На траверсі Бета Ліри - Владимир Михановский


Науково-фантастичні оповідання

Я любив на дозвіллі потеревенити з старпомом. Знав він вельми багато, пам’ять мав надзвичайну, до того ж у нього був гострий оригінальний розум, і старпом вважався найцікавішим у нашому колі співрозмовником. Щоправда, коло це було досить обмежене; ішлося про екіпаж “Ізольди” — прямоточного іонольота класу А. Проте я певен, що і серед більш вимогливого, ніж наше, товариства Георгій Георгійович користувався б неабиякою популярністю, незмінним успіхом.

Ми сиділи в продовгуватій кают-компанії. Крім нас двох, тут не було нікого. Рівномірне матове світло — за спектром воно збігалося з денним світлом такого далекого від нас Сонця — заливало приміщення. Стіни кают-компанії були напівпрозорі, і по них весь час рухалися світні плями. Це створювало напрочуд рівний, бадьорий настрій і вабило до відпочинку. За бажанням можна було міняти рухомий малюнок стін. Так, наш молодий штурман Валентин Орленко найбільше любив вмикати імітацію снігової завірюхи. “Снігові вихори” скажено крутилися, зливаючись часом у суцільні білі смуги, стіни каюти, здавалося, розсувались і зникали. В повітрі стереофонічно лунав Перший скрипковий концерт Чайковського, і Валентин, залізши з ногами в широке пластикове крісло, міг годинами слухати музику далекої Землі. Маленький, худий, він у ці хвилини був схожий на підлітка.

— Мороз і сонце, день чудовий… — говорив він високим юнацьким голосом.

Я знав, що в ті хвилини він марив фантастично далеким Сибіром — своєю батьківщиною.

Ми вже встигли переговорити з Георгієм Георгійовичем про всяку всячину. До мого чергування лишалося ще хвилин двадцять.

— Як дивно все-таки, — задумливо сказав старпом. — Висить наша “Ізольда” в просторі. Навкруги — порожнеча, в якій палахкотять безмежно далекі зорі.

Георгій Георгійович повернув рукоятку, і день у каюті вмить згас. Стіни, ставши абсолютно прозорими, зникли, розчинившись. Ми висіли тепер у вугільно-чорному просторі, і на нас звідусіль дивилися, не кліпаючи, очі нерухомих зірок. Незважаючи на колосальну швидкість, здавалося, що “Ізольда” стоїть на місці.

— Як дивно, — повторив Георгій Георгійович. — Для нас будь-яка зірка — лише блакитна порошинка, не більше. А навкруги простягається волохатий космос, і проміння його розсіюється в безмежжі. Та ось ми наближаємось до однієї з таких порошинок. Повільно, страшно повільно… Минають довгі роки. Порошинка виростає в крапельку, що наливається червоним, синім або смарагдовим світлом. А час іде, і крапелька все збільшується, набухає на очах. І ось вона вже затуляє для тебе півсвіту. Ти висаджуєшся на новій планеті. І відтепер вона стає твоїм світом. — Георгій Георгійович помовчав. — Краплина розкидає навколо тебе гори, розверне ліси, розхлюпає моря, опереже небаченим обрієм. І все це — блакитна порошинка.

Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль.

— Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на очах перетворюється на блакитну порошинку. Ти покидаєш світ, з яким зріднився. Ти покидаєш там, унизу, частку свого серця.

Георгій Георгійович клацнув вимикачем, і ми знову повернулися з зоряного світу в затишну кают-компанію.

У мене перед очима все ще стояла картина Великого Простору, закутого в безгоміння. Всі зорі у ньому здавалися однаково далекими від “Ізольди”, і лише одна з них, подвійна, Бета Ліри, помітно виділялася серед інших. Вона ніби розбухла і світилась яскравіше за своїх сусідок. На неї був націлений сріблястий ніс “Ізольди”.

— Як твоє господарство? — спитав старпом.

— Енергетика в порядку, — відповів я.

— А самопочуття?

— Нівроку.

— Ні на що не скаржишся?

— Ні, а чому?..

— Сьогодні вранці штурманові стало погано. Він навіть знепритомнів.

— Валентин? Що це з ним?

— Нічого не відомо. Про це знають лише судновий лікар, капітан і я. А тепер і ти. Не кажи поки що нікому…

— Зрозуміло.

— А за Валентином постеж. Щось не подобається він мені останнім часом.

— Чим саме? — спитав я.

З Валентином ми приятелювали.

— Побачиш сам, — ухильно відповів Георгій Георгійович. — Не хочу нав’язувати своїх висновків.

Я пішов на чергування.

Блакитна струминка осцилограми бігала по координатній сітці, повідомляючи, що двигуни корабля працюють нормально. Ніщо не віщувало лиха. Чи міг я припустити, які грізні події захльоснуть незабаром “Ізольду”?

Після вахти я вирішив зайти до Валентина. Побачивши мене, він чогось зніяковів. Незграбно підвівся з-за столу і накрив якусь річ аркушем ватманського паперу. Я вдав, ніби нічого не помітив.

— Ти з чергування, Володю?

— З чергування.

— Я теж… щойно… — Валентин затнувся. — Сідай. Тільки в шахи не гратимемо: чогось нездужається.

Я уважно подивився на Валентина. Обличчя його було червоніше ніж звичайно і якесь сонливе.

Ми помовчали. Валентин раз у раз кидав потай нетерплячі погляди на аркуш ватману. Здавалось, він чекає, поки я піду, щоб безперешкодно вершити перервану справу.

“Схоже, щось винаходить, — подумав я. — Чому ж він ховається, дивак? А втім, це його справа. Не буду настирливим”.

— Здається, я невчасно? — непевно бурмочу. — Мабуть, піду, пізніше зайду, — додав я, підводячись.

— Ні, ні, — запротестував Валентин, — зачекай, будь ласка, не поспішай. Я повинен розповісти тобі…

Я сів.

— Бачиш… — язик Валентина почав заплітатись. — Я, либонь, посплю з годину, а потім уже побалакаємо. Зараз я просто не в змозі…

— Ну що ж, — знизав я плечима, — як знаєш. А як ти себе почуваєш? Може, в тебе температура? Викликати лікаря?

Я простяг руку до екрана виклику, але Валентин енергійно схопив мене за плече.

— Що ти, що ти, я зовсім здоровий! Просто не доспав трохи — і все.

Повернувшись у свою каюту, я довго думав, що може означати незвичайна поведінка Валентина. Що з ним діється? Які в нього з’явилися таємниці від мене? Може, він справді нездужає. Треба було все-таки запросити до нього нашого Дмитра Анатолійовича. Чому Валентин не схотів його викликати?

“А зрештою, капітан і старпом щось знають. Хай вони й вирішують”, — подумав я, засинаючи.

Це трапилося чотири дні тому. (На “Ізольді”, як і на більшості зорельотів, штучно підтримувався життєвий ритм, що відповідав добовому циклу землі.)

Прийшовши з чергування, штурман Орленко знову відчув себе погано. Він відклав убік мікрофільм і ліг у гамак. Але сон не приходив. Тоді Валентин увімкнув “сонний вітер”. Звідусіль на нього ринули струмені іонізованого повітря, гамак почав мірно погойдуватись, водночас полинула заспокійлива музика. Цією установкою корабельний лікар дозволив користуватися не частіш як двічі на тиждень, і зазвичай вона впливала чудодійно. Людина негайно провалювалася в глибокий сон без сновидінь, і прокидалась, прекрасно відпочивши. “Сонний вітер” незамінний, коли екіпажу треба гарно спочити перед висадкою на нову планету.

Але цього разу не допоміг і “сонний вітер”. Не спалося. Валентин розплющив очі. Коли вони трохи звикли до темряви, він помітив на стіні, просто перед собою, пляму. Вона тьмяно світилася. Це було якесь незвичайне світло. У всякому разі, Валентинові раніше не доводилося такого бачити.

— Що за дурниця? — бурмотів штурман, протираючи очі.

Пляма на стіні не щезла.

Зіскочивши з гамака, Валентин ступив до стіни. Увімкнути світло він забув. Від незрозумілого хвилювання йому перехопило подих. Штурман обережно доторкнувся до плями і скрикнув, одсмикнувши руку: світло на стіні лилося з якогось наросту.

Валентин кинувся до дверей, потім передумав і ввімкнув світло. Спалахнули люмінесцентні панелі, і зразу стало видно як удень. Валентин уважно оглянув стіну. Пляма зникла. Він ретельно обстежив кожен сантиметр стіни, але нічого не виявив: стіна була чиста.

“Чи не примарилось мені?” — подумав він.

Штурман вимкнув світло. І знову на стіні з’явилася пляма. Тоді, помітивши місце і ввімкнувши світло, він став обмацувати стіну. Нарешті наткнувся на нарост, що точно повторював малюнок пластика стіни.

“Мабуть, здулася стіна внаслідок деформації. Але звідки світіння”? — не розумів штурман.

Нарост виявився пругким. Валентинові здалося, що він зменшується під рукою, ніби розповзаючись по стіні. Схопивши зі столу скальпель (штурман підчищав ним креслення), він почав обережно зішкрібати нарост. Через кілька хвилин у нього в руці лежала безформна грудка кольору слонової кістки — як і колір стін каюти. Але тут на очах грудка почала темніти, наливаючись звідкілясь із прозорої глибини темною фіолетовою рідиною.

“Що як вона радіоактивна?” — обпалила думка. Кинувши грудку на стіл, Валентин підніс до неї кишеньковий лічильник Гейгера. Але чутливий лічильник мовчав: радіоактивності не було. Полегшено зітхнувши, штурман сховав лічильник у нагрудну кишеню.

Втома безслідно зникла, штурман відчував тепер незрозуміле збудження. Він сів за стіл і заходився уважно розглядати грудку. З пругкої фіолетової гуми вона перетворилася тепер у ромбоподібний кристал, що мерехтів синім вогнем. Штурман крутив його в руках, розглядав на світло, торкався жалом скальпеля. Але гостра сталь не залишала на твердій поверхні кристала жодної подряпини.

Захоплений, забувши про все на світі, з розколошканим чубом і палаючими очима, Валентин скидався на людину, яка перша висадилась на Марсі і жадібно розглядала всі дивовижі, що їх щедро розсипав на шляху відважних космос.

Зиркнувши на годинник, Валентин жахнувся. Минуло шість годин, відколи він сів за стіл з цією штуковиною.

В бездонній глибині кристала йому ввижалися мінливі, дивовижні картини, він розрізняв якісь пульсуючі жилки і кольорові цятки, сфери, що переливалися всіма кольорами райдуги, і якісь рухливі фігурки…

За п’ятнадцять хвилин він має бути в штурманській рубці, скоординувати показання приладів і потім доповісти капітанові, як триває політ.

Валентин взяв із настінної висувної шухляди чисту носову хусточку і загорнув у неї кристал, потім сховав свою знахідку в найдальший куток шухляди і знову засунув її.

В чутливій тиші пролунав мелодійний гонг, закликаючи всіх, хто вільний од роботи, на зарядку. На “Ізольді” наставав “світанок”.

Після звичної доповіді капітанові — доповідали раз на дві доби — Валентин бігцем повернувся до своєї каюти.

Я здибався з ним біля центральної рубки. Штурман буквально налетів на мене і, хутко вибачившись, помчав далі.

— Чекай-но, — зупинив я його. — Ти вільний?

— Ти вільний? — мов луна повторив Валентин.

Мабуть, на моєму обличчі було написано таке здивування, що штурман опам’ятався.

— Не спав цілу ніч, — винувато посміхнувся він. — бачиш, навіть обмовлятись почав.

— Що ж таке?

— А-а, дрібниці.

— Може, цікавий мікрофільм?

— Щось схоже.

— А що зараз робитимеш?

— Піду досипати.

— Шкода, — сказав я, — в сферозалі йтиме “Волзька пісня”, ми б разом… Ну, що поробиш. Бажаю гарних снів. Тільки обіду не проспи! — крикнув я навздогін.

Валентин був чудовий хлопець, але з дивиною. То раптом він починав страшенно ніяковіти, губився й червонів за кожну дрібницю, то несподівано — щоправда, це траплялося рідко — ставав холодним і відлюдькуватим, уникав мене. Проте я відчував, що він дуже прив’язаний до мене, як і я до нього. “Талант і дивацтво — нерозлучні”, — часто згадував я чиїсь слова. А Валентин був талановитий. Він захоплювався і фізикою, і радіоастрономією, і навіть вірші писав, щоправда, про них знав тільки я.

“Мабуть, натхнення найшло”, — вирішив я, неквапно прямуючи до сферозалу.

* * *

Ввійшовши в каюту, Валентин кинувся до ящика на стіні. Висунути його і засунути руку всередину — на це треба було кілька секунд. Але штурмана чекало розчарування: кристал зник! Хусточка була, як і раніше, згорнута. Валентин перерив усе в ящику. На підлогу полетіли шкарпетки, носовики, лупа в черепаховій оправі, збірник мікрофільмів, диктофон, кілька пошарпаних записних книжок…

Кристала не було.

Валентин поставив ящик на стіл і задумався. Його почала мучити совість.

“Я порушив четверту заповідь космонавта, — подумав він, — про все підозріле доповідати капітанові”.

Голова після безсонної ночі була важка, але — дивно! — Валентин відчув, що до нього повертається уже знайомий стан нервового збудження. Хлопець не думав тепер, звідки міг узятися на кораблі цей чудовий кристал, і як пояснити його загадкові властивості. Штурманові хотілося тільки одного: знайти кристал і дивитися в нього, дивитися весь час! Кристал мав якусь привабливу силу, наче наркотик.

Раптом Валентин здригнувся, йому здалося, що дно ящика, викладене сріблястим пластиком, набуло незвичайного зеленкуватого відтінку. Штурман поторкав дно скальпелем. Так і є! Кристал розтікся по дну ящика, набувши кольору і форми дна.

Напівпрозора пластинка — Валентин витяг її з ящика і поклав на стіл — здавалась живою. Вона повільно ворушилася, по світлій поверхні пробігали хвилі. Коли Валентин виймав пластинку, йому здавалося, що вона значно поважчала.

Зненацька пластинка, вигинаючись, підповзла до тонкої платинової авторучки, що лежала на столі. Почувся тріск, спалахнула легка біла хмаринка, і авторучка зникла.

Що це? Вибух? Але Валентин не відчув ані найменшого струсу повітря. Стіл на місці спалаху теж був неушкоджений.

Валентин боязко помацав пластинку, що почала стягатися в грудку. Температура грудки, як і вчора, була невисока. “Градусів тридцять”, — визначив Валентин. Вибух при температурі, нижчій ніж температура людського тіла?! Штурман знав про вибухи наднових зірок, коли температура сягає кількох десятків мільйонів градусів. Але холодний вибух? Про таке він щось не чув.

Тим часом грудка швидко набирала форми ромбічного кристала. Грані його ставали рівнішими, глибина наливалася синявою.

Валентин відчував себе ніби паралізованим. Коли б аварійний виклик — він не міг би й рукою ворухнути. Тільки очі його жили, вбираючи те незвичайне, що відбувалося всередині кристала. Там жив за своїми особливими законами чужий світ, різко своєрідний і навдивовижу привабливий. Як він вміщався в такому малому об’ємі?

“У маленьку щілину можна побачити величезний зал, — майнуло в голові у Валентина. — Хтозна, може, цей кристал — щілина в якийсь невідомий світ? А що це за світ?”

Вогняні спіралі прокреслювали простір. Блакитні кулі повільно рухались, описуючи еліптичні траєкторії. Час од часу деякі з них лускали, утворюючи сліпучі маленькі сонця.

— Дивно, — прошепотів Валентин пошерхлими губами.

Йому почулася ледь вловима музика. А може, це кров шумить у вухах? Незрозуміло…

Блакитні кулі, вишикувавшись ланцюжком, попливли кудись углиб. Вони повільно зменшувались і поступово згасали, як вогні океанського лайнера, що віддаляється од порту. На місці зниклих куль лишився тільки мерехтливий простір, нічим не заповнений. Але ось у центрі його виникла яскріюча оранжева пляма. Швидко збільшуючись, вона утворила прозору півсферу. Під оболонкою півсфери ворушилися тисячі живих істот, що формою скидалися на коми. Потім оболонка розтала і коми заповнили весь простір. Вони перекидались, оберталися, ганялись одна за одною. Але незабаром їхні рухи набули певного порядку. Звідкись з’явилися диски мідного кольору, що теж оберталися. Зливаючись один з одним, вони утворювали надзвичайно складні споруди.

Дальше