XXIV
Джо чекав друга біля своєї вілли, себто псевдофортеці.
— Ну як? — кивнув Х’ю на віллу. — Не долітають житейські бурі?
— Мого сусіда Гаррі Бена хазяїн викидає на вулицю, — коротко відповів детектив. — Гаррі — безробітний. А втім, хіба тільки він один безробітний у Країні Рівних Для Всіх Можливостей!
Інспектор скривився, бо розмова явно набирала політичного забарвлення.
— З мене досить клопоту з годинником. Через хвилину вони вже летіли над містом.
— Хоч тепер ти скажеш мені, куди ми так шпарко розігналися? — запитав інспектор. — І взагалі… що за таємниця?
— Я ще й сам не знаю куди, але зараз ми про це дізнаємось.
Джо клацнув жовтим клавішем на панелі управління і почав зосереджено крутити ручку маленького коліщатка. На екрані відразу ж спалахнула голуба пульсуюча лінія. Детектив крутив і крутив коліщатко, і зрештою пунктир почав товщати, аж доки не перетворився в одну суцільну голубу лінію.
— Зв’язок з годинником встановлено, — вигукнув Джо тоном мага, що здійснив надскладний фокус.
— Сигнали передавача? — здивувався інспектор. — То ти…
— Так, це трудиться мій передавач, приліплений до ніжки годинника минулої ночі.
— Ти… — почав було Кларнес, та Джо його обірвав:
— Загальне визнання і захоплення моїми скромними подвигами я буду приймати потім. А зараз головне: зброя при тобі? — запитав детектив, все ще маніпулюючи кнопками і тумблерами на панелі. — Цілком можливо, що доведеться братися за пістолет, хоч я особисто й не люблю стрілянини. Надто вульгарно.
Х’ю промовисто ляснув себе по кишені.
— Прекрасно, що ти не забув захопити пістолет! — вигукнув Джо. — Хоча ще раз повторюю: то неелегантна робота, коли доводиться хапатися за пукавку.
На екрані спалахнула зелена лінія — курс птахольота.
Детектив знову покрутив коліщатко, клацнув тумблером, і зелена лінія почала наближатися до голубої. Детектив вирівняв курс, і зрештою обидві лінії — голуба і зелена — злилися в одну.
— Ось тепер ми летимо точно туди, де опинився годинник.
— Але як тобі вдалося прилаштувати передавач до його ніжки? — дивувався інспектор. — Ти що — знав, що його будуть красти?
— О, це цілий розділ детективного твору. — І Джо змінив тему розмови: — До речі, як ти бенкетував учора зі своєю дружиною? Сподіваюсь, індика благополучно ум’яли?
— Довелося, хоч я потім і не спав.
— Я теж минулої ночі не спав.
— Індик був на високому рівні, — хвалився інспектор. — Жаль тільки, що ми швидко з ним упорались. Тепер доведеться заощаджувати. Виходить, що не тільки ми індика з’їли, він теж ухитрився виїсти дірку в нашому бюджеті.
— Таке життя, — не відриваючись від панелі, озвався Джо. — Хочеш жити — заощаджуй. Навіть мільйонери, кажуть, змушені на чомусь економити.
Внизу заголубіли озера. ~— Холоднющі… — здригнувся Джо, поглядаючи вниз. — Крижані потоки збігають з гір у ті озера. Купіль, скажу тобі, досить бадьора. А я до всього ж не люблю холодної води.
— Ти ночами купаєшся в цих озерах? — здивувався інспектор.
— Доводиться. — Джо помовчав. — Добре, що я колись навчився плавати. Та й колишні вправи на турніку допомогли.
Джо вів птахоліт, не спускаючи погляду з екрана, де то збігалися, то розбігалися дві лінії — зелена і голуба.
Та ось озера зникли, і внизу завиднілися дахи Чотирнадцятого району Міста.
— Здається, ми наближаємось до мети.
Голуба лінія зненацька почала уповільнювати свій стрімкий біг на екрані, зрештою, зупинилась, потовщала і запульсувала, перетворюючись спершу в бульбашку з нерівними краями, а по хвилі — в чітко окреслене коло.
— Десь тут… — детектив глянув униз, — в одній із вілл Чотирнадцятого району, і стоїть зараз годинник з привидом.
Ще через мить у голубому колі на екрані з’явилося маленьке перехрестя і почало збільшуватись.
— Під нами! — крикнув детектив і повів птахоліт по колу, уважно стежачи за екраном.
Перехрестя в голубому колі повільно пересувалося на лівий край екрана — і враз застигло, спалахнуло. Почувся сигнал зумера.
Джо виглянув з кабіни.
— Здається, в отій он віллі. — Він ще раз подивився на екран і впевнено сказав: — Так, у цій віллі, що під нами. Вона схожа… схожа чортзна на що! Ну й оригінал тут живе! Ось тільки невідомо, для чого йому годинник з привидом?
Джо знизив птахоліт на сотню метрів і завис на місці.
Детективи припали до оглядового вікна кабіни.
Вілла, що потопала в кущах і квітах, була й справді химерна. Лише придивившись, вони зрештою збагнули, що вона збудована у вигляді термітника “цукрова голова”.
— Ще один любитель чи знавець термітів! — буркнув інспектор.
Вікна на віллі були відчинені навстіж, двері теж.
Всюди акуратні газони із найрізноманітнішими квітами, зелені галявки, якісь кущі, поруч озерце… На березі— купки декоративного каміння.
— Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, — замислено мовив інспектор.
— Ще цікавіше тебе чекає згодом.
Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника “цукрова голова”, і Кларнес недовірливо запитав:
— Ти певний, що годинник тут?
— Абсолютно.
— Гм… — Інспектор якусь мить роздумував. — Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.
— Викликай, коли вважаєш за потрібне.
Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.
— Агентів висилай негайно.
— Буде зроблено! — відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.
Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.
— Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.
— А хто господар?
Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).
— А от зараз ми з ним і познайомимось…
XXV
Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.
— Хелоу! — недбало привітався Джо. — Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища?
Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу “Двох щасливців” і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре примружився.
— Так, професор Карл ван Гофф, — високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився на Джо. — З двома “ф” наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.
Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними, сліпучо-білими айстрами.
— Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, — сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька квіток, вибираючи найкращі.
— Я вам заздрю, професоре, — зітхнув Джо. — Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.
— Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої радості… — Професор спохопився: — Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, — кивнув він угору, — привели вас до моєї скромної вілли?
— Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, — торохтів детектив. — Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?
— Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так захопився…
— А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.
На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.
— Радий вас бачити. — Він повернувся до інспектора: — Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу ж не здогадався?
Х’ю глянув на Джо, і той кивнув, посміхаючись.
— Уявіть собі, професоре, знайшли. Як кажуть, недарма хліб їмо. Дещо вміємо. — Джо був надміру балакучим, що не було йому притаманним. — Кілька хвилин тому знайшли.
— Я надзвичайно радий, — розквітнув ван Гофф. — Дозвольте поцікавитись: де зараз викрадений годинник?
— Про це трохи згодом.
— Розумію, розумію, службова таємниця. Але я радий. Така оперативність, можна тільки позаздрити. Я навіть не вірив, що ваша служба така оперативна. Ви гідні похвали.
— Стараємось! — весело гукнув Джо.
— Гм-гм… — І в очах професора знову майнула тінь тривоги, але він миттю її погасив. — Тепер я з повагою буду ставитись до вашої служби. Бо раніше…
— …ви ставились до неї дещо легковажно, — закінчив за нього детектив. — А це не зовсім безпечно — легковажно ставитись до нашої служби, містере Гофф!
— Не розумію, що ви хочете цим сказати?
— Лише те, що сказав: не варто ставитись легковажно до нашої служби. Але все це деталі, професоре, головне, що знайдено годинник, і я нарешті зможу сьогодні добряче виспатись.
— Вмираю від нетерпіння швидше на нього подивитись.
— Ми теж, містере Гофф, — розплився в посмішці детектив. — Але в мене особисто геть пересохло в горлі, тож я хотів би…
— Ах, даруйте, — заметушився професор. — Так зрадів почутій новині, що геть забув вас хоч би на чашечку кави запросити. Ах, ах!.. Нікудишній я господар. Гості потерпають від спраги, а я частую їх балачками. Прошу, прошу відвідати мою скромну віллу. Часу в мене, щоправда, обмаль — лекції, але хвилин двадцять зумію викроїти, а цього досить. Чи не так, дорогі мої гості?
Кларнес кивнув.
— Тоді прошу. — І рукою, в якій були затиснені айстри, професор показав на віллу: — Моя скромна оселя до ваших послуг. Прошу.
— Зайдемо? — Джо безневинно дивився на Х’ю. — Хоч і клопоту чимало, але ж так хочеться випити кави.
— Незручно якось, — ніби аж знітився інспектор. — Непрохані…
— Ах, що за дрібниці! — обурився професор. — Я живу сам, тому завжди радий гостям, які, на жаль, рідко відвідують мене. Прошу, прошу. Моя вілла до ваших послуг. Це ж просто здорово, що ви знайшли годинник. Така радість! Винахід Стівенса не зникне, він збагатить нашу науку.
Господар, чемно пропускаючи гостей, швидко окинув оком подвір’я вілли і заспокоївся, ніде нічого підозрілого не виявивши.
— Прошу, прошу… — непомітно зачинив за собою вхідні двері на ключ, а ключ поклав собі до кишені…
XXVI
Крутими і рипучими дерев’яними східцями піднялися на другий поверх, в кабінет господаря.
— Прошу сідати! Ні, ні, прошу сюди. Тут вам буде зручніше й затишніше. Почувайтесь, як удома.
— У вас, професоре, затишно і зручно, — сказав Кларнес, не без цікавості розглядаючи кабінет господаря. — Скільки всіляких див та оригінальних речей!
— То все результати моїх колишніх поїздок.
Кабінет — просторий і невисокий, стіни і стеля майстерно оздоблені під червоне дерево. Всюди, де не було вікон чи дверей, — полиці з книгами, між ними висіли на стінах старовинні рушниці, пістолі, шаблі, оленячі роги, луки, маски, бумеранги… І фотографії термітників в африканських саванах. Все уміло скомпоноване і розміщене так, що хотілося розглядати й розглядати чи хоча б доторкнутись до якогось сувеніра.
А зі стелі звисали канати ліан, по кутках стояли химерно вигнуті, покручені стовбури, дебелі пні.
Професор всадовив гостей у м’які крісла біля маленького столика, сам сів, але відразу ж і схопився.
— Один момент. Я ж обіцяв вам каву.
Він тричі плеснув у долоні (вигляд у нього був, як у фокусника, який ось зараз продемонструє чудо), одна із стін кабінету з полицями і масками несподівано відсунулась, і в кабінет безгучно зайшов маленький робот, схожий на пустотливого підлітка.
— Хлопчику, ходи-но сюди, — покликав господар.
— Він що у вас, не виріс? — киваючи на робота, запитав Х’ю.
— Гадаю, що вже й не виросте, — в тон йому відповів професор. — Не люблю і терпіти не можу стандартних роботів — надто вони громіздкі і, головне, високі. Глянеш на такого металевого гевала — і острах тебе бере. А мій маленький хлопчик, — а я його так і зву — Хлопчик, ще дитина і нікому не загрожує. З таким приємно контактувати.
Джо гмикнув, розглядаючи маленького робота, але нічого не відповів.
— Каву і коньяк, Хлопчику! — велів господар роботу, що блимав маленькими зеленкуватими лампочками. — На три персони.
— Слухаю, кеп, — відповів на диво приємним, по-хлоп’ячому дзвінким голосом маленький робот. — Зараз принесу, кеп!
І нечутно зник, наче виплив з кабінету.
— Він мене вперто величає капітаном, — посміхнувся професор, ласкавим поглядом провівши робота. — І хоч скільки йому втовкмачую, що ніколи капітаном не був і вже не буду, а він своє: кеп та кеп. Ну, гаразд, думаю…
— У. вас такий затишний і симпатичний кабінет, професоре, що аж хочеться тут творити і творити, — озвався Джо, обводячи поглядом стіни. — А хлопчик-робот взагалі чудесний. Я вам заздрю, професоре. І де ви дістали такого милого дзвінкоголосого робота?
— Якщо бажаєте, дам адресу фірми: на ваше замовлення виготовлять точнісінько такого.
— Дякую, професоре, я неодмінно скористаюся вашою люб’язністю.
Відсунулася стіна з полицями та сувенірами, і до кабінету зайшов маленький робот, несучи поперед себе тацю, на якій стояли три чашечки, кавник і плеската пляшка коньяку.
— А ось і я, кеп! — дзвінко вигукнув робот-хлопчик.
— Ах ти ж пустунчику мій! — ласкаво, майже з батьківськими інтонаціями у голосі вигукнув ван Гофф.
— Карл ван Гофф захотів кави з коньяком, я й приніс йому каву з коньяком, — дзвінко, по-дитячому вигукнув робот. — Ах, який радий буде професор Карл ван Гофф, п’ючи каву з коньяком!
Професор посміхнувся.
— Мій Хлопчик трохи балакучий і любить потеревенити, але то нічого. Принаймні з ним ніколи не нудно.
Робот поставив усе принесене на столик, розлив у чашки ароматну каву, хлюпнув коньяку в кожну чашку і, наче офіціант, застиг за спиною у свого господаря.
— Дякую, Хлопчику. — Професор узяв чашку, запрошуючи гостей:-Сміливіше, джентльмени. Кава і коньяк — пречудові! — Помітивши, що Джо поглядає на робота, пояснив: — Він завжди стоїть за моєю спиною. Хлопчик дуже любить мене і готовий виконати будь-які мої забаганки… Чи не так, Хлопчику?
— О, так, так! Я дуже люблю професора Карла ван Гоффа і виконую будь-які його забаганки, — трохи аж придуркувато вигукнув маленький робот. — Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа! Він найкращий у світі професор!
Господар, показуючи штучні зуби, широко посміхнувся, явно задоволений базіканням робота.
— Якщо мене науковий світ не дуже визнає, то хоч робот вважає найкращим у світі професором. — І ван Гофф повернувся до Хлопчика: — А ти ким станеш, як виростеш, мій юний друже?
— Тільки професором! — ставши струнко, вигукнув маленький робот. — Я буду таким професором, як Карл ван Гофф!
Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха — певно, йому вже почало набридати просторікування робота. Кларнес схилився над чашкою. Джо мовчав.
— Взагалі, я захоплений вами, — п’ючи каву, ліниво цідив господар. — Знайти викрадений годинник у такому місті, як наше?! І так швидко! Аж не віриться, джентльмени… — Професор вже відверто насмішкувато дивився на детективів. — І коли я зможу оглянути годинник? Все ж цікаво. Такий винахід!
— Хоч зараз. — Джо допив каву і відсунув від себе чашку. — Ні, ні, досить, — відповів він, побачивши, що рука професора потяглася до кавника. — До речі, де у вас спальня?
Професор похлинувся кавою, закашлявся.
— Даруйте, — акуратно витер хусткою губи. — А чому вас цікавить моя спальня? Вона у мене засекречена, — кивнув на стіну, — там…
— А тому й цікавить, що там… — Детектив повільно тягнув слова, пильно спостерігаючи за виразом обличчя професора, — там у вас, як я гадаю… Ні, я переконаний, що саме там і стоїть зараз годинник з привидом. Так, так, той, що цієї ночі був викрадений з вілли “Двох щасливців”. Чи не так, професоре?