Їхнє співжиття в Озері з Царівною О мало дивний і своєрідний характер.
Волин потрапив до Озера, ставши його Княжичем, ще зовсім підлітком і в шалах першого свого кохання, пізнання розкошів і чуттєвих піднесень ставав дорослішим щотижня. Так що у пізньоосінню пору, коли почало замерзати Озеро і всі готувалися до зимового сну, він став уже доволі дорослим юнаком, молодим чоловіком, якому за людськими законами вже й женитися не гріх, а навіть і пора. І кохання його з Царівною О було глибоким, справжнім, сповненим усіх принад нічних шалів подружжя, яке стало до шлюбу усього два-три місяці тому.
Він не дуже мінявся зовні. Все такими ж лишалися очі, волосся. Риси обличчя були так само загострені і тонкі, але мужніші, більші, твердіші, погляд осмисленіший, вагоміший, впевненіший.
Молодий Володар Озера і Озерного краю, він мав стати з часом Головним Володарем Озер, а може, й одним з Тих, що все знають. Але прийшов він у Озеро Княжичем його, а не Володарем.
Коли вже вкривалося озеро шаром першого льодового покриву, після довгих ночей кохання поринуло подружжя у зимовий сон, що тривав кілька місяців, увесь зимовий час. А навесні Волин прокинувся знову підлітком чотирнадцяти з половиною років, знову саме таким, яким прийшов Купальської ночі в Озеро назавжди. І знову впродовж літа дозрівав у вогні кохання Царівни О, як у змінах природи, що за короткий теплий період мала дати на серпень стигле збіжжя і плоди, ягоди — геть усе мало достигнути, зав’язавшись, наповнившись і розквітнувши, дати плоди.
Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю.
Волин жив, як природна з’ява, і схожий був, у чомусь можливо, на плодове дерево, чи на кущ того ж глоду, чи чорниць, або ж малини. З весною наливаються бруньки на калині чи дикій яблуні, потім зеленіє листя, а потім з’являються квіти — час запилення, зав’язей, час кохання. Потім квітка опадає, з’являється плід, а потім і він опадає, опадає й листва, і дерево занурюється під снігами й заметілями в зимовий сон, з тим, щоб навесні прокинутись і все починати спочатку — бруньки, листя, перші квіти, час кохання... Так і Волин...
Прокидався навесні хлопчиком. Потім з’являлась Царівна О, і кожної весни ніби вперше зачаровувала його своєю красою й ніжністю, і вчила його кохання, бо навесні він прокидався наївним і невинним, з тим, щоб пізньої осені заснути досвідченим, втомленпм від палкого літа дорослим коханцем.
Волин не пам’ятав і пам’ятав минулу весну — як дерево. Але кожна весна — це був завжди початок його входження у світ кохання, пізнання таїн тіла і принад пестощів, глибин, проваль і злетів любовною шалу.
Якоюсь мірою він наслідував розвиток природи довкола, але ж відколи він став Озерним Княжичем, то був часткою природи і в своєму весняному пізнанні кохання, у своїх вічно перших шалах і перших пристрастях збурював усю довколишню природу у тому ж напрямку, ставав першим акордом у багатоголосому хорі весняного кохання, головним виконавцем велетенської партитури на всі тони і голоси природи Озерного краю.
Царівна О не забувала. Але в цьому також була її роль у грі Природи, роль звабниці-вчительки, що віддає і сприймає, вчить, але ж і дістає кожної весни перший шал і вічно перші пристрасті Озерного Княжича, завжди юного.
— Кохання — це перші двері у вічність, — казала вона Волинові. — Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і в позанростір...
— Але ж ми і так в позачасі! Ми ж вічні...
— Кожен приходить своїм шляхом у позачас. Ти прийшов через кохання, твій шлях і був якраз оцей, про який я кажу...
— А твій?
— Мій? Мій був через біль і страждання, через втрату реального світу від неймовірного болю душі... Але годі про це! Я лиш хочу пояснити тобі, що в часі, в тому, який рахують, наприклад, люди, справжнє кохання майже неможливе. Тобто вони теж можуть вийти за межі часу, якщо спроможуться у своєму коханні до самозабуття, до самопожертви. Але це трапляється дуже рідко. Бо кохання — це інший, небуденний людський вимір життя. Це ти вже знаєш зараз. Бо людський час плаский, як гладінь Озера. А наш час і є часом кохання, бо наш час багатомірний, а насамперед спрямований у нескінченність. Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, — щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час — не існує, зникає. Кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс, бо воно огортає тебе, обіймає і перетворює. Ти стаєш часткою вічного життя, спізнаючи оте найвище, отак, як спізнаєш ти!
— Як я?
— Так, як ти починаєш, як пізнаєш і як можеш! І як вічно могтимеш, бо ти — символ вічної весни, ти — уособлення першої пристрасті, першого, завжди першого злету кохання, і тому ти — Озерний Княжич!..
— Отже, я вічно вчуся?
— Юність завжди вчиться у старших. Але колись твої навчання закінчуються, у нескінченності також є свої кінці і початки, вони лежать в інших, малозрозумілих на перший погляд вимірах, які спізнаються лише тоді, коли сам у них втрапляєш.
— Звідки ти так багато знаєш?
— Часом розповідають Ті, що все знають.
— А я колись знатиму?
— Очевидно. У природному ході подій своєю чергою прийде і твій час — колись!
Зараз він спав, випроставшись на поваленому дереві і вже від сонця набираючи весняної міці й сили.
Але довго він не спав, бо незабаром почувся тоненький голосок:
— Привіт, Волине, ти вже тут? А чому не на острові? Ану ж на берег, до нас! Як тобі спалося? Що тобі снилося взимку?
Волин розплющив очі і побачив на колоді, якраз біля своєї голови, маленького чоловічка з бородою, у зеленому вбранні і зеленому капелюсі, із червоною, схожою на суничку, верхівкою.
— Привіт, Лесе! А ви давно на поверхні?
— Лиш трава зазеленіє, і ми виходимо. Щойно сонце оживить траву, у нашому підземному царстві б’ють у дзвони вічних конвалій, і увесь зелений люд шикується па вихід. Урочистий марш на перше зелене свято, і кожен радо береться за свою роботу. Це ти ледар, просто Княжич, а на нас, зелених вартових, лежить чимало обов’язків. Що без нас буде з Лісом? Не забуяють трави, не запиляться квіти, всохне геть усе...
— Ти невимовний вихваляка, Лесе. Звичайно, все лісове товариство шанує вашу працю. Таж не ви одні пильнуєте Ліс! І до речі, саме без води Ліс загинув би! Так що моя праця тут теж є...
— Та яка в тебе праця? Кажуть, є такі ліси, де бракує води, де треба проводити воду, дбати про ручаї й джерела. Там справді водяним людям є робота! А в нашому Озерному краї усе робиться само собою! Стільки води...
— Ну, а доглянути, а передивитись, де джерело всохло, де забилось, де озеро замулюється...
— В нашому світі кожен має свою справу! Я жартую, Волине, я радий тебе бачити! Справді радий. Бо як ти вийшов на суходіл, значить буде вже зовсім тепло. Отже, зараз-зараз все забуяє, зацвіте, оживе по-справжньому! Мир тобі й тепло! Озивайся, якщо треба буде або занудишся, ми завжди десь тут! А втім, стривай! Побачив тебе і ніби й забув про важливі новини, бо справді зрадів. А як радієш, то про погане забуваєш! Мушу тебе попередити — літо це буде для всіх дуже важке, повне несподіваних звивин на буденних второваних шляхах нашого життя!
Волин ураз споважнів. Лес ніколи не кидав слів на вітер, завжди в його словах був глибокий зміст.
— У якомусь місці, Волине, Морок пробив отвір у буття вічного Світла і Добра. І з цього світу почала витікати сила Добра, гинучи в хащах Морокових печер, зникаючи у світі Нав. Водночас Злен, син Морока, що владарює у нас усіма з’явами Зла, почув себе на силі і дозволяє собі втручатися у життя живих істот і демонів Добра. Це поки що напівжартома, хоч жарти у нього злі. Але як розохотиться і побачить, що нема на нього стриму, невідомо що може накоїти...
— Як це нема на нього стриму? А Ті, що все знають? А Боги-демони взагалі не в силі, чи як?
— Молодий ти ще, хоч і вічно юний, Волине! Навіть для вічно юного ти ще молодий, бо молодий Перелесник має безліч літ, а ти ще, мабуть, міг би й порахувати свої... Добро і Світло не можуть існувати без Морока і Зла. Бо ніхто б не розумів, що таке Добро, якби не було Зла. Розумієш? Отже, Злен тому і є в нашому колі демонів як рівний, і його підвладні також, бо ми з ними — одне ціле. Добро і Зло взаємно доповнюють і творять сутність, взаємознищують і творять Ніщо, Неіснування, Нікуди.
— Але ж боги, і Ті, що все знають, сильніші за Морока і за Злена!
— Сильніші. Але тому Добро й керує світом, а Зло лише відтіняє його, заважає йому, псує добробут усього сущого, а відтак змушує сили Добра чинити ще краще, чинити саме Добро, і так крутиться світ.
Отож зараз Злен спрямував своє військо на те, щоби красти у людей їхнє власне «я», збивати їх з торованого шляху життя, підкладати їм зваби і пастки, марні сподівання і поважні небезпеки, аби лиш збити зі шляху, змусити чинити проти себе, а отже, проти Добра, і в такий спосіб вигравати чимдалі більше у Добра для Зла...
Волинові стало моторошно. Він раптом вчув десь у тому, що говорив Лес, небезпеку і для себе. Надто добре йому велося, надто гарно складалося у нього життя-буття зараз, у його Озерному краї.
— Отже, це стосується усіх? Цей напад Зла, ця крадіжка власного «я»?
— Геть усіх. Тому й попереджаю тебе! Будь уважний. Бо той, хто втратить власне «я», потім довго змушений буде шукати його, аж доки не віднайде шляху, яким зможе добутися до найпотаємніших закутків буття, в яких має бути віконце до самого себе. Отож, мало знайти таке віконце, ще треба в нього достукатись, ще треба, аби воно відчинилось, і от вже там, за тим віконцем, можна лиш побачити, а відтак і здобути назад своє «я». Ой, це довга і важка справа. Не кожному вдається, не кожному!
— А як же боротись проти цього, Лесе? – розгубився Волин. — Хтось-бо повинен протистояти Зленові! А Ті, що все знають... Як вони?
— Злена не вдариш і не вцілиш нічим, він утримує той отвір, що його пробив Морок, і поширює своїми діями. Має знайтися хтось, хто віднайде Тінь Морока. Коли в неї вдарити, то Морок зіщулиться, бо це йому єдино може заболіти, вразити його, а відтак він відступиться від тієї діри, і вона враз затягнеться. А Ті, що все знають, знають, що діється і що буде. І хто може перемогти Морока.
— А Злен?
— Злен тоді нічого не зробить. Неспроможний, бо він менший за Морока, його син. Але як вцілити Злена, як змусити його зупинити свої дії? Кажуть, є багато способів. Але кожен, хто ступить з ним у двобій, повинен віднайти власний хід, як перемогти Злена. Треба для цього відшукати синю квітку папороті. Це заворожить дії Злена. Але як її знайти? Це от і є вкрай важко, майже неможливо! Бо Злен, знаючи, що це проти нього зброя, не допускатиме до квітки нікого... Та це байки про героїв і для героїв, а ти живи собі спокійно, Волине, у своєму Озері і будь обачний! Вистачить цього, аби бути тут собою! Бо ти вже є! Але коли зіб’єшся зі шляху чи якщо... пам’ятай те, що я тобі переказав! Я поспішаю, Волине! Бувай! Бережись й іншим перекажи, хто твої друзі! Треба буде, покличеш, ще побалакаємо!
І Лес пощез у густій лісовій траві.
Лежачи на колоді, Волин замислився над словами Леса. Він уявив себе вибраним Тими, що все знають, для особливого завдання, для порятунку від лиха, яке чатувало зараз на всіх прихильних до Добра істот. Його викликають на розмову до Тих, що все знають, і він десь у Лісі стоїть перед ними, і вони являються лише йому одному. Бо їх не мають права бачити прості демони. Лише окремі, вибрані, знають про них більше, бачили їх, та ніколи не розповідають про них.
А Волинові явились вони і сказали, що наділяють його надсилою, аби він виступив проти Злена, аби зміг протистояти його чарам, знайти дірку в Світлі, через яку витікає у світ Морока Щастя, і, перемігшії чари і сили Злена, спинити згубу.
Відтак Волин стає Володарем Лісу й Озер, ні, він стає одним Із Тих, що все знають, ні, він...
І зараз він збагнув. Це вони! Вони знову насміхаються над ним!
— Це ви! — вигукнув він, зіскакуючи на землю і розплющуючи широко очі. — Це ви. Признавайтесь і з’являйтесь!
В наступну мить вони обоє стояли перед ним.
— Але ж тобі було так приємно! — вигукнув Як.
— Ми так старались! — додав Биж.
— Ну чому ви завжди обманюєте мене? Мало вам усіх решта? Ще не бачились, а ви знов Ману на мене пускаєте!
— Ми ніколи Мани не пускали на тебе, Волине! — запротестували брати-куцики хором. — Ніколи! Ти — наш друг, і ми тобі лиш твої власні бажання трохи підсилюємо, і завжди з Добром! Не ображай нас, Волине!
Нерозлучні близнюки Як і Биж були нижчими демонами із роду Куця. Обидва маленькі, порослі чорно-сірою шерстю, з козячими ріжками, з борідками і з веселими усміхненими обличчями, вони мали напівлюдські-напівцапині постаті, і їхнім призначенням у світі було наводити химерні мрії, відганяти від дійсності, заманювати у думки, далекі від справжніх можливостей, від реального буття.
Тому й називались вони Як і Биж. Щойно хтось замислиться — «якби ж це я...», а вони тут як тут і починають роздмухувати мрії чи бажання чиїсь у цілком нереальні виміри. Вони належали до учнів Злена, але відомо було, що учнями його–були поганими, як і всі Куці й Куцики, і тому лишалися посередині між Добром і Злом, схильніші до Добра, хоч через безвільність їх можна було на час переманити і до Зла.
До Волина Як і Биж ставились добре, бо він був один із тих у князівстві Лісу й Озер, хто не мав у собі нічого від Зла. Волин міг жартувати, міг посміятися, але усі знали, що він — добрий хлопець, і тому Озерного Княжича усі любили, Як і Биж також.
Але втриматися від того, щоб не розбурхати чиюсь мрію, вони не могли. Тільки-по вловлювалась десь чиясь мрійлива думка, вони були тут як тут і дмухали з усіх сил у великі мушлі, схожі на ті, що носять на собі слимаки, тільки більші й міцніші. І з тих мушлів виривалися хмари мрійного чаду й окутували мрійника, і він поринав на певен час геть у вир власних мрій, аж поки хтось чи щось не будило його. Те ж сталося зараз із Волином.
— Все може бути! — сказав Як.
— І тоді, коли все може бути, ми також можемо стати в пригоді! Пам’ятай, друже! — додав Биж.
— Ми тебе любимо! — сказали вони хором і зникли, ніби й не було їх ніколи поряд.
Волин усміхнувся і їхнім словам, і власним думкам, і мріянням, які щойно обсідали його, і тому, що добре мати багато друзів.
Лес — князь трав — був одним із приятелів Волина, з тих, хто цікаво і мудро розмовляв. Отож, коли Волинові бажалося побалакати про щось мудре, він міг закликати Леса. Не кажучи вже про те, що Князівство Трав було особливим світом, дарма що такий дрібненький люд опікувався травами. Але могли вони чимало. Особливо що стосувалося лікування, чи настрою, чи бездумної печалі, або ж безпредметного суму.
Лес і його люди мали лік від усього, приворот чи наворот, тільки б заманулося.
Рідко коли Волин потребував за таким вдаватися до Леса. Розчухрав було руку об дерево, навіть гукнути не встиг, а вже Лесові люди були тут як тут, вже травами обклали руку, обв’язали довкола, і за кілька годин й сліду не лишилось.
Волин зіскочив на пісок, стоячи, простер руки над головою до сонця і потягнувся весь угору, заплющивши очі. Сонце гріло лагідно і ніжно, м’які його промені обвивали тіло, легенький подих вітру та й саме повітря ще було холодним, але холоду цього Волин не відчував вже давно. Його тілом керували інші закони буття.
Однак на тепло реагував радісно і з приємністю підставляв своє пружне тіло сонячним променям. Враз відчув сильний порив теплого, майже гарячого вітру і радісно засміявся:
— Ти вже тут! Привіт, друже!
Він розплющив очі — ось перед ним стояв високий стрункий юнак із темними кучерями і великими продовгуватими, також темними очима. Брови чорні, як смола, вуста пухкі й чуттєві, точене підборіддя.