Чересло врізалося в землю, рілля, мов чорна хвиля, здіймалася над полями, над дібровами, над яругами та горбами. Колихалася земля, в небі потемніло, затуманилося ясне сонце. Зміїне ревище віддалялося до полудня. Зворушені, налякані, здивовані люди довго стояли мовчазні, безсилі висловити своє захоплення або жах. Мовчання порушив волхв Горислав, сказавши:
— Земля троянська віднині буде захищена. Дякуймо Сва-рогові. Готуйтеся до великих жнив, люди. В дні щедроти Дажбога та Матері Лади маємо вирішити, як діяти далі.
Микула проорав зміями-ящерами височенні вали довкола рідного краю: вони перекривали шляхи від напасників зі сходу і заходу, полудня й полуночі. На брамах, витесаних з вікових дубів, стала надійна варта. Понад просторами Троян-поля літали сторожові лелеки та орли із розвідниками, котрі оглядали межі рідного краю, щоб повідомити магатямам та волхвам, коли де-небудь з’явиться ворожа сила.
Тим часом наближалося Купальське Свято і день Великого Жнива. Ниви Троян-поля покрилися копами золотої пшениці. Застукотіли ціпи по широких токах. Закуріли шляхи під колесами возів та гарб, запряжених круторогими сивими волами. Посипалося сонячне зерно у господарські засіки, віщуючи багату, забезпечену зиму. А потім, коли врожай було надійно заховано у коморах та сухих ямах, вся громада Троян-поля, як і громади інших городищ та селищ рідного краю, зібралася на березі річки Красної, щоб віншувати Господаря Дідуха — золотого кумира родючої ниви, любовно витканого руками женців із пшеничної соломи та буйного колосся. Його несли десятки сильних рук на носилках, засланих розкішними килимами, а дівчата й жінки дзвінкими голосами співали хвалу Богу-Хлібові:
— Сонячний хлібець.
Пошив жупанець,
Злотий колосок,
З волошок вінок.
Диво-господар
Нам приносить дар —
Теплі калачі
Кожному в печі.
З Ирію прийшла
Радість до села,
Урожайний рік —
Золотий засік.
Мати Геє — Гай!
Славимо за рай,
Вічно нам подай
Знов такий врожай!
Боже Золотий,
Владарю Святий,
Славимо за світ,
За пахучий квіт.
Славимо тебе
Й диво голубе,
Де твоя лодья
З вічності сія.
Господаря Дідуха посадили посеред вигону, перед ним урочисто поклали на вишитому рушнику велетенський коровай. Наперед вийшов магатям Ям, вбраний, як і решта старійшин та ведунів, у святкові білі шати, підняв угору перстень Старшинства.
— Трояни! Маю повідомити вам славні новини. Перша новина: диво-плугатар Микула завершив громадити Змійові Вали біля Чорного моря. Змії-оратаї потонули у хвилях, бо праця, що її здолали вони, затяжка для гадів!
Трояни радісним гомоном вітали слова Яма.
— Друга новина: за славний подвиг Пращури прийняли звитяжця Микулу до вічної Рідні. Віднині наш Рід володіє правом бути улюбленим дитям Матері Землі.
— Слава Геї! — загукали трояни. — Слава Матері Землі!
— Третя новина: діва Макоша зачала в лоні від Покровителя Роду нашого Дажбога. Віщування Баби Гайї правдиве. Наш край матиме Захисника.
Урочисте мовчання повисло над майданом. Тисячі людей підняли руки до Дивокола, палко дякуючи зоряній Рідні за велику ласку.
— Трояни! — Знову проголосив гучно Ям. — Потвердженням слів моїх є те, що дитя Дажбога росте в лоні діви Макоші не місяцями, не днями, а годинами. Старша повитуха Всесилея повідомила, що сонячний син народиться якраз на Купальське Свято. Радіймо, люди! Готуйтеся захистити Ріяма від мороку і зла. Ви відаєте: де з’являється син Сонця — там підкрадається поблизу син Мари. Запаліте сторожові вогні Дажбога в оселях, трояни! Захистіте від зла нашу надію!..
Купальська ніч вирувала.
Скільки око сягало, на кручах, у степах, на галявинах гоготіли веселі багаття. З гір, з горбів, по схилах яруг котилися, пирскаючи іскрами, вогнисті колеса, супроводжувані радісним сміхом та вигуками, поринали у води річок, озер та ставків. У просторі плив синюватий димок, здіймався до Зоряного Дивокола, віщуючи Пращурам, що онуки їхні ще пам’ятають древні звичаї, згадують своїх попередників, котрі заповідали диво-Свято Купала, як добу очищення серця від пилюки, що її набирає кожна душа, мандруючи щорічно земними шляхами. І ще означав цей час
— Макоша, Макоша
Нас із Сином залиша.
Ой куди ти йдеш, куди?
Де шукать твої сліди?
Бубон затих, ледь-ледь чутно плакали струни гуслів, і всі прислухалися до печальної відповіді Макоші:
— По весняних бурчаках,
По байраках і ярах,
Поміж луків, серед нив
Син мій квіти залишив.
Ви не плачте, не тужіть,
Квіти в коси заплетіть,
Збережіть на нові весни
Вічне зело, вічну віть.
Дівчата, певно, не задовольнилися такою відповіддю, бо ще тривожніший запит поплив у вечірньому Диво-колі:
— То лиш квіти, то не ти!
Де ж тебе нам ізнайти?
Макоша, не кидай Кіш,
Жить з тобою веселіш!
Доки ти між нами ходиш —
Буде воля і розкіш…
Макоша пропливла мимо каменя з буйним колосом і наблизилася до образу сухого дерева, все нижче й нижче схиляючи голову до сина, який спокійно спав у сповиточку на її руках. Її спів набрав потужної сили, голос діви чули в найдальших рядах юрми:
— Підійшла тривожна мить,
Змій-Горинич прилетить.
А мене з маленьким сином
Хто зумів захистить?
Змій убрався ясним Хором,
Засліпив пекучим зором
І розкинув цвіту сіть
Понад колесом століть!
Ви приймаєте дари
Змія з давньої пори.
Я чи зможу зупинить
Чорну мить, віщу мить?
— Щось вона заспівала інакшої, ніж учать старші магарині, — прошепотів волхв Горислав, торкаючи Яма за рукав.
— Мене теж затривожили її слова, — кивнув вітець Макоші. — І серце заболіло… щось передчуває…
Та дівчата троянські в самозабутті вели хоровод довкола Макоші, заспокоюючи засмучену діву:
— Доки з нами Макоша,
Ворог має одкоша!
Ніч минеться, хай радіє,
Хай освятиться душа!
Діва наблизилася до чорного каменя, і здавалося, що якась дивна сила притягує її туди, заважає вибратися із зачарованого кола. Вона поривалася до звільнення, знемагала, відчайдушно одвертаючи сповитого сина від лиха, і посилала болісний запит до Зоряного Дивокола:
— Хто розкаже, чи мине
Віщуваннячко страшне?
Гляньте — котить Дивоколо
Море зоряне, ясне
Як те колесо спинить?
Хто зуміє те зробить?
Так і Доля — де та сила,
Щоб збороти віщу мить?
Ви здолаєте тривогу,
Ви надійтесь на Сварога,
Доки з вами він — велична
У Троян-поля дорога.
Дід укаже вам, куди
Пролягли мої сліди,
Як мене порятувати
Від великої біди.
І на новую весну
Я додому знов верну,
Щоб всі ниви пробудити
Від засніженого сну.
Ледь встигла Макоша промовити останні слова обрядової пісні, як у зоряному Дивоколі загримів грім, і велетенська чорна тінь закрила велелюдний майдан. Почулися крики, зойки, дитячий лемент. Гуктур кинувся до середини хороводу, прорвавши кільце дівчат, та було пізно: постать Макоші, схоплена в могутні обійми ящероподібної крилатої потвори, піднеслася над головами вражених людей, і тоді всі трояни вперше почули відчайдушний крик Дажбожого дитяти.
Залопотіли страшні кажанячі крила, над Троян-полем пролунав зловісний регіт, і за якусь мить у зоряному Дивоколі знову все було спокійно й тихо.
У самотній долині пустельних гір жила в убогій хатині стара жінка. Чоловіка в неї забрали давно-давно служити у війську царя Вавилона. Так він і загинув десь у бою, залишивши сиротами двійко дівчаток. Але таємнича хвороба викосила десятки селищ у горах. Дітки теж згоріли від тієї страшної пошесті.
Плакала жінка, дорікала богам і долі, та потроху заспокоїлася, збагнувши, що змагатися з веліннями небесних жителів — марна річ. Мала вона маленький садочок, збирала з нього персики, оливки, цитруси. Та ще тримала козу, маючи від неї трохи молока. Так і жила.
Якось на світанку вийшла жінка на перевал, щоб зібрати хмизу, сухого бур’яну та кізяків, що їх губили на гірських пасовиськах дикі тури.
На обрії зненацька з’явилася чорна цятка. Вона швидко наближалася. За нею летіла велетенська потвора з кажанячими крилами. Жінка злякано метнулася до скелястої криївки, причаїлася у заглибині, страхаючись навіть дихати. Та все ж таки побачила, що чорна цятка виросла і перетворилася на велику ластівку, яка тримала в дзьобі золотавий сповиток. Вона злякано кружляла над перевалом, ніби примірялася, куди б заховатися від потвори. Жінка здивувалася: хто б міг подумати, що десь є такі гігантські ластівки? Певна річ, то якась вісниця з неба. Бо чому зміюка переслідує святу пташку?
Ластівка, мабуть, назирала схованку, бо несподівано кинулася вниз, мов чорна стріла, і щезла з очей. Дракон трохи покружляв над горами, потім хижо і злобно крикнув, майнув понад урвищем і полетів геть.
Злякана жінка довго сиділа в своїй заглибині і пестила козу, щоб та мовчала, тицяючи їй до рота сухий шматочок коржа, що його взяла з дому.
Минали хвилини. Може, години. Все довкола затихло. Та бідна жінка страхалася поворушитися. Потім здалеку долинув дитячий плач. Саме звідти, де заховалася ластівка. Жінка уважно прислухалася: може, почулося? Вщипнула себе за руку. Ні, вона не спить.
Знову плач. Вимогливий, жалісливий…
Жінка трохи повагалася. Потім пересилила себе і вийшла зі схованки. На гірському обрії загоралася зірниця. Тиша пливла над перевалом. Довго бродила жінка між скелями, заглядаючи в кожну щілину. Нарешті під велетенським валуном вона побачила крило чорної ластівки: воно судорожно здригалося. Птаха, мабуть, помирала. Жінка підбігла до неї. Ластівка підвела голову, чорне розумне око глянуло ще раз і заплющилося навіки; а під дзьобом стало видно жовтий згорточок. Звідти чувся дитячий плач.
— Дитя, — сплеснула долонями жінка. — Дитя з неба. Боги посилають мені дитину. О, яка радість! О Велика Матінко Ісварі, вічно буду дякувати тобі за ласку. О щастя моє! Я врятую тебе!
Вона схилилася до сповиточка, що був весь обмальований таємничими рунами. Росинки на сувої переливалися райдужно, і дитя здавалося самоцвітом, що впав з Дивокола. Жінка стала на коліна і вознесла молитви всім богам та пращурам. У ту ж мить на обрії зійшло сонце, ласкавий рожевий промінь торкнувся личка дитини, яке чомусь заспокоїлося і дивилося на свою рятівницю мудро й допитливо.
— Нарікаю тебе ім’ям Яні, — прошепотіла стара жінка. — Яні — син зірниці. Хай Сонце вогнелике буде тобі вітцем. Хай захистить тебе, синку, у горах життя. Будь щасливий, Яні — син зірниці. Будь щасливий…
Книга друга
КАМЕРТОН ДАЖБОГА
Громи гуркочуть — то є знак Побіди,
То віха герцю в мерехтінні літ!
Вже Колісниця Геліоса їде
По стежці Зодіака у зеніт.
І хто зупинить зоряне склепіння?
І хто закриє Дива глибину?
За хмарами перунів гримотіння -
Несе воно оновлення й весну!
Частина перша
СЕРП ХРОНОСА
(Із щоденника Сергія Горениці)
Свідомість воскресла. Я знову бунтую, прагну, пишу.
Де я був? Де мандрувала моя тяма?
Дивні сновидіння. Химерні сплетіння ментальних образів. Проте найголовніше: хто мене воскресив, хто повернув до життя? Знаю достеменно, що був уже мертвий. Точнісінько так, як свідчать тисячі людей, котрі побували в стані клінічної смерті. Страшний вибух хроностанції на Місяці. Темрява. Потім спалах світла, іншого, надземного.