Наталя Мєтєльова
Лють роздирає горло, виривається, летить над моїм тілом, розпорюючи морок:
— Да-вай! Да-а-а-ва-а-ай!!!
— Ур-рр! Ррраув… — гуркоче темрява, поглинаючи крик.
Десь там, у темряві — Янка. Танцює — годину, дві, п’ять, добу. Що тут час? Ніщо. Янка танцює вічність. Пломеніє маленьке гнучке тіло — дмухни, і згасне. Мерехтлива крапка, яку ледь розрізниш у безодні. Вогненна сніжина. Чи то вона тане, чи то я. Яскравіше! Не згасай, Янко! Вона спалахує, пульсує, прискорюючи ритм.
Мені замало цього світла. Ці жаб’ячі очі вловлюють єдиний фотон за тисячі миль. Я — не жаба, мені потрібне все сонце, всі зірки! Мені треба бути ближче до Янки. Тримати її за руку. Обійняти. Вдихнути життя. Осліпнути від сонця, що спалахнуло між нами, навколо нас.
Але я — тут. А там — Янка, і ті, невідомі, хто п’є її танець. Я не бачу їхніх очей. У них немає очей. У них немає нічого, навіть імені. Брешу. У них є ми. Наша думка про них, наш жах. Хижа порожнеча розлилася суцільною темрявою на сотні світлових років і п’є Янку через соломинку фотона.
— Рраууррв! — бурчить темрява.
— Давай! Тримайся, Янко! — сплеск ярі вивернув мене навиворіт. Сила пішла. Надто швидко цього разу. І шепоту достатньо, і думки: «Гори, Янко! Я з тобою…»
Нас десятеро живих. Лікоть товариша — ближче нікуди. Товариські лікті — вороги моїх ребер. «Дихай двовимірно, економ локус!» — шипів поет і програмер Яша Осін. Локус… Клапоть, відірваний від корабля. Місце на п’ять кроків. Шмат мороку і смороду.
Копирсаємося, мов черв’яки в банці рибалки. Чекаємо, коли наштрикнуть на гачок. «Риболови» — як їх охрестив Влад? жраби? мражи? яка різниця! — навіть не витягають черв’яка. Все відбувається тут же. Людина починає судомно сіпатися, хрипіти. І світитися. Блідо, наче світляк. Хитко, мов болотяний вогник. Але в суцільній темряві це світло сліпить нас. Ми відсахуємось, втискаємося в підлогу, в гладенькі, слизькі, наче риб’ячий пузир, стіни — далі, якнайдалі від цього світляка, лише б не зачепило.
Коли спалахнув перший з нас, навколо ще була юрба — майже сотня людей дісталася до кают-компанії перш ніж накривка опустилася. І світляк зачепив усіх, хто був поряд. Як вони верещали! — наче в кислоті танули. З того часу — відсахуємось, дивимось, ціпеніючи від безнадії.
— Як вона? — хриплю, опритомнівши. Влад розпластався поряд, ледь дихає. Я впізнаю його по запаху — суцільному, бичачому, спекотному.
— Ще там.
— Скільки вже?
— Три доби. Напевно.
Час — не для нас. Тут його немає. Є годинник Командира, єдиний на всіх. Давніше давнього, механічний, з фосфорними стрілками. Ми закінчимося раніше, ніж розмотається пружина.
— Чорт! Надто довго. Чо-оорт!!! — кулак угачується в стіну. Та злегка прогинається і плює в лице слизом. Поживною мерзотою, завдяки якій ми живі. Їсти її неможливо — вивертає. Та й не треба. Вона сама всотується в шкіру. Прослизає з кожним подихом. Якби ще не знати, звідки вона тут!
Вони — мражи? жраби? лайно! — істоти меткі. Світляки згоряють майже до тла, у невидимий, невагомий попіл, розтертий до кварків. У корм. Ману небесну. «З мікрохвильовки», — сказала Джоссі. І з’їхала з глузду. Вона вищала на кожного, узятого жрабами. Без упину, тонко. До наступного світляка. Так вгвинчуючись в кожний нерв, що кортіло її придушити. Одного разу виск щез. У темряві, назавжди. Я часто мовчав про Джоссі. Біловолоса блакитноока Джоссі. Чи молилася ти на ніч? На безкінечну, безвихідну ніч? На темряву непроглядну?
Ми молимося на темряву, яка нас пожирає. Молимося мовчки. Про себе. Про всіх. Більше за смерть ми тепер боїмося світла. Світло — це смерть світляка.
— Помітив, Лесь? А ж за цей час — жодного світляка! — засинаючи, бурмотить Влад, і я відчуваю, що він посміхається. — Жодного, блін…
Йому гарно посміхатися. Це не він падає жариною в безодню, танцюючи і згоряючи до тла. Одна за всіх згоряє. Тримайся, Янко!
Три доби без жертв! І — всім нутром, всією киплячою ненавистю відчуваю — не буде їх більше. Три доби! А було — кожного дня. Або ночі? Регулярно. Жраби взяли тридцять. Інші загинули інакше: кого зачепило, хто сам кидався на смолоскип, що линув до стелі, хтось зник у ніщо, що чавкало там, де раніше був шлюз. Там, де щезла Джоссі.
І кожного разу «банка» наче всихала, стискалася. Тому ми і зрозуміли, що жраби, якщо не розумні, то раціональні: менше простору — точніше розподіляється корм, і черв’яки не розповзаються по стінах. Ткни, не дивлячись, в банку — і вмикаєш світляка. Це ми так думаємо. Жраби не думають, вони просто їдять світло, як планктон.
Гори, гори, моя зоре… Зоря горюча. На ім’я Ярь.
Три доби горить Яна Ярь.
ВХІД
Коли корабель входить у гіпер, світ — суцільне сяєво. Коли виходить — блимають лампи «аварійки», дзижчить вібромасажер капсули, серце спотикається, в’яло жує якусь бридоту, яку уприснуто у вени, — світ повертається у свідомість, складається мов пазл.
Між входом і виходом — прочерк. Чорна скринька, точніше — мить. Там немає ані світу, ані нас у світі. Ані темряви, ані світла.
Але темрява була. І тиша. І холод.
Я опритомнів, вже знаючи — все не так, а це означає, що все погано.
Вибрався навпомацки з відсіку. Ніде жодної іскри. Хоч око виколи. Шлюзи відкриті. Люки видерті, як перетинки, що луснули. Повітря дивне. Непроглядний морок хрустів на зубах гірким пилом. Смак залишеної миті.
А потім виплеснулись крики. Звідусіль. Не один я поліз до кают-компанії, хоча був зобов’язаний залишатися на місці і зберігати спокій. І правильно робив: дехто з екіпажу — лише вони напам’ять знають усі переходи — бив по перегородках і горлав, схоже, у складені рупором долоні:
— Усім, хто чує! Залишити відсіки, іти на мій голос! Збір у кают-компанії! Всім, хто чує…
— Зброя, ліхтарі, запальнички, п’єзорки є? — запитав густий, мов смола, бас, коли я завалився до шлюзу. — Здати!
Запитання було таким абсурдним, що паніка кудись поділася. Сконала від шоку. В космос на сірниках… в гіпер на п’єзорці…
— Не курю і без зброї.
— Ім’я, звання?
— Лесь Білов, пасажир з третього рівня. Квиток показати, контролере?
— Угу, — злобно буркнув смолянистий бас, — тільки світло увімкни, а то номера не видно.
— Що ж сталося? — я все ще сподівався на банальну аварію, але промерзле від жаху нутро відчувало — влипли по саме не можу. І не факт, що виберемося живими.
— Сталося? Бал-маскарад, блін, — лайнувся у темряві володар басу. — Відповзай по стінці праворуч. І тихо. Не галасувати, не шукати своїх. За чверть години перекличка, тоді і дізнаєшся.
Я ступив. Чиїсь руки мене обійняли, жаркий шепіт миттю зігрів:
— Лесь! Живий!
Є Бог на світі, є.
— Завжди, Янко!
Ми не зрозуміли, коли закрилася накривка «банки». Просто бас «контролера» не відгукнувся при перекличці. Капітан одразу наказав усім відійти від шлюзу. Натовп хитнувся, і нас з Янкою вчавило у стіну. І стіна незрозуміло спружинила. Виявилося — її вже нема. А замість — щось слизьке, пружне.
— Ласкаво просимо в дупу Бога! — ужалив Влад. Мені б його оптимізм.
У відсік, де був шлюз, проходу не стало. Там темрява виявилася ненажерливою — ковтала з прицмокуванням.
І жодна п’єзорка не працювала.
І сталося світло…
Приреченому вже не допомогти. Він зависає над головами — поховальне вогнище з самого себе. Світить страхітливою лампою. І банка заповнюється повітрям із запахом озону. А далі — по-різному. Хай хтось інший розповідає, як невидимі риби починають клювати на черв’яка, як смокчуть його з середини.
І знову — темрява. Темрява — це гарно. Це означає — що ніхто зараз не помирає.
Помітили: сплячих жраби не брали. І всі почали спати по саме не можу або просто лежати, витріщатися в нікуди, намагаючись не рухатись. І кожний боявся поворухнутися першим.
За добу взяли одразу трьох. Манни було — по кісточки. Влад припустив: нас посилено годують — надто млявими стали.
Світляки горять майже годину. Олена, дружина Капітана, кілька годин висіла над нами. Чому — знають лише жраби, але у них не запитаєш. А ми скопом тримали її чоловіка, притискали його до підлоги — щоб не кинувся за нею подихати. Тримали, поки він не прохрипів з обпалюючою, ненависною люттю:
— Слухати сюди! Є завдання, смертники! Дезертирам — вишка!
Ми думали — все, хана Капітану, з’їхав мужик. Ач ні. Кожному знайшов, чим зайнятися, ПОКИ СВІТЛО. Перевіряти вціліле обладнання, ремонтувати, що можливо, лагодити одяг. А сам гайнув до заблокованого шлюзу в тому самому відсіку… і нічого не сталося. Виявилось, є до шлюзу доступ. Є! Так і копирсався там години три, ледь устигли його висмикнути, коли на світляка Олени, нарешті, клюнуло, і світло стало повільно згасати.
Янка ревіла — глухо, зарившись мені у плече. Мої руки блукали по її липкому волоссю, очищуючи від згустків манни.
— Тихіше, дитино.
— Не можу! Це ще гірше, Лесь, — невагомим шепотом жарко обдало вухо. — Вже не страшно — нудотно! Я уявлю себе такою мертвою лампочкою, а живі внизу діловито копошаться, куртки зашивають… і радіють такому світлу! Гірше, ніж тварини!
— Гірше — падати лапками догори і чекати, коли розчавлять.
— Це нелюдяно! Людина завжди поважала чужу смерть. Завжди! А тут… цинічна утилізація усього!
— Спи, дитино. Хай мертві ховають своїх мертвяків…
Вона схлипнула.
— Гей, по правому борту, спати! — пробуркотів Влад.
— Заснеш тут! — заворушилися у темряві інші.
Кеп мовчав. Де він?! Шлюз не завжди чавкає, коли в ньому зникають люди.
— Командир!!!
— Не горлай, не глухий! — відмахнувся командирським голосом дальній кут, біля самого відсіку. — Кому тут жити набридло?
Зітхання полегшення схоже на шум вітру в невидимому лісі. В пітному смердючому лісі.
— Виходить так, мужики… і леді! — капітан був, як завжди, злобний і зосереджений. — Бунт відміняється. Користуватися будемо кожною секундою будь-якого світла. Розумно використовувати, богомать! — sorry, леді! — а не стовбичити в молитві, в лайні чи в чому ви там стовбичите. Якщо хтось ще не зрозумів, пояснюю: жраби перестають слідкувати за нами з того моменту, як обрали черв’яка. Банка в цей час без нагляду. Залишається виламати накривку.
Влад пожвавився, радісно штовхнув мене в бік, не зайнятий Янкою.
— Та запросто виламаємо! Є гіпотеза, кеп. Може, вони сліпнуть?
— Сходи, перевір, окуліст! — отрути в командирському тоні вистачило б на всіх мражей з жрабами, якби вони сиділи в нашій банці. — Головне в цей момент — виповзти, поки є кому. Хто бажає, може залишатися. Зрозуміло? Усім спати!
Заперечень не було. Але Янка протестуючи сопіла мені в пахву.
Коли всі угамувались, Влад перебрався на її бік, ледь не розчавивши нас при цьому переміщенні своєю тушею, і розказав їй казку на ніч про вирване серце. Хай живе данкіцизм-стоїцизм!
— Він сам так вирішив, — упиралася Янка, — а тут… людожерство і… взагалі жах.
— Знаєш, подруго…
— Гей, і не мрій! — я звично ощирився.
— Ги… — заржав було Влад, але одразу посуворішав. — Не перебивай, Лесь! У мене важливе повідомлення. Думаю, світляки зберігають свідомість до кінця.
Коли до нас дійшло, ЩО він сказав, Янка смикнулася ящіркою вбік, до стіни. Здається, її знудило.
Одна справа, коли тобі по барабану, що з тобою і навколо тебе відбувається, коли ти мертвий, бо — мертвий. І сорому не маєш. Тебе — немає. Ніде. Але — помирати ТАК і усвідомлювати ВСЕ?! Убити цього Влада. Негайно.
— Затнися, Владе! — гримнув зі свого кутка всечуючий Кеп.
Розбуджений народ забуркотів ще голосніше: найголовніший бугай ішов до нас по головах і животах підлеглих.
— Затнися! — повторив він над самим вухом вже дуже тихо, майже ніжно. — Це неможливо, малий. Подумай гарно, а тоді… подумай ще краще. І зрозумієш, чому.
І наш товстун затнувся, що теж було неможливо: якщо Влад вважав себе правим, то і не ховав від світу вагомих причин упевненості. А якщо не вважав, то не патякав ніколи. За що його любили усі, а Янка неприховано обожнювала.
— Є, командир! — покаянно пробурмотів «малий». — Дозволите іти?
Банка наповнилася задушеними смішками: усі вмить уявили Владову «ходьбу лежачи».
— Згинь, — дозволив тиран. — Іншим, що мають вуха, слухати сюди. Коли зійде світляк…
І довго розжовував, кому що робити. І ще годину усі обсмоктували інструкції і ввічливо цікавились — а на хрена. А Яшка Осін травив анекдоти. І Кеп реготав голосніше за всіх, голосніше сліз за Оленою. Лише Янка мовчала. І я радів темряві, яка поглинула її погляд василіска. Хіба поясниш їй, що ми — не виродки. Ми — мужики, які не змогли нікого врятувати. Ми — суха ненависть, якій нічим плакати.
— Лесь, ти спиш?
— Ні, Янко.
Легка долонька торкається чола. Губи лоскочуть вухо:
— Ти мій талісман.
Скоріше навпаки. У мене це п’ятий стрибок у гіпер. Талісманом я перестав бути на третьому.
— Лесь, це ж усе неправда? І насправді ми спимо в анабіозі, і це страхіття нам сниться, так?
— Звісно, кохана. Спи.
Якби все було так легко! Повірити, що реальність, дана нам у відчуттях, — суб’єктивна. Просто сон, один на всіх. Чотири моїх попередніх стрибка — чотири сновидіння якогось схибленого Кінга: падіння на ненажерливу планету, захват якимись тарганами, на третьому був хлопчина-параноїк, що перестріляв усіх, окрім мене. Я убив його тоді. В останньому стрибку вбивали мене. Сон. Це все сон. Спи, Янко.
Але іноді з гіпера виходять кораблі-могильники, повні трупів. Або зовсім порожні, з працюючою апаратурою, але без людей, що зникли між входом і виходом. А вцілілі чорні скриньки і бортові журнали повні реального жаху. І завжди різного. Жраби не повторюються. Ніхто ще не вирахував закономірності. Ніхто не зрозумів, як повністю убезпечити вихід в гіпер, що може захистити від мражів, які причаїлися у небутті, окрім везіння? Нам пощастить, кохана. Спи. Можливо, ми прокинемось живими.
Прокинувся від спалаху світла і капітанського горлання:
— Підйо-о-ом! Всі по місцях!
Помацав праворуч. Янки нема. Серце стиснулося мов пружина. Підхопився, і ледь не зіткнувся зі світляком. Перед очима пропливли червоно-руді чоботи. З ними ніколи — за винятком ванни і ліжка — не розлучався Яшка Осін, програмер, поет і бабник. Вище не дивлюся — нудотно, а ось Влад — очей не зводить, і геть забув, чим він зараз має займатися по інструкції. Кеп… туди ж втупився. Глянув краєм ока: від Осіна вже мало що залишилося. А ось руки ще дригаються. І обличчя як танцює. У світляків завжди так.
Янка знайшлася за спиною: біля стіни, в позі лотоса, долоньки човником, сльози, звісно, і шепіт. Прислухаюся: «Упокой, Господи, душу раба Твого Осіна».
Амінь. Пробач, Оса! Пробач, що йду в чортів відсік — гатити у шлюз кувалдою, колупати викруткою, нігтями, зубами, чим прийдеться. Поки невидимі риби обідають. Поки не згасає світло, поки горить світляк…
Коли народ очистив мозки від слизу жаху, і став здатним міркувати, й у тисячний раз сперечатися — що за тварюки нас жеруть, і як не лише врятуватися, але зробити їх, тобто врятуватися напевно — Янка випалила:
— Я знаю, що вони таке!
І всі замовкли. Хто про що. Але я мовчав про Джоссі. Янка теж оніміла — зрозуміла, напевне, про що ми мовчимо, розгубилася. Тільки безумець знає абсолютну істину.