Тенар зненацька підвелася з ліжка і крикнула по-карґадськи: "Нехай твоє прокляття обернеться проти тебе самого!" — і, випроставши з-під ковдри правицю, показала нею просто на зачинені двері. Потім обережно підійшла до дверей, рвучко відчинила їх і голосно промовила у темряву ночі:
— Ти спізнився, Ясенцю! Я вже давно поглинута. Іди геть і очисти від скверни свій власний дім!..
Відповіді не було, і взагалі не чутно було ні звуку, тільки у повітрі висів легкий запах смаленого — чи то підпаленого ганчір'я, чи то волосся.
Вона зачинила двері, підперла їх Оґіоновою патерицею, а тоді поглянула, чи не прокинулась, бува, Терру. Сама ж Тенар тієї ночі так і не заснула.
* * *
Уранці вони з Терру пішли в село, щоби дізнатися у Вітряка, чи не потрібна йому пряжа. Це була добра нагода для того, щоби піти з дому і бодай хоч деякий час побути серед людей. Старий сказав, що залюбки візьме їхню пряжу, і вони ще трохи побалакали, сидячи під великим розмальованим віялом, а похмура помічниця ткача невпинно грюкала і клацала верстатом. Коли Тенар і Терру виходили від Вітряка, жінка встигла помітити, як хтось сховався за рогом тієї хижки, у якій вона колись жила. Нараз чи то оводи, чи то бджоли почали жалити Тенар у шию і в голову, а з чистого безхмарного неба зненацька вперіщила злива — і не просто дощ, а камінчики посипалися! Тенар бачила, як вони відбиваються від землі. Вражена Терру зупинилася, озираючись навколо. З-за хижі вибігло двоє хлоп'ят, і було незрозуміло, чи то вони хотіли сховатися, чи то, навпаки, виставляли себе напоказ.
— Ходімо, — твердо сказала Тенар, і вони рушили до Оґіонового дому.
Тенар дрібно тремтіла, намагаючись приховати це від Терру. Дівчинка здавалася стривоженою, але не зляканою, хоча й не розуміла, що коїться.
Щойно переступивши поріг хати, Тенар зрозуміла, що тут хтось побував, доки вони ходили в село. Смерділо горілим м'ясом і смаленою щетиною. А ковдра на їхньому ліжку була зібгана і розкидана.
Обмірковуючи ситуацію, Тенар дійшла висновку, що на ній окошилося лихе закляття. Тепер зло чигало на неї вдома. Жінка ніяк не могла заспокоїтися, її думки стали неповороткими, повільними. Вона не могла прийняти жодного рішення. Вчора вона промовила лише одне слово, Істинне ім'я камінця, а нині їй в обличчя полетіло каміння—в її обличчя, в обличчя зла, у потворну личину жаху... Тоді вона посміла заговорити... А тепер не могла промовити й слова.
Вона подумала по-карґадськи.: "Я не можу думати ґардійською мовою. Я не повинна цього робити".
Мислити по-карґадському вона могла. Хоча й не швидко, а так, наче спочатку мусила просити дівчину Арху, якою вона була багато років тому, щоб та вийшла з мороку і подумала за неї. Щоби допомогла їй, Тенар, як допомогла вчора вночі, відвернувши прокляття чаклуна і спрямувавши його зло проти нього самого. Арха, звісно, не знала багато чого з того, що знали Тенар і Ґоя, проте проклинати вона вміла; і жити в пітьмі — теж; а ще — вміла мовчати.
О, як це було важко — мовчати! Тенар хотілося виплакатися. Хотілося поговорити з кимось — піти до тітоньки Слані й розповісти їй про те, що сталося, пояснити, чому вона мусить піти звідси, і зрештою просто попрощатися. Тенар спробувала сказати пастушці Колючці: "Кози тепер твої", і їй навіть вдалося вимовити це по-ґардійськи, так щоб дівчина могла зрозуміти, але вона все одно нічого не втямила. Витріщившись на Тенар, пастушка засміялася і відповіла: "Та ж це кози повелителя Оґіона!"
Тенар марно намагалася пояснити свою думку, аж раптом її огорнула смертна неміч, і вона почула, як вигукує пронизливим голосом: "Дурепа, нездара, худоба, недоумкувата дівка!"
Колючка перестала сміятись. Тенар, затуливши рота долонею, взяла дівчину за руку і повела дивитися, як у молочарні дозрівають сири. Вона по черзі показувала то на них, то на Колючку, доки та не кивнула головою і знову не засміялася — тепер уже від радості.
Тенар жестом підкликала до себе Терру, і вони повернулися до будинку, в якому й досі тримався паскудний сморід.
Жінка викинула надвір їхні подорожні торби і взуття. Потім склала у свою торбу чисту білизну, дві старі сукенки Терру і її недошите нове плаття, прихопила також веретена, трохи харчів і череп'яну баклагу з водою. У торбині Терру опинилися кістяний чоловічок і кістяне звірятко, кілька яскравих пір'їн, маленька, плетена з трави рогожа-головоломка, подарована тітонькою Сланню, та мішечок з горіхами та родзинками.
Тенар хотілося сказати: "Піди і полий персикове деревце", але вона не наважувалася, а просто вивела дівчинку надвір і показала, що треба зробити. Терру старанно полила крихітний паросток.
Тоді вони швидко, не розмовляючи, навели лад у будинку.
Тенар поставила глек назад на полицю і побачила на іншому її кінці три Великі Книги, котрі належали Оґіонові.
Арха також побачила їх, але для неї вони нічого не означали — подумаєш, якісь великі шкіряні коробки, набиті папером!
А от Тенар дивилася на них і напружено намагалася вирішити, що ж їй робити і як донести такий тягар. Вона не могла сама впоратися з цим завданням, але мусила. Книги не могли залишатись у будинку, який втратив свою священну недоторканність, куди тепер закралася ненависть. Вони належали Оґіонові. Гедові. Їй, врешті-решт. То було Знання. Навчи її всього! Вона витягла всю вовну й готову пряжу з мішка, який збиралася взяти з собою, і поклала Книги туди, потім зашморгнула мішок шкіряною шворкою. А тоді нарешті сказала:
— Нам треба йти, Терру, — вона сказала це по-карґадськи, але ж і ім'я дівчинки теж було карґадським; воно означало "полум'я". Тож Терру, нічого не питаючи, легко підхопила торбу зі своїм нехитрим скарбом і рушила за Тенар.
У руках у них були їхні подорожні ціпки — ліщинова палиця і вільшаний костур. Оґіонову патерицю вони залишили за дверима, в темному куті, а двері будинку прочинили навстіж, віддавши просмерділу кімнату на поталу свіжим морським вітрам.
* * *
Якесь незбагненне чуття підказувало Тенар, що їм слід триматися подалі від полів і дороги, якою вони прийшли в Ре-Альбі. Тримаючи Терру за руку, жінка рушила навпростець, крутосхилами пасовищ, що тяглися вниз, аж до битого шляху, який веде у Порт-Ґонт. Тенар розуміла, що якщо їх зараз перестріне Ясенець, вона пропала, а ще жінка боялася, що чаклун чигає на неї в засідці при дорозі. Хоч, можливо, що й не при цій.
Коли вони вже десь на милю відійшли від Оґіонового будинку, до Тенар знову повернулася здатність нормально мислити. По-перше, вона подумки зазначила, що шлях обрала правильно: у пам'яті оживали ґардійські слова, а відтак почали пригадуватись і слова Прамови. Жінка навіть на мить зупинилася, підняла з землі камінець і потримала його в руці, пошепки повторюючи: "тоук ". А тоді сховала його до кишені. Поглянула у небесну височінь, на прудкі табуни хмар, і прошепотіла ще одне слово: "Калесин", і її душа одразу очистилася, думки стали ясними і такими прозорими, як небо над головою.
Вони минули довгий виярок, обабіч якого, серед диких скель, врунилися буйні трави; тут Тенар почувалася трохи непевно. Далі дорога повертала до узбережжя, і просто перед їхніми очима внизу відкрилися темно-сині води затоки. У гавань якраз велично заходив чудовий вітрильник. Минулого разу саме такий корабель налякав і стривожив Тенар, але тепер вона не відчувала страху. Їй, навпаки, навіть захотілося побігти назустріч вітрильникові.
Але побігти вона не могла: поряд важко пленталася втомлена Терру. Втім, тепер вона ходила набагато швидше, як два місяці тому, та й спускатися вниз було значно легше, ніж спинатися вгору по крутій дорозі в Ре-Альбі. Але корабель ніби сам плив їм назустріч. Вочевидь, його гнав уперед чар-вітер — наче величний лебідь, вітрильник перелетів затоку і пристав до берега, перш ніж Тенар і Терру здолали половину свого довгого шляху.
Усі міста, великі та малі, завжди здавалися Тенар трохи дивними. Сама вона досі ніколи не жила в містах. Щоправда, колись їй пощастило побувати у столиці Земномор'я, Хавнорі, а потім вони з Гедом припливли у Порт-Ґонт, але тоді вони не стали затримуватись на міських вулицях, а відразу подалися вгору, на Велику Кручу. Єдиним містом, яке вона більш-менш знала, був Вальмут; там жила її донька. То було сонне, залите сонцем портове містечко, у якому навіть прибуття суденця з Андрадських островів здавалося значною подією, а розмови зазвичай крутилися навколо рибальства і торгівлі в'яленою рибою.
Вони ступили на вулиці Порт-Ґонта, коли сонце ще досить високо стояло над західним краєм моря. Терру за весь цей час жодного разу не поскаржилась, хоч уже понад вісім годин була на ногах. Тенар теж дуже втомилася, до того ж вона зовсім не спала минулої ночі, та й Оґіонові Книги виявилися вельми нелегкою ношею. Десь на півдорозі вона переклала їх у наплечник, а їжу та одяг — у той мішок з-під пряжі, який несла в руках. Відтак іти стало трохи легше, хоча все одно було дуже важко. Тепер вони дибали вздовж околиці, прямуючи до міської брами, де битий шлях, проходячи між двома витесаними з каменю драконами, перетворювався на вулицю. Біля брами на них витріщився вартовий, і Терру притьмом понурила голову, притулившись обпеченою щокою до плеча, а покалічену руку сховала під фартух.
— До кого йдете, пані? — запитав охоронець, поглядаючи на дівчинку.
Тенар не знала, що сказати. Вона не знала, що біля міської брами завжди стоїть варта. Їй нічим було заплатити ні подорожнє мито, ні за нічліг. У цьому місті вона не знала нікого, за винятком хіба що того мага, котрий приходив на похорон Оґіона. Як же його звали? Ні, цього вона теж не пам'ятала. Тому й стояла біля брами, роззявивши рота, достоту як дурноверха Колючка.
— Гаразд, проходьте, — роздратовано сказав стражник і відвернувся.
Тенар хотіла запитати його, як потрапити на південну дорогу, що в'ється серед пагорбів уздовж узбережжя, прямуючи до Вальмута. Однак не наважилася знову привертати до себе увагу стражника, щоб той не прогнав її, як звичайну жебрачку чи відьму, яких йому спільно із кам'яними драконами належало не пускати до міста. Жінка з дитиною швидко пройшли повз драконів — мимохідь Терру підвела голову, щоб поглянути на чудових різьблених велетнів, і рушила слідом за Тенар, дедалі більше дивуючись і ніяковіючи. Високі кам'яні будинки, карети, підводи, візки, худоба, віслюки, базари, крамнички — і люди, люди, цілі юрми людей... Терру тулилася до руки Тенар, ховаючи обличчя під густим волоссям. Тенар також намагалася триматися якомога ближче до Терру. Вона добре розуміла, що тут їм не місце, тож вони відразу подалися на південь, сподіваючись іти, доки не стемніє — а тепер смеркалося рано, — і заночувати десь у лісі. Тенар зауважила якусь товстуху у пишному білому фартуху, котра саме зачиняла віконниці у своїй крамниці, і вирішила дізнатися в неї, як вийти з міста на південну дорогу. Суворе червоне обличчя крамарки здавалося щирим і людяним, але доки Тенар набиралася відваги для того, щоби почати розмову, Терру нараз щосили вчепилася в її руку і спробувала сховатися у неї за спиною. Підвівши очі, Тенар побачила, що назустріч їм іде той самий молодик у смушковій шапці. Він теж одразу помітив її. І зупинився.
Тенар міцно схопила Терру за руку і потягла її за собою.
— Мерщій! — звеліла вона і рушила просто на того чоловіка. Минувши його, вона ще швидше кинулася вниз, до плеса затоки, що тьмяно виблискувало в променях призахідного сонця, до причалів і кораблів, що виднілися в кінці вулички.
Терру бігла за нею, задихаючись так само, як і тоді, коли її, обгорілу, витягли із полум'я.
Високі щогли повагом хиталися на тлі червоно-жовтавого неба. Той величний корабель зі згорнутими вітрилами стояв біля кам'яного причалу, поряд із пошарпаною галерою.
Тенар озирнулася. Чоловік у смушковій шапці ішов за ними, він був уже зовсім близько. І не поспішав.
Жінка вибігла на причал, але за мить Терру спіткнулася і не змогла йти далі: вона задихалася. Тенар підхопила її на руки, і дівчинка пригорнулася до названої матері, сховавши обличчя у неї на плечі. Проте з такою ношею й сама Тенар насилу трималася на ногах. Вона ступила ще кілька кроків — і підійшла до дерев'яного містка, перекинутого з корабля на причал.
З палуби на неї поглянув якийсь матрос — простий жилавий парубійко.
— Когось шукаєте, пані? — запитав він.
— Це... це корабель із Хавнору?
— Так, авжеж, зі столиці.
— Пустіть мене на борт!
— Вибачте, але я не можу, — сказав моряк і підбадьорливо підморгнув їй, перевівши погляд на чоловіка у шапці, котрий зупинився поряд із Тенар.
— Чому ти втікаєш від мене? — сказав їй Спритник. — Я не заподію тобі лиха. Я не хочу нікого кривдити. Ти мене просто не розумієш. Адже я й тоді прийшов за допомогою для неї, хіба ні? Мені справді шкода, що так сталось. Я вам допомогти хочу... — Він простягнув руку, так ніби його нестримно тягло до Терру. А Тенар не могла навіть поворухнутися. Але ж вона обіцяла дівчинці, що цей лайдак більше ніколи не доторкнеться до неї! І безпомічно дивилася, як його пальці ковзнули по оголеній дитячій руці.
— Гей, ти, чого тобі від неї треба? — почувся інший голос. Поряд із отим жилавим матросом з'явився другий, зовсім юний. Попервах Тенар навіть здалося, що то її син. Спритник не забарився із відповіддю:
— Та ж вона... дитину в мене вкрала. Племінницю. Адже дівча моє. А ця баба, бач, зачарувала її та й утекла з нею...
Тенар і досі не могла промовити й слова. Вона наче оніміла, наче хтось відібрав у неї мову. Той молодий моряк не був її сином. У нього було тонке суворе обличчя і ясні очі. Дивлячись на нього, вона нарешті змогла прохрипіти:
— Пустіть мене на борт. Благаю!
Молодик подав їй руку. Тенар ухопилася за неї і, похитуючись, зійшла на корабельну палубу.
— А ти зачекай там, — сказав юнак Спритникові і знову обернувся до Тенар: — Ходімо зі мною, пані.
Але ноги вже більше не тримали Тенар. Жінка, як підкошена, впала просто на палубу столичного корабля, кинувши важку торбу з Книгами, але міцно пригортаючи до себе дівчинку.
— Не дайте йому забрати дитину, мій пане! Будь ласка, я благаю вас: не дайте йому забрати її, ні, ні, тільки не це, тільки не це, тільки не це!..
ДЕЛЬФІН
Тенар нізащо не погоджувалася відпустити дівчинку від себе. Адже на борту корабля були самі чоловіки! Збігло чимало часу, перш ніж вона почала розуміти, про що вони говорять і що відбувається навколо. Коли вона збагнула, ким є той юнак, якого вона спершу прийняла за свого сина, то їй здалося, що вона завжди це знала, але не мала можливості осмислити. І взагалі їй було доволі важко міркувати про щось важливе.
Юнак щойно побував у доках і, повернувшись на палубу, розмовляв із сивим чоловіком — вочевидь, капітаном корабля. Потім він поглянув на Тенар, котра зіщулилася між трапом і рубкою, пригортаючи до себе Терру. Дівчинка спала: втома допомогла їй подолати всі страхи. Тенар підклала малій під голову її торбину і вкрила своїм плащем. Тоді поволі підвелась, і юнак одразу підійшов до неї. Відкинувши за спину коси, жінка подивилася йому просто у вічі і сказала:
— Я — Тенар з Атуану. — Чоловік мовчав. Вона додала: — А ти, мабуть, наш новий Король.
Він був іще дуже юним, молодшим від її сина Іскрика. Йому навряд чи виповнилося двадцять. Але щось у його поставі виказувало зрілого мужа і воїна, а очі дивилися так, наче бачили все, навіть пекельне полум'я.
— Моє ім'я — Лебанен Енладський, пані, — сказав юнак і хотів було вклонитися їй, але Тенар схопила його за руку і зупинила.
— Ти не повинен цього робити переді мною, — сказала вона, — як і я перед тобою!
Він здивовано розсміявся і з цікавістю поглянув на неї.
— Звідки ти знаєш, що я шукав тебе? Отже, ти йшла до мене, коли той чоловік...