас прийшла шлюпка з “Грому”. Я й досі не знаю, як хлопцям вдалося підійти до скель. Хвилі гриміли так, що не було чути навіть крику. Шлюпку заливало, доводилось увесь час вичерпувати воду.
Ледве піднявшись на “Грім”, Кравцов крикнув:
— Капітане, негайно відходьте… Негайно!
Я не бачив Горобейчика — очі боліли, і мені було важко їх розплющити, — але я почув Горобейчиків голос, ввічливий, скрипучий, дуже спокійний:
— Не турбуйтесь, будь ласка. Ми встигнемо відійти.
Я примусив себе розплющити очі. Мені хотілося подивитись на Горобейчика. Клянуся вам, він був такий, як і завжди!
— Поспішайте, капітане, поспішайте, — наполягав Кравцов. — Блискавки ось-ось вибухнуть!
— Дякую, я візьму це до уваги, — відповів Горобейчик. — Але особливо поспішати нам невигідно. Вибух дасть хвилю — як цунамі. Вона йде зі швидкістю літака. Ми від неї не втечемо. А машини треба берегти.
Кравцов розсміявся, сказав: “Ви маєте рацію, капітане”, — і почав насвистувати свою пісеньку.
Блискавки вибухнули через годину, коли “Грім” був за п’ятнадцять миль від острова.
Я зсунув пов’язку, яку мені встиг накласти лікар, і разом з усіма вибіг на палубу. За кормою, прорізавши темряву ночі, виник сліпучо-яскравий жовтий диск. У першу мить це було схоже на сонце, що до половини ховалося за обрієм. Потім вогонь витягся вгору, став бузково-білим, освітив розбурхане море і раптово згас, лишивши мерехтливу червонувату заграву, що повільно розповзалася.
Острів Зламана Щелепа перестав існувати.
Легенди про зоряних капітанів
Ікар і Дедал
Що скажу тобі — слухай, Ікаре!
Не спускайся ти низько в польоті —
Змочить пір’я вода, і поважчають крила,
Ну, а вище — обпалить вогнем їх.
Овідій, “Метаморфози”
Це було давно. Час зітер у пам’яті поколінь справжні імена тих, хто летів до Сонця. За найменнями кораблів люди стали називати їх — Ікар і Дедал. Кажуть іще, що й кораблі називались інакше, а імена Ікара і Дедала взято з стародавнього міфа. Та навряд чи це так. Тому що не Дедал, а той, кого тепер називають Ікаром, перший сказав людям: “Пролетимо крізь Сонце!”
Це було давно. Люди ще боязко покидали Землю. Але вже збагнули вони п’янку красу Зоряного Світу, і буйний, нестримний дух відкрить вів їх до зірок. І якщо гинув один корабель, у Зоряний Світ вирушало два інших. Вони повертались через багато років, обпалені вогнем далеких сонць, промерзлі від холоду безмежного простору. І знову відлітали у Зоряний Світ.
Той, кого тепер називають Ікаром, народився на кораблі. Він прожив довге життя, але рідко бачив Землю. Він літав до Проціона й Лакайля, він перший досяг зорі Ван-Маанена. У планетній системі зорі Лейтена він бився з орохо — найстрашнішими з відомих тоді істот.
Природа багато дала Ікарові, і він щедро, як Сонце, витрачав її дарунки. Він був нестямно сміливий, але щастя ніколи не зраджувало його. Він старів, та не ставав старим. І він не знав утоми, страху і відчаю.
Майже все життя з ним літала його подруга. Кажуть, вона загинула під час висадки на планету в системі Ерідана. А він і далі відкривав нові світи і називав їх її ім’ям.
Так, серед тих, хто літав до Зірок, не було людини, яка б зрівнялася звитягою з Ікаром. І все ж люди здивувались, коли він сказав: “Пролетимо крізь Сонце!” Навіть друзі його — а він мав багато друзів — мовчали. Хіба можна пролетіти крізь розпечене Сонце? Хіба не спопелить безумця вогненне світило? Але Ікар казав: “Подивіться на газосвітні трубки. Температура в них — сотні тисяч градусів. Та я беру рукою газосвітну трубку і не боюсь обпектися. Бо речовина всередині трубки знаходиться не у вигляді газу, рідини або твердого тіла, а в четвертому стані — у вигляді плазми, у стані крайнього розрідження”. Йому заперечували: “Невже не знаєш ти, що всередині Сонця не плазма, а речовина, у дванадцять разів щільніша за свинець!”
Так казало багато людей. Проте Ікар сміявся: “Це не перешкодить нам полетіти до Сонця. Ми зробимо оболонку корабля з нейтриту. Навіть у центрі Сонця густина буде мізерно малою порівняно з щільністю нейтриту. І, немов скло газосвітної трубки, нейтрит залишиться холодним”.
Люди не зразу повірили Ікарові. І тоді йому допоміг той, кого тепер звуть Дедалом. Він ніколи не літав у Зоряний Світ, і тільки наука відкривала перед ним таємниці матерії. Холодний, спокійний, розсудливий, він не був схожий на Ікара. Та якщо людей не переконала запальна Ікарова мова, то сухі й точні Дедалові формули сказали всім: “Летіти можна”.
На ті часи люди вже багато знали про п’ятий стан речовини. Спочатку його відкрили в зірках, які назвали “білими карликами”. Самі невеликі, ці зірки мають велетенську густину, бо майже цілком, окрім газової оболонки, складаються з щільно притиснутих один до одного нейтронів. Після перших польотів до супутника Сіріуса, найближчого від Землі “білого карлика”, люди навчились одержувати нейтрит — речовину, що складається виключно з нейтронів. Щільність нейтриту була в сто двадцять тисяч разів більша за щільність криці і в мільйон разів — за густину води.
Кораблі, на яких Ікар і Дедал мали летіти до Сонця, монтувалися на позаземній станції. Тут люди легко могли підіймати нейтритові листи, і робота йшла швидко, хоч нейтрит, як говорилося, був п’ятим — надгустим — станом речовини.
Що ж до самих кораблів, то, розповідають, це були найкращі з усіх, які коли-небудь вирушали у Зоряний Світ. їхні могутні двигуни не боялись вогненних вихорів Сонця, а величезна швидкість дозволяла стрімко пролетіти крізь розжарене світило. І ще розповідають, що саме тоді придумав Дедал гравілокацію. Всередині Сонця, в хаосі електронного газу, радіо безсиле. Але вага залишається вагою. Локатор вловлював хвилі тяжіння, і кораблі могли бачити.
І ось настав день відльоту. З Землі надійшла остання порада: “Не зближайте кораблі, бо сила ваги потягне їх один до одного. Але й не відходьте далеко один від одного, бо необережного підхопить вогненний вихор і віднесе до центра Сонця”.
Розсміявся Ікар, коли почув ці слова. Спокійно вислухав їх і Дедал. І обидва відповіли: “Буде зроблено”. Нетерпляче поклав руку на важіль керування Ікар. Пильно подивився на прилади Дедал. А з Землі передали: “Щасливої дороги і великих відкрить!” Цими словами вже в ті часи Земля прощалася із своїми кораблями, що вирушали в Зоряний Світ. Так почався політ.
Люто викидали двигуни біле полум’я, і здригались кораблі, набираючи швидкості. І здавалося з Землі — дві комети помчали до Сонця.
Уперше летів Ікар без супутників, бо нікого не дозволили йому взяти в свій корабель. Але Ікар глузував з небезпеки і, дивлячись на сріблястий екран локатора, наспівував пісню старих капітанів Зоряного Світу.
А Дедал не помічав самотності. Він уперше Докинув Землю, але краса Зоряного Світу його не хвилювала. І Дедалові думки, сухі й точні, як формули, вертілися навколо таємниць матерії.
Інколи Дедалові розрахунки говорили: “Попереду небезпека. Увага!” Але Ікар — він летів перший — знав це і без розрахунків. Бо серед тих, хто водив кораблі у Зоряний Світ, не було капітана, досвідченішого за Ікара.
Так летіли вони до іскристого Сонця, і люди Землі з хвилюванням стежили за їхнім польотом.
Минала за годиною година, і кораблі мчали все швидше, бо могутнє тяжіння Сонця вже розкрило назустріч кораблям свої невидимі обійми.
За земним часом минала п’ята доба польоту, коли кораблі сховались у сліпучих променях Сонця. Останні, вже викривлені, хвилі радіо донесли на Землю уривок пісні старих капітанів і сухий Дедалів звіт: “Увійшли в хромосферу. Координати…”
Сонце зустріло кораблі вогненними факелами протуберанців. Мов обурюючись нахабством людей, розлючене світило викинуло гігантські язики полум’я, порівняно з якими кораблі були наче піщинки проти гори. У безмовному гніві рвалося полум’я й жадібно лизало нейтрит. Але в полум’я була мізерна густина, і нейтритна броня залишалась холодною.
Страшнішою від вогненних язиків була вага. Незрима, всепроникна, велетенська, вона придушила Ікара і Дедала. Було так, немов свинець розлився по тілу, і кожен вдих вимагав відчайдушних зусиль, і кожен видих здавався останнім. Але дужа Ікарова рука міцно стискала важіль керування. А безпристрасні Дедалові очі пильно вдивлялись у світлі диски приладів.
Вага наростала.
Сонце хотіло роздушити непроханих гостей. Гарячково, з останніх сил, билися серця Ікара і Дедала, захлинаючись важкою, мов ртуть, кров’ю. Біла пелена застеляла очі.
Тоді всміхнувся Ікар (сміятись він уже не міг) і вимкнув двигун, даючи можливість кораблеві вільно падати до центра Сонця. І вага одразу зникла.
На екрані локатора — вже не сріблястому, а криваво-червоному — побачив Дедал Ікарів маневр. І, втрачаючи свідомість, устиг його повторити. Та тільки-но зникла вага, свідомість повернулась до Дедала, і як раніше спокійно глянув він на прилади.
З кожною секундою зростала швидкість падіння. Крізь вогняний вихор мчали кораблі до центра Сонця. Вогонь, вогонь, безконечний вогонь летів назустріч. Клубочились вогненні хмари, бушував вогняний вітер, і всюди — згори і знизу — був вогонь.
Тричі згаснув сріблястий екран перед Ікаром. Це говорив Дедал: “Час повертатись”. Але Ікар розсміявся і відповів: “Рано”…
Знову погас сріблястий екран, попереджаючи: “Час повертатись!” Але Ікар відповів: “Рано”.
І він виявився правий. Густа стіна вогню сама погасила швидкість. Настала мить — кораблі майже завмерли серед розбурханих вогняних вихорів. Тиск перепинив шлях уперед, вага не дозволяла відійти назад.
Невідривно дивився Дедал на світлі диски приладів, бо говорили вони про потаємні загадки матерії. А Ікар співав пісню старих капітанів і згадував тих, хто йшов із ним дорогами Зоряного Світу.
Але Сонце не визнавало поразки і готувало останній, найстрашніший удар. Десь у надрах Сонця виник велетенський вихор. Він був схожий на смерч, але смерч збільшений у мільйони разів, і лють його була безмежна. Мов тріски, підхопив він кораблі, закрутив їх, а потім відкинув корабель Дедала.
І було видно Дедалові на сріблястому екрані, як вогняний смерч відносить Ікара у глибінь Сонця. Мовчали двигуни корабля, і не відгукувався Ікар на виклики.
Зрозумів Дедал: це загибель, і ніщо не врятує Ікара. Сухі й точні формули оцінили велику силу вогненного смерчу і сказали Дедалові: “Ти безсилий. Вибирайся геть!”
І тоді в Дедалових очах уперше спалахнуло полум’я. Це була всього лише мить, але, наче вибух, вона змінила Дедала. Бо в цю мить відчув він, що вищим за формули є Життя, а вищим за Життя — горде звання Людини.
І, рвонувши важіль керування, кинув він свій корабель у палаючий смерч.
Ударило полум’я двигунів, і вогонь, покірний людині, зіткнувся з диким вогнем Сонця. Обвились навколо корабля тісні кільця смерчу, а Дедал ішов уперед, наздоганяючи Ікарів корабель.