Інспектор підійшов ближче, нахилився до годинника і прочитав:
“Увага!
Всім, кому дороге власне життя!
СМЕРТЕЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНО!!!
Хто зачепить цей годинник, чи хоча б зрушить його з місця, чи зробить спробу його викрасти, той без будь-якого попередження буде негайно знищений Охоронцем годинника. Радимо всім цікавим триматися подалі від годинника.
ПАМ’ЯТАЙТЕ:
Вимолити собі життя в Охоронця — марна річ!”
Х
“Цок-цок, цок-цок…”
Лінда не зводила сумних очей з осяйного золотистого маятника, що спалахував сліпучим блиском, і фізично відчувала, як спливають у безвість секунди й хвилини життя. І немає їм вороття, як немає і не буде вороття кращим її рокам… То навіщо вони й народжувались — секунди й хвилини її невдалого життя? Вона злегка похитувалась у такт маятнику(а чи своїм невеселим думкам), і жаль було їй своїх марно прожитих років у цьому жорстокому світі, де ти нікому не потрібний і де всім байдуже до тебе і бід твоїх, бо кожний, як равлик, ховається у власну хатку. І нічого втішного не чекає вона від тих секунд і хвилин її життя, які ще прийдуть до неї… Вічна муко життя. А може, це і є саме життя, його суть, його єство, його єдиний і всевладний зміст? Хто знає, хто скаже… Бо щасні не відчувають життя, вони не живуть, а насолоджуються, а живуть ті, хто щодня й щомиті відчуває біль і печаль — гірку чи світлу, але все одно печаль — вічну супутницю людства, вічну його сестру.
В холі стояла мертва, глуха тиша, яку порушував лише маятник:
“Цок-цок, цок-цок…”
Колись вона любила цей годинник, пишалася ним, берегла його — дорогоцінність же, музейна рідкість. І як він прикрашав хол. І всі, хто у них бував, звертали на нього увагу і завжди захоплено казали:
— О, який у вас старовинний годинник! Такий не в кожному музеї побачиш. Ви багаті.
Але звідтоді, як вона виявила у годиннику ту, що забрала в неї Майкла — зненавиділа годинник. Мала таке відчуття, ніби її зрадив найближчий друг. Спершу, зробивши те відкриття, боялась годинника, проходила повз нього з острахом, бо здавалось, що та красуня крізь шпарку стежить за нею із мстивою посмішкою на гарних вустах.
Зненавидівши годинник, бажала йому смерті, як живій істоті.
Та годинник невтомно й методично йшов, і як за розкладом, з’являлась опівночі та безтілесна зваба.
І Лінда відчула, що гине, що ті секунди, які методично відраховує годинник, з кожною миттю наближають її до кінця.
— І ніхто мене не порятує, бо кому я потрібна, маленька, невидатна людина, якась там мікроскопічна пилинка людства, — бурмотіла сама до себе. — Бо хто я така? Не можна, не всевладна, не належу до сильних світу цього. Невдаха. Нелюба жінка якогось там інженера… Теж — невдахи.
Важко ступаючи (останні роки у неї без видимої причини почали боліти ноги, лікарі кажуть, що це від нервів), піднялася на другий поверх і, зітхнувши, прочовгала до спальні — сьогодні ноги чомусь геть розболілися.
Майкл спав (чи вдавав, що спить?), відвернувшись до стіни. Це була його звична поза у подружньому ліжкові, звідколи у годиннику з’явилась та… безтілесна. Лінда обережно лягла поруч, дивилася в пітьму і бачила той літній день, коли вони з Майклом ставали під вінець. То був найщасливіший день у її житті. Від хвилювання у неї паморочилася голова і здавалося, що світ навколо линув у якомусь незвичайному, незнаному досі танку — легкому і солодкому. Наївна! О, якою вона тоді була наївною та сліпою. А втім, що тепер згадувати, до чого все те, як у ту першу ніч і скінчилося її щастя. Скінчилося, так і не народившись.
Після раптової трагедії з її батьком Майкл став зовсім іншим. Але все ж не кинув її. Він добрий, її Майкл. І якби не той привид, все б у них було добре і вони б жили собі та жили — скромно, тихо, непомітно.
— Майкле… — тихо покликала вона, дивлячись у стелю. — Не грайся зі мною в мовчанку. Я знаю, що ти не спиш. Після зустрічі з НЕЮ ти ніколи не спиш до самого ранку.
— Не сплю, бо ти не даєш мені такої можливості! — аж верескнув він. — Не чіпай мене!
— Не треба так дратуватися, Майкле. Я тільки хочу…
— А я нічого не хочу! Чуєш, нічого, крім спокою!
— Так і я ж хочу спокою, — зраділа вона, що в них виявилися спільні бажання. — Спокою, і більше нічого.
Він не відповів, і Лінда збагнула, що вони мріють про різний спокій: вона — позбутися привиду, а він — позбутися її.
“Ну піду я… згину, щезну, — думала жінка з гіркотою. — Так і він же тоді згине, кинутий напризволяще. Привид ще нікого до добра не доводив…”
— Майкле, — по хвилі озвалась, — інспектор з Кримінальної дзвонив.
— Ну…
Лінда відчула, як він насторожено завмер.
— Цікавився, чи ти приходиш додому.
— Хай цікавиться, — а сам насторожено дихання стримує і увесь напружився, готовий в будь-яку мить дременути із спальні.
— Майкле, тебе можуть арештувати за той пістолет. Адже користуватися променевою зброєю без спеціального дозволу забороняється. Де ти його дістав, той страшний пістолет?
— Ти часом не найнялася агентом до Кримінальної служби?
— Щоб тебе врятувати, я ладна найнятися хоч до диявола, аби він лише існував. А ти… ти пішов би сам до них, здав би той проклятий пістолет, і все було б добре.
— Хай скажуть спасибі, що я їх тоді порятував. Робот з них лишив би хіба що попіл.
— Ось за те, що ти їх врятував, вони й милують тебе. Тільки заберуть пістолет. Так мені наказав детектив Джо. А він добрий, йому можна вірити… Схаменися, прошу тебе. Не будеш же ти вік ховатися, втікати із спальні чорним ходом. Зрештою, вони арештують тебе на роботі, а тоді неприємностей не оберешся. Шеф не любить тих працівників, якими цікавляться люди з Кримінальної. Ти ж знаєш його думку з цього приводу: “Сьогодні зацікавилась Кримінальна служба, а завтра, дивись, і Політична”.
Майкл мовчав…
“Треба що-небудь робити, аби нарешті позбутися тієї безтілесної зваби й порятувати бідолашного Майкла”… — вирішила Лінда, встала і спустилася на перший поверх.
— Постривай же… постривай, — бурмотіла. — Я ж тобі… — що вчинить — того й сама ще не знала. — Я тобі покажу… покажу…
Спинилася перед годинником, важко дихаючи:
— Сидиш? Причаїлась у годиннику і мовчиш? Думаєш, так і житимеш у мене безплатним квартирантом? Не вийде.
В безсилій люті шкребла блискучий корпус годинника, але навіть слідів не залишалося на твердому червоному дереві. Нігті ламалися. Коли б мала сталеві пазурі…
З тильного боку годинника, між дверцятами і задньою стінкою, помітила вузеньку, ледве видиму щілину.
— Ага… ага… ось я тебе… — бубоніла, колупаючи нігтем ту шпарку.
Стомившись (від гніву вона почувала себе геть знесиленою), стояла, хрипко дихаючи, й гарячково міркувала… Щось придумавши, метнулась на кухню (де й сила взялася!) і відразу ж повернулась з кухонним ножем. Лезо в нього було вузьке й довге.
Знетямлено тицяла ножем у годинник.
— Вилазь, вилазь, звабо, годі тобі тут ховатися та чужих чоловіків серед ночі з праведної путі збивати. Як маєш хоч крихту сміливості, з’явись! Побалакаємо…
Та хоч скільки била ножем у годинник, навіть пошкрябини на нім не лишалося — дерево як залізне. Тоді вона встромила лезо ножа в щілину дверцят і, відчувши, що лезо просувається вглиб, закричала, торжествуючи близьку перемогу…
— Ага-га-га!!! Ось я тебе дістану, дістану… — вперлась грудьми в колодочку ножа, давила на неї.
Ніж хоч і туго, але заглиблювався в нутро годинника, і їй здалося, що вона вже відчуває кінцем леза ту…
Ще дужче натисла грудьми на колодочку ножа, і з щілини зненацька вдарили їй у лице оранжеві іскорки, потім спалахнуло так, що на мить у холі стало видно, як удень.
Ні болю, ні удару Лінда не відчула. Коли спалахнуло криваве сяйво, коли вдарило їй у лице чимось оранжевим, встигла лише подумати: “Хоч би очей не позбутися… Ой, хоч би очей не позбу…”
Якась сила відкинула її від годинника, і вона, відлетівши аж на середину холу, впала навзнак, все ще інстинктивно затуляючи долонями очі, бо здалося, що біля обличчя в неї бурхає полум’я…
В холі повільно танула криваво-руда хмарка.
А маятник годинника, ніби нічого й не сталося, рівномірно, методично й невтомно відраховував секунди й хвилини людського життя: цок-цок, цок-цок…
Як сто, як двісті, як триста літному…
XI
— Ба! Нарешті! Кого я бачу? З’явилась пропажа. Ну, розказуй, що нового, — вигукнув інспектор Кларнес, тільки-но детектив Джордж Лі переступив поріг його кабінету. — Від тебе вже цілу добу немає ніяких вістей.
— Але в добі, на жаль, лише двадцять чотири години, і ні хвилини більше. — Джо весело мружився, і блискучі агатові очі ховалися в вузькі щілини, а це вказувало, що приватний детектив у доброму настрої. — Зовсім збився з ніг.
— Як там поживає наш симпатичний привид? Дженні, скажу тобі, кого хочеш зіб’є з праведної путі.
— Навіть тебе? — Джо насмішкувато поглянув на інспектора. — Зразкового сім’янина?
— До чого тут сім’я та подружня вірність? — скривився інспектор. — Мені за роботою ніколи на власну жінку глянути… Привид непокоїть мене в іншому аспекті — я не дав офіційний хід справі, не поінформував начальство і навіть не заніс дані в центральний комп’ютер, як то був зобов’язаний зробити. От і лізуть думки в голову: а раптом той привид вирветься, як-то кажуть, на оперативний простір? Та й піде гуляти містом, га? Уявляєш, який пречудовий гармидер здійметься? А за те, що я своєчасно не проінформував начальство про привид, мені запросто можуть дати під зад коліном. А в нас…
— Знаю, двадцять мільйонів безробітних.
— Саме так, двадцять. І я не хотів би ці легіони поповнювати своєю скромною персоною.
— Тобі ніщо не загрожує, адже привида я взяв під свою відповідальність, і про це у твоєму сейфі лежить моя розписка. — Джо став серйозний, як ніколи. — До того ж я даю гарантію, що ні в яку екскурсію по Місту привид і не думає збиратися. Бо з годинника він просто ніколи не зможе вибратися.
— Тобі вірю, друзів ти не підводиш. — Х’ю задоволено відкинувся на спинку крісла. — Викладай усе, про що дізнався. Люблю слухати страшні історії про всіляку потойбічну містику.
— Привид потім, а зараз про Лінду Джексон.
— Знаю… — відмахнувся інспектор. — Запізніла інформація. Я вже дзвонив у клініку, жінка в безнадійному стані.
Джо закрокував кабінетом:
— Годинник, виявляється, заблокований. Будь-яка дилетантська спроба його відчинити закінчиться вельми сумно. Потрібні спеціалисти з деблокування.
— Про спеціалістів я вже подбав. Тепер мене цікавить Майкл.
— На жаль, він зараз у такому стані, що навіть не реагує на те, що сталося з його дружиною. — Джо помовчав. — Ти справді збираєшся його арештувати? Але ж він нас врятував.
— Я винесу йому подяку за його героїчний вчинок, а за користування променевим пістолетом без спеціального на те дозволу арештую. Закон є закон, перед ним усі рівні: і потерпілі, і рятівники. Так було і так буде.
— Ну ти й служака! — зітхнув Джо.
— Я виконую на службі тільки те, що мені належить виконувати на службі, — з притиском відповів Кларнес. — Інакше державна служба перетвориться на мою приватну крамничку. Але де це тобі зрозуміти, вільний художнику від детективу!
— Вільним у нас ніхто не почувається!
— Тебе знову тягне до політики? — Кларнес гостро глянув на приватного детектива. — Не раджу. Дуже навіть не раджу. Бо коли що — то я, на жаль, не зможу тебе врятувати. Як кажуть, своя сорочка…
— Дякую за відвертість.
— Зі своїми друзями я завжди відвертий. Та гаразд, не будемо дискутувати. Хто Майкл за фахом? Інженер?
— Прекрасний, — зітхнув Джо. — Але — був. Колись.
— До зустрічі з привидом?
— Так. — Джо походжав кабінетом, мнучи в руках сигарету. — Два місяці тому фірма “Оптика” запросила Майкла Джексона до себе на службу. Точніше, переманила його із сусіднього штату. Йому було запропоновано вигідне місце, більша платня. Крім того, його спокусили окремою віллою. І Майкл погодився.
Усе йшло добре, він працював, як робот, фірма була задоволена. Перед трудягою Майклом відкривалася непогана перспектива. І ось пару тижнів тому все й почалося. Майкла наче хто підмінив. Акуратний і дисциплінований інженер став невпізнанним — на роботу запізнювався, приходив заспаний, іноді й засинав, сидячи на стільці, почав плутати елементарні речі, став дратівливим і дозволяв собі з усіма сперечатися. Одне слово, Майкл наче покотився з крутої гори… Зараз фірма вважає, що він — психічнохворий.
— Його колеги знають про привида?
— Ні. Як мене поінформували, керівництво фірми розглядає зараз його справу. Не виключена можливість, що Майкла відправлять на примусове лікування. Це — в кращому випадку. Очевидно, бідолаху просто викинуть за ворота. І, зрозуміло, заберуть віллу для іншого спеціаліста, якого переманять від конкурентів. А Майкл… Майкл на роботі вже не з’являється, вдень невідомо де ховається, а ночами бродить по віллі з напівбожевільним виглядом та все кличе Дженні. Де його дружина — не знає.
Почувся мелодійний дзвінок, і на відеоекрані з’явився елегантний, ще молодий чоловік.
— Містер Кларнес? — запитав він без будь-яких емоцій в голосі, наче відбував якусь повинність. — Потерпіла місіс Джексон, яка перебуває у нашій клініці, просить вас прибути до неї. Наша адреса…
— Гаразд, наш представник зараз прибуде. — Х’ю вимкнув екран.
— Місіс Джексон відвідаю я, — звівся Джо.
— Стривай, ще одне запитання. Майкл одружився на Лінді з любові?
Джо заперечливо похитав головою.
— Її дівоче прізвище Кейсі, — сказав він.
— Кейсі, Кейсі… — забурмотів Х’ю, щось пригадуючи. — Років десять тому я знав одного банкіра з таким же прізвищем.
— То батько її.
— Зрозуміло…
— Нічого тобі не зрозуміло. Майкл був бідним студентом. Щоправда, із світлою головою, багатою на ідеї. Взагалі, він був надзвичайно обдарованою людиною, таких можна на пальцях перерахувати. Але без цента в кишені ідеї і талант, як ти знаєш, нічого не варті.
— А за які такі… — Х’ю виразно потер пучками двох пальців, — він учився?
— “Ти забув, що в нашій столиці є один-єдиний на всю країну коледж для здібних юнаків із бідних сімей.
— Тільки без натяків на політику і наш найдемократичніший устрій, — застеріг інспектор і скоса поглянув на люстру.
— Тобі будь-яка розмова здається політикою. Хіба я винен, що в нашій найбагатшій у вільному світі країні всього лише один державний коледж? Чи винен, що вища освіта у нас приватна, себто віддана на відкуп товстосумам?
Інспектор зітхнув, як зітхає лікар біля безнадійно хворого.
— Я впевнений, що ти закінчиш свої дні в санаторії для громадян з хибними політичними переконаннями.
— О, такі санаторії у нас по всій країні. І “лікують” у них зовсім безплатно.
— Джо! — застережливо вигукнув інспектор.
— Гаразд, гаразд, докажу про Майкла. Закінчивши той єдиний… гм-гм… безплатний коледж, Майкл мріяв про власну лабораторію. Але в нього у кишенях гуляв вітер. І тоді, певно, з меркантильних міркувань він і звернув увагу на Лінду Кейсі — єдину доньку банкіра Кейсі. Майклу був потрібний капітал для створення власної лабораторії. А Лінда була закохана в нього… Отож батечко-банкір влаштував молодим гучне весілля.
— Виявляється, цей Майкл колись був з біса розумним хлопцем! — не без заздрощів вигукнув Х’ю. — Його голова справді, як ти кажеш, багата на ідеї. Люблю таких… винахідливих.
— Не іронізуй, він мріяв про власну лабораторію. Та слухай. Другого дня після весілля банк тестя лопнув, а Кейсі наклав на себе руки. І Лінда в одну мить стала біднішою за самого Майкла.
— У наш час люди стають і мільйонерами і банкрутами між двома стравами ленчу.
— Хоча Майкл і не любив Лінду, але кинути її після всього, що сталося, не міг. Він мав добре серце і тому жив з нелюбою дружиною. Цілих три роки розраховувався він за те пишне весілля, яке затіяв і не встиг оплатити його тесть-банкір. Ось так. Звідтоді він трудився на фірму і мріяв про чудодійний випадок, який допоможе йому стати багатим. Але той випадок не приходив і не приходив, як не видно було й перспективи відкрити власну лабораторію… І тут з’явився привид. Як втілення мрії про нездійсненне щастя.