Інженер недовірливо похитав головою і спитав:
— А труба? Навіщо він наводить її на маяк?
Я не встиг відповісти.
Над схожою на краплю рубкою корабля висунувся прожектор. Синюватий промінь легко пробив навислий над морем передштормовий туман. Ковзнувши берегом, промінь вперся в основу маяка, а потім піднявся до майданчика.
Від яскравого світла я мимоволі заплющив очі. Прожектор одразу ж погас.
— Дивіться! — не своїм голосом вигукнув інженер і швидко взяв у мене бінокля. — Дивіться! Такого ще ніколи не було…
На кораблі загорілися всі бортові вогні. Вони освітили чорне, відшліфоване хвилями каміння острівця і зеленкуватий корпус зорельота. В борту корабля з’явилась щілина: розсувалися стулки головного люка.
— Такого… не було! — схвильовано повторив інженер.
Він не відводив очей від бінокля і говорив дуже голосно, майже кричав. Вітер, уже розгулявшись, гудів у сталевих фермах маяка, і я чув лише уривки фраз: “За сорок років… мої попередники… ніхто не знав…”
Хвилі захльостували острівець. Але старий корабель, який бачив великі урагани Зоряного Світу, перестав звертати увагу на шторм, що насувався. З урочистою, навіть величавою неквапливістю він робив усе, що належить робити перед зльотом.
З відчиненого люка спустився трап. Складна система антен набула похідного положення. У центральній частині корпусу висунулись короткі, різко загнуті назад крила. За дюзами стартового двигуна з’явились газові рулі. Вони були погнуті, ці рулі, проте стали точнісінько так, як це потрібно було для короткого розбігу по воді. Перископічний датчик відео-системи (“труба”, про яку говорив інженер) повернувся в бік відкритого моря. Тричі блимнув зелений вогонь старт-сигналу, і над рубкою піднісся червоний вимпел.
Це був традиційний сигнал: “До зльоту — готовий!”
Хвилі перекочувались через острівець, навколо корабля кипіли буруни. Мені раптом здалося, що море нерухоме, а корабель мчить уперед. Мені здалося, що чути гуркіт стартового двигуна. Це тривало кілька секунд, не більше. Але я зрозумів, чому для вічної стоянки корабля вибрано цей маленький, непомітний острівець.
Зненацька вогні на зорельоті погасли.
Ми довго чекали. Вітер усе сильніше й сильніше розхитував майданчик маяка.
— Треба йти! — схилившись до мене, прокричав інженер і витер мокре лице.
Низько, над самою водою, спалахнула розпечена до синього блискавка. Протяжний гуркіт грому злився з ревінням хвиль.
Шторм почався.
Коли ми спускалися гвинтовими східцями, інженер сказав:
— Вся річ у тому, що він шукав вас. Він завжди розглядав людей, але тільки сьогодні він побачив вас і відкрив люк.
— Чому саме мене? — спитав я. — Адже ми були вдвох.
— На вас форма Зоряного Флоту, — відповів інженер і впевнено повторив: — Авжеж, на вас форма астронавта.
Це була дуже наївна ідея, яку проте можна було пробачити нефахівцеві. Електронні машини на старих зоряних розвідниках не вміють розрізняти людську одежу. Очевидно, машина довідалася, що насувається дуже сильний шторм, і прийняла найпростіше за цих умов рішення — злетіти, втекти від шторму. Піднятись корабель, звичайно, не міг, але все ж підготувався до польоту.
Вислухавши моє пояснення, інженер невпевнено сказав:
— Що ж, можливо, так воно все й було… Не заперечую… Проте він уже сорок років на цьому острівці. Сорок років! Невже за цей час у його електронній пам’яті ніщо не змінилося само по собі?..
Я не відповів інженерові. Я думав про інше. Зореліт був навіки прикутий до каміння. Над ним пролітали інші кораблі, сходили й заходили далекі зорі. І коли хоч що-небудь схоже на розум жевріло в старому кораблі, про що міг думати його недремний електронний мозок?
Сорок років його мозок лишався сам із собою. Тільки з собою. І ще — із спогадами.
Перший контакт
Директор інституту не дивився на співробітників, що зійшлися в його кабінеті, і довго смикав густу чорну борідку. Врешті сказав:
— Мої юні колеги, це скандал. Справжнісінький скандал. Навіть ультраскандал. З нас реготатимуть.
— А що, власне, скоїлося? — спокійно запитав юнак у ковбойці.
Директор сумно подивився на нього крізь великі рогові окуляри з випуклими скельцями.
— Вам, керівникові експериментальної лабораторії, це слід було б знати. Авжеж. Учора вночі “Марсіянин” розмовляв з “Арістотелем”.
— Який… марсіянин? — розгублено промовила дівчина, що сиділа край вікна, начальник відділу інформаційно-логічних машин.
— Не дивіться на мене так, — карбовано вимовляючи кожен склад, сказав директор. — Я не з’їхав з глузду. “Марсіянин”, про якого я кажу, пишеться з великої літери і в лапках.
Дівчина сконфужено посміхнулась.
— Так, — продовжував директор. — Ніхто не пам’ятає. Ніхто не знає, про що йдеться. Гаразд, я вам нагадаю. Три роки тому, мої шановні колеги, три роки тому, коли ви ще були студенти, у нас поставили експеримент. Людина, котра ставила цей експеримент, нині працює в іншому місті. Авжеж. Ішлося про те, чи зможуть порозумітися між собою астронавт і розумний мешканець іншої якоїсь планети. Сподіваюсь, ви здогадуєтесь, що проблема ця безпосередньо стосується нас, кібернетиків. Авжеж. Вона стоїть поряд з проблемою кодування і перекодування з однієї мови на іншу.
— Саме так! — вигукнув начальник відділу електронного моделювання, одягаючи рогові окуляри, дуже схожі на директорові. — Тепер я пригадую. Було збудовано два автомати, які могли спілкуватися між собою за допомогою акустичних пристроїв. Один з автоматів назвали “Марсіянином”, а другий… а другий чомусь “Арістотелем”.
— Тобто як це “чомусь”? — обурився директор. — Дитині ясно: що більша часова відстань між розумними істотами, то важче їм порозумітися. Вам, мій юний колего, легше налагодити контакт з марсіянином, ніж, наприклад, фараонові Аменхотепу Четвертому. Тому перший автомат дістав усю ту інформацію, всі ті знання і уявлення, які, на думку істориків, мусив би мати Арістотель чи його сучасник-учений, а другий… Авжеж, з другим автоматом було дуже багато неприємностей. Ми налагоджували його, консультуючись з астрономами, біологами, філософами і цими… ну, науковими фантастами. Страшенно тяжко було! Скільки консультантів — стільки думок.
— Але ж із цього досліду нічого не вийшло, — обережно сказав начальник відділу електронного моделювання, скидаючи окуляри, які заважали йому.
— Що значить “не вийшло”? — обурено спитав директор. — Ви думаєте, що при першій же зустрічі “Марсіянин” мав кинутись на шию “Арістотелеві? Чи, може, ви гадаєте, що вони одразу ж повинні були затіяти бійку?..
Директор строго подивився на принишклих співробітників і несподівано всміхнувся.
— Тоді, три роки тому, нам теж здавалося, що станеться щось таке… — Він непевно махнув рукою. — Перший контакт. Романтика. Авжеж. Але нічого не сталося. Вони мовчали і ніяк не хотіли розмовляти один з одним. Недосконале програмування, помилки в конструкції. Авжеж. І автомати було передано до резервного сховища. З суворою припискою: зберігати акуратно! Про всяк випадок.
— Там усе зберігають акуратно, — сказала дівчина. — Спеціальне приміщення, постійна температура, чистота… Ночами чергує співробітник.
— Який співробітник? — тихо спитав директор. — Дозвольте поцікавитись: який співробітник? — І, не чекаючи відповіді, відрубав: — Сторож! Звичайнісінький сторож! Той самий сторож, мої шановні колеги, якого ви з повагою називаєте дядя Вася.
— Дядя Вася дуже ретельно виконує свої обов’язки, — зауважила дівчина.
— Ретельно, — погодився директор, понуро гладячи борідку. — Аж занадто ретельно. Вчора об одинадцятій ночі він подзвонив мені і сказав, що ці двоє… ну, “Марсіянин” і “Арістотель”… раптом завели розмову. Ви розумієте, шановні колеги? Вони почали говорити. Почали сперечатися.
— Про що? — нетерпляче спитав юнак у ковбойці.
— Ах, вас цікавить, про що? — дуже ввічливо сказав директор. — Я передбачав це і тому вчора дзвонив вам. Вам і всім іншим. Але нікого не було вдома. Авжеж. І до дяді Васі приїхав один я. Так от, “Марсіянин” і “Арістотель” справді сперечалися. Вони кричали скільки було сили в їхніх залізних горлянках. У залі гриміло так, наче працював паровий молот.
— Виходить, дослід усе-таки вдався! — вигукнула дівчина. — Про що ж вони сперечалися?
— Про що? — спокійно перепитав директор. — А ось про що. “Арістотель” запевняв, що в чемпіонаті з футбола на перше місце в групі “А” вийде команда “Крила Рад”. А “Марсіянин” пронизливим і вібруючим голосом, який для нього придумав один фантаст, уперто повторював: “Дурниці, дурниці, дурниці!.. Дев’яносто сім і шість десятих відсотка, Сину Голубої планети, за те, що переможе команда “Динамо”. Авжеж! “Арістотель” сипав іменами гравців, посилався на спортивних оглядачів і… попрошу без сміху! — гаркнув директор. — Не бачу в цьому нічого смішного!
— Ми не сміємося, — сказала дівчина. — Ми хочемо не сміятись. Нічого не трапилось. Просто ці машини погано запрограмовано, оті все.
— Ви так гадаєте? — повернувся до неї директор. — Так от, я все з’ясував. Дядя Вася, чергуючи в сховищі, на протязі трьох років читав уголос спортивні газети і журнали. Він слухав передачі із стадіонів. Більше того, дехто з вас полюбляв заходити туди ранками, так би мовити, аби поділитися спортивними новинами. Авжеж. І ніхто не згадав, що поряд — машини, нехай старі й погані, але машини. Ніхто не згадав, що автомати мають акустичні приймачі, а отже, можуть…
Директорів голос потонув у загальному реготі.
— Не сумуйте, будь ласка, — сказав юнак у ковбойці. — Автомати старі й нічого не варті; вони, власне, не потрібні. Та, якщо хочете, можна легко вилучити цю зайву інформацію про… футбол.
— Ні, ні, тут треба подумати, — заперечила дівчина. — Хай автомати вважалися за невдалі, непридатні, але тепер… тепер вони сперечаються про футбол. Хіба це не свідчення, що машина може мислити, як людина? Тобто майже як людина.
Директор похитав головою.
— Моя юна товаришко! — глузливо промовив він. — Це працюють блоки аналізаторів ймовірності, і тільки. Як можна запевняти, що автомати мислять, коли один із них торочить про “Крила Рад”, а другий — про “Динамо”? Дитині й то ясно: першість буде за “Торпедо”. Ви коли-небудь буваєте на стадіонах?..
Дивне запитання
Анатолій Сергійович Скляров, тридцятилітній професор історії, зручно вмостившись на канапі, всоте перечитував “Трьох мушкетерів”. Кардинал Рішельє викликав до себе д’Артаньяна, і це хвилювало Анатолія Сергійовича, хоч він знав, що все скінчиться щасливо. Кардинал уже вручив хороброму гасконцю патент на Звання лейтенанта, коли за стіною почувся несміливий стукіт. Анатолій Сергійович глянув на годинника: було дві години ночі. Він відклав книгу і підвівся з канапи.
Другу половину дачі наймав учитель математики — тихий, сором’язливий дідусь. За два тижні Скляров, що захопився статтею, яку він писав для історичного журналу, обмінявся із своїм сусідою всього кількома незначними фразами.
Анатолій Сергійович запалив цигарку і підійшов до вікна. Постукали вдруге. Це був дуже дивний стукіт: кілька боязких ударів, потім пауза і знову несміливі удари.
Скляров застібнув піжаму і вийшов на веранду. Математик стояв біля дверей своєї кімнати.
— Пробачте, будь ласка, — швидко промовив він, забачивши Склярова. — Я наважився потурбувати вас… — Він кашлянув і замовк.
— Що трапилося, Семене Павловичу? — спитав професор, уважно глянувши на сусіду.
Дідусь, як завжди, був одягнений у чорний, старанно випрасуваний костюм. Але краватка, дуже яскрава і наспіх зав’язана, дала зрозуміти Склярову, що сталося щось особливе.
У Семена Павловича було дуже лагідне обличчя, і тепер воно здалося Склярову особливо милим і добрим. Професор подумав, що такі обличчя бувають у старих дитячих лікарів, для яких головна зброя — потемнілий від часу дерев’яний стетоскоп та безмежна людська лагідність.
— Що ж сталося? — промовив удруге Скляров.
Математик розгублено пригладив пишні, ще досить хвацькі вуса і невпевнено сказав:
— Машина… Зараз вона заговорить. Я півроку чекав, і ось тепер загорілась контрольна лампочка. Ви — професор, доктор наук, і тільки тому я наважився такої пізньої пори… щоб об’єктивно…
Скляров хотів було сказати, що він зовсім не розуміється на машинах, але старий був схвильований, і Анатолій Сергійович не став заперечувати.
Вони пройшли в кімнату, яку займав математик. “Не дуже то тут затишно”, — подумав Скляров, швидко оглянувши кімнату. Закиданий книжками стіл, акуратно застелена сірою солдатською ковдрою койка, окадькувата шафа з різьбленими ніжками — все було зсунуто в один куток. Зі стелі звисала на чорному шнурі лампа, прикрита замість абажура листом картону. На стільцях безладно лежали підшивки пошарпаних журналів, коробки з радіодеталями та інструментом. У кімнаті пахло нічною вогкістю і квітами. Вздовж стін на підлозі вишикувались скляні банки з розквітлими трояндами.
Семен Павлович показав на підвіконня:
— Ось, будь ласка, гляньте…
Біля відчиненого вікна стояв дуже старий радіоприймач “СП-235”. Скляров здивовано подивився на Семена Павловича.
— Це тільки футляр, — пояснив математик. Він говорив пошепки, наче боявся, що машина його почує. — Футляр, знаєте, не має значення. А машина всередині. Ви сядьте, будь ласка…
Він приніс Склярову стільця, а сам продовжував ходити по кімнаті. Розповідаючи, то скидав, то одягав окуляри. Вони теж були старі: з круглими скельцями і металевою оправою, обплетеною якимсь брунатним лускуватим матеріалом.
— Я змонтував її півроку тому, — казав математик. — Звичайно, ви знаєте, що йде дискусія про те, чи може машина мислити. Я, звісно, не маю потрібної підготовки… Ні, ні, ви тільки не подумайте, що я збираюсь виступати з своїм міркуванням. Я поставив маленький експеримент… — Він ніяково посміхнувся. — Можливо, експеримент — надто гучне слово. Це тільки простий дослід, не більше. Річ у тому, що Ейнштейн якось висловився так… Ось я вам процитую по пам’яті: “Що б не робила машина, вона буде здатною розв’язувати будь-які проблеми, але вона ніколи не зуміє висунути бодай одну”. Правда ж, глибоке міркування?.. Ви можете подумати, що я вдався до зухвальства і сперечаюся з Ейнштейном… — Він заперечливо замахав руками: — Ні, я тільки поставив дослід. Це перша машина, спеціально призначена для того, аби висувати проблеми.
Скляров уже не слухав математика. Він дивився на Семена Павловича, машинально кивав головою і думав про те, що старий навіть і в гадці не має, який грандіозний його експеримент. Анатолій Сергійович чомусь пригадав іншого вчителя — Ціолковського і шанобливо спитав:
— Ваша машина… вона може знадобитись астронавтиці?
Математик поверх окулярів здивовано подивився на Склярова.
— Не знаю, я про це не думав, — промовив він, наче вибачаючись. — Звичайно, в якійсь мірі… Скажімо, для розвідки недосліджених планет.
Скляров нетерпляче перебив:
— І ви нікому ще не показували цю машину?
— Ні…
Семен Павлович остаточно зніяковів. Він стояв перед професором, високий, худорлявий, по-старечому незграбний, і схвильовано потирав руки. Анатолій Сергійович раптом насторожився. Як усяка людина, далека від техніки, він був переконаний, що відкриття народжуються лише в лабораторіях, обладнаних за останнім словом техніки. У чому воно полягає, це останнє слово техніки, він уявляв собі досить невиразно, і тому вкладав у це поняття особливо урочистий зміст.
— Ви самі її змонтували? — обережно спитав він.
— Сам, — відповів математик. Голос його звучав винувато. — Важко було тільки знайти ідею, принцип конструкції.
— Ага, — невиразно промовив Скляров.
Він чомусь пригадав д’Артаньяна. Після книжки Дюма легше вірилося в незвичайне. “А раптом ця штуковина і справді почне працювати? — подумав він. — Власне, усе перше було непоказне на вигляд: перший паровоз, перший пароплав… Навіть перший циклотрон”.
— Яке ж запитання поставить ця… гм… машина? — спитав він. — Щось математичне?
— Не знаю, — відповів математик. — Далебі, не знаю. Вона може обрати будь-яку проблему — і в математиці, і, даруйте, в історії, і в біології… Навіть, так би мовити, із сфери практичного життя. Вона, кажучи образно, начинена різноманітною інформацією. Я, звичайно, не зміг би заповнити всю її пам’ять, але вдалося скористатися з готових елементів. Мій колишній учень працює в академії, він мені й допоміг дістати готові елементи. Ясна річ, вони мали інше призначення, але в цій машині їх змонтовано інакше. Там, знаєте, дуже багато записано. Десяток енциклопедій, різні довідники, підручники, журнали, газети…