Група чекістів у військовій уніформі та кілька лікарів-психіатрів у халатах хутко оточили купку Космократорів, замкнули їх у тісне кільце. Офіцер, який на бігу люто матюкався і репетував, схопив Гореницю за руки, затряс його.
— Де бокал, падло? Куди ти заховав його?
— Який бокал, командире? — Здивовано скрикнув Горениця. — Про що ви питаєте?
— Ти з мене дурня робиш? — Люто визвірився офіцер, замахуючись на хворого. — Я дивився в бінокль за вашою бандою і бачив…
— Чому в бінокль? Яка банда? — Раптом втрутився Владисвіт, встаючи з лавочки. — Товаришу підполковнику, ви втручаєтеся в процес лікування, і я не дозволю…
— А хто ти такий, щоб мені не дозволяти? — гаркнув офіцер, наливаючись гнівом. — Та я всіх вас…
— Я керівник психіатричного центру республіки Гордій Безсмертний, — спокійно відповів Владисвіт. — Член Всеєвропейської Академії Психіатрії. Маю повноваження від Політбюро партії і Міністерства безпеки бути опікуном особливо цікавих випадків у лікарнях відповідного типу. Вас задовольняє така відповідь? Чи потрібне підтвердження від товариша Сталіна?
На офіцера ніби вилили відро холодної води. Він миттю скис, розгублено оглянув своїх супутників.
— Я… я отримав завдання, — забелькотів чекіст.
— Від кого? — Суворо запитав Владисвіт, свердлячи його пильним поглядом.
— Від високого начальства… мені звелено забрати бокал… чи келих… як тільки з нього почнуть пити хворі…
— Дивно, — знизав плечима Владисвіт. — Вашому керівництву потрібен келих? Яким забавляються хворі?
— Нам повернули келих, — зауважила Галя Курінна. — Сказали, що річ повністю належить нам.
— Хто саме звелів вам захопити келих? — Вперто допитувався Владисвіт, намагаючись дивитися в очі офіцерові. Той крутив головою, бігав поглядом то по грозових хмарах, то по жовтіючих кронах дерев, проте безсилий був випручатися з гіпнотичного впливу психіатра.
— Я… я… я не можу сказати…
— І все-таки…
— Мені заборонено…
— Ким… заборонено?
— Тим, хто велів узяти келих.
— І куди ви його мали віддати?
— У мене б його взяли.
— Хто?
— Хтось узяв би одразу, як тільки…
— Як тільки…
— Як тільки я вийшов би з лікарні.
— Отже, не ваш начальник звелів таке? Чи, може, мені варто негайно зв’язатися з вищим керівництвом держбезпеки, щоб дізнатися…
— Ні, ні, не треба, — зблід офіцер. — Можливо, я неправильно зрозумів своє завдання. Можливо, це наслідок перевтоми. Я прошу вас… забудьте прикрий інцидент. Займайтеся своїми хворими. Ми підемо. Всім іти за мною, — махнув рукою підполковник до підлеглих.
— Гаразд, ідіть, — сказав Владисвіт. — А з велінням того, хто вам дав наказ, ми розберемося.
— Справді? — засяяв чекіст. — Ви з ним знайомі?
— Дуже давно, — іронічно озвався Владисвіт. — Багато віків тому.
— Як? — розгубився офіцер. — Про кого ви? Я не розумію.
— Я пожартував. Ви вільні. А про келих забудьте… його просто не було… Вам здалося…
— Згоден. — Голос підполковника зів’яв, очі затуманилися сірою плівкою. — Справді, мені щось приверзлося. Будьте здорові, до побачення.
— До побачення, — дружно сказали всі Космократори, усміхаючись приязно небажаним гостям. Чекісти і лікарі в халатах зніяковіло пошкандибали через прогулянковий майданчик до центрального корпусу. Коли вони відійшли на пристойну відстань, Горениця тихо, але з притиском сказав:
— Ви зрозуміли, що сталося?
— Так, — вихопилося у Галі-Громовиці. — Аріман знову не знайшов нічого ліпшого, як захопити келих з субстанцією невмирущості в критичну мить.
— Отже, він знає про те, що сталося, — ствердив Владисвіт.
— А тому не залишить нас у спокої, — додав Григір. — Мені ясно, що офіцер безпеки психологізований. Це — натуральний зомбі. Після того як Владисвіт його розрядив, він забув, для чого здійснив свою безглузду акцію.
— Добре, це другорядна справа, — владно втрутився Горени-ця. — Нині головне — аналіз того, що відбулося в Троян-полі. Чи всі залишили своїх двійників там… у минулому? Громовиця?
— Так. Я там, — ствердно мовила Галя. — Проте ще не ввійшла в плин свідомих подій. Я нещодавно народилася від дружини волхва Горислава. Мене нарекли ім’ям Світа.
— Добре, добре, — вдоволено прошепотів Горениця, заплющивши очі, ніби прислухався до чогось далекого й нечутного, — дуже влучне попадання. Прямо в «десятку», як кажуть стрільці.
— Що це означає? Чому ти говориш так втаємничено?
— Жодної таємниці, — заперечив Горениця. — Навпаки, все має бути гранично ясно. Зрозумійте, що потрапити у космоісторичну мішень, яка розташована за п’ять тисяч літ від нас у так званому минулому, та ще й в динамічному хвильовому розпливанні, — це майже немислима річ. І якби не корекція Горіора та Гледіс… Втім, повинні зрозуміти самі. Громовице, ти станеш улюбленою подругою славетного Ріяма… того воєводи і кшатрія, котрого Схід величає Рамою.
— Ти мовиш про Сіту?
— Так. Протягом тисячоліть Світа перетворилася на Сіту. Та досить про те. Меркурію! Ти побачив себе там?
— Так, — сказав Григір. — Я народився Ріямом. Проте інша жінка, яка врятувала мене в горах на Близькому Сході, дала дитині ім’я Яні — син зірниці. І я не розумію, як може бути, щоб…
— Зажди, — махнув рукою Горениця-Горикорінь. — Містерія лише почалася. Ми будемо аналізувати плин подій там, у минулому, щоб коригувати їх відповідно до задуму Горіора. Владисвіте, хто ти?
— Магатям Ям.
— Чудово. А ти, Сократе?
— Боян Дивогук.
— Юліано?
— Я стала дівою Макошею, — ніяково й зворушено промовила Марія-Юліана. — Проте мене цікавлять деякі логічні умовиводи. Там, в минулому, логіка мовчить, усе здається природним і узвичаєним, а нині, коли я мислю розумом людини раціонального віку…
— Ти сама даєш відповідь, — засміявся Горениця. — Дисгармонія між психіками далеких епох вражаюча. Саме в тому й суть, щоб подолати прірву космоісторії, що розвела частки єдиного Духа так далеко. Тут корінь перемоги. В усякому разі, тимчасової перемоги Арімана. Втім, ти дарма кажеш, що у тебе розум раціональної людини. Якби це було так, експеримент провалився б. Отже, всі ми ще зберегли іскри Першоцілості. Інесо? Хто ти в Троян-полі?
— Баба Гайя, — відповіла русява сестра, тихенько засміявшись, і на її рожевих щічках з’явилися зворушливі ямочки. Дивлячись на неї, всі Космократори теж засміялися. — Диво в тому, — додала вже серйозно дівчина, — що я пам’ятаю все, що знала та мудра Магараня Гайя. Переді мною навіть відкрилися прадавні сторінки космоісторії.
— Добре, добре, друзі, — вдоволено кивнув Горениця. — А ти, Чайко?
— Я — Матуся Горогна, — блиснувши палкими очима, сказала чорнява дівчина. — Володарка знання Троян-поля, покровителька острова Хора — притулку воїнів-лицарів, опікунка всіх характерників. Ахейці, геракліди мене люто ненавиділи і називали Медузою Горгоною.
— Коло замкнулося, — рішуче кивнув головою Горениця. — Перший ступінь експерименту вдалий. Тепер маємо зв’язатися з Горіором, щоб кожен крок був узгоджений з волею вищої Ноосфери. І ще… потрібна кореляція інших реальностей.
— Тобто зв’язок з іншими своїми двійниками, модифікаціями? — запитав Григір.
— Так, — кивнув Горениця. — Тоді Аріману неможливо буде імпровізувати, бо два вільні алгоритми, синтезуючись у раптових виявах, руйнуватимуть будь-яку ворожу програму. Ви збагнули?
— Так, — тихо, але дружно відповіли Космократори.
— Решта — залежить від Владисвіта, — владно мовив Горениця. — Чуєш, друже? Подумай, як нам захиститися від хаотичних нападів випадкових чи цілеспрямованих зомбі.
— Я зроблю ось що, — впевнено відповів Владисвіт. — Нещодавно Психіатричний Центр отримав окрему ділянку. Там є кілька котеджів, клініка. Довкола ліс, спокій, тиша. Звичайно, буде охорона, але під моїм началом, ясна річ. Я вимагатиму, щоб групу хворих передали мені. Пообіцяю держбезпеці, що зможу з певністю виявити, хто ви і звідки. Доки триватиме обсервація, досліди… ми будемо в безпеці й завершимо задум Горіора. Згода?
— Згода, — трохи поміркувавши, сказав Горениця. — Та найголовніше для мене — зв’язатися з власним двійником у тій реальності, де він розв’язує таємницю мандрів у часі.
* * *
(Із щоденника Сергія Горениці)
…Сьогодні були гості. Мої друзі з Інституту проблем буття. Соколенко порадував новинами. Останні експерименти, де враховано невдачу катастрофічного досліду, дали дивовижні результати. Виявляється, що класичний погляд на вектор часу — минуле, сучасне, майбутнє — найпримітивніша концепція, яку лише можна уявити.
Векторів часу — безліч.
Вони, як віяло голок на їжакові, генерують хвилі хрональної сустанції увсебіч, даючи можливість і право кожному творящому духові обрати будь-які координати буттєвості для власної творчості. Кожен може мати самостійний Всесвіт. Відкритий для інших або закритий для інших. Господар нашого світу — Аріман — знав цей закон. І злочинно сформував сферу лише по одному — найпримітивнішому — вектору.
Хлопці фантазують, радіють. Мріють прокласти стежки у кілька векторів, альтернативних існуючому, щоб відкрити для романтиків нові континенти Буття. Інші Всесвіти. Інші сфери. Інші планети. А може, навіть такі форми та вияви буттєвості, що годі їх уявити обмеженим земним інтелектом.
Настане епоха Безсмертя.
Чи не її пророчив Христос, стверджуючи: «У Вітця Мого осель багато?»
Написав ці рядки — і глибоко замислився. Перед внутрішнім зором яскраво постав образ Христа, як він запам’ятався ще з юнацьких сновидінь… чи, може, видінь? Раціональний розум дивувався тим видінням, але чому той Образ знову й знову повертався до свідомості сучасного вченого, вихованого на парадигмі матеріалістичної науки?
Яке значення Великого Учителя Нового Заповіту у змаганні з Аріманом? Хто Він у містерії Космократорів? Чи зустрічали ми його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі? Хто скаже про це? І чому раптом у мене виникло таке палке бажання зрозуміти суть Його Місії?
Уже засинаючи, знову сформулював у серці болісний запит: «Чи зустрічали ми Його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі?»
А в свідомості луною прокотилася відповідь: «Коли воєвода йде на битву, друзі поспішають стати пліч-о-пліч з ним для змагання з ворогом».
Я розплющив очі. Хто це? Звідки такі владні слова?
Біля мене стояла блакитна постать Горіора. На осяйному обличчі промінилася дружня посмішка.
— Це ти, Зоряний Корсаре? — зрадів я.
— Так. Я почув твій запит. Це визначальний пункт у твоїх пошуках. Місію Космократорів ви хіба розгадаєте без розуміння Місії Христа?
— Ти хочеш сказати, що Христос… це ти?
— Христос — Вічне Слово Всесвіту, — заперечив Горіор, присідаючи біля мене на кріслі. — Дві тисячі років тому я вирішив стати Його виразником, Його вустами…
— У тілі Ісуса?
— Так.
— Тоді скажи мені, чому відсутнє Євангеліє від Христа? Чому писали Благу Вість люди другорядні, але не Він?
— Хто сказав тобі, що Він не писав? Євангеліє Вічності звучить у Всесвіті, у кожній душі. Кожен пише його так, як чує. Біда в тому, що обоготворюють посередні або сумнівні варіанти. Прийнятні для більшості. А тотожні варіанти переслідувалися й знищувалися.
— Чому?
— Така стратегія Арімана. Ким би він не був — узурпатором Космічного Права чи зрадником Вітця.
— Горіоре, ти стверджуєш, що для успіху нашої місії треба знати правдиву Вість про Христа?
— Так, Горикореню, — ласкаво відповів Зоряний Корсар. — Людство Землі тісно пов’язане з цим Образом. Слово Христа формувало суть Людини Мислячої. Хай воно затемнювалося, спотворювалося, потрапляло в полон Антилогоса, але в першо-суть людей, в їхню психогенетику посіяні зерна Вічності, що їх безсилий спопелити весь легіон Володаря цього світу.
— Тоді я прошу тебе, доки я не приступив до остаточних експериментів прориву, розкажи мені все, що має право знати людина, втілена в цій сфері?
— Я для цього й прийшов, друже! Запитуй.
Частина друга
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ХРИСТА
— Учителю! Апостол Іван писав: «В Початку було Слово…»
— Течія часу спотворила правдиву суть мудрості Благої Вісті. Треба читати: «Одвіку єсьм Слово».
— Тобто інформація Всесвіту вічна?
— Так.
— З яких джерел наповнився цей Океан, який назвали Богом? Адже Слово єсьм у Бога і Слово єсьм Бог?
— Творець і Творення єдині. Хто бачив Сина — той бачив Вітця.
— Хто ж такий Вітець?
— Об’єднаний Дух всіх творящих Батьків.
— Чи був Початок у цьому потоці Буття? Адже сказано у Книзі Книг: «В Початку сотворив Бог Небо і Землю…»
— Одвіку творить Дух Вітця світи. Кожна мить такого Творення — Початок і Кінець. Я оповідав учням дві тисячі літ тому притчу про зерно, котре, зберігаючи себе, самотнім залишається, а вмираючи — багатий врожай дає. Ти розумієш суть притчі?
— Так. Це — закон трансформації. Якщо заглибитися в його зміст, то випливає страшний висновок: якщо Вітець зберігає себе — то самотнім залишиться. Якщо народжує Сина — то зникає, вмирає…
— Нарешті! Вперше я почув слово розуміння моєї простої притчі. Навіть мої учні першого євангельського періоду боялися прикласти цей радісний закон до Місії Христа. Ти пам’ятаєш, що я відповів Пилипу, коли той попросив показати Вітця?
— «Хто бачив мене — той бачив Вітця».
— Який же ти висновок робиш з цієї відповіді? Чому цей закон бачиться страшним?
— Смерть Бога? Це жахливе припущення. Хіба що символічне розуміння прояснить суть?
— Навіщо символи? Настала пора говорити все, як воно є направду. Люди в полоні грубої очевидності. Навіть Голгофа їх не навчила розуміти своє значення і призначення. Сентиментальна й трагічна історія: народилося від непорочної Діви Боже Дитя, батьки зберегли його від люті земних володарів, воно виросло й збагнуло свою спорідненість з Духом Небесного Вітця. Сповнившись Мудрості, Учитель проголосив добу Царства Небесного. Ти розумієш, що це значить?
— Тепер почав розуміти. Людина, виплекана в земному лоні, має стати птахом зоряної Безмірності. Проте хіба могли люди тієї примітивної соціальної формації зрозуміти символ «Царства Небесного»? Прості рибалки, митарі, бродяги, гулящі дівчата?
— Дивно слухати твої слова! Ти знову потрапляєш у полон часових ілюзій. Адже сказано: «у Бога один день як тисяча літ і тисяча літ — як один день». Гусінь заздалегідь обмотується шовковинкою, щоб згодом стати крилатим створінням. Місія Христа передбачала пробудження в людині зоряної істоти, Божого Сина і повернення його до рідної оселі. Кому ж найпершому треба сказати про суджений шлях Преображення? Тому, хто відчув тягар земного буття. Хто готовий розпрощатися з буттям у тілесній темниці. Хто розуміє марноту тлінних вартостей. Хто прислухається до голосу Неба, що одвіку лунає в серці.
— Зажди, Учителю! Повернімося до попередньої притчі про зерно, яке повинне вмерти, щоб породити інші зерна. Отже, породивши Сина, Вітець вмирає. Куди ж тоді він возноситься, праворуч від кого він «возсідає»? Навіть я, керівник групи Космократорів, учений, котрий пробиває стіну часу, розгублено замислююся над цією тайною.
— Правда твоя. В цьому велика печаль. Павутина Арімана надто тісно сповила свідомість синів Божих. А відповідь — лежить на поверхні. Дух Вітця — Об’єднаний Дух усіх творящих Батьків. Ти вже почув це. Породивши Сина, Вітець перелився в своє продовження.
— Але ж Син сконав на Голгофі?!
— І посіяв Себе у ноосферне поле Всесвіту. В озимій ниві людства дрімають мільйони Христів, готуючись до великого народження Нової Землі й Нового Неба. Учитель Нового Завіту направду воскрес із гробу людського тіла, бо сів одесную кожного вітця землі.
— Я зрозумів тебе, Учителю. Своїм подвигом Христос дав можливість і право кожному творящому духові дорости до Синівства Божого, взявши до правої руки скіпетр Новотворення, а відтворивши в собі Образ Сина, з’єднатися з Об’єднаним Духом творящих Вітців. Тобто — вернутися до рідної оселі, подолати динаміку руйнації.