Мої роздуми перервало нове явище. Величезний камінь, вагою з добру тонну, зірвався раптом з вершини скелі. Але не полетів униз, як це було б природно. Він пролетів у повітрі по спіралі майже дві третини окружності кратера, перш ніж досяг дна і зник у круглому колодязі.
«Яка ж має бути сила вітру!» подумав я і мимоволі здригнувся, уявивши себе на місці каменя.
Ми стояли перед цілком винятковим, загадковим явищем природи, і хоч я не вірив у божественну ніздрю, та все ж я вже з більшою повагою згадав міфотворчість Ніколи: в його вигадці була частина правди; ми відкрили якусь дивовижну «ніздрю» в корі земної кулі, що втягує повітря з поверхні землі.
«Це повідомлення викличе в науковому світі сенсацію!» майнула гонориста думка. Але зараз не час і не місце думати про це. Треба обміркувати, як вибратися з цього повітряного коловороту. З величезною обережністю вивільнивши одну руку, я торкнув Ніколу за плече і кивнув йому головою, запрошуючи вертати назад.
«Але чому не засмічується цей отвір?» подумав я… І саме в цю мить сталося таке, що одразу вимело всі думки з моєї голови.
Нікола надто поквапно і необережно підняв обидві руки, і раптом його тіло під тиском щільних мас повітря почало швидко зісковзувати з площадки, на якій ми лежали. Я ледве встиг ухопити Ніколу за ноги, але з жахом відчув, що й моє тіло рухається до краю обриву. Я почав чіплятися носками чобіт за вибоїни, щоб затримати наше просування, та все було марно: ми повільно, неухильно посувалися до краго безодні. Тіло Ніколи вже наполовину висіло в повітрі. Вітер здув мішок, що був у нього за плечима. Мішок ще тримався на ременях і висів горизонтально попереду голови Ніколи. Ще мить — і все тіло Ніколи повисло над безоднею. Раптом я відчув, що Нікола смикає ноги із моїх рук, немов бажаючи вивільнити їх. Я не міг зрозуміти цього вчинку. Нікола насилу повернув до мене голову і крикнув.
— Пусти!
Він був вірний товариш і справжній мужчина. Бачачи, що неминуче загине, він хотів принаймні врятувати мене. Я не міг прийняти цю жертву і далі міцно тримав його за ноги. Тіло Ніколи витягнулося, мов струна. Мішок з провізією, чайником та інструментом відірвався і помчав ліворуч, уздовж краю гігантської воронки. Тієї ж секунди Нікола так сильно смикнув ноги, що я мимоволі випустив їх. І Нікола з неймовірною швидкістю помчав услід за мішком, неначе доганяючи його. Ще мить — і я полетів за Ніколою…
Жахливі, незабутні хвилини! Перше, що я відчув, коли полетів, це те, що вітер неначе затих: тепер ми летіли в його потоці. Разом з тим я відчував надзвичайне ущільнення оточуючого мене середовища, ніби я був на величезній глибині океану. З великими зусиллями міг я відвести вбік руку, бажаючи ухопитися за край кратера. Я летів всього-на-всього за метр від скель. Але дихати мені стало неначе трохи легше.
Повернувши голову, я подивився на Ніколу, що летів попереду мене. Він, мабуть, теж пробував зачепитися за стіну кратера. Хоч яке незграбне тіло було в нього, він вигинався дугою, як черв’як, простягаючи свої довгі руки і розкидаючи ноги. На одну мить йому вдалося доторкнутися ногою до кам’яної стіни. Але це не зупинило, а тільки трохи затримало його політ. Тіло Ніколи перевернулося і трохи наблизилося до мого. Він знову витягнувся пластом, а я простягнув руку вперед, бажаючи ухопити його. Та коли б навіть хоч один сантиметр відділяв нас, я не зміг би дістати його, бо відстань між нами залишалася незмінною. Ми були безсилі щось зробити.
Мішок уже описав коло і летів тепер трохи нижче від місця, де ми впали. Слідом за мішком це місце пролетів Нікола, а потім і я. Зблизька стіна кратера не здавалася вже такою відшліфованою, як здалеку. У ній де-не-де видно було тріщини, вибоїни, виступи скель. Але зачепитися за них було неможливо. Коли б навіть це і вдалося, то руку відірвало б страшенним потоком, як ніжку мухи. Доводилося підкоритися своїй долі і чекати, що буде далі.
Мабуть, Нікола водночас зі мною глянув униз, щоб подивитися, що ж нас чекає. Там видно було чорну круглу діру, що збільшувалася в міру того, як ми наближалися до неї повітряною гвинтовою дорогою, летячи дедалі швидше колами, що весь час звужувалися…
У мене почало паморочитися в голові. Кола ставали все менші, ми опускалися глибше і глибше… Наш смертний час настав. Я не мав сумніву, що загибель неминуча. Я повинен був упасти в безодню і розбитися на смерть об кам’яне дно. Коли ми летіли вже над самим колодязем, я знайшов ще сили поглянути вниз, і,— може, це було марення, — мені здалося, що я бачу світло величезних електричних ламп і грати внизу. Ці грати раптом закрутилися, світло померкло, я втратив свідомість….
IV. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Коли я почав приходити до пам’яті, то насамперед відчув своє тіло: воно нило й боліло. Ще не розплющуючи очей, я відчув чийсь дотик. Насилу розімкнув повіки, побачив перед собою мого вірного супутника і друга Ніколу. Але я не пізнав його відразу. Замість звичайної хутряної одежі з оленячої шкіри на ньому був сірий лікарняний халат.
Я лежав на чисто застеленому ліжку, вкритому сірою пушистою ковдрою, у невеликій кімнаті без вікон, освітленій електричною лампою, що опускалась із стелі.
— Приїхали! — сказав Нікола, вітаючи мене своєю незмінною усмішкою.
— В ніздрю Ай-Тойона? — спробував я пожартувати. — От бачиш, Ніколо, ніякої ніздрі немає.
— А ти її бачив? Може, вона якраз така, — і Нікола обвів рукою кімнату.
— З електричним освітленням?!
Наша розмова була перервана. Двері розчинилися, і в кімнату ввійшла молода дівчина в білому халаті — сестра-жалібниця, подумав я. Я вже не мав сумніву, що перебуваю в лікарні. Але чи довго я був непритомний, як мені пощастило уникнути смерті і як я потрапив у цю лікарню, не усвідомлював.
Сестра щось запитала мене невідомою мені мовою. Я жестами показав, що не розумію, і разом з тим роздивлявся дівчину. Вона була молода, червонощока і дуже здорова. Русяві локони вибивалися з-під її білої косинки. Вона посміхнулася, блиснувши своїми білими рівними зубами, і повторила запитання англійською мовою. Ця мова мені була більш знайома, — я читав по-англійськи, але розмовляти не вмів. І я знову розвів руками. Тоді дівчина втретє повторила своє запитання німецькою мовою.
— Як ви себе почуваєте? — запитала вона.
— Дякую вам, добре, — відповів я, хоч, правду кажучи, почував себе не так уже добре.
— У вас щось болить?
— Що у мене не болить! Я неначе пройшов через млинове жорно, — відповів я.
— Могло бути гірше, — сказала дівчина, добродушно посміхаючись.
— Де я перебуваю, якщо ваша ласка, поясніть мені? — запитав я.
— Ви про це скоро дізнаєтесь. Чи можете ви піднятися з постелі?
Я спробував трохи підвестись і закусив губу від болю.
— Лежіть, я зараз принесу вам сніданок. — І вона пішла, беззвучно ступаючи м’якими туфлями.
Нікола почував себе краще. Правда, він тер собі то бік, то спину, проте вже був на ногах. Ходячи туди-сюди по невеликій кімнаті, він кректав і притримував праве коліно.
— Люлька пропав, тютюн пропав, курити хочеться, — промовив він.
Знову відчинилися двері, і ввійшла сестра, цього разу з чоловіком років тридцяти, бритим, одягнутим у шерстяну фуфайку і в сари — чоботи з кінської шкіри. Це нагадало мені, що я перебуваю в приполярних країнах. Чоловік приніс такий же, як і на ньому, одяг для мене та Ніколи, а сестра — сніданок на підносі: яєчню, тартинки і чашки паруючого какао.
— Їжте, — сказала вона привітно, — а коли відчуєте в собі сили піднятися, одягніть костюми і подзвоніть у цей ось дзвінок.
Вона кивнула головою чоловікові у фуфайці і вийшла з ним із кімнати. Я почав їсти яєчню, що стояла на столику біля мого ліжка. Незважаючи на хвилювання, яких нам довелося зазнати, ми з Ніколою поснідали з апетитом. Нікола з насолодою пив какао, якого ніколи не куштував. Він навіть заплющив очі і прицмокував, втягуючи великими ковтками гарячий напій.
Однак у цій лікарні, мабуть, не слід було залежуватись довго. Поснідавши, я насилу підвівся і оглянув своє тіло, кимось обмите і одягнуте в чисту білизну. Все тіло було вкрите синяками, але кістки були цілі. Праве плече розпухло і дуже боліло. Схоже було на те, що кістка в плечовому суглобі вивихнута і вправлена. Так, могло бути й гірше.
Ми з Ніколою переодяглися, допомагаючи один одному, і я натиснув кнопку дзвінка біля дверей. Незабаром до нас у кімнату ввійшов чоловік у фуфайці і знаком запропонував нам іти за ним.
Ми вийшли з кімнати і пішли довгим покрученим коридором, освітленим електричними лампочками. По обидва боки в стінах ми бачили двері з великими номерами: 32, 33, 34… і напроти них: 12, 13, 14… Як у готелі або наркоматі.
Ми йшли досить довго, весь час завертаючи. Звідкись долинав рівний безперервний стугін. Десь працювали величезні машини. Ні, це більше схоже на завод!
Наш провідник несподівано зупинився біля дверей № 1 і постукав. Ми ввійшли у великий, засланий килимом кабінет з чудовими меблями. Я звернув увагу на те, що і в цьому кабінеті не було вікон. Стіни були заставлені шафами з книгами і обвішані технічними кресленнями. В кутку стояла вогнетривка шафа, а біля великої шведської конторки — обертова етажерка з папками. Біля конторки, освітлюваної лампою під зеленим абажуром, сидів бритий чоловік і щось писав. На столі задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку.
— Алло! — і він щось коротко наказав невідомою мені мовою.
Потім він відкинувся на спинку обертового крісла і повернувся до нас обличчям. На ньому був сірий піджак і замість жилета сіра шерстяна фуфайка з гострим вирізом на грудях, з якого виглядав відкладний комірець і картатий галстук. Можна було подумати, що ми перебуваємо в кабінеті директора фабрики. Закінчивши оглядати костюм, я перевів погляд на обличчя іноземця і мимоволі скрикнув від здивування. Перед нами був англієць, якого ми витягли з болота.
Він також, очевидно, був здивований цією зустріччю.
— А, давні знайомі! — сказав він. — Сідайте.
Ми сіли біля столу. Деякий час англієць дивився на нас, ніби розмірковуючи, потім несхвально похитав головою і, постукавши об стіл креслярським косинцем, сказав:
— А ви все-таки не послухались моєї поради.
— І поки що живі, — зауважив я, намагаючись триматися невимушено.
— Поки що! — багатозначно відповів англієць. — Це чистісінька випадковість, що ви не розбилися, як яєчна шкаралупа…
Він побарабанив пальцями по столу і раптом швидко обернувся разом із сидінням крісла і заглибився в папери, немов забувши про нас. Настала досить гнітюча пауза. Потім він так само різко знову повернувся обличчям до нас.
— Ті, що йдуть за вітром, не повертаються! — одрубав він, повторюючи слова Ніколи, сказані мені. —Або вони вмирають раніше, або… тепер… Але ви врятували мені життя. Я в боргу перед вами і не хочу вашої смерті. Але… — англієць підняв палець догори. Потім знову повернувся впівоберта, щось швидко написав на аркуші паперу і запитав: — Як вас звуть і хто ви?
— Моє прізвище Клименко, Григорій Петрович. А його звуть Нікола.
Англієць ретельно записував мої відповіді, як судовий слідчий. Він запитав мене про вік, посаду, освіту, мету подорожі (це останнє цікавило його найбільше). Я не вважав за потрібне приховувати щось від нього.
— А можна знати, з ким я маю честь говорити? — запитав я, щоб трохи зрівняти наше становище.
Англієць якось фиркнув і кинув:
— Можна. Ви маєте честь говорити з містером Бейлі…
— Містер Бейлі? — здивовано перепитав я. — Той самий, що спорядив експедицію на «Арктиці»? Значить, ви не загинули?
— Для всіх, хто там, проти вітру, я загинув. Але для вас, як бачите… Ось що, містер… Калименко.
— Клименко, — поправив я.
Але містер Бейлі не міг правильно вимовити моє прізвище і повторив його по-своєму:
— Ви, містер Калименко, не вийдете звідси. Ви теж загинули для всіх, хто живе проти вітру. Ви метеоролог, це добре. Ви мені будете корисний. Треба зробити так, щоб вас не шукали ваші… товариші.
— Це неможливо. Як тільки стане відомо, що я пропав без вісті, розшукувати мене вийде ціла експедиція.
— О, ви дуже любите розшукувати людей, що пропали! — з іронією сказав Бейлі. — Своїх і чужих: Нобіле, Кулик, Горський…
Це здивувало мене. Очевидно, Бейлі знав усе, що робиться «проти вітру», тобто в усьому світі. Мабуть, він мав радіостанцію.
— Так, ми не звикли залишати без допомоги людину, яка потребує її,— відповів я з деякою запальністю.
— Дуже добре, — з тією ж іронією відповів Бейлі. — Але ми зробимо так, що вам не потрібна буде ніяка допомога. Не турбуйтесь. Я вже сказав, що збережу ваше життя. Але можна буде взяти ваш одяг, в якому ви подорожували, розірвати, закривавити його і кинути на шляху тих, хто розшукуватиме вас. Вас розірвали звірі. Кінець! Експедиція повернеться назад. Я не хочу, щоб сюди хтось приходив… Ви можете йти, — закінчив Бейлі, несподівано звертаючись до Ніколи.
І коли Нікола вийшов з кімнати, містер Бейлі встав, пройшовся по кабінету і сказав:
— Мені ще треба з вами поговорити.
— Мені також, — відповів я, все ще намагаючись «зрівнювати становище», якщо тільки можна зрівняти становище полоненого, яким я був, і людини, в руках якої було моє життя.
І, не даючи говорити Бейлі, я швидко вів далі:
— Ви говорите про те, що не бажаєте, щоб хтось довідався про ваше існування і знайшов дорогу сюди. Це неможливо. Припустимо, що вам вдасться інсценувати мою загибель. Але наукові дослідження все одно провадитимуть. Я ще не знаю, що ви тут робите, але для мене вже цілком ясно, що це з вашої вини змінився напрям вітрів, а значить, змінився і клімат. Поки що населення ще не дуже занепокоєне, але вчені всього світу вже давно з тривогою стежать за незвичайними явищами, що відбуваються в атмосфері. Рано чи пізно всі відчують зниження атмосферного тиску. На зміну нашій експедиції підуть «за вітром» інші, і вітер неминуче приведе їх сюди.
— Я це знаю, — відповів Бейлі, нетерпляче вислухавши мене. — Рано чи пізно це повинно статися. Вони прийдуть сюди, і… тим гірше для них! А ви… вас я одного разу вже попереджав, але ви не послухали мене. Ось вам ще одно попередження: не пробуйте втекти звідси. Це може коштувати вам життя. Більше я не помилую вас. Скажіть це і вашому якутові. Зрозуміли? Ви матимете деяку свободу, якщо дасте мені слово… А втім, можете не давати: ви самі побачите, що втекти звідси неможливо. У вас тут буде багато роботи. Тепер ідіть, містер Калименко. Уільям покаже вам вашу кімнату.
Бейлі подзвонив. Увійшов служник.
— Уільям, проведіть містера Калименка в кімнату номер шістдесят шість. До побачення.
— Дозвольте Ніколі поселитися в одній кімнаті зі мною, — сказав я.
Містер Бейлі подумав.
— Гаразд, це можна, — сказав він. — Але пам’ятайте: ніяких змов. До побачення.
Я попрощався, і ми з Уільямом пішли довгим дугоподібним коридором, потім зійшли поверхом нижче і заглибилися в справжній лабіринт. Мене здивувало те, що за цілу дорогу ми не зустріли жодної людини. Я запитав свого провідника, де ж люди, але він нічого не відповів. Можливо, він не знав ні російської, ні німецької мови, а вірніше — не хотів говорити.