— Не пустять, — зітхнула Надійка.
Над долиною впав синій серпанок. Вечоріло. Між деревами поповзли тіні. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боці паркану загоралися вогні.
Десь недалеко почулися голоси. Дітей помітили охоронці. Молодий високий хлопець, із гвинтівкою на плечі, докірливо крикнув:
— Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хіба читати не вмієте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..
— Так цікаво! — заперечив Андрійко, не злізаючи з паркану.
— Мало чого цікавого! Ану марш звідси!
— І не страшно! — заявила Надійна…
До охоронця наближався високий чоловік. Він побачив дітей, весело гукнув:
— А, давні знайомі! Уже пробралися?
Це був Юрій Сергійович. Діти дружно привіталися з ним. Андрійко сказав:
— Ми прийшли поглянути на свою долину…
— На вашу долину? — здивувався Юрій Сергійович. — Ах так, я розумію! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке діло, доведеться платити вам відступного… Ідіть за мною, почуєте дещо цікаве…
— Куди йти? — недовірливо запитав Андрійко.
— Побачиш, — таємниче усміхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, він додав: — Це мої друзі, пропустіть.
Діти, вражені приємною несподіванкою, пішли за Юрієм Сергійовичем. Минули широкі ворота. По бетонованих плитах широченної площі йшли, затамувавши подих, — здавалося, що вони потрапили в казковий світ. Не вірилося, що все це існує насправді: космодром, вишки, ракети… і вчений, що просто і дружньо звертається до них:
— Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут піонери, а ми лише послідовники…
Андрійко поглядав на Юрія Сергійовича, сумнівався: невже не сміється?
Ні, вчений говорить цілком серйозно, лише десь у глибині його очей мерехтять веселі іскорки.
— Бачите велику ракету? Оту, що посередині? — запитав Юрій Сергійович. — Незабаром вона полетить на Марс.
— На Марс? — дружно ахнули діти.
— От здорово! — додав Андрійко. — А коли?
— Через два дні. А сьогодні тут зібралися вчені, конструктори, космонавти. Буде цікава розмова… вірніше, не розмова, а дискусія на тему: “Чи є життя на Марсі?”
— О! — здивувалася Надійка. — А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два дні? То й можна буде точно узнати, чи є там життя…
Юрій Сергійович хитро зиркнув на дітей:
— Суперечка завжди потрібна. Вона гострить розум, як точило ніж. У суперечці виясняється зрілість людської думки. Зрозуміло?..
— Угу, — непевно відповіла Надійна.
Вони минули вишки, біля яких стояли височенні ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхівки апаратів ще золотилися останніми відблисками сонця. Біля будинків, на широкому щиті, червоною фарбою від руки було виведено:
“ТОВАРИСЬКА ДИСКУСІЯ ПРО ЖИТТЯ НА МАРСІ
Запрошуються всі!”
Юрій Сергійович провів дітей по вузькому коридору, відчинив двері до просторого приміщення. Там стояв гомін, лунав сміх. Якийсь тонкий сухий вчений, у величезних окулярах, стояв на підвищенні і, піднявши довгий палець угору, переконливо говорив:
— Отже, я ще раз підкреслюю свою думку: життя на Марсі нема взагалі. Ця планета пуста і мертва, вона покрита пісками та вулканічним попелом. Канали, оази — всі явища, які використовуються як доказ існування життя на Марсі, — це вигадка ентузіастів. Вони, я категорично стверджую це, бажають бачити на сусідній планеті життя, — отже, вони й бачать те, що бажають…
— Ви хочете сказати, що зони обманюють громадську думку і науку? — вигукнув білочубий хлопець у вишитій сорочці.
— Хто це? — пошепки запитав Андрійко, примощуючись на лаві рядом з Юрієм Сергійовичем.
— Той, що виступає, — професор, — нишком відповів учений. — Спеціаліст по метеоритах. А юнак — це космонавт. Він полетить на Марс після того, як перша ракета із автоматами благополучно досягне планети.
Андрійко хотів запитати ще щось, але професор, що стояв на підвищенні, вів далі:
— Не обманюють, а обманюються.
— А фотографії? Хіба апарати теж обманюються? Адже на фото ми бачимо канали, вірніше, рослинність уздовж каналів!..
— Це зовсім не рослинність, — заперечив професор, — а смуги вулканічного попелу, який у постійних напрямках розноситься вітром на великі відстані. Оази — це вулкани, а канали — їхні виверження…
— А чому ж колір планети міняється залежно від пори року? Чому навесні “смуги попелу”, як ви кажете, стають зеленими, а восени жовтими, темніють?..
— Окислення якихось мінералів, або обман зору, — сухо відповів професор. — Можу запевнити вас, дорогий Василю, що на цій старенькій планеті ви не зустрінете живих істот, не кажучи вже про розумних.
Професор зійшов із підвищення. Замість нього вийшов поважний огрядний учений з великою лисиною. Він випив склянку води, витер хустинкою чоло і, поглядаючи на малесенький листочок, де було щось записано, заявив:
— Я не зовсім згодний з попереднім оратором. Гадаю, що життя на Марсі є. Але воно там існує в примітивних формах… У дуже низьких формах…
Василь — молодий космонавт — знову не витримав:
— Марс старіший від Землі, вірніше, він раніше охолов! Чи не так?
— Ну так, — погодився оратор. — То й що?
— А раз так, то життя — яке ви стверджуєте — виникло на ньому на мільярди років раніше. Згода?
— Далі, далі…
— Виходить, що на планеті мільярди років існувало одне й те ж саме життя, не розвиваючись? Але ж це у протиріччі з усіма законами природи! Я ніколи не повірю, щоб життя, виникнувши, не розвинулося до розумного рівня. Звичайно, якщо йому не перешкодила катастрофа планети.
— А в нас, на Землі, — роздратовано гукнув оратор, — хіба нема життя примітивного, починаючи від амеб і кінчаючи всякими лишайниками, мохами?
— Але ж разом із найпростішими організмами розвинулися і високі форми життя, включаючи людину! Так повинно бути й на Марсі!
— Де ж вони, ваші марсіани? Чому вони не летять до нас?
— А хто вам сказав, що вони не прилітали? Може, вони й прилітали мільйони чи тисячі років тому. Історія ще не відзначала таких подій, бо й писаної історії тоді ще не було. Але люди передавали спогади про появу гостей з неба, як міфічні, казкові видіння…
— А тепер? — іронічно запитав оратор. — Чому вони не прилітають до нас, не зав’язують стосунків із нами, не обмінюються досвідом?
— А тепер, може, їх навіть немає там, а є тільки залишки їхньої культури. Про це свідчать і величезні штучні супутники…
— Ви впевнені, що вони штучні? Адже гіпотеза професора Шкловського заперечується багатьма видатними вченими!
— Ну то й що? — з викликом сказав Василь. — Ще Лаплас звернув увагу на те, що Фобос і Деймос несхожі на всі інші супутники планет. По-перше, вони дуже мініатюрні порівняно з Марсом — Фобос — 16, а Деймос — 8 кілометрів у поперечнику; а по-друге, Фобос кружляє навколо планети втричі швидше, ніж сама планета навколо осі — отже, Фобос чужий для Марса. При спільному їх природному походженні Марс не міг би дати Фобосу такої швидкості…
— Він міг захопити Фобос із пояса астероїдів — дрібних планет! — заперечив оратор.
— Ні, — заявив Василь. — Розрахунки показують, що тоді орбіти Фобоса і Деймоса були б витягнутими, а не точно круговими. Отже, я переконаний, що супутники Марса штучні, що канали і оази-міста — теж штучного походження!
— Нас розсудить майбутнє! — сердито сказав учений. — Але ви не відповіли на запитання — чому жителі Марса не прилітають до нас? Чому не входять в стосунки з нами?
— А чому ви розглядаєте інших розумних істот з нашої людської точки зору? Навіть думаючи, розглядаючи дії своїх ближніх, ми намагаємося стати на їх точку зору, щоб бути справедливими! А тут йдеться про істот з іншого світу! Ми не знаємо ні їх будови, ні психіки, ні культури, ні смаків, ні устремлінь. Отже, не можна наперед приписувати марсіанам певну лінію поведінки!
— Фантастика! — одрізав оратор.
— Безумовно! — весело підхопив космонавт під схвальний гомін залу. — Я згоден, що це фантастика, як і все, що ще не відкрите наукою! Але всяка логічна фантастика здійснюється. Я впевнений, що стане дійсністю і ця. Ми зустрінемо своїх далеких братів по розуму в сонячній системі, а не десь у інших зоряних світах. І не лише на Марсі, а й на Венері, а, може, навіть і на Юпітері чи Сатурні!..
— Додайте, — глузливо підхопив оратор, — на Меркурії, Плутоні, Місяці та на астероїдах, серед повної пустоти!
— А що ж! — погодився Василь. — Може й серед пустоти! До речі, великий Ціолковський гаряче вірив, що життя розквітне скрізь, де є матерія і рух. А на Місяці чи на інших планетах є речовина, є проміння Сонця, значить, є і рух, розвиток. Цей розвиток обов’язково приведе до ускладнень, до створення якогось виду життя!..
Діти слухали палку дискусію, їх оченята аж блищали від захоплення, хоч вони дечого й не розуміли. Юрій Сергійович схилився до них, запитав:
— Ну як?
— Цілий місяць би слухав, — видихнув Андрійко.
— А хто вам більше подобається? Той, хто заперечує життя, чи Василь? — хитро запитав учений.
— Василь, — дружно відповіли діти.
Юрій Сергійович нічого не відповів, лише його очі якось потепліли, спалахнули вологим блиском.
Дискусія тривала ще дуже довго. Виступали вчені, інженери, спеціалісти по ракетах. Багато з них не вірили у зустріч із розумними істотами на планеті Марс, вони вишукували будь-який привід чи факт, щоб посіяти сумнів у такій зустрічі, але прихильники Василя були гарячі, нестримні, впевнені у своєму переконанні, і їхня думка панувала в атмосфері суперечки.
О десятій годині Юрій Сергійович провів друзів до воріт космодрому, тепло попрощався.
Діти йшли лісом, поміж березами, мовчки — занадто багато вражень ринуло сьогодні в їх свідомість. Вже біля околиці села Андрійко зупинився, сказав:
— Борю, Надійко… у мене є план…
— Який план? — озвалася Надійка.
— Страшний. Тільки ви нікому нічичирк. Завтра збираймося туди, до березового лісу, і все обсудимо…
Змова
Вихор на голові Андрійка переможно стримів угору, сині очі схвильовано поблискували. Надійка і Боря наперед приготувалися почути щось незвичайне… Так воно і сталося.
Вони отетеріло слухали свого вожака, який ледве чутно шепотів:
— Самі чули — готується політ на Марс…
— Чули…
— Вперше в історії… справжня ракета!
— Ну то й що? — не второпав Боря.
— От і дурний. Невже не додумав? У всіх книжках написано, що з дорослими летять діти, пробравшись, “зайцем” у ракету. А потім стають у пригоді…
— Ой, а це ти здорово придумав! — вигукнула Надійка. Од хвилювання в неї аж ластовиння виступило на носі. Андрійко цикнув на неї.
— Тихо! А то хтось почує!
— Я не розумію, — озвався Боря.
— Потім зрозумієш. Слухай, що кажу. Значить, так… Ракета летить завтра вночі. Нам треба пробратися в неї, щоб ніхто не помітив.
— Еге, — злякано озвався Боря. — Перша ракета полетить без людей. На ній будуть лише автомати…
— То це й краще! — зверхньо відповів Андрійко. — Будем повними господарями.
— А їсти що будемо? З голоду попухнем! Адже там, крім залізяччя, нічого не буде!
— Сам ти залізяччя! — розсердився вожак. — Жеретія! Для науки можна й поголодувати. А, крім того, ми захопимо з собою харчів…
— Де?
— Як де? Вдома!
— Це буде… нібито… крадіжка…
— Ех, ти! Просто секретна операція. Я візьму хлібину, огірків, копчене стегно… Мати потім зрозуміє.
— І я дещо візьму, — пообіцяла Надійка.
— Ну, от і добре.
— А як же школа? — непевно промовив Боря. — Ми можемо запізнитися до початку навчання…
Андрійко зневажливо махнув рукою.
— Героїв не судять. Повернемось, і всі будуть заздрити нам. А потім підемо у школу пілотів… Як Гагарін!
— А якщо… не вернемось? — ледве чутно прошепотіла Надійна.
Боря теж замислився, широко розплющивши сірі очі, ніби вдивлявся в уявні картини майбутньої мандрівки.
Андрійко подумав, поглянув на товаришів, зітхнув. Потім розвів руками.
— Що ж поробиш… якщо не вернемось, то будемо жертвами…
— Якими жертвами? — спитав Боря.
— Жертвами науки.
— А-а-а…
Таке пояснення хоч і не задовольнило Борю, але він уже не суперечив Андрійкові. А вожак, побачивши кислий вираз на обличчі товариша, переконливо заявив:
— Можеш не боятися. Наші ракети досконалі Отже, до Марса ми долетимо. А коли що — то на Марсі є життя. Знайдемо там людей…
— А якщо ми їх не знайдемо?.. — перебив Боря.
— Ну то й що? Зачекаємо, доки прибудуть наші..
— А їсти будемо мохи і що під руки попадеться. Не помремо. Зате поможемо вченим… Ну як — згода?
— Згода! — аж підскочила Надійка. — Та я на край світу полечу!
— Знаю. За тебе я певний. А ти, Борю?
— Полечу, — якось хрипко відповів Боря.
— Злякався, — зневажливо протягнув Андрійко. — Прищулився, мов той заєць. Боїшся, так говори одразу!
— І нічого я не боюся… Мені тільки мами жаль… Буде переживать…
— Можна повідомити запискою, — запропонувала дівчинка.
— Ніяких записок, — одрізав Андрійко. — Отже, домовились… Завтра ввечері — тут… Потім проберемося до паркану, переліземо — і до ракети… Я з собою візьму Топа. Він на Марсі стане в пригоді — розумнющий собака. І ще одне… Одягатися — якнайтепліше. На Марсі — холод страшенний. Чули ж на лекції?
Старт
Ніч була темна, беззоряна. На обрії спалахували зірниці, у повітрі пахло свіжістю. Дихати було легко-легко.
Андрійко, вибравшись із хати через вікно, підбіг до будки і покликав Топа. Собака — величезний, кудлатий дворняга — виповз із діри, улесливо закрутив хвостом.
— Пішли, брат. Полетимо на Марс.
Топ із готовністю побіг за хлопцем. За селом, біля одинокої груші, до них приєднався Боря. А біля березового ліска з канави виринула Надійка.
— Вже півгодини жду, — докірливо сказала вона. — Де ваші продукти?
— Ось, — похвалився Андрійко. — В мішку. Днів на десять вистачить… І кісток Топові захопив…
— А в мене… Два кільця ковбаси, дві четвертини сала і паляниця. Ось термос із водою…
— Ой, яка ти розумна, Надійно! — похвалив вожак. — А ми й не подумали про воду.
— Ото ж бо, — задоволено озвалася дівчинка. — Далеко б ми без води залетіли…
— Ну, пора, — скомандував Андрійко. — Топ, тихо…
Діти дружно побігли в напрямі космодрому. Поміж березами засяяли вогні будівель. На верхівках ракет горіли червоні лампочки.
Незабаром перед ними виріс паркан. Де-не-де горіли ліхтарі, в далині маячіла постать вартового. Андрійко вибрав найтемніше місце, повів друзів туди, прошепотів:
— Лягайте…
Нечутно підповзли до загороди. Пес, піддаючись загальному настрою, теж припав до землі. Андрійко хутко вирив під парканом ямку, просунув собаку на той бік паркану
— Сиди, Топ, зараз я до тебе переберусь, — тихенько прошепотів він.
Після цього Андрійко хвацько перескочив через паркан і впав на м’яку траву. За ним, крекчучи, перебрався Боря. Останньою приєдналася до них Надійка. Топ радісно застрибав навколо дітей, лижучи коленого в обличчя.
Пригнувшись, мандрівники побігли до темних масивів посеред космодрому. То були вишки і ракети. З того боку, де горіли вогні, долинали голоси, гули якісь машини. Андрійко зробив знак рукою і ліг на бетоновані плити. Надійка і Боря наслідували його приклад. Усі дружно поповзли до темного громаддя космічного корабля.
Він виблискував матовими боками у тьмяному світлі далеких ліхтарів. Зліва нагору йшли металеві східці. Андрійко прошепотів:
— Сюди…
Діти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче біг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.
Східці в’юнилися все вище і вище — десь під саме небо. У Борі аж дух захопило. Серце колотилося, очі заливав піт.