“Дивно, що людина ще здатна так гостро ненавидіти”, — подумала Віола. І можливо, це нетак уже й погано… А втім, чи ж людина в повному розумінні слова? Аркадія — одна з найдальшихгалактичних колоній. Багатовікова автономія. Свій непохитний уклад життя. Інший шлях. Неземний.
— Справа ваша, вірити мені, чи ні. — Тон Віоли став навмисне зневажливим. — На запити зЗемлі ваш абсолют-транслятор не відповідав, а по радіо зв’язатись я просто не встигла, мій катеррозстріляли з іншого судна, очевидно — вашого… (Заперечливий жест довготелесого.) Гаразд, невашого. Тим паче нема чого зустрічати мене як ворога. Я тут для того, щоб допомогти… (“Яструб”презирливо скривив рота.) Що ж, убивши мене, доможетеся лише того, що закриють колонію.Вирішуйте.
У жовтих очах промайнуло щось схоже на недовірливу повагу. Велетень улесливо закивав,молодики перезирались, не знаючи, на чий бік стати. Нарешті, “яструб” стенув плечима, — “хайбуде, як буде”, — показав сутулу спину, перший поліз у люк.
Нашвидку виритий бліндаж розміщався в кінці низького земляного ходу.
З потрісканої стелі при кожному кроці сипалися грудки на зіставлені в ряд столи.Господиня, пишновида, з ацтекським профілем і прекрасною синювато-чорною косою, застилаласкатерку, сердито гриміла мисками, ревнуючи “своїх” до красуні з метрополії.
Віолі підсунули крісло. Приходили суворі вусані й бородані, ставили зброю в куток, клаликапелюхи на стіл і відверто втуплювалися в гостю. Обід був готовий, але їсти не починали, чекалина когось названого в розмові “старим” і “Сократом”. Вона попросила пояснити те, що відбувається.“Ми вас не кликали, нам Земля у няньки не потрібна”, — огризнувся “яструб”; довготелесийзацитькав його і почав розповідати, допомагаючи собі жестами і з усіх сил намагаючисьсподобатись. Чоловіки доповнювали оповідача, перебивали, пригадуючи деталі.
Місяця півтора тому за земним підрахунком часу, дозорці помітили великий зореліт, якийдрейфував повз Аркадію. Спробували зв’язатися-не відповів. Запідозрили біду, послали бот. Зорянийзаброда перетворив його в ніщо. Обурені аркадці повели в атаку увесь свій флот, — і на свою біду,здається, пошкодили ходову частину крейсера. З тих пір він обертається по орбіті навколо Аркадії— найбільше віддалення двадцять три тисячі кілометрів — і методично знищує поселення, спалюємасиви ль сів. Невеличкий флот колонії перебитий ще в першому бою, станція зв’язку підірвана, —тому й Земля не змогла зв’язатися з Аркадією, і Аркадія була не в силі викликати Землю. (“Якщо бі хотіла”, — вставив “яструб”.) Що думати про корабель-убивцю — не знали, припускали навітьагресію чужого, нелюдського розуму.
…Справді, кровожерливість крейсера була загадкою. Секретом видавалася і психіка аркадців.Вони обурювалися не лише смертю ближніх, але й шкодою, заподіяною лісу. Ліс мав для аркадцівякусь особливу цінність…
На всі важкі питання Віола одержувала одну відповідь: “Дочекайтеся старого, Сократ усерозтлумачить”.
Нарешті до кімнати ввійшла людина, яка справді нагадувала чоластого й кирпатогоафінського мудреця. Різниця була лише в запилених чоботях, обвислому комбінезоні, маленькому кепіз зеленим дашком і резонансному деструкторі за плечима.
Увійшовши, старий передусім почав, крекчучи, скидати важезний деструктор — до ньогопідскочили допомогти, зняти широкі ремні. Потім, незграбно ступаючи, підійшов до Віоли, і вонамимоволі підвелася. Судячи з архівних відеоплівок і сеансів Відновлення, такі очі були в землянна схилі віку, коли земляни ще вміли старіти. Світлі озера в ярах зморщок, по-дитячому ясні йлагідні, з насмішкуватим блиском коло самого дна.
Вона відповіла на потиск жорсткої, мов коріння, руки, — “які жахливі набряклі вени, іпальці втрачають гнучкість!..” У примружених очах старого сяйнули глум і образа — Віолазрозуміла, що йому доступне читання думок…
Сіли.
Помовчавши, Сократ спитав з добре прихованим м’яким докором:
— Чому Земля згадала про нас… саме тепер? Крім того, — як дізналися, що в нас не всегаразд?
— Ми стривожені, оскільки у вашому районі стала переважати енергія руйнування.
Чоловіки перестали галасувати, прислухались.
— У нас є такі прилади, — сказала Віола, не дочекавшись розпитувань. — Прилади, яківміють відрізняти творчу енергію від руйнівної. Ми тепер зможемо знайти осередок творення в іншійгалактиці. Так само ми визначаємо і…
— І виразки? — дражливо перебив старий.
При загальному нелегкому мовчанні господиня розкладала по фаянсових мисках запашне темнем’ясо, посипане травами, і шматки ніздрюватого свіжого хліба.
— Ваші вартові мало не вбили мене, наче шпигунку чи диверсантку, — посміхнулася Віола.(Вони навіть оком не зморгнули, почувши такі старі терміни, — очевидно, самі давно їх згадали.Довготелесий схопив себе за волосся, а потім помахав величезним кулаком настороженому“яструбу”.) — А може, ви просто не любите землян? Мені часом здається, що вас мало тішить нашевтручання.
Старий мовчки їв, потім раптом вдарив по столу.
— Та не копайтеся ви в мені заради всього святого! Я ж відчуваю, прямо пальцямибабраєтесь у мозку… Любимо, не любимо, плюнемо, поцілуємо. Дайте п’ять хвилин спокою! — До ньогошвидко повернулась наївно-хитрувата безтурботність. — От земляни — завжди кудись самі поспішаютьта ще й шших у шию женуть, так. Несерйозний народ, метушливий…
За столом з полегкістю засміялися, напруження де й ділося. Веселилися од душі, начеб і нежили другий місяць у бункерах, і не стояли снопом у кутку деструктори, плазмомери, розрядники…
…Увечері вони вийшли на поверхню — Віола і старий колоніст, котрого звали Сократом. Яснийзахід червоним золотом розлився над шапкою скель. Старий галантно й обережно вів Віолу підруку.
Причини особливого, трепетного ставлення аркадців до лісу поки що залишалися загадковими.Самі колоністи відверто вважали, — хоч і не казали про це вголос, — що кожен з них з’єднанийякимось енергетичним мостом з одним із дерев. Виходило, що від стану дерева залежить здоров’я іспокій людини. Це здавалося наївним, проте Віола відчувала якісь потоки, що виходили за межіособистих психополів…
— Отже, соромно, що доводиться залежати від Землі? Хочете самі розправитися, навіть ціноюлюдських жертв?
Сократ розвів руками, зняв своє кепі із зеленим дашком — прогулюючись, вони прийшли докладовища.
— Є такий гріх, Віоло. Іще… чесно кажучи, ми завжди боялися привертати до себе вашуувагу. Справді, нічого недозволеного ми не робимо… просто надто вже несхожі на інші колонії.Занадто. — Він пригнічено зітхнув. — Ну, тепер ви нам, звичайно, не дасте жити по-своєму. Он якийсуворий підхід: “Ціною людських жертв!”
Із старим було особливо важко. На відміну від більшості аркадців, іїотрі не полюблялитеорій, він точно знав, що за нитки зрощують людей з лісом. Знав, але приховував, а вивідати йогодумки непомітно Віола не могла. Сократ одразу відчував зондування.
— Чим же все-таки несхожі? — вкрадливо, відповідно до місця дії спитала Віола. — Якщо вжея тут, навіщо приховувати?
Він відповів не одразу. З-під засніжених, мов у Діда Мороза, брів вдивлявся в написи наобтесаних валунах: “Дорога мамочко”… “Спи спокійно”… “Тут спочиває”… “Люблячі сестри, дружина,син”. Під більшістю каменів, під доглянутими горбками в квітах ніхто не лежав. Умовні пам’ятники,порожні гробниці — кенотафи берегли самі лише імена тих, кого спопелила плазма, хто розсипався наатомний пил.
— Вам знайоме таке прізвище — Саянов?
Віола на своїх губах піймала слова відвертого зізнання. Саянов народився пізніше, ніжвона, але не прийняв безсмертя, серії оновлень. Це був дивний, мужній філософ, оригінальниймислитель, який наприкінці двадцять третього століття вийшов з руху “природників”. Віола чулавиступи Саянова, навіть брала участь у диспутах щодо його ідей, відстоюючи протилежну точку зору.Пізніше він зник — очевидно, у великому космосі. Зараз би йому виповнилось… Але Сократу, якомудев’яносто два, не слід знати вік Віоли.
— Саянов? Чула. Щось пов’язане з енергетикою живих істот?
— Ширше, значно глибше й ширше. Саянов вважав, що постійно оновлюваний і нестаріючийВсесвіт віддає свою силу всьому, що розвивається. Ця сила немовби переливається з рівня нарівень. Сонце віддає її Землі, Земля — гірському хребту, що росте, гори — лісові, ліс — тваринамі людям…
Вони заблукали в найстарішу частину кладовища, що сховалася під прямовисною скелею, середлускатого обвислого коріння гірського лісу. Вузлуваті сліпі змії сповзали по урвищу до важкихплит, в які були вмонтовані бронзові кільця, до справжніх надгробків, що прикривав ли прах першихпереселенців і самого дивакуватого засновника аркадської колонії.
— …Він думав, що перемога над індивідуальною смертю — фальш, самоомана, так. Живе вічноживе і без ваших оновлень. Ви порушили контакт з природою, штучно зафіксували себе на місці.Саянов казав, що розвиток на Землі закінчився, скоро перестануть народжуватися діти і нові думки…Ваші прилади перестануть відмічати творення, так…
Віола посміхнулася, відчувши, що якийсь клубок підступає до горла. Дух диспутів, щопровалилися в запаморочливу безодню століть. Завзяття молодих співбесідників за столиками, їйбуло вже тоді під п’ятдесят, але вона запалювалася не менше, ніж ці юнаки й дівчата, які радіснопоспішали перекреслити неквапливий, вистражданий досвід батьків. О, ці дошкульні фрази, хвацькіафоризми, що злітали ракетами над сум’яттям Залу Суперечок! А діти й досі народжуються, дітибезсмертного людства, аж ніяк не менш горласті й непримиренні, як ті, що сперечались за столикамиз сухим вином і морозивом…
Старий присів на камінну лаву біля розколотої стели із стародавніми віршами. Відсапався іспитав тихо, майже урочисто:
— До речі, ви знаєте, чому Саянов залишив Землю?
— Не знаю, — чесно призналася Віола.
— Як же так? Адже у вас є Відновлювач Подій!
…Кумедний старий. Хто такий Саянов для Землі, для Кругів Шиття? Ми просто не цікавились.У нас сотні зоряних колоній, і в кожної — свій засновник. Розвідник, учений, художник, мрійник…
— Я завжди надто зайнята і мало буваю на Землі, — сказала Віола. — А Саянова можназрозуміти у виборі місця для колонії. У вас справді прекрасна планета, я мало бачила таких…
— Вірю, — відповів Сократ, відірвавши погляд від ромашок, що затопили стелу, і раптомгостро, неприязно вп’явся очима в гостю. — Вірю, що Аркадія краща за Химеру чи ту планету, де виледве не загинули і яку потім назвали вашим іменем.
— Ого, які відомості!
— Не такі вже ми самотні, як вам здається. Тим паче, хто в Галактиці не знає ВіолуМгеладзе! — Голос старого став уїдливим. — Завойовуєте наше довір’я… Навіщо? Довіряйте нам самі,Віоло Вахтангівно. Ми не розлючені. Ми задоволені нашим життям. Ніхто тут не позаздрить вашійгладенькій шкірі і пишним кучерям, і білим зубам у віці трьохсот років! Тож будьмо відверті…
— Будьмо, — відказала Віола, одразу відчуваючи велику полегкість. Щадити когось кожнимсловом — виснажлива праця. — Для початку покажіть мені ваш дуб, любий Сократе. Ви якраз дуженіжно подумали про нього.
…Перед вильотом пілот єдиного на Аркадії судна, маленького десантного бота зразкаминулого століття, надійно схованого під товщею скель, освідчився Віолі в коханні.
Це був чорнявий, рум’яний, широкоплечий молодик, один з тих юнаків, які зустрічалиКоординатора разом з “яструбом” і довготелесим. Брови в нього зрослися ластівкою в польоті.Молодик мав гучне ім’я Хорхе Ередіа Муньйос. Запевнення Сократа в тому, що “ніхто не позаздрить”,і його заклик до відвертості були марними. Поміркувавши, вік і можливості Віоли все-такиприховали від аркадців. І Хорхе трепетав, гадаючи, що прекрасній гості вже не менше двадцятип’яти: хіба може зацікавити її вісімнадцятирічний аркадський пастушок? Бо пілот Муньйос,позбавлений можливості літати, воістину пас вівці, стриг руно і у вільний час вирізьблював ізкаменю. Вирубавши бюст Віоли, він не заспокоївся. Частенько плакав, обнімаючи своє дерево,ровесницю-акацію, і акація заспокоювала Хорхе шерехом вітру в шатрі крони, нечутним дзвономпаростків, що ростуть, таємничою роботою коріння і листя. Проспавши ніч перед відповідальнимвильотом, обнявшись із зеленим, квітучим другом, він піднявся на світанку з палаючою головою,наповненою струмами поля дерева, і зумів подолати нерішучість.
Гостя сиділа на крихкому поваленому стовбурі велетня-ясеня, свого ровесника, що давноповалився од старості і тепер давав притулок губчастим грибам, мурашкам і зміям. А Хорхе всеговорив, сидячи біля ніг Віоли. Про те, яка вона прекрасна. Як вона могла б знайти своє щастя назолотій Аркадії…
Віола слухала, посміхаючись задумливо і трохи лукаво, так, щоб не подавати і непозбавляти надії. Вислухавши, сказала якомога лагідніше:
— Ти такий щасливий. Ти пілот, і скульптор, і поет — тобі багато що дано, а я все життялише літала, літала…
Він чекав іншої відповіді, — можливо, освідчення. Але Віола прислухалася до внутрішньоговідліку секунд і зрозуміла, що треба поспішати. Орбіта крейсера схилялася до потрібної точки.
— Час, — сказала вона, підводячись.
План був елементарний, як давні військові хитрощі. План народився несподівано, коли вониз Сократом залишали кладовище.
Захоплений зненацька пропозицією показати дуб, старий спочатку насупив брови, а потім, якзавжди після хвилі поганого настрою, безтурботно махнув рукою:
— Ет, нічого від вас не приховаєш!.. Ходімте, ходімте до мого брата. Тільки не зараз, ато сонце сідає, і крейсер незабаром пролітатиме над нашими місцями. Почує нас на поверхні — івистрелить.
— Отже, він стріляє тільки по живому? — швидко спитала Віола.
— Так, по людях чи по лісу. Ніби знає, що ми зв’язані… Бачите, кладовище цілісіньке, тутйому робити нічого, так…
…Обігнувши планету, бот пролетів над межею дня і ночі. В нічній половині мерехтілабагряна пляма, що розтікалася, — величезна лісова пожежа. Там пропливав крейсер, ідучи нанеминуче, розраховане Віолою зближення.
Крихітне суденце, спритно кероване Муньйосом, також ішло з вимкненим двигуном по орбітінавколо Аркадії. Бот прикинувся, що він порожній і зазнає аварії. Віола блокувала психополенавколо себе і Хорха, а судну наказала подавати автоматичний сигнал біди.
Будь-який справний зореліт з екіпажем давно відгукнувся б на заклик про допомогу —спустив би власний бот чи захопив аварійне судно силовим каналом. Але крейсер, невидимий, зпогашеними вогнями, щосекунди наближався на п’ятнадцять кілометрів і мовчав. Ще трохи, і кораблірозминуться на перехресті орбіт.
Ось вона, точно вибрана мить! Заспокоївши биття серця, Віола лівою рукою подаланетерплячий знак Хорхе. Ожив бот, забив райдужним спалахом на кормі, мов риба хвостом, і рушивназустріч темному дракону.
Тепер треба було завдати удару. Паралізувати всіх на борту крейсера — поки вони неспохопилися. Але спершу — настроїтись на частоту чужого поля…
…Уперше з тих пір, як понад сто років тому техніка переладнала її сприйняття, Віола неповірила собі.
Ніжне, немов у новонароджених, ледь тепле психополе. Слабке, часом завмираюче миготіннянеосмислених імпульсів. Ані вогненного танцю поривів і настроїв, ані суворих, періодичноповторюваних хвиль розуму. Під миготінням — спокійно мерехтливий фон. Ліниво, сонно ворушатьсякволі, погано розвинені органи. Скорочуються судини, приймаючи іззовні порцію поживних речовин.Два центри дрімотного напівжиття. Двоє запакованих у силові кокони, які штучно харчує Крейсер.Хвороба? Летаргія?
Роздумувати було ніколи.
Піратський крейсер — біомашина найвищої складності, жива, мисляча, здатна до будь-якоїформи догляду за екіпажем — напевно, одного століття з її загиблим катером. Отож крейсерпідпорядкований єдиному психокоду Зоряного Флоту.
Віола виразно проказала в думці пароль Флоту, і крейсер відповів за статутом.