Коли двері зачинилися, Тенар важко зітхнула. Колючка теж зітхнула і аж тоді нарешті закрила свого роззявленого рота.
— Я — ніколи! — задоволено сказала пастушка й подалася до своїх кіз.
Із темного закутку за дверима вибралася Терру; вона причаїлася там, сховавшись від чужинців за Оґіоновою патерицею, вільшаним костуром Тенар і своїм маленьким ліщиновим дрючком. Вона знову трималася скуто, несміливо, втупивши очі в землю і притуливши до плеча спотворену половину обличчя, хоча відколи вони оселилися тут, вона майже облишила цю звичку.
Тенар підійшла до дівчинки, стала перед нею навколішки й пригорнула до себе.
— Не бійся, Терру, вони не скривдять тебе. Вони нікому не загрожують.
Дівчинка дивилась повз неї. Вона завмерла непорушно, і Тенар обіймала її, немов якусь дерев'яну колоду.
— Ти тільки скажи, і я їх більше навіть на поріг не пущу!
Нарешті дівчинка поворухнулась і запитала грубим, хрипким голосом:
— А що вони тепер зроблять із Яструбом?
— Нічого, — заспокоїла її Тенар. — Вони не заподіють йому зла! Вони прийшли... вони хотіли вшанувати його.
Але вона вже починала розуміти, до чого могли привести такі спроби вшанування Архімага — адже прибульці нічого не відали про його втрату, як і про його тяжку пригніченість, а відтак через своє незнання змушували б Геда грати роль у тій виставі, до якої він більше не мав жодного стосунку.
Коли Тенар відпустила дівчинку, Терру підійшла до шафи і дістала звідти Оґіонову мітлу. А тоді ретельно підмела долівку — особливо там, де стояли гості з Хавнору; вимела геть їхні сліди, вимела і викинула за поріг.
Спостерігаючи за нею, Тенар прийняла рішення.
Вона підійшла до полиці, де стояли три Великі книги, і, понишпоривши там, знайшла кілька гусячих пер і напівзасохле чорнило. На жаль, у неї не було жодного клаптика паперу чи пергаменту. Їй дуже не хотілося псувати таку священну річ, як Оґіонова книга, проте, насупившись, вона все ж відірвала тоненьку смужечку паперу від останньої порожньої сторінки в Книзі Рун. Потім сіла за стіл, вмочила перо в чорнило й почала писати. Це давалося їй нелегко. Вона майже нічого не писала відтоді, як чверть століття тому сиділа за цим столом, а Оґіон, зазираючи їй через плече, навчав її ґардійських і Великих Рун. І все ж вона зуміла нашкрябати таке: "Іди у Дубівці у Серединному Долі до Ясновода скажи Ґоя послала пильнувати за садом і вівцями". Потім, трохи подумавши, дописала ще два слова: "сьогодні ввечері".
Терру, закінчивши прибирання, уважно стежила за нею.
— А де Колючка? — запитала Тенар дівчинку, перегинаючи цидулку навпіл. — Я хочу, щоб вона віднесла це в дім тітоньки Слані.
Їй дуже хотілося піти туди самій, щоб побачитися з Яструбом, але вона побоювалася, що чужинці помітять її, а відтак зможуть вистежити Архімага.
— Я віднесу записку, — прошепотіла Терру.
Тенар гостро поглянула на дівчинку.
— Тобі доведеться йти самій, Терру. Через усе село.
Дівчинка кивнула.
— Віддай це тільки самому Яструбові!
Мала знову кивнула.
Тенар сховала записку в кишеню фартушка Терру, обняла її, поцілувала і відпустила. Дівчинка побігла в село, її рухи були легкими і вільними — вона наче летіла. Летіла, як пташка, як дракон, і Тенар дивилася їй услід, аж доки дитина не зникла у вечірніх сутінках.
ШУЛІКИ
Незабаром Терру повернулася і повідомила Гедову відповідь: він сказав, що сьогодні ж залишить Ре-Альбі.
Тенар вислухала дівчинку, подумки задоволено відзначивши, що Яструб пристав на її пропозицію і вирішив триматися осторонь від королівських гінців, які так його жахали. Відтак вона нагодувала Колючку й Терру смаженими жаб'ячими лапками, поклала дівчинку спати, а тоді сіла потемки біля коминка і замислилася. Серце жінки краялося від туги та самотності. Гед пішов. Він більше не був великим магом і втратив упевненість у собі, тепер йому не обійтися без друзів; а Тенар відіслала його геть від тих, хто міг би підтримати у важку хвилину. Він пішов, а вона мусить залишитися тут, аби завадити королівським хортам узяти його слід. Принаймні варто дочекатися, доки гінці повернуться у Хавнор.
Його панічний страх і те, що й сама вона підпала під вплив цього страху, тепер здавалися Тенар вкрай нерозважливими; вона навіть подумала, що Гедові, можливо, і не варто тікати аж у Дубівці — він міг би й надалі ховатися в халупі тітоньки Слані. Принаймні там би його ніхто не шукав. А коли чужинці покинуть острів, Гед зможе повернутися сюди, в Оґіонів дім. І все буде гаразд: вона подбає про Геда, а він відновлюватиме сили і просто буде поряд із нею.
Зненацька на порозі хатини виросла чиясь невиразна тінь.
— Ш-ш-ш! Спиш? — почувся голос тітоньки Слані. — Він уже пішов, — змовницьким тоном повідомила відьма. — Рушив старою дорогою через ліс. Казав, що так він скоротить шлях і вже завтра вранці буде в Серединному Долі.
— Добре, — озвалася Тенар.
Вочевидь, нині тітонька Слань почувалася тут вільніше, ніж зазвичай, і, не чекаючи запрошення, сіла на стілець навпроти Тенар.
— Я дала йому на дорогу буханець хліба і трохи сиру.
— Дякую тобі, тітонько Слань. Ти добра жінка.
— Знаєш, люба, — голос відьми у темряві лунав так, наче вона виголошувала закляття, — я все хотіла сказати тобі одну річ, але боялася пхати свого носа куди не треба... Адже я знаю, що колись ти жила серед великих людей та й сама була однією з них. Власне, це й змусило мене припнути язика, коли в голову полізли різні думки. А все ж є певні речі, на яких я знаюся набагато краще за тебе, хоча ти вмієш писати руни, знаєш Прамову і взагалі набралася всіляких мудрощів і тут, і там, у далеких краях.
— Твоя правда...
— Ну от і добре! Пам'ятаєш, ми з тобою говорили про те, як одна відьма може впізнати іншу, і про те, як могутній маг бачить рівного собі. Тоді я сказала про нього — про того, що нині пішов звідси, — що тепер він уже ніякий не маг, і байдуже, ким він був раніше, а ти мені заперечувала... Пам'ятаєш? Але ж я тоді мала рацію, чи не так?
— Так. Він і сам про це казав.
— Авжеж, казав. І щоб ти знала, він таки не бреше і не морочить нікому голову! До того ж він не з тих, хто ладен їхати возом без вола. Але скажу тобі щиро: я рада, що він пішов! Це не могло тривати довго — якщо вже з ним таке сталося, він перемінився і все таке...
Тенар було геть невтямки, про що йдеться.
— Я не розумію, чому він так боїться, — сказала вона. — Ні, до певної міри, звичайно, розумію, але мені важко пояснити, звідки у нього цей сором. Я знаю: він вважає, що йому було б краще померти. Але я також знаю — і на цьому ґрунтується мій світогляд, — що суть життя полягає в тому, щоб робити свою справу, і робити її добре. Тоді матимеш і задоволення, і славу, і все інше. А якщо ти цього не можеш, або коли в тебе відбирають твою справу, тоді все втрачає сенс. Неодмінно треба мати щось своє...
Тітонька Слань слухала й кивала так, наче Тенар виголошувала неабиякі істини, а тоді, трохи помовчавши, сказала:
— Що не кажи, а таки, мабуть, не надто приємно старшому чоловікові почуватися п'ятнадцятирічним хлопчиськом!
У Тенар мало не вирвалося: "Про що це ти?", але вона стрималася. Жінка раптом збагнула, що завжди чекала, коли Гед нарешті повернеться зі своїх гірських мандрів і увійде до хати; що вона просто хотіла чути Гедів голос, що все її тіло не бажало миритися з його відсутністю. Вона скоса поглянула на відьму: Слань, наче купа чорного ганчір'я, бовваніла на Оґіоновому стільці.
— Ах! — вигукнула Тенар у відповідь тим незліченним думкам, що роїлися в її голові. — Так ось чому, ось чому я ніколи... — Вона надовго замовкла, а тоді нарешті спитала: — А хіба вони... хіба маги... це що, закляття?
— Звичайно, звичайно, люба, — запевнила Слань. — Вони зачаровують самі себе, здійснюючи так званий обмін — це щось на кшталт шлюбної угоди навпаки, скріпленої клятвами та магією. Кажуть, що саме завдяки такому обміну чаклуни отримують свою силу. Щоправда, мені щось не дуже віриться — це так само, якби я розповідала про те, що мені Прадавні Сили допомагають! А втім, деякі відьми ще й не таке витворяють...
— Ті, хто виховував мене, теж сподівалися на ласку Безіменних Сил...
— Авжеж, ти ж розповідала мені: жодного чоловіка, лише оті... Як же їх? Йовнухи, здається? Це ж просто жах якийсь!
— Але чому... Чому я ніколи навіть не думала...
Відьма голосно розреготалася.
— Бо в цьому й полягає їхня сила, люба. Ти не думаєш! І не можеш! І вони теж, окрім своїх чарів, не можуть нічого! А як же інакше? Адже силу свою вони віддали. От і не виходить, нічого не виходить! Ось так! Ти просто нічого не отримаєш, якщо не сплатиш належної ціни. У тому-то й річ! І це знають не лише великі маги, а й відьми та знахарі... І все-таки, знаєш, чоловікові важко забути про те, що він чоловік, навіть якщо йому до снаги дістати сонце з неба. Тож вони просто намагаються затуманити собі мізки, щоб не думати про це. Справді, навіть у недавні лихі часи, коли магія була в занепаді, я ніколи не чула, щоб якийсь чарівник порушив закляття і застосував свою силу для вдоволення власної хоті. Навіть найнікчемніший чаклун на таке не наважиться. Звісно, деякі невігласи-знахарі чи ворожбити — словом, різна дрібнота, — іноді вдаються до чарів, щоб закрутити голову якійсь селянці. Але ж я чудово знаю: їхні закляття нічого не варті! Тут річ у тому, що одна сила не слабша від другої, і в кожної з них — своя мета. Принаймні так я це розумію.
Тенар глибоко замислилась.
— Вони самі себе від людей відокремлюють, — нарешті сказала юна.
— Авжеж. На те вони й чаклуни.
— Але ж ти цього не робиш.
— Я? Нічого дивного, люба, адже я лише стара відьма!
— Стара?
На мить запала тиша, а відтак із темряви почувся відьмин голос:
— Достатньо стара, щоб уже нічим особливо не перейматися.
— Але ти казала... Ти ж не давала обітниці безшлюбності?
— А що це таке, люба?
— Ну, як усі маги?
— О, ні. Ні, ні! Я хоч і не була красунею, проте вміла дивитися на чоловіків так... і знаєш, то було зовсім не чаклунство! Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі... Потрібно тільки зміряти його таким, особливим, поглядом, і все! Роззявить рота, як ґава, і за кілька днів навідається до мене: "Дай мені ліків для пса, у нього короста", "А мені — цілющого зілля для бабусі", — але ж я добре знала, чого вони хочуть насправді, тож якщо хтось припадав мені до серця, то я не комизилася... Але тільки заради кохання, заради кохання! За чаклунство мені платять, а за задоволення — дарують кохання, ось що я тобі скажу. Звісно, і в коханні не сама лише втіха була... Я колись сохла за одним парубком, дуже вже гарний був, та тільки серце крижане, жорстоке... Він уже давно помер. Батько того Скорохода, котрий нещодавно повернувся сюди жити, — ти ж його знаєш! О, я просто божеволіла від кохання — навіть чарами один раз скористалася! Та все було марно. В бурякові кров не грає... Та й сюди, в Ре-Альбі, я перебралася через мороку з одним хлопцем із Порт-Ґонту. Я тоді ще зовсім молодою була. А він походив з багатої й поважної родини, тож я не могла нічого вдіяти. Сила була на їхньому боці! Вони не хотіли, щоб їхній син знався з простою дівчиною, з якоюсь брудною хвойдою — так вони мене називали. Мабуть, якби я не втекла сюди, то вони б завиграшки прибрали мене зі своєї дороги. Але, Боже мій, як я кохала того хлопця! У нього були такі дужі, мускулясті руки, а в глибоких темних очах жеврів вогонь — я наче й досі бачу їх перед собою...
Вони доволі довго сиділи мовчки.
— Слухай, а коли ти була з чоловіком, то, мабуть, мусила забувати про чаклунство?
— Аж ніяк, — задерикувато відповіла відьма.
— Але ж ти казала, що не можна нічого отримати, не віддавши. Чи у жінок це не так, як у чоловіків?
— Що саме не так, люба?
— Не знаю, — промовила Тенар. — Мені здається, що ми самі створюємо всі ці відмінності, а тоді скаржимося. Я не розумію, чому мистецтво Високої Магії та й сама магічна сила не можуть бути однаково відкритими для чоловіків і жінок?
— Чоловік здебільшого віддає, люба. А жінка приймає.
Тенар мовчала: вочевидь, її не влаштовувало таке пояснення.
— Наша жіноча сила, на перший погляд, здається меншою, слабшою, ніж у чоловіків, — сказала тітонька Слань. — Зате вона глибше сягає, бо, по суті, складається із самого коріння. Це як старий ожиновий кущ. А сила мага схожа на високу ялину, міцну, крислату — але під час бурі саме такі дерева й ламаються. А ось ожині ніщо не зашкодить! — Вона насмішкувато заквоктала, наче квочка, вдоволена таким порівнянням. — Ну що ж! Тепер він уже, мабуть, далеко відійшов, їм його не знайти. Але люди все одно базікати почнуть...
— Про що?
— Ти шанована жінка, люба, і добре ім'я жінки — це її багатство.
— Її багатство, — тупо повторила Тенар і, помовчавши, сказала ще раз: — Її багатство. Її скарб. Її ціна... — Вона зненацька підхопилася зі стільця, потягнулась всім тілом. — Це як у драконів, які шукають печери, будують фортеці і зберігають там свої скарби, дбають про свою спадщину, сплять на своїх статках, зливаючись із ними, перетворюючись на них... Лише брати і брати, але ніколи нічого не віддавати!
— Ти ще пізнаєш ціну доброго імені, — сухо зауважила тітонька Слань, — коли його втратиш. Звісно, це в житті не найголовніше. Але виправити такий ґандж дуже нелегко...
— А ти би погодилася не бути відьмою, аби стати шанованою жінкою?
— Не знаю, — замислено відповіла Слань. — Я не знаю, як би це мені вдалося. Адже в мене лише один-єдиний дар, а інших талантів, мабуть, катма.
Тенар підійшла до неї і взяла її руки у свої. Здивована цим жестом, тітонька Слань зірвалася зі стільця і трохи відсахнулась від неї, але Тенар пригорнула її до себе й поцілувала в щоку.
Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар — легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:
— Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?
— Не треба, — лагідно мовила Тенар. — Мені до чужинців не звикати.
Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим — здавалося, що горить саме повітря. Тенар була й не була в цьому мареві; вона ширяла на крилах вітру й сама була вітром, тією його силою, що не знає перепон... І жоден голос не покликав її...
Вранці вона сиділа на ґанку і розчісувала коси. Тенар була білошкірою, але, на відміну від більшості карґадців, мала темне волосся. Щоправда, тепер у її чорних, як воронове крило, косах іноді вже з'являлися срібні ниті. Вона щойно помила голову тією водою, яку приготувала для прання, бо вирішила, що пранням займеться пізніше. Ранок видався спекотним. Тенар сушила коси на сонці, повільно розчісуючи їх, — іскри спалахували на її волоссі і, наздоганяючи гребінь, з тріском збігали вниз.
Терру підійшла і зупинилася у неї за спиною, уважно спостерігаючи. Тенар обернулась і побачила, що дівчинка мало не тремтить від напруження.
— Що сталося, моя пташко?
— Із тебе вогонь летить, — промовила дівчинка. — По всьому небу розлітається!
— Та це ж просто волосся іскрить, — трохи ніяковіючи, пояснила Тенар. Терру посміхнулася, і Тенар раптом усвідомила, що раніше ця дитина ніколи не всміхалася. А тепер вона обома руками, здоровою й обпеченою, намагалася упіймати іскри, що сипалися з розпущеного волосся Тенар, і сміялася:
— Іскорки, іскорки!
І тоді Тенар уперше запитала себе: цікаво, яким бачить Терру весь цей світ? І зрозуміла, що не знає відповіді на це питання, що неможливо знати, як бачить світ той, кому випалили одне око. Їй знову згадалися Оґіонові слова: "Її будуть боятись". Проте вона не відчувала ніякого страху, навпаки! І заходилася знову чесати коси — завзято орудувала гребенем, аби іскорок було якомога більше, щоби знову і знову чути цей тихий, хрипкий, радісний сміх.