Офіціант повернувся з напоями. Фасберже, розплатився і надпив свою чарку, промовисто позираючи на дівчину.
— Ви доросла й розумна, — нараз мовив він. — Інакше я й думати не наважився б про те, що хочу вам зараз запропонувати. — Він посміхнувся масними губами. — Ви вже, певно, знаєте, що я маю на думці.
— Ні, не знаю, — насторожено відказала Мері.
Він непевно здвигнув плечима.
— Що ж, Лоро, давайте подивимось на речі просто…
Невідомо, що то були за речі, але він так ї не встиг на них подивитися. До бару зайшов високий на зріст, атлетичної будови чоловік і допитливо оглядівся довкола, неначе когось шукаючи. Уздрівши його, Фасберже замовк і підвівся з місця.
— Це Віллербі, — сказав він і подивився на свій коштовний годинник. — Трохи зарано він… — І рушив назустріч прибулому.
Віллербі, як спостерігла Мері, був кремезний, чорнявий і досить суворий чоловік, років десь під сорок. На ньому був строгий сірий костюм, біла сорочка і проста темно-червона краватка. Криси його м’якого капелюха трохи обвисали, хоч це й не справляло поганого враження, а невеличкі темні щіточки вусів зовсім не пасували йому. Загалом же, розважила Мері, він надто скидався на детектива, щоб бути ним насправді й щоб носити такий дорогий, доброго крою костюм. Тримався він скромно, говорив гарно. В скісному освітленні бару Мері помітила в нього на щоці довгий блідий рубець — певне, слід від леза бритви.
Фасберже належним чином відрекомендував детектива. Віллербі елегантно вклонився, і в очах його майнув подив. “Мабуть, йому казали, що я вродлива, — подумала Мері, — але він не гадав побачити таку красуню”. Вона раптом Почула себе певніше. Та разом з невиразною довірою до Віллербі проймалася дедалі більшою неприязню до Фасберже. “Чого це я маю бути вдячна фірмі “Черіл”? — невдоволено питала себе. — Все, що вони зробили, зроблено задля зиску, з чисто корисливих міркувань, а тепер це гладке одоробало вдає з себе благодійника, сподіваючись, що я покірливо пущу його до себе в ліжко. Вони кидають бозна-які гроші на рекламу, а мені платять жалюгідні дві сотні фунтів за весь дослід, і тепер, коли небезпека розголосу примусила їх величати мене так, як уже давно слід було б, він хоче вигадати ще й на своїй облудній щедрості. Ну дарма, скоро я вже зможу стати сама собою і жити так, як мені забагнеться. А тим часом…”
“Треба зустрітися з Полом, — нараз сяйнула думка. — Вони припнули мене в цьому розкішному готелі, ще й цербера приставили для охорони, але над усе я зобов’язана йому…”
“А чи так це? — зашепотів ледь чутний голос десь у закутку її свідомості. — Хіба зробив Пол Дарк що-небудь таке, що розбігалося б з інтересами “Очевидця”? Насправді Фасберже зробив для тебе куди більше, ніж Дарк: він дав тобі вроду”.
“Але ж я люблю Пола, — переконувала вона себе. — Якби не він, я б ніколи не дізналася про цей дослід і не стала б красунею. Якщо він схоче, я належатиму йому”.
“Ти йому не потрібна, — не вгавав ледь чутний голос. — Йому потрібний тільки сенсаційний репортаж з фотографіями. Єдине, що він може, — це заплатити тобі за шпигунство. Оце і все! Ти просто шпигунка, найнята за гроші, аби зрадити людей, які змінили твоє життя…”
Мері одігнала від себе всі сумніви ї зосередила увагу на тому, що діялося навколо. З одного боку поруч неї сидів Віллербі, з другого — Фасберже. Віллербі з ледь помітним північним акцентом говорив:
— Я дуже радий познайомитися з вами, міс Смайт. Ви навіть гарніша, ніж мені казали.
— Дякую, — тихо озвалася вона, усміхаючись до нього. Фасберже несхвально насупив брови і сказав:
— Обов’язки містера Віллербі полягають у тому, щоб не пускати до вас набридливих відвідувачів і супроводити вас поза готелем. Він буде ніби зв’язковим між вами та навколишнім світом.
— Розумію, — мовила Мері.
— Що ж до службовців фірми “Черіл”, — додав Фасберже, — то тут він не втручатиметься, бо чітко знає межі своїх повноважень.
Мері нічого не сказала, тільки обмінялася з Віллербі швидким промовистим поглядом. Вона вже відчула, що він на її боці.
— Моя кімната поряд з вашим номером, — сказав Віллербі, — і ваш телефон з’єднаний з моїм, так що я можу перехоплювати всі дзвінки, коли вам хтось дзвонитиме.
— А коли дзвонитиму я? — поцікавилася Мері.
— У принципі — також, але я певен, міс Смайт, що такої потреби не виникне. Хочу сподіватися, що ви не будете ховати від мене своїх намірів.
Вона кивнула головою.
— В такому разі ніяких ускладнень не станеться, — сказав він.
Мері обернулася до Фасберже.
— Ми наймаємо квартиру з подругою, — мовила вона. — Треба було б подзвонити їй і повідомити про все.
— Авжеж, — охоче погодився Фасберже. — Тільки, я думаю, краще не казати їй про те, де ви зупинилися, тобто не згадувати назви готелю. Не забувайте, що коли вона живе з вами, то її теж можуть атакувати репортери.
— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Я не вдаватимуся в деталі, але треба дати знати про себе, бо інакше в, она може занепокоїтись і звернутися до поліції.
Почувши слово “поліція”, Фасберже квапливо клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта, і звелів подати телефон. До них зараз же підкотили апарат на невеличкому нікельованому столику на коліщатах, від якого тягнувся довгий шнур до стойки бару. Мері взяла трубку, гарячково думаючи, як діяти. Певна річ, телефону в неї дома не було (ні вона, ні Пенелопа не могли дозволити собі такої розкоші), але то була остання нагода зв’язатися з Полом Дарком, перш ніж повноваження Віллербі наберуть чинності. В кожному разі, вона навряд чи збудить таку підозру, коли дзвонитиме в присутності самого Фасберже.
Вона набрала номер Даркової квартири, затуляючи рукою диск, щоб ні Віллербі, ні Фасберже не змогли помітити цифри. Тоді міцно притиснула трубку до вуха.
Коли в трубці озвався знайомий голос Дарка, в Мері щось аж затремтіло. Вона вирішила грати напевне, на випадок, якщо Віллербі чи Фасберже почують чоловічий голос, і сказала:
— Алло! Це Мері Стенз, Скажіть, будь ласка, Пенелопа є?
В Дарковому голосі забринів подив:
— А чого б це тут мала бути Пенелопа?
— Тоді, може, ви перекажете їй кілька слів?
— Мері, що сталося? — спитав Дарк.
— Скажіть їй, що мене кілька тижнів не буде вдома. Я виїжджаю з міста з друзями. Якщо її розпитуватимуть, нехай не каже нікому й слова.
— Звідки ви говорите? — допитувався Дарк.
— Я не можу сказати, де я, але про мене добре дбають. Я їй час від часу дзвонитиму. Бувайте здорові.
Вона поклала трубку, і офіціант забрав телефон.
— Хто то був? — поцікавився Фасберже.
— Один Пенелопин приятель. Він має ключ від квартири. Вона сама ще не прийшла.
Фасберже це пояснення, як видно, задовольнило, але Віллербі скоса позирнув на неї, і в очах його блиснули глузливі вогники. Це здивувало й стривожило Мері.
Фасберже неспокійно засовався на стільці.
— Я хотів би скористатися з нагоди й показати вам ваш номер, — мовив він. — Коли містер Віллербі не заперечує, — він владно подивився на детектива, — ми на часинку залишимо його тут.
— Гаразд, — погодилася Мері.
Фасберже позів її до ліфта, і вони піднялися на десятий поверх.
Номер був розкішний, з такою величезною і пишною ванною, якої Мері ніколи ще не бачила. З вікон спальні відкривалася широка панорама Вест-Енду з мерехтливими вогнями площі Пікаділлі вдалині. Телефон, як виявила Мері, не діяв: дзвонити можна було тільки через кімнату Віллербі. Вона раділа, що встигла подзвонити Даркові, хоч і не змогла докладно повідомити його про все; однак тепер він принаймні знає, що її забрали з дому й тримають під наглядом. А вже редакція “Очевидця”, певне, винайде спосіб розшукати її якомога скоріше.
А тим часом треба було боронитись від Фасберже. Як вона й сподівалася, той не забарився перейти в наперед запланований наступ, але поводився скорше запопадливо, аніж агресивно. Зокрема, він висловив надію, що тепер, коли вони на часинку лишилися самі, йому випаде щастя на власні очі побачити всю ту красу, якою міс Смайт має завдячувати йому. І якщо, мовляв, міс Смайт зробить ласку й роздягнеться… Ні, він не стане кривити душею: це не чисто естетичний інтерес, і, коли на те пішло, його наміри аж ніяк не безневинні, але ж вони обоє дорослі, а він ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Міс Смайт може дати йому безмежну втіху, а він, у свою чергу, може дати їй чимало як готівкою, так і у вигляді всіляких дрібниць: коштовних прикрас, хутр, ба навіть автомобілів. Мері чемно подякувала, але рішуче відхилила його пропозицію. Фасберже попросив її добре все обміркувати, і вона сказала, що подумає. Він, здавалося, лишився цілком задоволений такою угодою, наче шахіст, що успішно розпочав партію і з поблажливою посмішкою чекає беззастережної капітуляції супротивника.
Він одвів Мері назад до бару, де на них чекав Віллербі. і зараз же відкланявся. Залишившись наодинці з детективом, вона відчула ніяковість, але той повівся приязно й дружелюбно.
— Не турбуйтеся, міс Смайт, — заспокійливо мовив він. — Моє діло доглядати вас і правити за бар’єр між вами та пресою. Я не викажу вашої маленької таємниці.
— Таємниці? — розгублено перепитала вона.
— Атож. Я уже встиг побувати у вашій квартирі в Саут-Кенсінгтоні і розмовляв з вашою подругою Пенелопою. Отже, я добре знаю, що ви не маєте телефону.
Мері безпорадно подивилася на нього і нічого не сказала.
— Зрештою, така моя робота, — вів далі Віллербі, — збирати дрібні факти й складати їх докупи. Але я не обов’язково маю доповідати клієнтові про все, що дізнаюся. Клієнт дістає те, за що платить гроші, не більше й не менше.
— Про що ж іще би дізналися? — тихо спитала вона.
— Нічого особливого. Тільки те, що набрали номер В-42-44. Існує спосіб визначати телефонні номери за клацанням диска.
Серце Мері тоскно стиснулося. Тепер вона бачила під чемною, привітною машкарою Віллербі обличчя хитрого й підступного ворога, проте не могла розгадати його тактики.
— Чому ж ви не сказали про це містерові Фасберже? — спитала вона.
— А навіщо? — миролюбно всміхнувся Віллербі. — До чого турбувати його дрібницями? Коли вам схотілося подзвонити своєму приятелеві — гаразд, чому б ні? Якби я сказав про це, містер Фасберже міг би замислитись. Можливо, він подумав би собі: а чого це Лорі Смайт знадобилось прикидатися, ніби вона дзвонить подрузі, коли там навіть нема телефону? Чому вона не могла поговорити із своїм приятелем відкрито, а вдалася до хитрощів? І що ж то за приятель, що вона держить його в такій таємниці? — Він на хвилю замовк і допитливо подивився на Мері. — Ви розумійте, до чого я веду, міс Смайт?
— Моє особисте життя вас не обходить, так само як і містера Фасберже, — твердо відказала вона.
— Певна річ, ні, — добродушно погодився він. — Тим-то я й не сказав нічого Фасберже.
Мері похмуро зиркнула на нього, не знаючи, вірити чи ні.
— У мене є чудова ідея, — раптом промовив Віллербі. — Давайте повечеряємо. Мені надано вільний кредит за рахунок кишені Фасберже, і я не бачу, чому б нам не побенкетувати по-королівському.
— Я живу тут коштом фірми “Черіл”, включаючи харчування, — озвалася Мері.
— А я й на думці не маю вечеряти тут, — пояснив він. — Надто вже тут розкішно. Ми подамося в Сохо.
— Гаразд, містере Віллербі, — погодилася Мері. — Дякую.
І вони поїхали.
Розділ дванадцятий
Пол Дарк не належав до тих людей, що легко втрачають спокій, проте не міг позбутися почуття невиразної тривоги за Мері Стенз. Телефонна розмова була надто ухильна й загадкова і, як видно, мала на меті дати йому певні відомості, що їх дівчина не могла сказати відкрито. Дуже скидалося на те, що за нею встановлено якийсь нагляд, і тому вона говорила наче не до нього. Сам факт здавався досить очевидним, що ж до причин, то вони були не такі зрозумілі.
Та Дарк був більш схильний до рішучих дій, аніж до пустих розумувань. Він дістав з шухляди кілька тек з нотатками та фотографіями до репортажу про “Врододій” і заходився швидко переглядати їх, мимоволі дивуюнись із неймовірного перетворення скромної, непримітної дівчини на справжню красуню. Відшукавши папірця з її домашньою адресою, він переклав його до портфелика і засунув теки на місце. Потім, неначе раптом про щось згадавши, інстинктивно замкнув шухляду й поклав ключ у кишеню.
Він закурив сигарету, поглянув на себе в дзеркало, тоді рушив, до вузенького провулка, де стояла його машина, і поїхав у Саут-Кенсінгтон.
Вулиця, на якій жили Мері і Пенелопа, була широка, облямована двома смугами бульвару. Високі, потемнілі від часу будинки з жовтої цегли давно вже поділили на окремі помешкання. Дарк знайшов потрібний будинок і перебіг очима довгий ряд табличок з кнопками обіч дверей, доки зупинив погляд на прізвищі Стенз, поруч з яким у дужках стояло Дайсон — певно, Пенелопине. Він нічого не знав про неї, окрім того, що раз чи два принагідно згадувала Мері, але уявляв її собі яскравою моторною блондинкою. Він натиснув на кнопку і став чекати.
Через деякий час двері йому відчинила сподівана блондинка. Щоправда, вона видалася Даркові швидше блідою й стомленою, аніж яскравою й моторною, але волосся її наочно свідчило про те, що може зробити перекис водню, її жваві зеленкуваті очі гарно контрастували з червоним халатиком, недбало обгорнутим навколо тендітної постаті. Дівчина дивилася на Дарка з неприхованою цікавістю.
— Міс Пенелопа Дайсон? — спитав Дарк.
— Так.
— Моє прізвище… — Він якусь мить вагався, тоді визнав за краще бути обережним. — Я приятель Мері Стенз. У мене є до вас доручення від неї.
— Справді? — мовила Пенелопа, пильно розглядаючи ігого. — Може б, ви зайшли, містере… е-е…
— Бейкер, — швидко підказав Дарк.
— Ну що ж, це ви вже другий сьогодні. І що вона собі думає, ця Мері, хотіла б я знати. Проходьте.
Дарк рушив за нею у тьмяно освітлене парадне і піднявся до квартири.
— Може, ви сядете, містере Бейкер? — спитала Пенелопа і відгорнула полу халатика, відкриваючи довгі стрункі ноги.
Дарк сів на хиткий стілець, миттю осягнувши оком усю вбогість кімнати — дешевенькі меблі, щербате дзеркало, вицвілі шпалери на стінах. Він ніколи не уявляв собі Мері в такому жалюгідному оточенні.
— На жаль, я не можу з пропонувати вам чогось випити, — вибачилася Пенелопа. — Наші гості звичайно приносять пляшки з собою.
— Міс Стенз просила мене передати вам, що її не буде вдома кілька тижнів, — мовив Дарк, переходячи до справи. — Сказала, що їде за місто з друзями.
— Я знаю, — озвалася Пенелопа. — І що я не повинна розмовляти з репортерами і взагалі з представниками преси, А звідки мені знати, чи ви теж не репортер?
— Хіба я схожий на репортера? — спитав Дарк.
Дівчина знизала плечима.
— Та ні, наче не схожі, але хто вас знає.
— Якби я був репортер, то навряд чи міг би принести вам звістку від Мері, — нагадав він.
Вона посміхнулася.
— Ах, он як! Значить, Мері? То ви, мабуть, і є отой таємничий знайомий, до якого вона ходить майже кожного вечора, — той, що живе десь у районі Найтсбріджа.
— Можливо, — погодився Дарк. — А що, хіба вона розповідала вам про мене?
— Та ні, не вона. Відколи її почали робити красунею, з, неї слова не витягнеш. Я сама одного разу простежила, куда вона пішла, — просто з цікавості, знаєте. Їй дуже поталанило, правда ж?
— Так, їй, звісно, поталанило. А скажіть, міс Дайсон, хто ще приходив до вас сьогодні?
— Та такий собі цибатий здоровило з вусиками і в капелюсі. Сказав, що він представник фірми “Черіл”, що Мері довго не буде і що я не повинна розмовляти з газетярами і взагалі ні з ким.
— Він не сказав, куди вона поїхала?
— Ні. Сказав тільки, що фірма дбає про її інтереси, хоч і невідомо, що воно має означати.
— А прізвища свого не назвав?
— Ні. Але я запам’ятала номер його машини. Стежила з вікна, як він поїхав.
— Ви розумна дівчинка, — похвалив її Дарк. — То який же номер?
Вона закопилила губи і напустила на себе суворість,
— А чого це я маю вам казати? Я ж не повинна розмовляти ні з ким.
Дарк нетерпляче підвівся й почав походжати по кімнаті.
— Даю вам слово честі, що я добрий друг Мері і ваш також, коли хочете. Я гадаю, вона попала в якусь біду Оте діло, в яке її втягнуто, досить нечисте і має дуже скоро лопнути. Я хочу допомогти їй.
— Я б не сказала, що то біда — зробитися красунею і дістати цілу купу чудових суконь, — невдоволено зауважила Пенелопа. — Я б і сама не відмовилася від такої роботи. Мене анітрохи не здивує, якщо вона подалася десь з яким-небудь мужчиною, таким собі старим товстуном, що добре знається на гарних жінках і вміє їм догоджати. Далебі, винуватити її я б не стала.