Він називав ці запаморочливі цифри так спокійно, неначе йшлося про автомобільну прогулянку.
— Коли б ми, — говорив він далі, — летіли до Місяця по прямій лінії, то досягли б його через три години п'ятдесят три хвилини, але наш шлях буде майже перпендикулярний до лінії Земля — Місяць. Зблизька Місяць ми взагалі не побачимо. Ви зможете помилуватися на нього з відстані більшої, ніж спостерігаєте звичайно.
— Це шкода!
— Зате ви побачите той його бік, який прихований від нас.
— Завдяки вам, — сказав я, — весь світ знає, що невидимий бік Місяця нічим не відрізняється від видимого, але поглянути своїми очима, звичайно, дуже цікаво. Дозвольте вас ще запитати.
— Будь ласка!
— Ви сказали, що по дорозі до Марса маєте намір оглянути Венеру. Це мені не зовсім зрозуміло.
— Що саме не зрозуміло?
— Як ви потрапите на Венеру по дорозі до Марса? Їхні орбіти лежать в протилежних напрямах від Землі.
— Ваше здивування було б законним, — відповів Камов, — коли б планети були нерухомі. Але вони рухаються і до того ж з різними швидкостями. Часто буває, що обидві планети, тобто Венера і Марс, знаходяться по один бік від Землі. Щоб вам був ясніший наш маршрут, я нарисую його на папері.
Він взяв олівець і швидко провів на аркуші декілька кіл. Незважаючи на те, що він рисував без циркуля, кола вийшли надзвичайно рівні. Я зберіг цей малюнок на пам'ять.
— Дивіться, — сказав Камов, — точка в центрі, обведена маленьким кружечком, зображує Сонце. Перше коло — це орбіта Венери. Між нею і Сонцем є ще планета Меркурій, але я проминаю його орбіту, бо вона нам не потрібна. Друге коло — це орбіта Землі. Третє — орбіта Марса. Коли б я дотримувався правильного масштабу, то зобразити планети на цьому аркуші було б неможливо: їх не було б видно на ньому. Але це не план, а схема. Кружечки, які я помічаю цифрою І — це положення планет в момент нашого старту. Рух всіх планет по їхніх орбітах спрямований в один бік. На цьому рисунку — справа наліво. Від кружка, який зображує Землю, я починаю наш маршрут пунктирною лінією. Ось! В цій точці ми зустрінемо Венеру… Він нарисував другий кружечок на орбіті Венери і позначив його цифрою 2.
— Звідси ми вирушаємо тим же шляхом до Марса і зустрінемося з ним отут, а потім — знову до Землі, яка за цей час встигне пройти більше половини свого річного шляху і перебуватиме приблизно отут…
— Зрозуміло! — сказав я.
— Цей рисунок — тільки груба схема, — зауважив Камов. — Орбіти планет не зімкнуті, бо Сонце, захоплюючи їх за собою, само рухається в просторі; але так вам буде зрозуміліше.
— Дякую! Мені все дуже ясно.
— Отепер ви цілком зрозумієте, чому ми не можемо ні на один день відкласти старт. Це поламає всі розрахунки.
— Розумію!
— На сьогодні цього досить. За сім з половиною місяців шляху ми встигнемо про все переговорити. Ваша участь в експедиції почнеться із завтрашнього ранку, коли вас огляне медична комісія. Щоб підготувати вас до польоту, не можна втрачати жодного дня.
На цьому наша перша розмова з Камовим закінчилася.
Було запівніч, коли я прийшов додому.
Над покрівлями будинків підіймався Місяць. На ньому побувала людина, з якою я говорив сьогодні. «Хтозна!.. Може, і я потраплю коли-небудь на його виблискуючу поверхню…»
«Виблискуючу»… Я згадав статтю Камова, в якій він писав, що поверхня Місяця, темна і похмура, вкрита скелями густокоричньового кольору, і посміхнувся з своєї захопленості.
Там, у безпосередній близькості, все має інший вигляд, ніж із Землі. Виблискуючі планети — насправді темні, несвітні тіла. Скоро я сам буду на одній з них…
«А чи буду? А що, коли завтра вирок лікаря назавжди закриє передо мною таку можливість? Як важко буде пережити таке розчарування!»
Я дуже погано спав і цю ніч. Лежачи в ліжку з розплющеними очима, я прислухався до рівномірного цокання годинника на стіні, і часом мені здавалося, що він зовсім зупинився.
Я заснув аж перед ранком, і уві сні мене не залишала одна й та ж сама думка про можливість провалу всіх моїх прагнень.
Але страхи виявилися безпідставними. Комісія, що складалася з трьох лікарів, під головуванням відомого професора, довго і ретельно вистукувала, вислухувала і виміряла мене. Перевіряли зір, слух, крутили на якійсь спеціальній каруселі і навіть примусили кілька хвилин повисіти вниз головою на особливих петлях, після чого знову починали без кінця вислухувати.
На закінчення старий професор, поплескавши мене по спині, сказав слова, які прозвучали у мене в вухах солодкою музикою:
— Ідеальний організм! Можете, юначе, вирушати хоч на Полярну зорю, якщо вам так набридла наша Земля.
Лікарі засміялися.
— Готуйтеся до польоту! — серйозно сказав професор. — Пам'ятайте, що коли перед стартом у вас буде хоча б нежить, вас не допустять. Дотримуйтесь суворого режиму, — він вказав на одного з членів комісії. — Доктор Андрєєв спеціально прикріплений до учасників експедиції. Радьтеся з ним якомога частіше. Праця, відпочинок, харчування, розваги — все мусить проходити під його контролем. Ви більше самі собою не розпоряджаєтеся.
Пройшовши комісію, я поїхав прямо до Камова, щоб одержати від нього вказівки для початку роботи. Він мене, мабуть, чекав і зрадів, коли я сказав, що все гаразд.
— Я б шкодував, втративши вас, — сказав він. — Дуже радий, що цього не сталося. Познайомтеся! — додав він, підводячи мене до високого худорлявого чоловіка, що сидів біля письмового стола. — Костянтин Євгенійович Бєлопольський — мій помічник в космічному польоті.
Прізвище, назване Камовим, було мені знайоме. Бєлопольський — однофамілець знаменитого російського астронома — був автором численних книг з астрономії, і я сам вивчав у школі астрономію за його підручником.
Коли Камов назвав моє прізвище і сказав, що я учасник майбутнього польоту, Бєлопольський потиснув мені руку, але, як мені тоді здалося, зробив це абсолютно байдуже. Навіть тіні посмішки не з'явилося на його обличчі, вкритому глибокими зморшками (хоч йому тільки сорок п'ять років), і він не сказав жодного з тих слів, які за звичаєм говорять у таких випадках.
Пам'ятаю, що на мене справило неприємне враження це мовчання, і я навіть подумав, що мати такого супутника в тривалій подорожі не дуже велике задоволення.
Як я знаю тепер, надзвичайна мовчазність є характерною рисою цієї людини, що може довго говорити тільки про астрономію і математику.
Зовсім інакше зустрів мене четвертий учасник експедиції — Арсен Георгійович Пайчадзе, з яким я познайомився через два дні.
Ще молодий (він мав не більше тридцяти п'яти років), Пайчадзе був широко відомий як видатний знавець спектрального аналізу
2
. Закоханий в астрономію, яку називав «верховною наукою», він міг годинами говорити про яку-небудь зірку або туманність. Говорить Пайчадзе не дуже добре, з помітним грузинським акцентом, але я знаю, що студенти університету, де він викладає астрономію, люблять його слухати.
— Борис Миколайович Мельников? — спитав він, потискуючи мені руку так сильно, що я скривився від болю. — Чув про вас. Брали участь у полярній експедиції?
— Брав, — сказав я.
Тоді на полюс, тепер на Марс. Боїтесь польоту?
— Якщо говорити одверто, боюся трохи.
Можливо, що комусь іншому я так не відповів би. Але вся невелика тонка постать Пайчадзе, його смагляве обличчя з коротко підстриженими чорними вусиками над верхньою губою, його ласкаві очі одразу справили на мене таке враження, неначе я знаю його вже багато років.
— Не дивно, — сказав він. — Перед польотом на Місяць я дуже боявся. Не спав. Втратив апетит.
— А тепер не боїтесь?
— Тепер ні. Космічний політ не страшний. Не треба боятися.
— Мене тільки дуже турбує, чи зможу я виправдати довір'я.
— Думатимете так — не виправдаєте. Треба бути впевненим. Мабуть, думаєте — випадково потрапив у політ. Ткнули пальцем — попали в мене. Неправильно! Сергій Олександрович не візьме випадкової людини. Довідувався. Радився. Не треба ні в чому сумніватися.
Він примусив мене розказати біографію, розповів про себе, і ми розсталися друзями. За два місяці, які минули з того часу, я переконався, що Пайчадзе — людина привітна, компанійська і буде хорошим товаришем у польоті. На нашому кораблі моє місце — в одній «каюті» з ним, і це мене дуже радує.
Настали дні напруженої і захоплюючої роботи. Слова Камова, що мені дадуть чимале завдання, виправдались. Обсяг дорученої мені роботи величезний. Досі я не мав уявлення про ті застосування фотографії, яких мене навчили. Знімки в інфрачервоному й ультрафіолетовому проміннях, знімки об'єктів, покритих туманним або хмарним серпанком, знімки Сонця та його «корони» і багато, багато чого іншого. Довелося пройти цілий курс. Крім двох спеціально прикріплених до мене консультантів з астрономічної зйомки, зі мною працювали мої майбутні супутники — Камов і Бєлопольський. Сергій Олександрович знайомив мене з будовою корабля і роботою приладів керування, а Бєлопольський — з основними поняттями про зоряну навігацію.
Днів невистачало. Я працював по вісімнадцять годин на добу і часто, приїхавши додому, замість того, щоб спати, сідав до письмового стола.
Так тривало доти, поки наш лікар, Степан Аркадійович Андрєєв, рішуче не запротестував.
— Я не можу допустити, — сказав він Камову, — щоб Мельников працював без відпочинку. Якщо так буде й далі, то його не допустять до польоту. Я відповідаю за нього і за всіх вас перед урядовою комісією.
— Я розумію, — відповів Камов, — але що я можу зробити? Ми готувалися рік, а Борис Миколайович має тільки два місяці.
— Все одно, я не дозволяю йому не спати ночами, — стояв на своєму лікар. — Він повинен спати вісім годин на добу. Решта часу в вашому розпорядженні.
Так і вирішили. З цього дня він особисто відвозив мене додому і йшов тільки тоді, коли я вже спав.
Закінчилося це тим, що він оселився у мене в кімнаті, з чого я був дуже радий, бо Степан Аркадійович був надзвичайно цікавим оповідачем. Лежачи в постелі, він починав розповідати про який-небудь випадок із своєї медичної практики. Він вважав це корисним для мого мозку відхиленням від питань, які вивчалися, але часто, захопившись спогадами, забував про час і тоді, раптом помітивши, що зрадницька стрілка далеко пішла од визначеної години, переривав розповідь на найцікавішому місці і сердито бурчав на мене:
— Спати! Спати! І про що ви тільки думаєте?! Одного разу ми розговорилися про майбутній політ і про вилив на організм невагомого стану, в якому ми перебуватимемо на протязі всього шляху. Степан Аркадійович шкодував, що не може брати участі в експедиції.
— Спостереження за діяльністю органів тіла в таких умовах було б дуже цікавим для мене, — сказав він.
— Мене дуже дивує, — зауважив я, — що в складі експедиції немає лікаря.
— Чому немає? У вас є лікар.
— Хто?
— Сергій Олександрович.
— Як, хіба він лікар?!
— А ви не знали цього? Камов закінчив медичний інститут спеціально для того, щоб не брати ще одну людину, якій в міжпланетному рейсі майже нічого буде робити. Він знав, що експедицію все одно не дозволять без лікаря.
— Коли він встиг?..
Було з чого дивуватися. Я знав, що Камов закінчив інститут цивільного повітряного флоту і заочно — фізико-математичний факультет університету, але одержати ще й третій диплом…
— Коли він встиг? — повторив я.
— Сергій Олександрович прекрасна людина, — задумливо сказав Андрєєв. Він не тільки одержав диплом лікаря, але й працював декілька років у московських лікарнях. Він нічого не робить наполовину. Життя, цілком віддане ідеї, потребує сили людини.
В напруженій роботі якось непомітно наблизився день старту. Корабель і його екіпаж були готові. За три дні до відльоту Камов у супроводі нас трьох востаннє оглянув зореліт. Були випробувані всі прилади й апарати, перевірений вантаж. Камов і Бєлопольський перевіряли корабель в цілому. Пайчадзе — астрономічну частину, а я — своє фото і кіногосподарство. В моєму розпорядженні були три кіноапарати: один переносний і два вмонтованих у стінки корабля, які могли працювати автоматично; чотири чудових фотоапарати, кожний з шістьма змінними об'єктивами, і маленька фотолабораторія. Все це вражає своєю технічною досконалістю, як, зрештою, і весь наш корабель. Експедиція Камова, споряджена з властивою для нашої країни продуманою щедрістю всім, що тільки може знадо битися при будь-яких обставинах. Нічого не забули, нічого не випустили з уваги. Старанно і дбайливо передбачено і зроблено все, щоб забезпечити успіх.
Наступний запис у моєму щоденнику буде зроблений вже у польоті.
На сьогодні досить… Десять хвилин на першу…
За мною заїдуть о сьомій ранку.
Отже, остання ніч на Землі!..
Завтра старт в невідоме!
СТАРТ
3 липня 19… року.
18 годин за московським часом.
Тридцять дві години польоту…
Минула перша доба. Іде друга. Я знаю про це з годинника. На нашому кораблі зміни дня і ночі немає і не буде. Сонце безперервно освітлює правий борт, і корабель регулярно плавно обертається, щоб рівномірно нагрівалася вся поверхня його корпусу.
Двигуни давно перестали працювати, і ми летимо по інерції з швидкістю двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Ми не відчуваємо цього. Здається, що корабель непорушно висить на одному місці. Земля лишилася далеко позаду.
Зорі скрізь. З усіх боків нас оточують незліченні світні точки. Млечна Путь видна вся, як велетенське кільце. Сонце сяє нестерпно яскраво, але поблизу нього видно зорі. Дивне видовище! Сонце і зорі на чорному фоні. Із Землі небо ніколи не здається таким чорним. Неозброєним оком видно, що та зірка далі, а ця ближче, але як вони всі далеко!..
Корабель висить в центрі нескінченного простору…
Та сама картина, яка так лякала мене на Землі, тут не викликає страху. Немає відчуття, що під нами безодня, бо така сама безодня з усіх боків, а поняття «верх» і «низ» давно вже сплуталися. Як тільки перестали працювати двигуни і корабель полетів по інерції з постійною швидкістю, вага зникла, а разом з нею зникли звичайні уявлення. За звичкою вважаю, що під ногами «низ», а над головою «верх», але мені дуже легко повернути своє тіло на сто вісімдесят градусів, і тоді те, що було верхом, стає низом і навпаки. Для цього досить зробити невеличке зусилля, використовуючи як точку опору який-небудь нерухомо закріплений предмет або просто стіну.
Я нічого не важу!..
Відчуття невагомості, про яке я так багато думав перед польотом і якого трохи боявся, насправді було зовсім не страшне і навіть приємне. За одну добу я цілком призвичаївся до нього.
Оце зараз я пишу за столом. Мені зручно, але який це має вигляд збоку?..
Наша каюта невелика. Одна стіна півкругла — це борт корабля. В ній кругле вікно. Коли в нього не дивляться, воно закрите зовні важкою стальною плитою (важкою на Землі, але тут вона нічого не важить). Задня стіна пряма і проходить від одного борту до другого. В ній «двері» — круглий отвір діаметром один метр. Якщо мені потрібно вийти з каюти, я, трохи відштовхнувшись від чого-небудь, пропливаю в них, як риба. Дві бокові стіни являють собою правильні півкола і не мають отворів. На одній з них пригвинчений наглухо стіл, і я сиджу біля нього просто в повітрі. Ліва рука лежить на столі і притримує зошит, в якому я пишу. Якщо я зніму руку, то від мого дихання зошит зараз же полетить. Він полетів би навіть тоді, коли б важив півтонни (на Землі), бо тут всі предмети однак нічого не важать. Мускульного зусилля, яким я притискую зошит до стола, досить, щоб удержувати мене самого на місці.
Крім стола, в каюті є шафа, в якій лежать інструменти, прилади і наші особисті речі.. Вона зроблена з алюмінію і займає всю стіну напроти стола. Коли я «сиджу» за столом, то шафа по відношенню до мене — «на стелі», а якщо я повернусь ногами до неї, то на стелі опиниться стіл.