Місяць гуляв по шматках металу, розкиданих у траві, по склі павільйону, подібного до оранжереї. У розбите віконце влізла ящірка. Вона забігала там серед металевих приладів, що мали форму круглих балонів, влізла на горбату спину прожектора. Посередині павільйону стояла чотирикутна скляна камера, з неї звисали обірвані проводи. Долі валялись якісь трубки. Скрізь був порох, руїни — сліди якоїсь великої роботи.
Хтось високий, сутулий вийшов на прогулянку. Він пройшов з алеї на галявинку, і місяць обмацав його постать. Це був старий сивий чоловік у чорному старомодному костюмі, його обличчя було бліде і виснажене, а очі сповнені якоюсь великою турботою. Куточки уст розпливлись в кривій жовчній гримасі. Підносячи до губів цигарку, нервово тремтіла рука. Кисть цієї руки скалічена — на ній не було двох останніх пальців.
Щось біле й пухнасте покотилося вслід за дідуганом. Це велика ангорська кішка з довгою шерстю і пишним хвостом. Вона супроводила його всюди, як вимуштруваний пес. Сьогодні, як і вчора, як і багато весняних вечорів, цей високий чоловік прогулювався серед руїн. Він задумливо подивився на пошкоджену антену, на рештки якихось споруд. Потім одімкнув павільйон і сів перед камерою, вдивляючись оком електричного ліхтарика в химерні обриси приладів. Так він завмер на хвилину, ніби намагався щось зрозуміти, а пухнаста кицька почала полювати на ящірку, що заховалась у зіпсованім акумуляторі.
Але чоловік, очевидно, не знайшов відповіді на свої таємничі запитання і за хвилину тихо вийшов з павільйону,
Потім він пройшов до будинку ї темними коридорами поплентався у свою лабораторію.
Це була одна з багатьох кімнат, де теж залишились сліди якоїсь велетенської праці. Але тут ще не було руїн — чиясь невтомна рука берегла дорогі тендітні прилади.
Чоловік зупинився біля одного з них, окинув теплим поглядом трубку й металеві коліщата. Звиклим рухом скалічена рука торкнула прилад, і відразу скляна трубка спалахнула блискучим зеленкуватим світлом.
Тоді старече око припало до вічка і почало спостерігати.
На кінчики зближених платинових ниточок звідкись потекли дві прозорі, як сльозинки, крапельки… Ось вони злились і майнули вниз, як падаючі зірки, і в куточку старечого ока раптом щось підозріло блиснуло… Крапелька?.. Сльозинка?..
Старий безсило упав на стілець.
— Марго, — зашепотів він своїй кішці, що терлась об його ноги, — Маргошо, невже це все непотрібне?
Він витяг з кишені зім'ятий лист і знову почав його перечитувати.
Весело стрибали літери красивого гострого почерку.
«Шановний Миколо Івановичу!
Я все ж таки маю надію, що ви погодитесь. Ви зрозумієте, яка це радість для метеоролога працювати на станції, що не спостерігає атмосферні явища, а керує ними! І самі ви, що стільки років досконало вивчали маленькі мікроскопічні тільця хмар — дощові крапельки, — ви, на посаді завідуючого нашої розвідки, зможете поставити її роботу на справжню височінь. А від цього залежатиме чіткість роботи всієї станції, що обумовить перемогу над посухою.
Приїздіть! У нас вам буде хороше… І для наукової роботи, ой, яке широке поле! Наша станція устаткована за останнім словом техніки.
А чи давно я безвусим комсомольцем приходив до вашого інституту, і ви так сердились і нічого не хотіли мені показати з ваших див!.. Та не думайте, що я гніваюсь. Я, навпаки, задоволений, що тоді ви дали мені і моїм хлопцям силу для чортячої впертості в самостійній роботі.
Ваш Горний».
Професор прочитав лист, сердито зім'яв його в долоні і знову вийшов з лабораторії.
До краю втомлений, він довго йшов гвинтовими сходами будиночка вгору, на його дах. Марго котилася за ним пухнастою сніжною грудкою.
Похмуро темніли на площадках незграбні тіла трансформаторів. Нагорі, під круглим скляним куполом, блищав у променях вінець із п'ятнадцяти рентгенівських трубок. Виструнчились вряд балони-бомби з якоюсь речовиною. Але тут теж була руїна… І куліджівські трубки світились тільки від місячного сяйва.
Професор сів у старий фотель аж біля краю даху і поринув у глибоку задуму. Марго злізла на коліна і згорнулася теплим клубком.
Нічна вогкість переповнила повітря. Десь далеко, ніби в безодні, блискучою плямою вимальовувалось море. Місяць сховався за хмарку, і враз і будинок, і сад потонули в темряві.
Чиїсь ноги зачовгали на сходах. Це старший сторож-татарин прийшов кликати професора вечеряти.
– Іди вниз, Миколо Івановичу. Іди вечеряти. Шашлик готовий. Чебуреки Барбале наготувала. Іди, серце, не сиди в хмарі!
Але професор не хоче йти. У нього вже багато днів немає апетиту. Він уперто сутулиться в своєму фотелі і, кутаючись у плед, сидить годину, другу, ніч.
Тільки коли абрикосовою пелюсткою загоряється небо, шум пропелера виводить його з цієї впертої задуми.
З неба з величезною швидкістю злетів літачок; довгастою безхвостою пташкою він покружляв над будинком і спустився на площадку.
З літака вийшов юнак. Від його рожевого обличчя віяло свіжістю й радістю ранку. Бадьорими кроками він попростував до будинку і розпитав у сонного Мустафи, де професор.
Юнак одшукав старого на даху будинку і, знімаючи шолом, привітав його з добрим ранком.
— Я з станції дощу… Хімік Кущенко… Грицько. По вас! Адже ви зібрались?
І на сердите мовчання спантеличеного професора зняв зухвало-молодий галас:
— Як? Ви ще не склалися?.. Я гадав, що ви вже готові!.. Та це дурниці! Ми все зробимо. Вмить!..
Він підійшов до краю даху і, склавши руки рупором, вибухнув наказом:
— Товаришу сторож! Симпатичний дідусю! Збирайте професора. Ми виїздимо! Кицьку візьмемо?.. Ясно — чудова кицька.
Обурений професор підвівся з крісла. Здавалось, от-от він скаже щось гостре, образливе, здавалось, покаже нахабному гостеві на двері.
Але, знесилений невеселими думками, безсонною ніччю, він вагається тільки мить, і молодий натиск перемагає,
— Збирайте мене, Мустафо!
…. Життя владно витягало його з руїн.
ОПОВІДАННЯ ПРО ДОЩ
— Власне кажучи, не я тобі розповім про дощ, а татко, — сказав Мак. — Розумієш, татко якось виступав у Палаці піонерів, його лекцію записали на плівку; ось послухай.
І Мак увімкнув якийсь прилад. У ньому, як у радіоприймачі, зашуміло, а потім почувся чіткий голос:
— Під впливом сонячного проміння нагріті дрібнесенькі часточки води, її молекули, підіймаються вгору у вигляді пари.
З озер і річок, з широких морів, з боліт і вогкої гущавини лісів відправляє їх сонце у повітряну мандрівку.
Ви, діти, звичайно, знаєте, що пара перетворюється на туман. Які ж умови потрібні, щоб це сталося? По-перше, треба, щоб охолодилося повітря.
Нагріте повітря, через те що воно легше за холодне, підіймається вгору. Таким чином, утворюється висхідна повітряна течія. Вгорі тиск атмосфери менший, і повітряні маси розширюються, розбухають. На це вони витрачають свою теплову енергію і тому охолоджуються.
Тоді в насиченому парою повітрі при певній температурі, яку вчені звуть «точкою роси», починають виникати маленькі круглі водяні крапельки. Сила-силенна цих крапельок утворює різноманітні хмари. Певно, ви не раз милувалися тими химерними фігурами, які виникають на небі. Тут і гори, і баранці, і хвилі, і пишні пера, і чого тільки нема!
Чому ж вони такі різноманітні, ці хмарки? А от чому.
Атмосфера наша ніколи не знає спокою. Як в морі-океані вода, її повітряні маси невпинно рухаються, течуть у різних напрямках. Особливо важлива для виникнення хмарок ота висхідна течія, про яку я вже казав. Від форми висхідної повітряної течії і залежить форма хмар.
От, наприклад, над якимсь місцем нагрітої земної поверхні у ясний сонячний день утворюється висхідна повітряна течія у вигляді стовпа. Тоді виникають горби купчастих хмар, плоскі знизу, круглі зверху,
А буває, що тепле повітря тече по холодному і, якщо є значна різниця в швидкості їх руху, зовсім як у морі, виникають хвилі, — утворюються розташовані рядами хвилясті хмари.
Буває, що тепла повітряна течія зустріне холодну шапку і полізе, поповзе по ній угору, утворюючи густі розстелені хмари…
А бачили ви у сонячні дні на небі, мов тонке страусове перо, мов мереживо, плетуться і тануть такі тонесенькі ніжні хмарки?.. То пір'ясті найвищі хмарки, що носяться на височині, не падаючи дощем.
Але є ще одна умова необхідна для того, щоб утворилися хмари. Треба, щоб у повітрі були якісь порошинки, так звані ядра конденсації. Ними можуть бути морська сіль, різні хімічні речовини тощо. На цих ядрах конденсації і осідає крапелька для польотів в атмосфері. Дуже цікаво, між іншим, те, що «точка роси», при якій починають осідати залишки вологи, для різних ядер конденсації різна. Отже, є кращі і гірші «сідала».
Краплини довго мандрують в повітряних течіях над землею, доки не впадуть на землю.
Чому ж це вони не падають униз? Адже вода важча за повітря?
Справа в тому, що краплини починають падати на землю лише тоді, коли наберуть певного розміру. Спочатку краплини в хмарі дуже маленькі — радіус їх наближається тільки до сотої частини міліметра. Така краплинка може падати в повітрі з швидкістю один сантиметр за секунду. Коли б повітря було зовсім нерухоме, отака хмарка могла б повільно спуститися туманом. Та я вже казав, що в атмосфері бувають повітряні течії, і от коли висхідна повітряна течія швидша, то вона пожене хмарку вгору. Де ж там краплинці до нас долетіти! Щоб вона могла впасти на землю, їй треба збільшитися. Краплини будь-якого дощу значно більші, їх радіус — 0,1–2,5 міліметра і навіть більше.
Краплі в хмарці безупинно рухаються у різних напрямках і з різними швидкостями. Вони штовхають одна одну, але не зливаються. А буває навпаки, краплі починають зливатися одна з одною, доки вся хмарка не випаде дощем.
У нас у Союзі першим почав досконало вивчати закони дощових крапель професор Аганін…
— А звідки твій тато все це знає? — несміливо запитала Мака Галинка, що, причаївшись на канапці, намагалася уважно слухати лекцію. — Він учитель чи професор якийсь?
— Як же йому не знати? — здивувався Мак, вимкнувши прилад. — Адже татко мій — начальник цієї першої станції дощування…
— Я й не знала! — сказала Галинка.
— Авжеж, — продовжував Мак. — Мій татко — доктор геофізики Борис Олександрович Горний. Йому пощастило після впертої і довгої роботи відкрити секрет керування погодою. І тепер ми приступаємо до справжньої практичної роботи. Я ж так і виріс з оцим дощем! Мамка моя вмерла, коли я був зовсім маленьким, і ми з татом дуже великі друзі. Отже, коли я тільки почав щось розуміти, я став цікавитись дощем.
Давай-но, я тобі розповім далі. Я таткові лекції майже напам'ять знаю… І книжки в мене є: «Цікава метеорологія» та інші.
Так от про професора Аганіна. Марко Олександрович Аганін був ніби батьком нашої радянської науки про дощування. Він влаштував собі малесеньку лабораторію і зробив перший прилад для вивчення злиття крапель. Він дослідив усякі цікаві речі, наприклад, те, що крапельки одягаються в так звану повітряну шубку, яка й заважає їм зливатися. Цю шубку пробиває або дуже значний електричний заряд, або велика швидкість, коли крапелька вдариться об іншу з значною силою. Але у вільній атмосфері цього не буває — і ми тепер навчилися робити це штучно! Аганін запевняв, що краплі зливаються через з'єднуючу ниточку і саме через це краще зливаються краплі однакового розміру, особливо коли вони ще невеликі та ще й з різними зарядами…
— Цього я вже ніяк не розумію, — не витримала Галинка.
— А тут нічогісінько нема складного, — заспокоїв її Мак. — Це зовсім просто. Уяви собі дві крапельки, як дві пружні кульки. Вони, зустрівшись одна з одною, спочатку сплющуються, а потім вирівнюються і відштовхуються. А коли вони заряджені маленькими протилежними зарядами, тоді між сплющеними сторонами виникає ніби трубочка. Через цю трубочку, або з'єднуючу ниточку, вони й зливаються.
Коли крапельки однакової ваги, то вони рухаються з Однаковою швидкістю, ниточка між ними не переривається, і вони встигають злитися. А от коли краплі різного розміру, так вони, наче ті неоднакові коні, посуваються одна швидко, а друга повільно і рвуть свою упряж — свою ниточку… І нічого тоді із злиття не виходить… Та деякі вчені заперечували цю теорію. Вони казали, що краплі неоднакового розміру зливаються інколи краще. Під час падіння крупна крапля захоплює дрібні і тому повнішає…
— Ти щось казав про електричні заряди, — зітхнувши, забурмотіла Галинка, — а от я не уявляю, чого вони в тих краплинках.
— Ох, — співчутливо сказав Мак, — ти нічого не знаєш про атмосферну електрику. А без неї і дощу нема. Заряджаються краплі тому, що на них осідають заряджені часточки атмосферного повітря — атмосферні іони. Заряди крапель досліджував один час професор Ролінський — він живе на Кавказі. Ролінський пробував діяти на хмари і ультрафіолетовим промінням, і рентгенівським, і звуком… І навіть якоюсь хімією…
Раптом протяжний звук перебив розповідь Мака. — Це гучно позіхнула на канапці Муха. Вона вже поїла всі бутерброди, якими її частував Мак під час своєї лекції, і страшенно нудьгувала, бо на неї ніхто не звертав уваги.
Галинка подивилась на собачку і засміялась. Вона трохи співчувала їй — лекція про дощ дещо затяглася. Не витримав, і Мак. А Муха, немов зрозумівши, що мова йде про неї, засміялась і собі, зморщивши свій малесенький чорний ніс.
— Ну, хіба не мавпа? — сказав Мак, потягнувши її за вушко. — Але Муха, здається, має рацію. Я тебе, мабуть, заморив своєю розповіддю.
— Ні, ні, — заперечила Галинка, — це все дуже цікаво.
Дівчинка багато дечого не зрозуміла з лекції та пояснень хлопчика, але будь-що не хотіла показати цього. Вона була просто приголомшена «ученістю» Мака.
— Я з охотою розповідатиму тобі про дощування, — захопившись роллю лектора, пообіцяв Мак. — Я гадаю, що ми будемо з тобою бачитись? А зараз зробимо перерву і, коли хочеш, трошечки оглянемо нашу станцію. Добре?
Але Галинка, підвівшись з канапи, раптом завагалась. Тепер, коли вона виразно бачила у вікно тільки безмежний простір неба і знала, що повітряний корабель летить у цьому просторі, їй було якось дивно і страшно ходити й рухатись у ньому, як по землі…
— Ти боїшся? — помітив Мак. — Невже?.. Ти не ображайся на мене, але це ж просто смішно!.. Адже на нашому «Переможці» навіть не відчувається гойдання.
— Я зовсім не боюсь, — почервоніла Галинка. — От іще дурниці! — Їй було соромно перед цим хлопчиком, що, очевидно, почував себе в повітрі краще, ніж на землі.
Вони вийшли у вузький, яскраво освітлений електричним світлом коридор. Він був якийсь дивний, бо тягнувся колом. Звідусіль у ньому правильними рядами виглядали дзеркальні двері, скрізь тут вражала чистота і цікаве архітектурне оформлення. Здавалось, вони йдуть не вузьким коридором, а під безмежним небом, таке враження справляли лінії стелі, перспектива, кольори стін з високохудожніми малюнками хмар. А з простінків звисали чудесні виткі рослини, що пишно розцвіли під сонцем електрики.
— Ти, мабуть, звернула увагу, — зауважив Мак, — що кімната, в якій ти була, трикутна. У нас всі кімнати такі. Вони, як скибочки апельсина, сходяться своїми вузькими частинами до центра, а вікнами дивляться в небо… А в центрі міститься серце нашої станції — електричка. Тільки через те, що наш корабель не цілком круглий, а трохи довгастий, як еліпс, кімнати не однакового розміру — найдовші, наприклад, виходять вікнами біля хвостової частини та біля носа корабля.
Пахуче гроно якоїсь дивної рослини вдарило Галинку по обличчю пухнастою лапкою.
— Але ж тут, у коридорі, немає вікон, а вони такі пишні, ці рослини! — здивувалась Галинка.
— О! — відповів Мак. — Бачиш над ними ці зеленясті ковпачки? Щоночі квітам роблять ванни. В цих ковпачках маленькі кварцові лампочки, що дають ультрафіолетове проміння не гірше від сонця! Чому б же квітам не рости?..
Несподівано звідкись почулись звуки музики. Десь зовсім близько вони лунали якимсь радісним гімном. Ось заспівала скрипка, втрутилась оксамитовим басом віолончель, а потім тоненько вступила флейта…