(У них є дружини та діти, співчутливо думав Деві-ен, і по-своєму вони люблять їх, дарма, що вони великі примати).
Крім того, ще потрібно було втовкмачити йому, що мауви, які пильнували й стримували його у хвилину нестями, не завдадуть кривди і в жодному разі не скалічать.
(Деві-ена нудило на саму думку, що одна розумна істота може завдати травми іншій). Але цю тему було важко обговорювати, навіть удавшись до методу тривалого заперечення. Істота з планети з великою підозрою сприймала навіть вагання. Так уже великі примати були влаштовані.
П’ятого дня, коли, мабуть, просто з виснаження, істота вже довгенько перебувала у стані спокою, вони розмовляли в приватному помешканні Деві-ена, і раптом дикун знову спалахнув, коли гурріанин сказав як про найзрозумілішу річ, що вони чекають на ядерну війну.
— Чекаєте! — вигукнула істота. — Звідки у вас така певність, що вона станеться?
Звичайно, певний Деві-ен не був, одначе сказав:
— Завжди вибухає ядерна війна. І ми маємо на меті допомогти вам після неї.
— Допомогти нам після неї! — Його слова стали нерозбірні. Він несамовито вимахував руками, і мауви, які пильнували дикуна, мусили знову лагідно його стримати і вивести геть.
Деві-ен зітхнув. Кількість дикунових висловів зростала, і, мабуть, менталісти могли б їх якось використати. Власний розум Деві-ена без сторонньої допомоги нічого не міг удіяти.
А тим часом істота мала не надто квітучий вигляд. Її тіло було майже зовсім безволосе, факт, не засвідчений дистанційним спостереженням через штучні шкіри, які вони носили. Чи вони мали потребу в теплі, чи ж безволоса шкіра викликала інстинктивну огиду навіть у цього виду великих приматів? Перспективна тема для досліджень! Комп’ютерні розрахунки психологів можуть, між іншим, з’ясувати й це на основі наявних висловлювань.
Диво, та й годі! На обличчі в істоти почав з’являтися заріст, фактично густіший, ніж на гурріанському обличчі, й темніший кольором.
Найбільше непокоїло те, що дикун утрачав здоровий вигляд. Схуд, бо мало їв, і якщо його тримати надто довго, це могло зашкодити здоров’ю. Деві-ен не мав ані найменшого бажання обтяжувати своє сумління.
Другого дня великий примат здавався цілком спокійним. Він розмовляв майже нетерпляче й сливе одразу перейшов до ядерної війни. (Тема страшенно приваблива для мислення великого примата, подумав Деві-ен).
— Ви казали, що ядерні війни вибухають неодмінно, — мовила істота. — Чи не означає це, що є ще й інші люди крім вас, мене й — оцих? — він показав на присутніх маувів.
— Є тисячі розумних різновидів істот, що населяють тисячі світів. Багато тисяч, — відповів Деві-ен.
— І всі мають ядерні війни?
— Всі, що досягли певного рівня технології. Всі, крім нас. У нас було інакше. У нас не було протиборства. Ми мали інстинкт співпраці.
— Хочете сказати, що ви знаєте про настання ядерних воєн і нічого не робите?
— Як це не робимо? — образився Деві-ен. — Звичайно, робимо. Ми намагаємося допомогти. В ранній історії мого народу, на світанку космічних мандрів, ми не розуміли великих приматів. Вони відкидали наші спроби дружити, і ми припинили такі спроби. Потім ми знайшли світи в радіоактивних руїнах. Нарешті ми натрапили на один світ у стані ядерної війни. Нас охопив жах, але годі було щось вдіяти. Поступово ми дечого навчилися. Тепер ми готові у кожний відкритий нами світ прибути на ядерній стадії. Знезаражувальне устаткування і євгенічні аналізатори у нас напоготові.
— А що таке євгенічні аналізатори?
Деві-ен побудував своє речення за аналогією з тим, що знав з дикунської мови. Тепер він ретельно добирав слів:
— Ми застосовуємо селекцію і стерилізацію, щоб усунути, наскільки це можливо, протиборний елемент у зацілілого населення.
На якусь мить він подумав, що істота знову впаде в шаленство. Натомість дикун сказав, не підвищуючи голосу:
— Тобто, робите їх покірними, як оцих? — він знову показав на маувів.
— Ні-ні. Ці — зовсім інша річ. Ми просто даємо вцілілим змогу тішитися мирним, невибагливим, неагресивним соціальним життям під нашим проводом. А так вони, бачите, знищують себе, і знову б себе знищували.
— А що ви з того маєте?
Деві-ен вагаючись глянув на істоту. Чи справді є потреба пояснювати найбільшу в житті насолоду?
— Хіба ви не радієте, допомагаючи комусь іншому? — запитав він.
— Виспівуйте! А крім того? Яка вам користь?
— Звичайно, Гуррії належить виплата.
— Ха!
— Плата за збереження виду цілком справедлива, — запротестував Деві-ен, — та й витрати — треба ж їх відшкодувати! Виплата незначна і відповідна природі світу. З багатого на ліс світу це може бути річна потреба в деревині, з іншого — солі марганцю. Світ цих маувів бідний на матеріальні ресурси — тож вони самі запропонували нам певне число індивідів, щоб ті були нам за особистих помічників. Вони на диво дужі навіть як для великих приматів, а ми безболісно лікуємо їх антицеребральними препаратами.
— Щоб зробити з них зомбі!
Деві-ен трошки подумав, відгадуючи значення слова, відтак обурився:
— У жодному разі! Аби лиш зробити їх задоволеними своєю роллю особистих слуг і щоб не згадували про домівку. Нам би не хотілося, щоб вони чули себе нещасними. Вони ж бо розумні істоти!
— А якби у нас вибухнула війна, то що б ви зробили з Землею?
— Ми думали про це аж п’ятнадцять років, — сказав Деві-ен. — Ваш світ дуже багатий на залізо і розробив досконалу технологію виробництва сталі. Гадаю, що ви платитимете сталлю. — Він зітхнув. — Проте, гадаю, що в цьому разі плата не покриє наших видатків. Ми перечекали вже принаймні десять років.
— Скільки рас ви оподатковуєте таким чином?
— Точної цифри я не знаю. Але напевно понад тисячу.
— Отже, ви — маленькі володарі Галактики, чи не так? Тисяча світів знищує себе, щоб зробити внесок у ваш добробут. Знаєте, а ви не ті, за кого себе видаєте, — голос дикуна підвищився і став пронизливий. — Ви — грифи.
— Грифи? — перепитав Деві-ен, намагаючись збагнути значення слова.
— Падложери. Птахи, що чекають, поки якесь нещасне створіння сконає від спраги в пустелі, а тоді злітаються вниз, щоб з’їсти стерво.
Деві-ен відчув неміч і нудоту від викликаної в його уяві картини. Він кволо заперечив:
— Ні, ні, ми допомагаємо видам.
— Ви чекаєте, поки вибухне війна, як грифи. Хочете допомогти — відверніть війну. Не рятуйте недобитків. Рятуйте всіх.
Деві-ен збуджено замолов хвостом.
— Як нам відвернути війну? Ви нам не скажете? (Хіба відвернення війни не є зворотним боком підштовхування до війни? Коли пізнати один процес, інший стає очевидний).
Дикун завагався. Нарешті сказав:
— Полетіть туди. Поясніть ситуацію.
Деві-ен відчув гостре розчарування. Це не допоможе. Крім того…
— Висадитись серед вас? Цілком неможливо. — Його шкіра затремтіла в доброму десяткові місць на думку про перебування серед дикунів, серед тих неприручених мільярдів.
Мабуть, вираз огиди на обличчі Деві-ена був такий промовистий і очевидний, що дикун зміг розпізнати його навіть через видовий бар’єр. Він метнувся був до гурріанина, але один з маувів перехопив його буквально в повітрі, затиснувши мов у лещатах, — для цього вистачило ледь помітного напруження м’язів.
Дикун пронизливо кричав:
— Ні! Просто сиди тут і чекай! Гриф! Гриф! Гриф!
Минуло кілька днів, поки Деві-ен примусив себе знову зустрітися з дикуном. Він ледь не припустився неповаги до Старшого наглядача, коли той наполягав, що йому бракує інформації для повного аналізу психічної структури цих дикунів.
— Я певний, — сміливо сказав Деві-ен, — інформації досить, аби знайти якийсь розв’язок нашої проблеми.
Ніс Старшого наглядача тремтів, а рожевий язик облизував його у задумі.
— Для якогось там висновку, мабуть. Але на таке я не можу покластися. Ми маємо справу з незвичайними особинами. Це вже ми з’ясували. Ми не можемо дозволити собі робити помилки. Одне ясно принаймні… Ми наштовхнулися на особин з дуже розвинутим інтелектом. Хіба що… хіба що піддослідний не відповідає стандартам своєї раси. — Здавалося, Старший наглядач засмучений такою думкою.
— Істота викликала жахливий образ того… того птаха… того…
— Грифа, — підказав Старший наглядач.
— А це виставило всю нашу місію в такому спотвореному світлі! Відтоді я не можу до пуття ні поїсти, ні поспати. Власне, боюся, як би не довелося просити відставки…
— Не раніше, ніж ми закінчимо з тим, до чого взялися, — твердо сказав Старший наглядач. — Гадаєте, що мені самому до вподоби картина… споживання стерва… Ви повинні зібрати більше інформації.
І Деві-ен нарешті ствердно кивнув. Звичайно, він розумів. Старшому наглядачеві не більше хотілося стати причиною ядерної війни, ніж будь-якому гурріанинові. І він якомога відкладав момент, коли муситиме на щось зважитися.
Деві-ен змусив себе провести ще одну розмову з дикуном. Вона виявилася просто нестерпною і останньою.
На дикуновій щоці з’явився синець: схоже, він знову чинив опір маувам. Власне, жодних сумнівів, що чинив. Він робив так уже не раз, і мауви, попри всі свої намагання не завдавати шкоди, ненароком наставили йому синця. Можна було сподіватися, що дикун помітить, як ретельно вони намагаються не завдати йому болю, і вгамується. Натомість складалося на те, що переконаність у власній безпеці тільки заохочувала його до ще більшого опору.
(Ці особини великих приматів порочні, порочні, сумовито розмірковував Деві-ен).
Понад годину змарнували вони у непотрібній балаканині; нарешті дикун сказав з несподіваною войовничістю:
— Скільки, кажете, часу ви, нещасні, вже тут?
— П’ятнадцять ваших років, — відповів Деві-ен.
— Збігається. Перші летючі блюдця помітили якраз після другої світової війни. А скільки ще залишилося до ядерної?
— Хотіли б ми знати, — з мимовільною щирістю відповів Деві-ен і враз спинився.
— А я гадав, що ядерна війна неминуча, — зауважив дикун. — Минулого разу ви згадали, що чекаєте зайвих десять років. Ви сподівалися війни десять років тому, чи не так?
— Я не можу з вами торкатися цієї теми, — сказав Деві-ен.
— Ні? — верескнув дикун. — А що ви збираєтеся робити далі? Скільки ви ще чекатимете? Чом би ледь-ледь не підштовхнути? Не чекайте так просто, грифе. Почніть війну.
— Що це ви таке говорите? — Деві-ен скочив на ноги.
— Чому ж ви тоді чекаєте, ви, паскуди… — він вимовив якесь геть незрозуміле вставне слово, а потім казав далі, задихаючись: — Чи не те саме роблять грифи, коли якась бідолашна, нещасна тварина, а деколи й людина занадто довго конає? Вони не можуть чекати. Вони вихором кидаються вниз і видзьобують очі. Чекають, поки жертва знесилиться і просто прискорюють її скін.
Деві-ен мерщій наказав вивести дикуна і пішов до себе в спальню, де його нудило кілька годин. Слово «гриф» лящало у нього в вухах, а картина конання не зникала з-перед очей.
— Ваша Високосте, — твердо сказав Деві-ен, — я більше не можу розмовляти з дикуном. Якщо вам потрібна інформація, то я не в спромозі вам допомогти.
— Знаю. — Старший наглядач мав виснажений вигляд. — Та паралель з грифами… Дуже важко сприймається. Зауважте, що цей образ на нього не впливає. Великі примати проти таких речей мають імунітет, вони черстві, безжальні. Це становить частину їхнього способу мислення. Жахливо.
— Я більше неспроможний збирати для вас інформацію.
— Все гаразд. Я розумію… Крім того, кожне додаткове повідомлення лише підтверджує первісний висновок, висновок, який, гадав я, був лише передумовою. — Він сховав свою голову в торкнуті сивиною руки. — У нас є спосіб розпочати для них ядерну війну.
— Так? Що треба зробити?
— Це щось надто прямолінійне, надто просте. Щось таке, що ніколи б не спало мені на думку. І вам також.
— А що саме, Ваша Високосте? — його серце стислося від страшного передчуття.
— У мирному стані їх утримує те, що жодна з двох майже рівних сторін не важиться взяти на себе відповідальність за початок війни. Однак, якби одна сторона наважилася, то друга — ну, скажемо прямо — відплатила б сповна.
Деві-ен кинув.
— Якщо єдина атомна бомба, — вів далі Старший наглядач, — упаде на територію будь-якої з двох сторін, то потерпілі одразу ж подумають, що її скинула друга сторона. І відчують, що не можуть чекати наступних атак. Відплата прийшла б через кілька годин, а друга сторона помстилася б у свою чергу: за кілька тижнів було б по всьому.
— Але як змусити когось із них скинути першу бомбу?
— Нам їх не змусити. Ось у чому суть. Ми самі скинемо першу бомбу.
— Що?! — Деві-ен аж поточився.
— Так-так. Обчисліть психіку великого примата, і відповідь напроситься сама.
— Але як ми можемо?
— Складемо бомбу. Це досить просто. Кораблем доправимо її і скинемо на якусь населену місцевість…
— Населену?
Старший наглядач відвів погляд і ніяково пояснив:
— Інакше пропадає весь ефект.
— Розумію, — сказав Деві-ен. У його уяві малювалися грифи, і він нічого не міг проти цього вдіяти. Він бачив їх великими, масштабно збільшеними птахами (схожими на маленькі сумирні літаючі створіння на Гуррії, лише неймовірно великі) з крилами, обіпнутими схожою на гуму шкірою і довгими, гострими як бритви дзьобами. Вони кружляли, спускалися вниз і видзьобували затуманені передсмертною агонією очі.
Руками він затулив свої очі.
— А хто поведе корабель? Хто скине бомбу? — спитав він тремтячим голосом.
Голос Старшого наглядача був не міцніший за голос Деві-ена.
— Не знаю.
— Тільки не я, — вжахнувся Деві-ен. — Я не можу. І за всі скарби світу на таке не згодиться жоден гурріакин.
Старший наглядач з жалюгідним виглядом хитався взад-вперед.
— А може, віддати наказ маувам…
— Хто ж віддасть такий наказ?
Старший наглядач важко зітхнув.
— Я зв’яжуся з Радою. У них можуть бути всі дані. Може, вони щось запропонують.
Отже, через п’ятнадцять з гаком років гурріани розбирали свою базу по той бік Місяця.
Вони нічого не домоглися. Ядерної війни між великими приматами не відбулося, і навряд чи вона могла колись відбутися.
Та попри всі майбутні страхіття, якими це загрожувало, Деві-ен нетямився від щастя. Не було рації думати про майбутнє. Тепер він покидав цей найжахливіший з жахливих світів.
Він спостерігав, як Місяць провалився вниз, а потім змалів до ясної пляминки разом із планетою і Сонцем самої системи; нарешті все це загубилося між сузір’ями.
І лише тоді всю його істоту заполонила полегкість. І лише тоді його торкнувся перший легкий докір сумління: «А могло б…»
Він сказав Старшому наглядачеві:
— А все могло б обійтися добре, якби нам не забракло терпцю. Вони могли б таки втягтися в ядерну війну.
— Ох, сумніваюся. Психічний аналіз…
Старший наглядач не доказав, але Деві-ен зрозумів. Дикуна повернули на планету з найменшою для нього шкодою. Події останніх тижнів з його пам’яті усунули. Землянина залишили біля невеликого населеного пункту неподалік від того місця, де його вперше побачили. Одноплемінники подумають, що він заблукав. А втрату ваги, синці, амнезію пояснять злигоднями, яких він зазнав.
А от шкода, якої він заподіяв…
І чого вони тільки привезли його на Місяць? Могли б ще якось присилувати себе до думки розпочати війну. Якось би подумали, як скинути бомбу, виробили б якусь обхідну, непряму стратегію…
Але дикун своїм описом грифа все перекреслив. Він зламав Деві-ена й Старшого наглядача. Коли всю інформацію передали на Гуррію, то ефект виявився неабияким. Наказ ліквідувати базу надійшов негайно.
— Повік не братиму участі в колонізації, — сказав Деві-ен.
— З нас нікому більше не доведеться, — сумовито відгукнувся Старший наглядач. — З’являться дикуни з тієї планети, вдеруться в Галактику великі примати з їхнім способом мислення, а це — кінець…
Ніс Деві-ена засіпався. Кінець усьому, всьому доброму, що зробила Гуррія для Галактики, і всьому доброму, що вона могла б іще зробити в майбутньому.