Чортів я згадую часто. З-поміж численного загалу беззмістовних виразів, що ними я висловлюю свої почуття, від скрухи до захвату, є один найуживаніший мною — "чорти б мене взяли". Упродовж багатьох років свого земного життя я по кілька разів на день ритуально закликав чортів узяти мене, проте нічого особливого зі мною начебто не траплялося. Та я й не бажав, аби щось сталося, просто розряджав свої емоції, і квит. Як і всі інші люди, до речі. Так тривало до певного часу і, здавалося, триватиме так довіку. Одначе...
Був спекотний, задушливий літній день. Я поставив останню крапку на останній сторінці мого роману, потім, після недовгих, але гірких роздумів, додав до неї ще дві, відтак перевів курсор на наступний рядок і натиснув ще шість клавіш. На екрані комп'ютера з'явилося найжаданіше і найненависніше для всіх письменників слово: КІНЕЦЬ.
Підперши голову руками, я тупо дивився на нього, відчуваючи, як на мене накочується дев'ятий вал відчаю та безнадії. Зі мною завжди так буває, коли я закінчую роботу над своїм черговим опусом, і, мабуть, тому я дуже неохоче берусь писати короткі оповідання, віддаючи перевагу повістям та романам, — щоб поменше у моєму житті було таких моментів, схожих на гострі приступи похмілля після тривалого запою.
Я вимкнув комп'ютер, встав з-за столу й розлігся на канапі. У мене почалася жорстока депресія. Мені було тоскно, було тужно, було сумно. Гірше бути не могло. Я почувався геть самотнім, покинутим своїми героями, до яких встиг прив'язатися, всім серцем полюбити, як близьких родичів, найліпших друзів, коханок... І коли я сказав спересердя: "Чорти б мене взяли!" — то мав на увазі лиш те, що на душі в мене гидко, і я знати не знаю, де подітися зі своїм кепським настроєм. Викликати чортів я не збирався. Чесне слово!
А проте один з них з'явився. Справжнісінький чорт: хвостатий, рогатий, волохатий, із свинячим рильцем і ратицями. Він стояв посеред кімнати, граціозно махаючи з боку в бік хвостом і прискіпливо оглядав мене з голови до ніг.
За інших обставин, можливо, я прореагував би на чортову появу вельми бурхливо — нерви в мене нікуди не годящі; але в тодішньому стані глибокої апатії, байдужості до геть усього на світі, я був неспроможний будь-чому дивуватися. Тому я не зомлів, не забився в істериці, ба навіть не дотямив ущипнути себе за руку, аби пересвідчитися, що не марю. Що ж до того, чи не з'їхав я часом з глузду, то в мене ані на мить не виникало такої божевільної думки.
Одно слово, я сприйняв це, аж ніяк не буденне явище, з олімпійським спокоєм, ніби мало не щодня мені доводилося стикатися з нечистою силою. Я лише трохи підвів голову і спроквола промовив:
— Ти чорт?
Рогато-хвостатий мій гість у відповідь виструнчився, хвацько цокнув правою ратицею об підлогу, хльоснув хвостом, мов батогом, і відрекомендувався:
— Альфред фон Бурбурмуло, диявол-спокусник восьмої категорії.
У ніздрі мені вдарив різкий запах сірчаних випарів. Я відкинувся на подушку й заплющив очі.
"Атож, звісно, — подумав я з гіркотою. — Восьмої категорії, інакше й бути не може... А хто я, власне, такий, щоб до мене надсилали чортів першої, другої чи, принаймні, третьої категорій? Та ніхто!"
Я скрушно зітхнув, відчайдушним зусиллям волі змусив себе розплющити очі й уважніше придивився до чорта. Поза будь-яким сумнівом, моєму гостеві далеко було до вихідця з пекельної еліти — жалюгідний на вигляд був дідько. А сморід який, просто жах!
— Якщо не заперечуєш, — сказав чорт, — я присяду.
Я не заперечував. Чорт, підібгавши хвоста, влаштувався на стільці неподалік від канапи, де я лежав. Сірчаний сморід ставав чимдалі нестерпнішим.
— Гм, — несміливо почав я. — Чи не можна... цього... без сірки?
— Певна річ, — відповів чорт. — Можна й без сірки. Просто це наш традиційний, так би мовити, імідж. Думаєш, мені воно приємно?
Я мляво похитав головою:
— Нічого я не думаю.
— Коли так, — сказав чорт, — то обійдемося без сірчаних випарів.
Тієї ж миті сморід нагло зник, мов його й не було. Повітря в кімнаті стало чисте і свіже, сповнене приємного квіткового аромату, а на журнальному столику з'явилася красива кришталева ваза з букетом рожевих троянд.
Я значно пожвавішав і з цікавістю поглянув на вазу. Як це не парадоксально, та мушу зізнатися, що поява вази з трояндою викликала в мене значно більший подив, ніж поява чорта.
Чорт завважив моє зацікавлення вазою і сказав:
— Це в загальний рахунок не йде. Вважай її просто за невеличкий презент від фірми перед нашою оборудкою.
Я здивовано підвів бови:
— Перед якою ще оборудкою?
Чорт прибрав ділового вигляду.
— Людино! — врочисто мовив він. — Що ти хочеш в обмін за свою душу?
Усьому на світі є своя межа, моїй апатії — також. Ці слова чорта пробудили в мені критичність світосприйняття, я нарешті збагнув ірреальність того, що відбувалося зі мною, і, мов підкинутий пружиною, схопився на ноги.
— Га?! — вигукнув я, ошелешено дивлячись на мого гостя. — За мою душу?
Видно було, що чорт збентежився.
— Ну, так, — розгублено промимрив він. — За твою душу. Адже ж ти викликав мене, щоб укласти кабальну угоду.
— Що за дурниці?! Я нікого не викликав, ти помилився! — Тут мені спала на думку одна ідея, якою я не забарився скористатися. — Згинь, дияволе! — моторошним голосом проказав я і осінив чорта хрестом.
Знамення на нього не подіяло — принаймні одразу. Він пошкріб довгими пазурами волохатого лоба між рогами, якось винувато мовив:
— Мабуть, у канцелярії щось наплутали, — і лиш тоді згинув.
Десь зо хвилину я простояв посеред кімнати, прикипівши поглядом до порожнього стільця, потім протер очі й подивився на вазу з трояндами, що стояла на журнальному столику, вочевидь, і не думаючи зникати.
— Ага! — пригадав я. — Чорт бо ж казав, що це презент.
Я підійшов ближче й огледів презент з усіх боків. Ваза була дуже красива і, напевно, дорога. Квіти в ній були свіжі, щойно зрізані, з краплями роси на ніжних рожевих пелюстках.
— Гарний презент, — сказав я сам до себе. — Вони там у пеклі справді щось наплутали, а мені через їхню помилку дістався такий чудовий подарунок.
Раптом за моєю спиною почулося тихе зітхання, а відтак — знайомий вже голос.
— Ніякої помилки.
Я рвучко озирнувся. Чорт (той самий Альфред фон Бурбурмуло) знову сидів на стільці, поклавши ногу на ногу, і жалісно дивився на мене.
— Ти ж сказав "чорти б мене взяли", — пояснив він. — І ось я до твоїх послуг. Ми, дияволи-спокусники, страшенні індивідуалісти, працюємо виключно одноосібно, тож даруй, що на твій виклик з'явився я один.
Я повернувся до канапи, присів і запалив сигарету.
— Атож, я так і сказав, — не став заперечувати я. — Але просто так сказав. Спересердя.
— Знаю, знаю, — закивав чорт рогатою головою. — Проте в канцелярії це зареєстрували як виклик. Сталася не помилка, а прикре непорозуміння, таке вряди-годи трапляється. І нічого вже не вдієш: виклик є, і він рахується за мною... Ось такий я невдаха!
— Ба! — сказав я. — Я теж невдаха. Що ж нам тепер робити?
— Інструкція вимагає, щоб я спокушував тебе, — відповів чорт.
— Що-що?!
— Спокушував. Тепер я мушу різними диявольськими спокусами домогтися від тебе добровільного підписання угоди про заклад душі.
— Ага... — Я поклав сигарету на край попільнички і неквапно пройшовся вздовж кімнати. За час, що минув від першої появи чорта, я вже розторсався і тепер почував себе вельми незатишно в його товаристві, по спині знай пробігали мурашки, а від останньої його пропозиції мені взагалі стало моторошно. Проте я намагався й надалі тримати марку, лишаючись зовні незворушним. — Отже, закласти душу?
— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зі слабкою надією. — На відповідний до бажання термін. Можна зовсім ненадовго, скажімо, на тисячу років.
Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.
— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.
— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.
— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?
— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.
— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...
— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.
За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.
— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.
— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.
— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.
— Яким чином?
— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.
— Зрозуміло, — сказав я і загасив недопалок у попільничці. Наступної миті між моїми пальцями з'явилася нова сигарета, на кінці якої жеврів вогник. Я вдячно поглянув на чорта:
— О! Спасибі!
— Пусте! — чорт мляво махнув рукою. — Люблю робити людям маленькі послуги, причому задарма. — Він зітхнув. — Отакий я чудернацький, сказати б, нетрадиційний диявол. — І з виразом процитував Фауста: — "То хто ж ти є?" — "Частина тої сили, що вічно прагне зла і вічно творить благо". — Начитаний виявився дідько!
— Виходить, ти вже примудрився не спокусити щонайменше вісімнадцять душ? — спитав я, подумки зробивши відповідні підрахунки.
— Двадцять, — похмуро підправив мене чорт. — Ти будеш двадцять перший.
— Невже так часто трапляються у вас такі непорозуміння, як от зі мною?
— Та ні, ти в моїй практиці перший. Всі інші викликали мене свідомо, спеціальними заклинаннями, вони самі прагнули закласти свої душі.
— І в чім же була заковика?
— Вони бажали нездійсненного.
— Що? — здивовано перепитав я.
— А що ти думав! — Чорт стенув плечима. — Я ж не всемогутній. І немає на світі нікого всесильного і всемогутнього, бо такий може бути лише один-єдиний, а тільки нас, дияволів-спокусників, кількасот тисяч. А ще є Бородань зі своєю бандою розбійників...
— Який бородань?
— Та Бог, хто ж іще.
— Так-так-так, зрозуміло, — сказав я і більше нічого додати не зміг.
— От, приміром, — вів далі чорт, — викликає мене дев'ятиніг з шістдесят четвертої Лебедя, лікар за фахом, і каже: бери мою душу на віки-вічні, бери мене всього з тельбухами, тільки зроби, щоб усі люди... тобто дев'ятиноги не хворіли ні на які хвороби.
— Шляхетне прохання, — прокоментував я.
— Проте нездійсненне. Бо ж інші дев'ятиноги, знай, вимагають від інших моїх колег наслати на своїх недругів різного штибу болячки.
— Паскудна річ — життя, — зі скрухою констатував я.
— І не кажи! — Чорт форкнув, як кінь. — Паскудніше бути не може... Я б радо вилікував усіх хворих дев'ятиногів з шістдесят четвертої Лебедя, але це потягло б за собою численні порушення інших кабальних угод, що неприпустимо. Тому, згідно з інструкцією, я мусив спокусити того шляхетного лікаря чимось здійсненним — багатством, славою, владою, жінками... цебто дев'ятиніжками... — Він уже вкотре зітхнув. — Але не можу я, не можу! Це понад мої сили — губити добрі душі.
— Ти справді дивовижний чорт, — сказав я.
Мій співрозмовник мляво кивнув і похнюпився.
— Отже, ти, — знову заговорив я, — не спокусивши мене, перейдеш до дев'ятої категорії?
— Гірше, — сумовито відповів чорт. — Значно гірше. Дев'ятої категорії дияволів-спокусників не існує, восьма найнижча. Я стану дияволом-слугою при якійсь із відьом... Бр-р! — Він здригнувся всім тілом. — Це жах! Брудне чаклування, приворотні й відворотні зілля, криваві шабаші, таке інше. Але що найгірше, що найгидкіше... — Чорт змовк і затулив морду пазурястими руками. Моє серце розривалося від жалю до нього.
— То що ж найгидкіше? — за хвилю спитав я.
— Розумієш, — став пояснювати чорт, опанувавши себе, — геть усі відьми збоченниці. Вони... — І він почав розповідати мені такі бридкі, огидні, паскудні речі про сексуальні уподобання відьом, що мій шлунок ледве не вчинив заколот проти недавно з'їденого обіду.
— Який жах! — з почуттям сказав я, урвавши чортову розповідь на найогидніших подробицях. — Тобі не позаздриш.
— Авжеж, авжеж...
— Мені дуже шкода тебе, — квапливо додав я. — Али нічим, повір, зарадити твоєму лихові я не можу. Не продавати ж тобі свою душу! Зрозумій мене правильно...
— Та розумію, — сказав чорт. — Чудово розумію... — Раптом у його очах спалахнули вогники надії. — А знаєш, людино...
— Називай мене Олегом, — великодушно дозволив я.
— Гаразд, Олеже. А ти можеш називат мене просто Альфредом.
Я згідно кивнув, і чорт продовжив:
— Так от, Олеже, ти все-таки можеш допомогти мені, не гублячи при тім свою душу.
— І як?
Певний час чорт набирався рішучості.
— Та є одна хитрість, — сказав він нарешті. — І ніякого ризику, повір мені на слово.
— Ну?
— Ми представимо все так, буцімто ти викликав мене на маґічний поєдинок, укладемо стандартну кабальну угоду, зареєструємо її...
— Ні! — жорстко промовив я, як відрубав. — Тільки не це!
Чорт похнюпився в безнадії.
— Ну, от! Ти навіть не вислухав мене, а вже заперечуєш.
Я зручніше влаштувався на канапі, трохи заспокоївся і сказав:
— Гаразд, вислухаю тебе. Але неперед нічого не обіцяю.
І я таки вислухав Альфреда. Вислухав і погодився!
Навіть зараз, пишучи ці рядки, я відчуваю, як усередині мене проймає крижаним холодом жах — адже ж чорт міг залюбки обдурити мене, обвести круг пальця. Відверто скажу: я й досі не в змозі переконливо обґрунтувати це своє рішення. Я просто повірив чортові, повірив у його чесність, в його порядність! Повірив, що йому осточортіло пекло, що він (як сам сказав) відчортькуватий. Певно, повірив я тому, що й сам почувався чужим серед людей, був відлюдькуватий, некомунікабельний. І ще одне. Я пожалів Альфреда, він до сліз розчулив мене детальними описами побуту дияволів на службі у відьом.
Отож ми уклали угоду, і на дванадцять годин я віддав себе під чортове чесне слово. Коли всі формальності були залагоджені, Альфред сказав:
— А тепер нам слід обмити угоду. Та й випити за успіх не завадило б.
І посеред кімнати виник стіл, рясно заставлений різними наїдками та напоями, декотрі з яких мені навіть не снилися. Ми влаштувалися на м'яких стільцях і випили за успіх.
— Слухай-но, Альфреде, — звернувся я до нього, коли алкоголь вдарив мені в голову. — Чи не міг би ти перекинутися на когось іншого. А то вигляд у тебе трохи... е-е... непрезентабельний.
— Це статутний вигляд диявола-спокусника восьмої категорії, — пояснив чорт. — Так належить за Сатутом. Але оскільки я зараз працюю за угодою... Ким би ти хотів мене бачити?
Я замислено почухав потилицю, і погляд мій впав на томик Булгакова, що стояв на книжковій полиці.
— Котом!
За мить навпроти мене сидів моторошних розмірів, чорний, мов сажа, котисько, достоту такий, яким я уявляв Бегемота, і попивав якусь темну рідину з величенького кришталевого келиха.