Тенар замкнула двері льоху. Засувка беззвучно ковзнула на місце, зручно втрапивши в масивний металевий паз, вроблений в одвірок.
Вона чула, як відчинилися зовнішні двері маслоробні. Перш ніж злодії виламали вікно, один із них нарешті додумався посмикати двері і переконався, що вони не замкнені. Тенар знову почула бубоніння голосів. А потім — тиша, така тривала, що вона почула гупання свого серця. Стукіт оглушливо віддавався у вухах, і Тенар перелякалась, як би він не заглушив усі інші звуки. Вона відчувала, як дедалі сильніше трусяться їй ноги, відчувала, як холод від підлоги крижаною рукою прослизає під її спідницю.
— Тут не замкнуто, — прошепотів біля неї чоловічий голос, і їй аж серце защеміло.
Тенар поклала руку на засувку: гадаючи, що двері не замкнені, вона їх не замкнула, а відімкнула... Ось Тенар вже майже до кінця завела засувку, аж тут почула, як риплять, відчиняючись, двері між льохом і маслоробнею. Вона впізнала звук, так рипіла верхня завіса. Знайомий був і голос, який говорив, ось тільки спогади навіював він уже зовсім інші.
— Це комора, — прошепотів Спритник, і коли брязнули об засувку двері, біля яких вона стояла, додав: — А ці зачинені. — Знову щось брязнуло. У щілину між дверима й одвірком пробилась вузенька і тоненька, наче лезо ножа, смужка світла. Світло впало Тенар на груди, і вона відсахнулася від нього так, немовби ця смужка могла її порізати.
Знову приглушено брязнули двері, зайвий раз переконуючи, що засувки та петлі надійні та міцні.
Усі чоловічі голоси по той бік дверей злились в єдиний буркітливий звук. Тенар здогадувалася, що вони вирішили обійти будинок і спробувати проникнути до нього через вхід. Вона не пам'ятала, як опинилася біля головних дверей, і вже замикала засувку. Може, це був просто жахітний сон. Їй вже колись здавалось, що хтось хоче проникнути в її будинок, вона чула, як цей хтось просовує тонкі ножі у шпарини біля дверей. Двері — чи були ще якісь двері, через які вони могли залізти? Вікна... у спальні вікна з віконницями... Дихання Тенар стало частим-частим, вона вже боялася, що не дійде до кімнати Терру. Тенар якось дісталася туди, закрила скло важкими дерев'яними віконницями. Петлі ходили туго, і віконниці зійшлися з ляском. Прибульці почули звук удару. І тепер ішли сюди. Вони підійдуть до вікна наступної кімнати — кімнати Тенар. Підійдуть до того, як Тенар закриє віконниці. І підійшли.
Намагаючись відчепити гачок лівої віконниці, вона побачила обличчя, які розмитими плямами рухались у темряві надворі. Гачок не піддавався, Тенар не могла навіть зрушити його з місця. До скла тим часом наблизилась рука, яка аж побіліла, притиснувшись до нього.
— Ось вона.
— Дозволь нам увійти. Ми не зробимо вам нічого поганого.
— Ми просто хочемо поговорити з тобою.
— Він тільки хоче побачити свою маленьку дівчинку.
Аж нарешті гачок піддався, і Тенар закрила віконницею вікно. Та варто тим зайдам просто розбити скло знадвору — і відкрити їх буде зовсім легко, треба просто добряче штурхонути. Адже віконниці замикались тільки на гачок, і якщо їх добре посмикати, гачок вискакував.
— Пусти нас у дім, і ми не зробимо тобі нічого поганого.
Вона почула їхні кроки по замерзлій землі, почула хрускіт опалого листя під ногами. Цікаво, спить Терру чи не спить? Гупання віконниць, коли ті закривались, могло розбудити дівчинку, проте з її кімнати не долинало жодного звуку. Тенар стала в дверях, що з'єднували її кімнату і кімнату Терру. Було темно, хоч в око стрель, — темно і тихо. Тенар боялась, що якщо торкнеться дівчинки, то розбудить її. Вона повинна залишитись біля Терру. Захищати її. Раніше Тенар тримала кочергу, але куди вона її поділа? Вона клала її долі, коли закривала віконниці, і тепер не могла знайти. Тенар навпомацки шукала кочергу в темній кімнаті, а та, здавалося, не мала стін.
Брязнули об одвірок потривожені кимось вхідні двері, що виходили на кухню.
Їй би тільки знайти кочергу, і там вона вже ні на крок звідси не відійде. Тенар їм покаже!
— Сюди! — закричав один із них, і Тенар уже знала, що саме знайшов той зайда. Він стояв перед кухонним вікном — широким, без віконниць і дуже низьким.
Вона рушила навпомацки, дуже повільно, як їй здавалося, до дверей у кімнату. Зараз це була кімната Терру. А колись — її дітей. Дитяча кімната. Двері в цю кімнату замикались тільки із зовнішнього боку, а з внутрішнього їх не було, щоб бува діти не замкнулися зсередини. Бо якби засувку заїло, це могло б добряче їх перелякати.
По той бік пагорба, через сад, у своїй хижці спали Ясновод і Кисличка. Якби Тенар погукала, Кисличка могла б і почути. Ось тільки відчинити вікно у спальні і крикнути... А може, розбудити Терру, а тоді вилізти через вікно і перебігти садом... Але ж так би вони втрапили просто в руки тим негідникам, що піджидали їх.
І тут Тенар урвався терпець. Страху, який крижаними лещатами тримав її, вже не було, і вся палаючи від люті, вона забігла в кухню, яка їй здалася багровою, схопила з купи посуду великий і гострий ніж, відімкнула засувку, стала на порозі й гукнула:
— Ну що ж, давайте!
І коли вона кричала це, хтось несамовито заверещав, потім почувся болісний хрип.
— Стережись! — гаркнув чоловічий голос.
— Сюди! Сюди! — закричав хтось ще.
І тоді запала тиша.
Через прочинені двері на чорний лід калюж упало світло з дому, воно заблищало на чорних дубових гілках і на срібному опалому листі, і Тенар насилу розібрала, що стежкою в її бік щось сунеться, якась темна маса чи що. Воно поволі наближалося до неї і пронизливо, з якимось горловим схлипуванням верещало. А в пітьмі, куди вже не сягало світло, стрімко нісся темний силует, виблискуючи довжелезними лезами.
— Тенар!
— Стій, де стоїш! — закричала жінка, підіймаючи ніж.
— Тенар, це я... Сокіл... Яструб!..
— Ані руш, — повторила Тенар.
Швидка чорна постать запинилася біля чорної плями, яка продовжувала лежати на стежці. Світло з прочинених дверей ледь вихоплювало з темряви якесь тіло; чиєсь обличчя, вила з довгими зубцями, які той хтось тримав прямовисно. "Як чаклунську патерицю", — ще подумала Тенар.
— Це ти? — запитала вона.
Він уже опустився навколішки біля тої чорної плями на стежці.
— Боюсь, я його вбив, — сказав Гед. Озирнувся назад, тоді підвівся. Ніщо не видавало присутності чужинців.
— Де вони?
— Втекли геть. Дай мені руку, Тенар.
В одній руці вона тримала ніж, а другою взялася за руку чоловіка, який безформною грудою лежав на стежині. Гед ухопив його попід плечі, і вони затягли його через ґанок у дім. Незнайомець лежав на кам'яній кухонній долівці, і кров юшила йому з грудей і живота, немов вода зі жбана. Верхня губа йому задерлась, оголивши зуби, а очі закотились так, що виднілися лише білки.
— Замкни двері, — наказав Гед.
Тенар замкнула.
— Білизна там, — кивнула вона в бік стосу випраних речей. Гед узяв простирадло, порвав його на бинти, і Тенар заходилась обмотувати живіт і груди нападника. Там, куди з усього маху ввійшли три зубці вил, тепер зяяли кров'яні джерела із рваними краями, і поки Гед підтримував тіло зайди, а Тенар накладала пов'язки, з них сочилася і била фонтанами кров.
— Ти як тут опинився? Разом з ними прийшов, чи що?
— З ними. Але вони мене не бачили. Тенар, більшим, мабуть, ти йому не допоможеш. — Гед опустив тіло пораненого, важко дихаючи сів і витер обличчя затиллям закривавленої руки. — Боюсь, я його вбив, — повторив він.
— Може, і вбив, — Тенар оглянула яскраво-червоні плями, які повільно розтікались по враз обважнілому простирадлу, яким були обмотані вузькі волохаті груди та живіт пораненого. Тоді підвелася, похитнулась — їй стало дуже млосно.
— Сідай до вогню, — припросила вона Геда. — Мабуть, задубів уже весь.
Вона не пам'ятала, що їй підказало в темряві, що це саме Гед. Мабуть, його голос. Він був зодягнутий у широченний зимовий пастуший кожух на стриженому хутрі, шкурою назовні, а на голові була насунута на самі очі пастушача шапка, зшита з клаптів шкіри. Обличчя його було зморшкувате, обвітрене, а волосся — довге та сіре, зі сталевим полиском. Гед пахнув димом, морозом і вівцями. Він тремтів, дрижаки били все його тіло.
— Сідай до вогню, — знову припросила Тенар. — І підкинь дровець.
Гед так і зробив. Тенар тим часом наповнила водою чайник і повішала його над полум'ям.
На її спідниці залишилась кров, і вона, намочивши кінець простирадла в холодній воді, ретельно її відтирала. Тоді дала шматину Гедові, щоби він витер свої закривавлені руки.
— Як це розуміти? — запитала вона. — Ти йшов з ними, але вони тебе не бачили.
— Я саме спускався в долину. З гір. Дорогою від кахедських джерел. — Голос його звучав мляво, от-от помре, а через дрож і взагалі годі було розібрати, що він говорив. — Почув, що за мною іде гурт, і зійшов з дороги. В ліс. У мене не було ніякого бажання говорити з ними. Не знаю що, але було в них щось таке, що я злякався.
Тенар жваво кивнула і всілась навпроти Геда біля вогнища, охопивши коліна руками — від вологої спідниці ногам було холодно — і уважно ловлячи кожне його слово.
— Коли вони проходили повз мене, я чув, як хтось із них згадав про Дубівці. І вирішив піти за ними. Один з них говорив і говорив не замовкаючи. Про дівчинку.
— Що він казав?
Якусь часинку Гед помовчав, а тоді сказав:
— Що він прийшов повернути її назад. І покарати, казав він. А ще — поквитатися з тобою. За те, мовляв, що ти її украла. Він ще казав... — Гед замовчав.
— Що покарає й мене.
— Вони всі це говорили. Весь час одне й те саме.
— Цей ланець[6] — не Спритник, — Тенар кивнула в бік чоловіка на долівці. — Якщо це...
— Він казав, що дівчинка його, — Гед теж поглянув на пораненого, тоді відвернувся до вогню. — Він помирає. Ми мусимо допомогти йому.
— Не помре, — заперечила Тенар. — А по Плющиху я пошлю вранці. Інші ж теж десь тут. Скільки їх там?
— Двоє.
— Якщо помре, то помре, виживе, то виживе. Ні ти, ні я нікуди зараз не підемо. — Тенар знову кольнув страх, і вона схопилася на ноги. — Геде, а ти заніс вила в дім?
Він показав на вила, які стояли біля дверей, сперті об стіну, і виблискували чотирма довжезними зубцями.
Тенар знову опустилась на своє місце біля вогнища, але тепер вона вся тремтіла, як перед тим тремтів Гед. Дрижаки били всеньке її тіло, від голови до п'ят.
— Заспокойся, — промовив Гед, заспокійливо кладучи свою руку поверх руки Тенар.
— А що, як вони й досі тут?
— Вони тікали як ошпарені.
— Вони можуть повернутися.
— Двоє проти двох? А вила нам навіщо?
Вона стишила свій голос до ледь чутного шепоту і, крижаніючи від жаху, сказала:
— У коморі є секатор[7] і коси.
Гед заперечно похитав головою.
— Вони втекли. Бо бачили... його... і тебе в дверях.
— Що ти робив?
— Він кинувся на мене. А я кинувся на нього.
— Ні, не тут. Там, на дорозі.
— Вони йшли, почали мерзнути. Тут дощ пішов, вони геть закоцюбли — ну й давай патякати про те, щоб завітати сюди. Доти говорив тільки один з них, просторікував про дівчинку і про тебе, про урок... про те, щоб дати урок... — Гедові задряпало в горлі. — Я хочу пити, — сказав він.
— Я теж хочу. Але чайник ще не закипів. Розказуй далі.
Він перевів дух і спробував викласти все чітко й доступно.
— Інші двоє слухали його краєм вуха. Напевне, їм добряче вже набридла ця пісня. Їм кортіло чимшвидше дістатись до місця. Тобто до Вальмута. Здавалося, вони від когось утікають. Втікають з кінцями. Аж тут похолодало, а той заладив собі про Дубівці, і другий, той, що в шапці, сказав: "Агов, ну чого ж не завітати туди й не провести нічку з..."
— Угу, з удовою.
Гед затулив обличчя руками. Тенар чекала.
Він обернувся до вогню і монотонним голосом продовжив свою розповідь:
— А потім на якийсь час я втратив їх з поля зору. Дорога пішла долиною, і я не міг іти за ними так, як перше, ховаючись у лісах, так щоб весь час іти назирці. Довелось повернути вбік, піти через поля, щоб вони мене не бачили. Мені незнайомі тутешні місця — тільки дорога. І я боявся, що піду полями навпростець і заблукаю, не знайду твого дому. А тут ще засутеніло. Я вже почав був думати, що проґавив твій будинок, проминув, не помітивши. Тоді Я знову вийшов на дорогу і вже мало не біг за ними, аж туди, де дорога повертає до вас. Вони помітили в саду якогось старого і вирішили перечекати до темряви, щоб їм уже точно ніхто не завадив. Сховалися в гамазеї[8] і стали чекати. А я залишився знадвору. Між мною і ними була тільки стіна.
— Оце ж і змерз ти, напевне, — похмуро зауважила Тенар.
— Авжеж, не спікся. — Гед випростав руки над полум'ям, немовби йому стало холодно від самої думки про мороз. — У прибудові я знайшов вила. Тоді вони вийшли і обійшли будинок ззаду. Я міг би підійти до головних дверей і попередити тебе, і може, так би й зробив, та в голові мені крутилось зовсім інше: застукати тих негідників на гарячому... Мені здавалося, це був єдиний шанс, єдина можливість... Я думав, будинок буде замкнений і їм доведеться ломитися силою, аби проникнути в нього. Аж раптом я почув, як вони заходять усередину — із тильного боку. Я й собі увійшов за ними в маслоробню. Та тільки я зайшов за ними, як вони вперлись у замкнені двері. — Тут Гед неначе засміявся. — У темряві вони підійшли до мене майже впритул, так близько, що я міг поставити їм підніжки... Один з негідників мав кресало, і щоб побачити, де на дверях замок, він запалив невеличкий трут. А потім вони обігнули будинок спереду. Я чув, як ти зачиняєш віконниці, і зрозумів, що ти знаєш про їхню присутність. Зайди сперечалися, чи вибивати вікно, біля якого ти стояла. Тоді той, що був у шапці, побачив друге вікно — он те... — Гед кивком вказав на кухонне вікно, яке мало з внутрішнього боку глибоке й широке підвіконня. — Він сказав: "Дайте мені камінь, я зараз його висаджу". — Інші скупчилися біля нього, і вже підсаджували його на підвіконня. І тоді я закричав, він зістрибнув на землю, а ще один — оцей — кинувся просто на мене.
— А-а-ах, а-а-ах, — застогнав на долівці поранений, немовби підтверджуючи сказане Гедом.
— Боюся, він помирає.
— Хоч би часом, — буркнула Тенар.
Вона ще не повністю подолала свій дрож, але тепер він був десь глибоко всередині. Зашипів чайник. Тенар заварила чаю, і поки той настоювався, поклала руки на товсті глиняні боки чайника. Тоді налила два кухлі, наповнила й третій, хлюпнула в нього трохи холодної води.
— Ще дуже гарячий, — попередила вона Геда, — ти його поки просто потримай. А я спробую напоїти оцього. — Вона сіла на долівку в узголів'ї пораненого, однією рукою підвела йому голову, другою піднесла до рота кухоль охолодженого чаю. Тепла рідина потекла йому в рот, він ковтнув. — Не помре, — сказала Тенар. — Підлога як лід. Допоможи пересунути його ближче до вогню.
Гед заходився знімати килимок з лавки, яка стояла між комином і сіньми.
— Не бери його, забагато честі буде, — сказала Тенар, принесла з прикомірка поношену повстяну накидку й розстелила її на підлозі — наче постіль. Тоді вони перетягли на повсть безвольне тіло, а краями прикрили його зверху. Розміри червоних плям на пов'язках уже не збільшувались.
Раптом Тенар випросталась — і завмерла нерухомо.
— Терру, — гукнула вона.
Гед роззирнувся, але дівчинки ніде не побачив. Тенар прожогом вибігла з кімнати.
У колишній дитячій, а тепер у кімнаті Терру, було тихо й темно, хоч око вибери. Тенар навпомацки дійшла до ліжка, намацала вкрите ковдрою тепленьке плече дівчинки.
— Терру?
Дихання дівчинки було спокійне і безтурботне. Вона навіть не прокидалась. Тенар відчувала, як від тільця Терру по прохолодній кімнаті хвилями розтікається тепло. Уже виходячи з кімнати, вона мацнула по комоду і відчула холодний метал: то була кочерга, вона поклала її тут, коли зачиняла віконниці на вікнах. Повернувшись на кухню, Тенар переступила через тіло пораненого і повісила кочергу на спеціальний гак біля комина. І встала, втупившись у вогонь.