Генеральний Конструктор
Ураган був насичений електрикою. В притиснутих до землі хмарах звивалися вогненні нитки. Вихори налітали на пульсуюче фіолетове полум’я, рвали його на шмаття і розкидали по небу. В зеніті горіла розпечена до синяви пляма — “око бурі”. З мороку, що оточував “око бурі”, з гарячковою квапливістю стромлялися в землю широкі леза блискавок. Щільна дощова пелена спалахувала час від часу, наче струмінь розтопленого металу. Вітер з нетерплячим виттям підстьобував іскристі потоки води. Вони зіштовхувалися, спліталися в клубок і миттю закипали, розкидаючи багряну піну.
Пілот довго стояв біля віконного скла, уважно прислухаючись до хрипкого ревіння бурі.
— Спектакль, — сказав він нарешті. — Піротехніка, а не ураган. “Синьому птахові” потрібні серйозні випробовування. Скажіть, лікарю, це все, що змогли зробити ваші метеорологи?
Лікар (він сидів на канапі в глибині кімнати) глянув на пілота. “Мов скеля, — подумав він. — Дивно, що ніхто не догадався сфотографувати його отак: чорний силует і блискавки”.
— Зовсім непоганий ураган, — відповів лікар. — Одинадцять балів. Центр урагану — біля стартового майданчика. Ми намагаємося не зчиняти надто великого шуму: за шістдесят кілометрів на схід починається зона ліспромгоспу.
— Одинадцять балів? — перепитав пілот. — На Юпітері навіть у верхніх шарах атмосфери “Синій птах” зустріне урагани вдесятеро сильніші. Я привіз знімки, зроблені з розвідувальних ракет. Погано, якщо для ваших метеорологів одинадцять балів уже межа.
— Це не межа, — сказав лікар. — Ми чекали вас узавтра. Сьогодні метеорологам замовили звичайний ураган. Вони виконали замовлення та й годі. Якщо їм замовлять катастрофічний ураган, вони зроблять катастрофічний. Навіть надкатастрофічний.
Пілот відійшов од вікна й зупинився посеред кімнати. Він уважно і з ледь помітним здивуванням оглянув високі книжкові стелажі і великий, закиданий книжками стіл. Лікар знав цей погляд. Людей, які рідко бувають на Землі, завжди дивує нераціональна просторість земних приміщень.
— Машину треба випробовувати у якнайсуворіших умовах, — повторив пілот.
Лікар міг ще на кілька хвилин відтягти неминучу розмову — і йому дуже хотілося це зробити. Але він відповів:
— “Синього птаха” можна не випробовувати. Він уже пройшов усі випробовування.
Пілот повернувся до вікна і спустив штору. Щільна метальована тканина ковзнула вниз. Одразу стало тихіше. Засвітилися лампи, сховані за матовою поверхнею скляної стелі.
— Поговоримо? — спитав пілот.
Лікар мовчки кивнув йому на крісло. Вже опускаючись у крісло, пілот помітив блакитну пластмасову трубочку, що лежала на столі між сторінками розкритої книжки.
— Калейдоскоп? — із здивуванням вирвалося в нього. Його світлі очі потемніли і обличчя одразу подобрішало. — Це… ваш?
— Генерального Конструктора, — відповів лікар.
Пілот глянув на нього. Власне, ковзнув поглядом. Але завдяки властивій астронавтам особливості миттю схоплювати головне, пілот побачив у лікаревих очах напружене чекання.
— Скажіть, — обережно запитав пілот, — Генеральний Конструктор… він ніколи не літав?
Лікар знизав плечима:
— Що значить — літати?
Пілот знову глянув на лікаря. Обличчя у того було рухливе, дуже худе, з нездоровою жовтизною.
— Літати — значить підійматися над землею на машині, — чемно пояснив пілот.
— В такому разі, Генеральний Конструктор літав, — сказав лікар. — Він літав у той день, коли вас зустрічали після першого рейсу до Меркурія. Генеральний Конструктор був тоді… хлопчиськом. Він хотів бути схожим на вас. Хотів літати. Того дня він спробував злетіти на своїй першій машині. Він побудував її із шматків фанери і дюралю. Іграшка. Але ця… машина злетіла. На п’ятнадцять метрів. А потім упала. Ось, власне, і все. Ходити він почав через три роки. Спочатку на милицях. Літати йому не дозволили. Навіть на приміських вертольотах.
Ураган поступово видихався. За вікном рівно гудів вітер.
— Так, — сказав пілот. — У вас мусять бути добрі випробовувачі. Конструкторові нелегко, якщо він ніколи не літав на справжніх машинах.
— У нас немає випробовувачів. Генеральний Конструктор завжди сам випробовував свої машини. Він сам провів усі випробовування “Синього птаха”. Сьогодні… Сьогодні він теж літав.
— Він загинув вісім днів тому, — повільно вимовив пілот. — Він загинув, а мертві не літають.
Лікар заперечно похитав головою. Треба було багато що пояснити; це пригнічувало його.
Він узяв калейдоскоп, що лежав на книжці, і присунув книжку до пілота.
— Ось, подивіться. Орел летів до Сонця — і загинув. Загинув у польоті… і не впав, а продовжував летіти.
Книжку було розкрито на інших віршах, але пілот упізнав автора і згадав ці рядки:
Не долетів… В путі спіткала смерть.
Під ним — безодня у німім ревінні.
Та увійшов в планетну круговерть,
І не могло його здолать тяжіння…
Пілот м’яко сказав:
— Це поезія.
— Так. Це поезія, — машинально повторив лікар.
У нього тремтіли руки, і в калейдоскопі жалібно дзвеніли скельця.
* * *
— Авжеж, — спроквола вимовив пілот після тривалої мовчанки. — Авжеж. Але ж ви самі сказали, що Генеральний Конструктор ніколи не підіймався на справжніх машинах. Автопілоти? Ні. Для випробовування нової машини, для польоту крізь ураган потрібна людина. Потрібен розум, сміливість, воля, вигадливість.
— Згоден, — сказав лікар. — Машини можуть робити те, що можуть. Людина вміє робити і неможливе.
— Отже, автопілоти відпадають. Генеральний Конструктор керував кораблем із Землі. Тільки так. Але, якщо це звичайне радіокерування, потрібна дуже точна координація рухів. Треба вміти в одну мить перенести руку з одного важеля керування на другий, потрібне… майже таке ж здоров’я, як і для польотів. Ні, це теж відпадає. Лишається єдина можливість — біоелектронне керування на відстані. Так?
— Ага, — коротко відповів лікар.
— Гаразд, — вів своє пілот. Тепер він говорив упевненіше, жорсткіше. — Отже, біоелектроніка. Людина сидить на Землі, біля пульта керування, з допомогою приладів стежить за польотом машини і в думках пересуває важелі керування. Апаратура підсилює в мозку і в м’язах біоструми, рація передає сигнали на машину. Я бачив такий політ. В ясну, безвітряну днину ця штуковина піднялася метрів на сто і не поспішаючи описала коло над майданчиком. Потім приземлилася. Літаюча канапа…
Лікар нетерпляче перебив:
— “Синій птах” — четверта його машина. І всі вони випробовувалися тільки ним. Це зовсім інакше. Він сидів у кріслі. І ніякого пульта, жодних приладів. Ви розумієте — нічого! Він сидів із заплющеними очима і в думках уявляв увесь політ — від зльоту до посадки. Він уявляв — у всіх подробицях — кожен рух пілота. Біоструми записувались. На плівці дві серії коливань: одна — уявні умови польоту, друга — уявні дії людини. Потім цей запис правив за програму для електронних автоматів на ракетоплані. Машина відтворювала політ, уявно здійснений людиною. Прилади реєстрували поведінку корабля. Вносилися зміни в конструкцію. І знову провадились випробовування — у складніших умовах. Людина уявляла ці умови, в думці переживала політ — і запис біострумів поповнював електронну пам’ять керуючих автоматів… Я знаю, що ви хочете сказати. Знаю! Так, можуть бути непередбачені обставини. Але й машина має різні записи. Людина переживає польоти в найрізноманітніших умовах. Передбачає всі випадки, які можуть трапитися в реальному польоті.
— Неможливо передбачити все, — заперечив пілот. Він намагався говорити спокійно. — Це — як калейдоскоп. Ви можете передбачити незліченні поєднання скелець?
— Я не можу, — твердо сказав лікар, дивлячись на калейдоскоп. — Генеральний Конструктор… він міг. Він знав свої машини. Він починав з простих польотів і поступово переходив до складніших. Після кожного уявного польоту здійснювались контрольні реальні польоти. У нас не було жодної аварії. Випробування “Синього птаха” ведуться вже півроку. Генеральний Конструктор здійснив тридцять шість польотів до Юпітера. Звичайне крісло і звичайна кімната. Уявні польоти — щоразу все далі й далі в глибину атмосфери Юпітера. Ось ви… ви, по суті, ледве доторкнетесь до атмосфери Юпітера. Перевантаження. Поки на ракетоплані людина, більшого не досягнеш. Корабель витримає, людина — ні. Генеральний Конструктор міг спускатися дуже глибоко. В цьому перевага його методу. І ще в тому, що можна зібрати електрограми уявних і реальних польотів, здійснених кращими пілотами, і тоді в розпорядженні автоматів буде узагальнений людський досвід. Не тільки досвід, але й людська сміливість, людська самовідданість. Людський стиль, якого бракує звичайним електронним машинам. Можна віддрукувати комплект електрограм сто, тисячу разів. Для багатьох кораблів. Для багатьох машин тут, на Землі. Так. Ми не встигли…
— Гаразд, — сказав пілот. — Уявні польоти до уявного Юпітера. Можна уявити найстрашніший ураган, та чи буде він такий, як реальний?
— Буде! — з несподіваною злістю викрикнув лікар. — Немає таких ураганів, яких людина не могла б уявити. Думка людини — це… це… Зрозумійте просту річ. Фізичні можливості людини мають певні межі. Природа скупо відміряла їх. Так, так, звичайно, можна з них вирватися. Можна створити триметрових людей, дужих і витривалих. Але це, по суті, нічого не змінить. Межі існують, їх можна лише трохи розсунути. І тільки одна здатність людини не має ніяких меж — це здатність мислити. Ви… розумієте?
Пілот хитнув головою:
— Розумію. Я все розумію, крім одного. Мене запросив Генеральний Конструктор. І ось сьогодні тут дивляться на мене, як на ворога. Чому?
Лікар поклав на стіл калейдоскоп і втомлено потер очі.
— Чому? — повторив пілот.
— Важко пояснити, — сказав лікар. — Розумієте, ми всі колись сумнівалися, що Генеральний Конструктор… ну, що він зможе… Потім ми повірили, і з цього часу всі тут працювали і жили в ім’я одного. Ми зрозуміли, що це таке — людська думка. Ні, я не те хотів сказати. Ось уявіть собі, що люди працюють з яким-небудь надпотужним реактором. Або з електронною установкою. Це машини. Ними можна захоплюватись — і тільки. А ми експериментували з людською думкою. Ми бачили її безмежну силу. Ні, справа навіть не в силі. Ми відчували привабність людської думки, її могутню красу. Так. Ми знали, що наші машини літають краще від усіх пілотів — окрім вас. З вашим іменем тут пов’язували останній рубіж, який треба було подолати.
— І ви… подолали? — запитав пілот. Лікар подивився йому в вічі і твердо відповів:
— Так, звичайно. Але Генеральний Конструктор… його немає, а ви — тут.
* * *
У шибку настирливо шкрябався дощ.
Пілот передивлявся акти випробовувань “Синього птахам. Їх було багато, цих актів. Машина випробовувалася суворо, в найрізноманітніших умовах. Разом з актами у папці лежали написані від руки три сторінки — щось на зразок чернетки доповідної записки. Генеральний Конструктор не встиг закінчити записку. Вона уривалася на половині фрази: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен…”
Пілот підвівся і відчинив вікно. “Дощ, — подумав він, — знову дощ. На Землі завжди дощ”. Він усміхнувся. Дощ ішов на Землі не завжди. Але там, де провадилися випробування нових машин, звичайно була погана погода.
Дощ шарудів листям на деревах.
Так було й три роки тому. Три роки тому пілот уперше подумав, що лишиться на Землі. Смішна думка! Вертоліт, який мав доставити його на ракетодром, запізнився на сім хвилин. Оце й усе.
Пілот часто думав про Землю. Колись, піднявшись у космос, він уперше побачив звідти Землю. Він міг годинами дивитися на блакитну кулю, оповиту райдужним серпанком. Він захоплювався красою Землі і водночас радів, що зміг піднятися над нею.
З роками він почав сприймати Землю по-іншому, бо з Землею було пов’язано багато небезпек. Доводилося переборювати силу земного тяжіння, пробивати радіаційний пояс, уникати метеоритів, яких притягувала Земля.
Пілот любив Землю. Але одного разу він спіймав себе на тому, що думає про неї з незрозумілою для нього самого тугою. Це не була туга за Землею. І три роки тому, чекаючи на вертоліт, він раптом зрозумів, що це за туга. Вертоліт запізнився на сім хвилин, і за ці сім хвилин, стоячи під мокрим від дощу кленом, він раптом з граничною ясністю усвідомив, що рано чи пізно йому доведеться назавжди повернутися на Землю.
З того часу він усіляко уникав бувати на Землі. Він примушував себе не думати про те, що неминуче мало статися…
Пілот уважно вслухався в звуки дощу. Невидимі в темряві дощові струмені ритмічно стукали по асфальту. Бурчала, пирскала, гула водостічна ринва. Дзвеніли дощові краплі, падаючи на пластмасове підвіконня. Дощ мав безліч голосів, і пілот із здивуванням відзначив, що для нього це несподівано.
“Відвик, — думав пілот. — Але я вернусь на Землю. Повернуся назавжди. Тоді мені залишиться одне — уявні польоти за уявними маршрутами. Невесело… — Він розсміявся. — Лікар правду каже: думка найсильніша за все. Найсильніша і найшвидша. Але вона не спроможна дати те, що дає людині діло”.
Він повернувся до столу і знайшов пришпилений до одного з актів фотознімок. Це була збільшена копія відрізка електрограми. Вздовж знімка, розділені шкалою часового відліку, йшли дві серії складних коливань; кожна серія була відбитком безлічі біострумів. Пілот довго розглядав знімок. Він дивився на сплетіння ламаних ліній і намагався уявити собі, про що думав Генеральний Конструктор у ту десяту частку секунди, коли прилади фіксували ці коливання.
Скоряючись якимсь своїм законам, пілотові думки знову Повернулись до Землі. Він прислухався, як шумить дощ, і подумав, що взагалі погано знає Землю. Скраю на столі все ще лежала розкрита книжка. Пілот знайшов вірші, про які говорив лікар. Він почав їх читати і спинився на рядках:
Його зачарувала височінь,
І серце в грудях раптом стало сонцем.
Він відклав книжку і, нашвидку зсунувши набік акти випробовувань, узяв останній аркуш записки. Тільки тепер пілот зрозумів, як мала закінчуватись остання фраза: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен здійснити без людини”.
Пілот знову взявся читати акти випробовувань.
Дощ шарудів листям.
* * *
За годину повернувся лікар і запросив пілота до заступника Генерального Конструктора. Складаючи в папку акти випробовувань, пілот сказав:
— Завтра метеорологи мусять зробити все, що тільки зможуть. Мені потрібний справжній ураган.
— Гаразд, — погодився лікар.
— Я хотів би побачитись з метеорологами, — вів далі пілот. — Ураган мусить бути… ну, як на Юпітері.
— Сьогодні вам треба відпочивати, — заперечив лікар.
— Мені потрібний справжній ураган, — твердо повторив пілот. — Не можна летіти до Юпітера і не вірити в машину.
— Справжній ураган? — перепитав лікар. — Слухайте… Генеральний Конструктор загинув, досліджуючи Юпітер. Це був тридцять сьомий політ. Уявний політ на уявний Юпітер. Звичайна кімната і звичайне крісло. Але серце не витримало.
* * *
Спостережний пункт містився глибоко під землею. Проте й сюди, крізь товщу землі, долітав рев урагану.
У тісній, з невисокою стелею кімнаті перед телеекраном сиділо двоє — інженер і лікар.
На екрані було видно:
“Синій птах” наближався до ракетодрому. Біля стартового майданчика спалахнули потужні прожектори — й одразу згасли. їхні промені не могли пробити чорну товщу урагану. Багряний відблиск блискавок ледь-ледь просвітлював спресовані вихорами хмари. Час від часу цей відблиск насувався на “Синього птаха”, і тоді за кораблем на суцільній стіні хмар виникала гігантська чорна тінь. Блискавки гасли, лишаючи глибокі, залиті тьмяним сяйвом провали, крізь які йшов корабель, — єдина наділена розумом частка матерії в хаосі вітру, води і вогню.
Машина була невелика — одна з тих, які здійснюють космічні перельоти на борту просторих лайнерів, а потім спускаються для розвідки недосліджених планет. “Синій птах” призначався для битви з тим, що могло чигати на нього в атмосфері чужої планети. І все на кораблі — витягнутий, без жодного виступу корпус, відігнуті назад короткі, різко окреслені крила, сховані до слушного часу інфрачервоні випромінювачі, — все призначалося для битви. Цій же меті мала служити і величезна, неспівмірна з малими розмірами корабля сила іонних двигунів.
“Синій птах” знижувався, переборюючи натиск урагану. Найнебезпечніші були періоди миттєвого затишшя. Ураган відскакував назад, і корабель провалювався в порожнечу, в ніщо. В такі секунди з гальмівних дюз виривалися гострі язики білого полум’я.
Над екраном блимнула жовта лампочка. В динаміку почувся голос пілота: