— Оскільки у нас один двигун, — сказав він, — ми не маємо змоги загальмувати. Доведеться гальмувати ракету тертям об атмосферу планети. Якщо мої розрахунки правильні, а я в них не маю сумніву, то це забере дванадцять годин і потребуватиме величезних моїх зусиль.
Бейсон полегшено зітхнув. Найстрашніша небезпека минула, а за подальше він не дуже турбувався, певний того, що у відкритій боротьбі їхні шанси однакові.
Ракета пролетіла мимо Марса, трохи доторкнувшись до його атмосфери, точно о другій годині 28 грудня, як це і було розраховано Хепгудом, зробила півколо і знову проминула планету, але вже з іншого боку. Раз по раз, заходячи в атмосферу по дуже витягнутій спіралі все глибше й глибше, Хепгуд гасив тертям космічну швидкість зорельота. Останні кола ракета вже й не вилітала з газової оболонки Марса. Коли швидкість зменшилася до тисячі кілометрів на хвилину, Хепгуд вирішив припинити політ. Нагрітий корпус підвищив температуру всередині корабля до п'ятдесяти градусів, і обидва зореплавці відчували, що більше терпіти таку спеку вони не в силі. Побоюючись, що він може втратити свідомість і цим погубити їх обох, Хепгуд спрямував ракету на поверхню планети, до якої було близько п'яти кілометрів. Він розраховував встигнути сісти до заходу сонця, яке в цей час було вже низько над горизонтом. — Парашут! — крикнув він Бейсону. Настала вирішальна хвилина. Чи витримає парашут? Хепгуд відчув різкий поштовх. Над ракетою розкрився величезний шовковий зонт. Швидкість одразу зменшилася. Парашут витримав.
Обливаючись потом, до болю зціпивши зуби, Хепгуд з величезним напруженням стримував зореліт від вертикального зниження, використовуючи все своє мистецтво пілотування.
Коли до «землі» залишалося не більше півкілометра, раптом настала темрява. Сонце зникло за лінією горизонту, і від того, з якою швидкістю настала ніч, Хепгуд зрозумів, що вони на марсіанських «тропіках».
Доводилося сідати наосліп. Загрожувала небезпека потрапити в одне з озер, про глибину яких Хепгуд не мав ніякого уявлення. Але вибирати було нічого. Ракета швидко спускалася… Сильний поштовх… дзенькіт розбитого приладу на щитку управління… зляканий крик Бейсона… і зореліт зупинився. Вони були на Марсі.
Хепгуд інстинктивно подивився на годинник. Тринадцята година тридцять чотири хвилини. Він обернувся до Бейсона.
— Запишіть! — сказав він хрипким від хвилювання голосом. — О тринадцятій годині тридцять чотири хвилини за вашінгтонським
У кисневій масці, що закривала його обличчя, Хепгуд здавався якоюсь фантастичною істотою — мешканцем цієї чужої, невідомої планети…
Таким до кінця свого життя судилося Бейсону запам'ятати його!
Він швидко перевів перемикач на лампі, щоб повторити спалах і тільки встиг підняти її над головою для другого знімка, як почув тонкий шиплячий свист…
Довге темне тіло майнуло на фоні світлішої лінії горизонту зовсім рядом з ним. До вух Бейсона долинув розпачливий крик. Мимовільним рухом він натиснув на кнопку.
Молочнобілий спалах магнію вирвав з темряви картину, від якої липкий піт миттю вкрив усе його тіло.
За два кроки, на тому місці, де тільки що стояв Хепгуд, блищало сріблясте хутро якоїсь довгої, схожої на велетенську товсту змію, тварини.
Заціпенівши від жаху, Бейсон побачив ноги Чарльза, які стирчали з-під туші невідомого звіра, що навалився на нього.
Наступної миті лампа погасла. Настала темрява, яка здавалася ще непрогляднішою після яскравого світла. Вона сповнила серце Бейсона смертельним страхом. Дико і пронизливо крикнувши, він шпурнув лампу і, нічого не усвідомлюючи, кинувся до зорельота. На смерть переляканий, забувши про те, що в його кишені лежить револьвер, він одним стрибком влетів у відчинені двері вихідної камери і захлопнув їх за собою.
Його трусив дрібний гидкий дрож. Спазми нудоти вивертали всі нутрощі. Без сил, без думок він лежав на підлозі камери у цілковитій темряві. Перед очима невідступно стояла картина загибелі супутника. Велетенська волохата змія і нерухомі ноги, що стирчали з-під неї. Нерухомі…
«Отже, він був мертвий», з'явилася перша свідома думка.
Нудота поступово пройшла. Дрож перестав його мучити. Бейсон сів і прислухався. Навкруги тихо. Ні звуку не чути було зовні. Він чув тільки часті удари свого серця, яке ще не заспокоїлося.
«Може, я міг би його врятувати? — майнула боязка думка. — Ні, він був уже мертвий», поспішив він заспокоїти себе.
Він встав і ввімкнув світло. Зовнішні двері були щільно зачинені. Він забув, що сам же захлопнув їх, і здригнувся від несподіванки. Потім зняв із себе кисневу маску, яка була ще на ньому, і пробрався всередину ракети. Його раптом охопила непереборна сонливість. Не розбираючи куди, Бейсон важко опустився на підлогу і миттю заснув.
Він не міг би сказати, скільки годин він спав, але, коли розплющив очі, крізь вузькі вікна проникало денне світло. Він сів і, обхопивши голову руками, задумався. Хепгуд загинув. Він один на Марсі в ракеті, яку він все одно не зможе використати. Попереду неминуча смерть. Ніщо не може його врятувати. Ніщо, крім… Але як можна сподіватися, що радянський зореліт опуститься саме тут? Планета величезна. Камов може посадити свій корабель у будь-якій точці ста п'ятдесяти мільйонів квадратних кілометрів поверхні Марса. Не можна навіть сподіватися… Скільки часу триватиме його агонія. Повітря вистачить на три місяці для нього самого. На три місяці… він згадав, як через це саме повітря вони замишляли вбити один одного. Чи варто зволікати так довго?..
Бейсон намацав браунінг, якого так старанно приховував від Хепгуда. Куля, що він її призначав своєму супутникові, тепер дістанеться йому самому.
Він підійшов до вікна. Чи там ще жахливий мешканець Марса? У Бейсона майнула думка, що добре було б сфотографувати звіра. «Це був би сенсаційний знімок», подумав він і одразу ж мимоволі посміхнувся. Хто побачить цей знімок?..
За вікном був день. Освітлені сонцем зарості сіруватосиніх рослин і піщана площадка, на якій лежав зореліт, були пустинні. Він помітив відкинуту ним лампу, що валялася на піску. Тіла Хепгуда ніде не було видно.
Погляд Бейсона раптом зупинився на темній плямі в тому місці, де вони стояли вночі.
Він побачив людську ногу в добре знайомому черевику і з рештками синіх штанів комбінезона. Тут же лежав роздавлений годинник.
Бейсон зрозумів, що пляма — це кров, а шматок ноги — це все, що залишилося від його супутника, роздертого марсіанською змією. Він затремтів усім тілом. Кволість у ногах примусила його прихилитися до стінки.
Ні, геть з цього жахливого світу!.. Кінчати… кінчати негайно!..
Він стиснув у руці холодну сталь і повільно підніс револьвер до рота.
Але раптом здригнувся і опустив руку.
На віддалі не більше як триста метрів від ракети рухався якийсь блискучий предмет, швидко наближаючись. Сонце вигравало блискотливими бліками на його, очевидно, металевій поверхні. Рослини приховували його форми, і Бейсон не міг зрозуміти, що це таке. Він припав до скла вікна, стежачи за загадковим предметом, що рухався прямо до ракети.
— Схоже на верх автомобіля, — голосно сказав він.
Але звідки міг взятися автомобіль на Марсі? Невже на планеті є люди і до зорельота наближаються марсіани? Невже це порятунок, що прийшов в останню хвилину?
Серце Бейсона прискорено забилося від несподіваної надії. Якщо марсіани могли створити рухливий екіпаж, подібний до земного автомобіля, то їхня техніка перебуває на високому рівні розвитку.
«А може, це блищить панцир іншого марсіанського звіра? — думав Бейсон. — Хтозна, які істоти населяють цю планету?»
Блискучий предмет наближався з великою швидкістю. Він мчав прямо до американського зорельота.
Через кілька секунд Бейсон переконався, що перед ним не тварина, а предмет, зроблений руками людини або істоти, подібної до неї. Він ясно бачив, що верх таємничого автомобіля вкрито блискучим білим лаком.
До ракети наближалися розумні істоти.
Минуло ще кілька томливих для Бейсона секунд, і, підгортаючи під себе стеблини рослин, на піщану площадку вискочив і різко зупинився невеликий сліпучо-білий вагон на гусеничному ходу. За дзеркальними шибками його вікон видно було людей.
Людина, яка сиділа за кермом машини, нахилилася вперед, і Бейсон відсахнувся, глухо скрикнувши.
Він пізнав добре відоме з фотографій обличчя Пайчадзе.
РАНОК
З усіх планет сонячної системи, безперечно, найбільш відома серед неастрономів планета, що названа стародавніми людьми іменем бога війни — Марс. Цю назву планета дістала через оранжовочервоний, «кривавий» колір, яким вона чітко відрізняється від інших «мандрівних зірок» — планет.
У старогрецькій міфології бог війни Марс мав інше ім'я — Арес. Тому наука, що вивчає поверхню Марса, називається ареографією. Ця наука виникла після того, як у 1659 році видатний голландський астроном Хрістіан Гюйгенс, спостерігаючи Марс, вперше помітив на ньому невиразні обриси темнуватих плям.
Жодне небесне тіло не викликало стільки суперечок, припущень і здогадів, як Марс. І ніяка інша планета не відіграла такої величезної ролі в розвитку астрономії. Геніальний Кеплер відкрив закони руху планет, спостерігаючи саме Марс.
Популярність «Червоної планети» стала особливо великою з 1895 року, коли італійський астроном Скіапареллі висловив припущення, що тонкі прямі лінії, ним же виявлені на диску планети, являють собою штучно створені канали, величезну зрошувальну систему, збудовану розумними жителями Марса. Ця ідея мала великий успіх серед широкої публіки, але в колах астрономів викликала переконливі заперечення. Саме існування «каналів», не кажучи вже про їх штучне походження, бралося під сумнів. Висловлювалися припущення, що випадково розкидані темні плями можуть на величезній віддалі здаватися прямими лініями. Великі протистояння Марса, що відбуваються через кожні п'ятнадцять — сімнадцять років, коли планета найближче підходить до Землі, не дали відповіді і не припинили великої суперечки. Питання лишилося відкритим.
Марс — невелика планета. Її діаметр вдвоє менший за діаметр Землі
* * *
29 грудня 19.. року на ареографічному меридіані Марса, на якому сів радянський зореліт, настав черговий ранок; Сонце, що здавалося майже вдвоє менше, ніж на Землі, повільно піднялося на темносиньому з фіолетовим відтінком небі, на якому все ще сяяли найбільші зірки.
На озерах, яких навколо було розкидано досить багато, пройшов легкий рух. Це розтавав лід, що вкрив за ніч їхню поверхню. Він швидко розтанув. Вода знову стала нерухомою. Рослини розкрили своє листя, повернувши його до сонця.
Химерний вигляд цих рослин вражав земне око поєднанням голубуватосірого і синього кольорів. Заввишки вони були не більш як сто — сто тридцять сантиметрів. Товсті стебла росли прямо, як молоді ялини. Від них, рідке внизу і густе зверху, тягнулося до метра завдовжки пряме, довгастої форми листя, із зубчастими гострими краями. Яскравосіре, з голубим відтінком в середині і сіре на краях, воно було тверде і гнучке. Коли наставала ніч, листя складалося, як крила метелика, і тоді видно було, що воно знизу вкрите темноголубими волосинками. Вдень листя розкривалося, обертаючись до сонця, синя смужка збільшувалась і опівдні доходила майже до половини листка. І вся рослина, якщо дивитися на неї зверху, ставала синьою. Від полудня до заходу сонця весь процес відбувався в зворотному порядку, і надвечір рослинність набувала сіроголубого забарвлення.