— Так точно! — Схопився з місця вартовий. — Демобілізований гвардієць Іван Горобець, тепер — охороняю склади книг в монастирі.
— Сядьте! — Махнув рукою майор. — Я потім вас запитаю. Що далі, капітане?
— Почувши крики, ми прибігли до монастиря. Сторож розповів нам, що застав ось цих затриманих, коли вони тихцем вибиралися зі складу, несучи в руках якісь книги і ще якусь цінну річ. Він наказав їм зупинитися, хотів одвести до міліції…
— Далі…
— А далі… цей бандит напав на нього, обеззброїв, витягнув затвора з гвинтівки, а сам з бабами втік. Ми, ясна річ, зорієнтувалися, об’їхали довкола… і перехопили втікачів!
— Ясно, — сказав майор. — Горобець, капітан правильно нас інформує?
— Так точно! — Знову підскочив сторож. — Я одразу поняв, що це за птички. Не інакше — американські шпійони. Гляньте на його шмотки… Заграничні. А баби — чому одяглися в ряси? Щоб задурманити голову. Ягнятами прикидаються…
— Досить, — перебив його майор. — Мені все ясно. Сідайте, Горобець. Затримані, прошу називати ваші прізвища, імена, де живете, чому сталося те, про що я почув? Коротше, чому ви опинилися в монастирі, біля складу? Спочатку ти, хлопче… Як твоє прізвище?
— Бова. Звати Григір Максимович.
— Професія.
— Криміналіст. Детектив.
— Гм. І де ви працюєте?
— У Міністерстві внутрішніх справ. Площа Богдана Хмельницького. Відділення незалежних криміналістів. Мій шеф — Гриб Семен Йовтухович.
— Гриб Семен? — здивувався майор. — Я знаю його. Разом училися. Тільки який же він шеф? Та ще й відділення… Він дільничний, дуже шанований. Капітан Гриб Семен Йовтухович…
— Полковник, — заперечив Григір.
— Гм. Тоді це однофамілець. Та ти зажди… Які такі незалежні криміналісти? Нема такого відділення в міністерстві.
— Як то нема? — обурився Григір. — Ось моє посвідчення. Прошу…
Майор розгорнув червону книжечку, здивовано пробіг очима текст, знову глипнув на Бову.
— Що за жарти, громадянине Бова?
— Які жарти, товаришу майоре?
— Тут підпис міністра Куштенка Івана Івановича.
— А що вас дивує? Все правильно. Міністр внутрішніх справ генерал-полковник Куштенко Іван Іванович.
— Наш міністр Кобець Антон Сидорович, — заперечив майор. — Генерал-лейтенант. А Куштенко Іван Іванович — це я, начальник Печерського відділення. Що за містифікації ви, громадянине Бова, розігруєте? Дивний ви криміналіст!
— Артист, а не криміналіст! — Хрипко видихнув сторож. — Я ж кажу: це той жучило! Роги йому треба обламати.
— Тихо! — наказав майор. — Ось ще одна химера… Посвідчення видане 12 січня 1968 року. Як це розуміти? Може, ви знімаєте якийсь кінофільм? Тоді не валяйте дурня, говоріть одразу…
— Заждіть, заждіть! — Задихнувся від хвилювання Григір, перезирнувшись зі своїми супутницями. — А який у вас рік?
— У нас? — здивувався майор. — Чому у нас? Рік один і той же для всіх: тисяча дев’ятсот сорок восьмий…
Галя охнула, зблідла.
— Двадцять п’ять років, — прошепотіла вона.
— Товаришу майор! — Злобно озвався капітан. — Злочинці просто морочать нас. Треба серйозно попрацювати з ними. По-нашому. Вони швидко у нас заговорять…
— Товаришу майоре, — втрутився Бова, — нам треба з вами поговорити на самоті. Справа великої державної ваги. Навіть вселюдської ваги. Не варто говорити про це привселюдно.
Майор помовчав трохи, замислено розглядаючи посвідчення Бови, хмикнув.
— А паспорт у вас є?
— Ось він. Будь ласка…
— А у вас, жінки, які документи є?
— У черниць документів не буває, — зауважила Марія-Юліана.
— У мене є паспорт, — озвалася Галя. — Григоре, передай майору.
— У однієї черниці є паспорт, у іншої — нема, — скептично зауважив майор. — Як це зрозуміти?
— Я не черниця, — мовила Галя. — Мене силою вкинули до монастиря.
— Силою? — здивувався начальник. — Вперше чую, щоб у нашій країні силою запроторювали до монастиря.
— Товаришу майоре, — настирливо повторив Бова. — Прошу розмови на самоті…
— Хвилиночку. Завершимо спочатку розмову зі свідками. Так. Паспорт нормальний. Ага. Знову такі штучки. Паспорт видано 8 квітня 1965 року Кагарлицьким райвідділом МВС. А у вас, громадянко… як вас?
— Курінна Галина Андріївна…
— Правильно. Курінна Галина Андріївна. 1953 року народження. Паспорт видано Опішнянським райвідділом Полтавської області. У сімдесятому році, 10 травня. Аж дві неув’язочки. Опішнянського району на Полтавщині нема, я сам з тих країв родом. А ще — оці роки, які ще не настали. Ну, гаразд! Поговоримо про це пізніше. Громадянин Горобець обвинувачує вас у тому, що ви вкрали на складі якісь книги й цінні речі. Це правда?
— Як перед Богом кажу — правда! — вигукнув сторож. — Поцупили, гади! Заховали під свої балахони. Пошмонайте їх гарненько, потрусіть!
— Я не тебе питаю, — суворо обірвав його майор. — Громадянине Бова, що можете відповісти на це обвинувачення?
— У руках черниць були книжечки Нового Завіту. Євангелії. І чаша. Ритуальна чаша… Все належить їм. А у мене нічого в руках не було.
— Прошу показати книжки Нового Завіту, — звелів майор.
Черниці дістали з-під ряс Євангелії, поклали на стіл. Майор розгорнув одну, перегорнув кілька сторінок, знизав плечима.
— Більше нема книг?
— Нема, — підтвердили жінки. — Була літургія, ми взяли з собою лише Євангелії.
— А чаша. Покажіть чашу.
Галя обережно поставила на стіл чарівний келих. Він заіскрився мерехтливими вогниками, привабивши до себе погляди присутніх.
— Чудова річ, — кивнув майор. — Ваша? — Глянув він на Галю.
— Моя.
— Розберемося. Добре. Капітане, вийдіть зі своєю командою в коридор. Громадянин Горобець теж. Запишіть його свідчення. Зачекайте, я вас покличу. Я говоритиму з затриманими сам…
— Слухаю, — похмуро відповів капітан, даючи знак своїм супутникам.
— Григоре Максимовичу, — доброзичливо сказав майор, залишившись із затриманими сам на сам. — Ви хочете мені щось розповісти важливе? Тоді я весь — увага. Тільки прошу без викрутасів і вигадок. Перше: поясніть, що це у вас за документи, позначені роками, які ще не настали?
— Іване Івановичу, — дружелюбно, в той майору, відповів Бова, — ми не зможемо обмежитися теперішньою розмовою, проте я розповім вам усе вичерпно, щоб ви могли збагнути парадоксальність ситуації. Ви читали коли-небудь фантастику?
— До чого тут фантастика? Ну, скажімо, читав. Ще в дитинстві. Жуля Берна. Велса… Бєляєва…
— Велса? — зрадів Григір. — Чудово. Тоді ви зрозумієте. Читали «Машину часу»?
— Угу. Читав. Забавна штука.
— Так от. З нашими документами — жодної містифікації. Вони правдиві. І справді видані в тих роках, що там позначені…
— Ви хочете сказати, що прибули…
— Саме так. Ми прибули з майбутнього, — твердо сказав Бова. — Спочатку з майбутнього, а потім — з минулого. Бачу — ви іронічно посміхаєтеся. Коротко пояснюю. Інститут проблем Буття проводив експеримент по проникненню в дев’ятнадцяте століття. Я — учасник експерименту. Я повинен був знайти в тому часі оцю дівчину…
— Галину Курінну?
— Так. І забрати її в свою епоху. Вона — житель двадцятого віку, але була перенесена в дев’ятнадцятий злочинцями.
— Ого! — Не стримався майор. — Детектив хоч куди. Можна кіно знімати.
— І все-таки — це правда. При поверненні назад, очевидно, відбулася якась деформація. І ми потрапили у ваш рік. Для нас — це минуле…
— А друга черниця? Чому вона опинилася з вами?
— Вона захотіла перейти в двадцятий вік. Може, саме таке рішення викликало деформацію в часовому переході. Про все це треба говорити з ученими, теоретиками. Ви повинні збагнути, наскільки важлива ця справа.
— Гм, — почухав потилицю майор, широко усміхаючись. — Здорово все збігається. І ваша поява біля монастирських складів, і дивне вбрання, і документи… Хм… Так що, справді Куштенко Іван Іванович міністр внутрішніх справ?
— Правда, — кивнув Бова. — Заждіть, заждіть. Так він викапаний — ви. Може, у вас є брат? Або родич?
— Нема. Я одинак у батьків.
— Міністр і ви— одне лице. Тільки міністр — сивий, а ви — темноволосий.
— Дивина, — покрутив головою майор. — Генерал-полковник. Все може бути. Хотілося б вірити, що таке можливе. Наука — велика сила. Проте ви ж розумієте, Григоре Максимовичу, що я не можу вас ось так відпустити…
— Розумію, ми й самі не хочемо цього. Адже треба розв’язати цей вузол… і вернутися в свій час… Якщо це можливо…
— Ось і добренько. Гадаю, що вами зацікавляться компетентні органи, і не лише наукові. Поки що я поселю вас у нашому відомчому готелі. Під охороною, ясна річ. Повідомлю куди належить. А ви — напишіть подробиці всього, що сталося. І ще… ви, Григоре Максимовичу, вже мали десь народитися… Адже так?
— Правда ваша, — підтвердив Бова.
— От бачте. Як же це можливо? Тоді ви можете зустрітися із самим собою? Еге?
— Ми думали про це. Наш експеримент повинен прояснити багато таких парадоксів. Наприклад, я знайомий із шефом там, у майбутньому, а ви кажете, що він тут працює дільничним. Або я можу познайомитися зі своїми батьками, котрі молодші від мене… або мої ровесники. Те ж саме з Курінною. У її батьків вона ще не народилася, а разом з тим — ось вона тут, доросла жінка…
— Еге! Загадочка для учених, — реготнув майор. — Ну, люди добрі, якщо ви не авантюристи, тоді… тоді я радий, що буду учасником казкового дива… Я дам наказ, ідіть відпочивайте. Євангелії заберіть, а чашу я залишу. Не турбуйтеся, нічого не пропаде.
Затриманих розмістили в двокімнатному номері відомчого готелю. Тут був санвузол, кухня, радіоточка. На столі стояла таця з трьома комплексними обідами, дві хлібини, цукор.
Григір відсунув ситцеву фіранку, виглянув у вікно. Висока цегляна стіна закривала виднокіл, підходячи майже впритул до готелю.
— Усе передбачено, — усміхнувся Бова. — Ми водночас гості й в’язні.
— Я розгублена, — розвела руками Юліана. — В голові туман. Мені здається, що я сплю. Так часто бувало в сновидіннях. Якісь лабіринти, в’язниці, підземелля, ворожі істоти…
— Це далеко не сновидіння, — зауважила Галя, скидаючи чернечу рясу. — Нам треба добре подумати, як діяти. Що можна зробити в цих умовах? У сорок восьмому році навряд чи були теоретики, які працювали над проблемами часу й простору…
— Дівчата! — Піднявши вгору руки, благально скрикнув Григір. — Маю пропозицію. Я смертельно хочу спати. Голова дурна, немов капустяний качан. Не хочу їсти-пити, а падаю на постіль. Ви можете митися, прихорошуватися, снідати, а я хоч пару годин відпочину. Згода?
— Добре, добре! — Ласкаво підштовхнула хлопця до спальної кімнати Галя. — Іди. А нам треба зайнятися своїми дівочими справами. А то ми з’явилися в минуле немов городні опудала. Спи скільки захочеш, а ми з Юліаною теж відпочинемо.
* * *
Горіор і Гледіс зупинили своїх зоряних коней біля стін Надземного Вітаполіса. Самоцвітна брама тихо відкрила вхід до Блакитної Алеї. Горіор ласкаво торкнувся граціозної шиї Грома, коня-побратима, запрошуючи його ввійти до Оселі. Гледіс тривожним рухом зупинила друга. Насторожилася, прислухаючись до чогось далекого й болісного.
— Що сталося? — здивувався Горіор.
— Я відчула: твоя акція деформована. Аріман вчинив ще один злочин. Космократори в біді. Прошу тебе — проаналізуй сам.
Горіор підняв праву руку вгору і плавно опустив її, ніби прокладаючи невидиму стежку в просторі. Вогняна стріла майнула понад обрієм і розтанула над мерехтливими банями київських Храмів.
— Ну що? Правду я сказала?
— Правду. Проте вина в цьому не Арімана, а самих Космократорів.
— Що ж сталося?
— Доленосне плетиво Часу. Вони потрапили в сорок восьмий рік Земної Ритміки.
— Тобто в минуле?
— У минуле, але не в своє.
— Що це означає?
— Доленосне плетиво багатомірне, Гледіс. Ми з тобою вже розмовляли про це. Це як багатоголовий змій у казках. Зрубуєш одну голову — виростає кілька інших.
— Тоді вони, потрапивши не в свою колію, можуть породити ще кілька нових?
— Так, — спантеличено згодився Горіор, рушаючи з конем до входу. Гледіс, не відстаючи від свого друга, поклала ніжну фіолетову долоню на його руку.
— Це ускладнює наше завдання?
— Дуже, — замислено мовив Горіор, спрямовуючи Грома до дніпровської кручі. Скочивши з коня, він допоміг зійти на землю подрузі.
— Гуляйте, — звернувся до коней Горіор. — Нам треба побути на самоті.
— Дякуємо вам, побратими, — додала Гледіс, погладивши їх по шиях.
Коні радісно заіржали й поскакали понад кручею. Потім збігли стежиною вниз і заглибилися в срібнолисту діброву. Блакитна й фіолетова постаті щезли в яругах біля Небесного Дніпра. Горіор глянув на райдужне плесо ріки, важко зітхнув.
— Як легко тварини підіймаються до рівня ноосфери, і як тяжко сюди добратися самому творцю її. Ось де космічний парадокс.
— Коли ж Зоряний Вітаполіс набере повноти? — запитала Гледіс. — Доки ми будемо чекати нових воїнів?
— Не раніше ніж пустить коріння Земний Вітаполіс, моя кохана Гледіс. А тепер нам треба зосередитися. Допоможи мені.
— Що б ти хотів?
— Заспівай пісню. Імпровізуй, Гледіс. А я промчу понад віками, подивлюся, де розсіяли свої вогненні зерна Космократори. Чи є можливість звести докупи розірвані ниті доль і прагнень? Я догадуюся, що
— Десь там стоїть Блакитний Храм в Правічнім Лісі,
Стежок туди давно нема… давно нема…
Ні Сонце не засяє там, ні Місяць,
І лише тиша обнімає все німа.
Сія олтар. Горять на ньому ясні свічі.
Мовчання жде молитви і зітхань.
А Вічність роки непочаті лічить,
Заснулі зерна мрій та поривань.
Прийдіть, святі, філософи і діти,
Хай загримить склепіння вікове,
Молитва дивна попливе над Світом
І Дух Любові знову оживе.
Погляд Горіора темнів, наливався глибиною Безмірності. Променисто-блакитне тіло завмерло, почало танути, обнімаючи кручі Вітаполіса, простори Небесного Дніпра, зоряну Оселю, позавимірні сфери; Гледіс з острахом відчувала, як його сутність переростала всі мислимі масштаби Буття, ширяючи в таких безоднях, звідки навіть Духу тяжко вертатися. Та, як завжди, вона знала, що так треба, що від його польотів та її мудрого чекання залежить доля Світів і міріадів живих Істот.
* * *
Свідомість Григора кружляла в смерчі таємничого часового урагану. Здавалося, що розум складався з тисяч і тисяч мерехтливих елементів, як фасеточне око метелика або іншої комахи. І кожен кристалик сприйняття реальності бачив свій окремий потік подій. Дух жадав об’єднати всі ці струмки в спільне річище, бо психічна роздробленість, розчахнутість спричиняла терзання, біль, томління душі. Свідомість хотіла знати — хто ж вона насправді? Григір Бова, химерний криміналіст сімдесятих років двадцятого століття, народжений в Україні на планеті Земля; чи космослідчий таємничої сфери Ара з міфічним ім’ям Меркурій? А може, вірний побратим славетного запорозького характерника і гетьмана Байди-Вишневецького? Як його звали тоді? Вогневик… Дивне магічне ім’я… А ось він скаче на коні поруч з легендарним Спартаком… Йому чотирнадцять років, захоплений римськими легіонерами в Македонії, повсталі гладіатори визволили його з рабства, і він готовий вмерти за свого вождя — могутнього блакитноокого велетня. А ось він іде заболоченою стежиною поміж вікових дерев, під ногами хлюпає вода, в руці спис, на плечі накинута шкура ведмедя. Григір спостерігає за своїми ногами: вони м’язисті, волохаті, невтомні. І такі ж супутники вождя — сильні, кремезні, звіроподібні воїни, готові кожної миті до сутички, бою і смерті, коли цього вимагатиме доля рідного племені. Як його звати? Гур… Гур його ім’я. Навіть супротивники промовляють ці звуки з пошаною і острахом. А ось Григір летить верхи на велетенському птахові. Внизу пропливають буйні краєвиди — предковічні ліси, прозорі озера, ріки, гори. Це вже, мабуть, чистий сон, марення. Такого не може бути — політ на спині титанічного лелеки. Птах розумний, він повертає до вершника голову, ніби питаючи поради. Дивно, але в Григора відчуття цілковитої реальності. Та не в Григора, а в Ріяма. Його називають Ріям. Він син і спадкоємець Володаря… кого, кого? Тане ім’я, розпливається, ніби ранковий туман під сонцем.