На Джо війнуло таким могильним холодом, що він поспішно вимкнув відеоекран.
І навіть побіг у ванну вимити руки.
Ходив по кімнаті, гидливо пересмикуючи плечима й бурмочучи:
— Гендлярі!.. Гендлярі!..
Але тут він згадав, що треба повідомити Кримінальну службу про самогубство сусіда, і набрав номер. На екрані з’явився Кларнес.
— А-а, старий, — стомлено вигукнув він, проводячи долонею по обличчю. — Ну, що там у тебе?
Джо коротко розповів йому про самогубство Гаррі Бена, здійснене за посібником, виданим стотисячним тиражем.
— Факт реєструю і для огляду трупа і місця події висилаю агентів.
— І ще тобі треба додати: і розпочинаю нову справу по звинуваченню салон-магазину “Все для самогубців” у сприянні самогубцям.
Кларнес подумав і махнув рукою.
— Не буду я починати такої справи.
— Тоді я… Кларнес перебив його.
— Це безнадійно. Ти, друже, надто наївний! Ніби тільки сьогодні з’явився на білому світі.
— Але ж це торговці смертю! Я розпочну проти них справу.
Кларнес хотів було позіхнути, та в останню мить стримався.
— І тобі не раджу. Ти лише витратиш море часу, зіпсуєш собі нерви, репутацію, а можливо, й життя. Або зіпсуєш його, або, буду з тобою відвертим, і зовсім втратиш його. Торгівля, бодай і смертями, є торгівля. Бізнес. А проти бізнесу і ми, і наші закони — безсилі. Бізнес у нас священний, недоторканний і всемогутній. Торгувати в нашій країні нічим не забороняється. Зрештою, не забувай, що в нашій країні існує асоціація, мета якої — схвалювати самогубства і реабілізувати їх в очах громадськості.
— Чув про цю жахливу організацію, — буркнув Джо.
— Затям: асоціація всемогутня, і зв’язуватися з нею я тобі не раджу. Тих, хто занадто заважає їм, вона просто прибирає з дороги. Такий закон бізнесу.
— Доведеться перекваліфіковуватись, — після тривалої мовчанки озвався Джо. — Який смисл займатися слідством в країні, де за окреме убивство переслідують законом, а в тіні цього закону цілі асоціації торгують життям своїх ближніх. І це вже називається не злочин* ством, а бізнесом. Криваве гендлярство!
— Гроші не пахнуть, ти забув про цей вислів одного, здається, давньоримського імператора.
— Ні, не забув. Але… але з мене досить. Ситий по зав’язку грою в Дюпена!
Джо хотів було вимкнути екран, та інспектор його зупинив.
— Стривай, — щось узяв зі столу. — Ти знаєш, я таки дістав фотографію Едгара Стівенса, винахідника привиду.
— Ат, яке це тепер має значення, — відмахнувся Джо. — А втім… покажи, подивлюся, який у Дженні був чоловік.
— Чому — був? Він і зараз є, тільки десь переховується.
На екрані з’явилася фотографія.
Джо глянув — і кинувся вперед, ледве не стукнувшись лобом об екран. На якусь мить йому забракло слів.
— Що з тобою? — стривожився Кларнес. — Твоє кругле лице видовжилося на моєму екрані.
— Де ти дістав це фото?
— Вдалося роздобути у відділі кадрів фірми “Оптика”. А що? Тебе щось вразило?
— Це точно фотографія Едгара Стівенса? — не відповідаючи на запитання, вигукнув детектив. — Я питаю: це точно фотографія Едгара Стівенса, автора голографічного винаходу?
— Так. У відділі кадрів не могли помилитися. — Кларнес помовчав. — Крім того, я показував це фото колегам з Політичної, і вони підтвердили, що це справді Едгар Стівенс, якого вони марно розшукують по країні ось уже два з чимось місяці. Він фігурує в них у чорному списку, пригадуєш страйк на підприємствах “Оптики”? Едгар входив у страйковий комітет, і взагалі, за даними Політичної служби, це один з активістів лівих сил.
— Чий він активіст, це мене не стосується, — відрізав Джо. — А на фотографії, яку ти мені показуєш, знаєш хто зображений? Гаррі Бен, мій сусід по віллі “Без житейських бур”.
Кларнес недовірливо дивився на нього.
— Так, так, це Гаррі Бен, зір мене не зраджує. Той Гаррі Бен, чия мертва голова зараз лежить на підручнику “Самогубство. Інструкція для здійснення”.
— Ф’юу-уть, — присвиснув Х’ю. — То виходить, що Гаррі Бен і є…
— Едгар Стівенс, який зник з вілли “Двох щасливців”, коли його попередили, що він потрапив’у чорні списки Політичної служби. Але навіть з новими документами, з новим прізвищем він все одно не міг знайти роботу. І змушений був скористатися люб’язними послугами гендлярів смертю.
— Ну, ти й видав мені інформацію. — Кларнес задумливо м’яв підборіддя. — Це зовсім міняє хід справи і взагалі… ситуацію з привидом.
— Нічого це не міняє! — роздратовано вигукнув Джо. — Едгар і мертвий залишається автором винаходу!
— Але ж він уже не зможе довести своє авторство. — Кларнес все ще м’яв підборіддя. — А документів чи свідків, що саме він винайшов привид, так будемо говорити, немає.
— Але ж ми з тобою знаємо, що це його винахід! Його! — почав уже сердитись Джо. — До речі, де зараз годинник з вілли “Двох щасливців”?
— Обоє щасливці уже на тому світі, — замислено повторив Кларнес і, певно, забувши в ту мить про Джо, механічно вимкнув екран.
IV
Наступного ранку Джордж Лі збирався було відвідати патентне бюро, щоб за всіма правилами зареєструвати голографічний винахід покійного інженера Едгара Стівенса й оформити (посмертно) його авторство, як негадано прийшла відеограма про смерть батька.
Хоча Джо вже давно готував себе до сумної звістки, та все ж сталося те негадано. Старому було вже за вісімдесят, і останні десять років по смерті дружини Чарлз Лі жив самотньо на своїй фермі неподалік Міста — вирощував кукурудзу та сою, які за контрактом (як і сотні інших фермерів округи) постачав фірмі по виготовленню комбікормів для вирощування курчат-бройлерів.
Ферма старого Лі була маленька, до того ж занехаяна (після смерті дружини в старого опустилися руки) і майже не приносила прибутку. А в останнє десятиріччя свого життя старий взагалі махнув рукою на ферму, ледве зводячи кінці з кінцями, і повністю потрапив у залежність від фірми по виготовленню комбікормів. Єдиною його утіхою і пристрастю була ловля лососів (Чарлз Лі все своє життя був затятим рибалкою і зберіг те захоплення в старості). Останній лосось, який вчепився старому на гачок, виявився занадто великим і сильним. Він смикнув так, що старий, не втримавши рівноваги, посковзнувся на камені, зарослому слизьким мохом, і впав навзнак на гостре каміння…
Може, він і кликав кого на поміч, та навколо не було ні душі.
Батько пролежав усю ніч з проломленою потилицею і тільки вранці на нього набрели полювальники на лососів. Так і не опритомнівши, Чарлз Лі помер через дві години після того, як його привезли на власну ферму.
Поховавши батька, Джо продав ферму, сплатив численні борги батька, погасив кредит у банку і повернувся через два тижні в Місто лише з десятком доларів у кишені.
Просто з дороги, навіть не перевдягнувшись, Джо запросив Х’ю в бар пом’янути батька. Настрій в обох був кепський. У Х’ю щось не ладилось по службі (чергова неприємність), Джо було не до веселощів після похорону, крім того, гнітило безгрошів’я — час уже було братися за якусь прибуткову справу, бо не так-то просто потім буде вибратися із фінансової скрути.
З цим він і вирішив звернутися до друга, навіть не підозрюючи, чим закінчиться ця розмова і що його чекатиме після неї.
— Лікарняний рахунок я сплатив, і твій гарантійний лист уже анульовано, — почав він, коли вони вийшли на свіже повітря. — Я повертаю тобі його із моєю вдячністю.
— Ах, облиш. Дріб’язок!
— Не кажи. Виручив ти мене здорово, — помовчав. — Але ж і дорого мені обійшлося повернення з того світу! Невдовзі я ризикую залишитися взагалі без цента в кишені.
— Не хвилюйся, тобі це не загрожує, — якось дивно глянув на нього Х’ю. — Можеш завтра вилетіти на Гавайські острови чи ще в якийсь там рай для товстосумів. Долари ти вже заробив.
— Я? Заробив? — насторожився Джо. — Коли і як? Х’ю надав своєму обличчю загадкового вигляду.
— Якщо точніше, то заробив для тебе я. Добре мати такого друга, як я, га? Хоч і хвалюся, але-правда. Доки ти лежав у лікарні, я збільшив твій рахунок на…
Тут саме із-за рогу виткнувся меткий підліток. Розмахуючи газетою, галасував тонким, пронизливим голосом:
— Леді і джентльмени! Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”! Незвичайна новина! Жінка-привид! Незвичайної вроди жінка-привид у нашому місті! З’являється тільки раз на добу, о дванадцятій ночі. Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”, і ви прочитаєте вражаючу новину! Купуйте…
— Жінка-привид? Яка жінка-привид? — закліпав віями Джо.
Кларнес загадково посміхався.
— Тебе чекає ще більший сюрприз! Джо вже почав здогадуватись.
— Ей, малюк! Постривай!..
Тицьнув хлопчакові монету, вихопив у нього “Таймс-телеграф”, тремтячими руками розгонув ЇЇ. В очі впав текст, набраний великими літерами:
“Чудо XXI віку!!!
Таємниця старовинного годинника!
Незвичайної вроди жінка-привид на ймення Дженні!
Рівно о дванадцятій ночі!
Тільки в цирку “Ілюзіон”!
Вперше в історії світового цирку демонструється поява з нічого жінки-привиду! Спішіть! Спішіть! Привид у дусі XVIII сторіччя! Всі квитки в “Ілюзіон” продані наперед на…”
У Джо випала з рук газета.
— Ти… продав Дженні? — Йому стало важко дихати. — Циркачам?
Кларнес був навдивовижу спокійний.
— А що? “Ілюзіон” виклав аж цілий мільйон, про який я вже й мріяти перестав. І треба бути останнім йолопом, кретином і бевзем, щоб відмовитись від такої суми. Принаймні з неба вона не падає і на дорозі не валяється.
— Доки я борсався між життям і смертю, ти займався бізнесом. А точніше, гендлярством!
— Не хвилюйся, старий! Я продав не живу людину в рабство, а привид. Дух. Видиво.
— Дух продавати ще страшніше, аніж людину.
— Не чіпляйся до слів! — Кларнес уже почав втрачати терпіння. — Мені здається, тільки не ображайся, що ти… Ну, як І бідолаха Майкл, закохався в привид.
— Я закоханий у все прекрасне. А прекрасне не продається, як не продається і сонячна усмішка Дженні. Але підійдімо до цього з іншого боку. Так званий привид є винаходом Едгара Стівенса. Ти привласнив і продав чужий винахід.
Кларнес розгубився, але тільки на мить.
— А хто може підтвердити, що привид — то винахід Едгара Стівенса? Чи в тебе є відповідні документи? Покажи їх? Що? Немає? Ото ж бо! А Едгару на тім світі не потрібний винахід. Як і гроші.
— Але ж є поняття про…
— Не треба мені ніяких понять про… — перебив його Кларнес. — Ти добре знаєш головну заповідь нашого суспільства: кожен робить свій бізнес як уміє. Не продав би я годинник, це зробили б інші. Меткіші. Бо від мільйона в наш час ніхто не відмовиться. Це ти добре знаєш.
— Звичайно, — гірко сказав Джо. — Все в нашому суспільстві продається і все купується. Сподіваюсь, що тепер моя мрія збулась — віднині ти член клубу мільйонерів?
— Ні.
— Чому? Адже в тебе тепер мільйон.
— Не мільйон, а тільки половина. — Х’ю засміявся. — Хоч я і гендляр, як ти кажеш, але я чесний гендляр. І мільйон ділю порівну: п’ятсот тисяч мені, а п’ятсот тисяч тобі. Віднині ти добряче забезпечений і про свій чорний день можеш не хвилюватися. Не прийде він до тебе, твій чорний день.
— Ти помилився, він уже прийшов, мій чорний день. Бо той день, коли зраджує друг, і є чорним.
— Пусті сентименти. Я за тебе турбувався, Джо, як за єдиного свого друга. Я знав, що, розплатившись з ескулапами, ти залишишся без цента в кишені. І я подбав про твоє спокійне майбуття. Одержуй чек на півмільйона і лети на берег Середземного моря зміцнювати своє здоров’я. Ось як про тебе турбується твій друг.
— Я не візьму тих грошей! Кларнес зареготав.
— Якщо не візьмеш, тоді мені доведеться ставати мільйонером!
— Проклятий світ, де навіть друзі продаються!
— Знову емоції? А ти краще приходь сьогодні в цирк. Подивишся на цікавий ілюзіон “Жінка-привид” і переконаєшся, що то всього лиш видиво.
Джо сказав, не дивлячись на Х’ю:
— І прийду. Обов’язково прийду, щоб подивитися, до чого ти докотився, інспекторе КС. Все життя боровся з тими, хто порушував закон і мораль, а сам став на їхній шлях. Прощай!
V
Із екстреного повідомлення “Таймс-телеграф”: “Замах на Дженні!!! У привид тричі стріляли!!! Незвичайна сенсація в цирку “Ілюзіон”!!! Вчора, під час вечірньої вистави в цирку “Ілюзіон”, коли демонструвався Привид Дженні, якийсь маніяк, вибігши на арену, тричі вистрелив з пістолета в годинник.
Озброєнного злочинця тут же було схоплено.
Ним виявився відомий у нашому місті приватний детектив Джордж Лі. Неймовірно! Він відмовився пояснити мотиви вчинку і тільки, коли йому одягли наручники, бурмотів: “Проклятий світ! Все продається, все купується!..” Очевидно, цей маніяк зв’язаний з підривними елементами лівих переконань.
Чи вцілів Привид Дженні після трьох пострілів (кулі були розривними), — невідомо. Але спеціалісти припускають, що одна з трьох куль пошкодила голографічний пристрій, і, можливо, Дженні більше не з’явиться на арені цирку.
Адміністрація цирку в траурі, адже за пристрій “Привид Дженні” було заплачено мільйон доларів!
Як запевнив інспектор Кримінальної служби Х’юлетт Кларнес, приватний детектив Джо Лі, звинувачений у замахові на привид, буде відповідати за свій вчинок перед законом”.
VI
Джордж Лі прочитав екстрене повідомлення “Таймс-телеграф” і повернув газету наглядачеві.
— Дякую…
— Ну??? Як??? — захоплено дивився на нього наглядач і кричав так, наче Джо був глухий на обидва вуха: — Ну??? Як???
Джо подумав і знизав плечима.
— Здається, все правильно.
— Та це ж… Та ви, містере Лі, тепер відомі на цілий світ! — захоплено вигукував наглядач. — Не про кожного, хто хапається за пістолет, отак пишуть у газетах. Та ще такими великими літерами. І де? Поряд з фотографією нової спальні найвідомішої кінозірки!
— Хай кінозірка радіє, що фото її спальні вмістили поруч з інформацією про мене.
— Га-га-га-а… — зареготав наглядач і, урвавши сміх, перейшов на хрипкий шепіт. — Вам пощастило, містере Лі. Я от сорок років як один день служу тут і — жодного слова в газеті. А вас он як розписали за якісь там три постріли в годинник! Я “Таймс-телеграф” сорок років читаю. Не все, правда, а тільки те, що про злочини пишуть. От і вчора… розкриваю газету, аж пишуть про містера Лі, який у мене у третій камері сидить. Дай, думаю, покажу йому газету, хай містер Лі зрадіє.
— Дякую. Я надзвичайно зворушений.
Чотири кроки вперед.
Стіна.
Заґратоване віконце.
Поворот.
Чотири кроки назад.
Двері. Наглядач з ключами. Надміру балакучий.
— Ви, містере Лі, мабуть, раніше ніколи не потрапляли до нас?
— Не мав щастя.
— Воно й видно. Сюди-туди бігаєте, а чого, питається? Вам треба по-хазяйському влаштовуватись — не на один день сюди прибули. Та й чого метушитись? Камера суха, чиста, затишна. В’язниці у нас переповнені, а вам, ніби знаменитому гангстерові, окрему камеру виділили. Тільки сидіти й дякувати адміністрації.
— Дякую. Вельми зворушений. Радий сидіти у вашій розчудесній камері — сухій, чистій та затишній.
Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце. Поворот.
Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком. Наглядач надміру балакучий.
— Не розумію тих, хто сюди потрапляє, — вголос обурюється наглядач. — Тільки переступлять поріг камери, зразу в паніку: ох, тюрма!.. Ну й що з того, що тюрма? Ніби тут не люди сидять? Та, зрештою, на волі гірше, як у тюрмі. Ні роботи, ні надії. Ось так.
Джо зупинився і з цікавістю подивився на наглядача.
— Чого ви на мене так дивитесь, містере? Я хоч і наглядач, а все одно обидва в тюрмі. І я не панікую, не бігаю сюди-туди.
Джо ще з більшою цікавістю став придивлятися до наглядача.
— Ви, містере, прибули сюди на кілька років, а я — сорок років тут відбув як один день. І — нічого. Живий-здоровий. І буду тут до самої смерті. І дякую долі, що вона допомогла мені колись потрапити сюди. Сухо, затишно, не дме, за шию не капає. І годують. І робота є. Є і буде. Що ще треба людині? А на волі? Ах, містере, містере! Про ту волю краще й не згадувати. Безробіття. Страшна дорожнеча. Інфляція. Бандитизм. Зневіра в завтрашньому дні. Ні, мене на таку волю не виманиш. Я вже років з двадцять, як за ворота тюрми не виходжу. І нічого. Та тим, хто в тюрмі, тільки заздрити треба! Жаль, що з місцями в тюрмах все тугіше й тугіше, не вистачає для всіх бажаючих!