— Мамо, привіт.
Біля хвіртки стояв стрункий юнак. Тенар спочатку здалося, що це найстарший син Жайвірки.
— Що тебе сюди принесло, хлопче? — запитала вона.
Знову поглянула на нього, відвівши погляд від курей та гусей, придивилася і скрикнула:
— Іскрику!
Розганяючи птицю, вона кинулася до юнака.
— Ну, ну, — озвався той, — полегше, полегше.
Він дозволив Тенар обняти себе і доторкнутися до обличчя. Зайшовши на кухню, він одразу ж умостився за столом.
— Ти їсти будеш?
— Та можна...
Тенар взялася порядкувати біля вогню.
— Ти зараз на якому кораблі? Все ще на "Чайці"?
— Ні, мій корабель розбився.
Тенар аж руками сплеснула.
— Буря?
— Ні, — він сумно усміхнувся. — Команду розігнали. А судном заволоділи люди короля.
— Але ти... Ти ж не ходив на піратському кораблі...
— Ні.
— Тоді чому ж?..
— Сказали, що в капітана на борту є товари, які їм потрібні, — неохоче пояснив Іскрик.
Він був такий же стрункий, як і раніше, але змужнів на виду. Темно-бронзова засмага, довге пряме волосся, видовжене обличчя, як у Кременя, тільки вужче і гостріше.
— Де тато? — запитав Іскрик.
Тенар застигла нерухомо.
— Ти не заходив до сестри?
— Ні, — відповів він байдужо.
— Кремінь помер три роки тому, — сказала Тенар. — Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.
Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.
Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.
— Відколи ж ти не їв?
Іскрик тільки знизав плечима.
Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.
Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.
— І хто тут тепер порядкує на господарстві? — поцікавився він.
— Сину, а тобі що до того? — запитала Тенар, лагідно, але сухо.
— Бо воно моє, — відповів він таким самим тоном.
За хвилинку Тенар підвелася і прибрала за ним посуд.
— Авжеж, твоє.
— Ні, звичайно, тобі не конче йти звідси, — сказав він, мабуть, намагаючись пожартувати. Проте дотеп вийшов дуже незграбний. — Старий Ясновод ще тут?
— Усі ще тут. І чоловік, якого звати Яструбом, і дівчинка, яку я прийняла. Тут. У домі. А ти спатимеш у кімнаті на горищі. Я принесу драбину. То як, залишишся?
— Та можна...
Достоту так двадцять років тому відповідав на її запитання Кремінь. Ніколи не скаже ні "так", ні "ні", неначе вона не мала жодного права взагалі про щось його запитувати. Його свобода ґрунтувалась на її невіданні. "Вбога, благенька свобода", — подумала Тенар.
— Бідний хлопчику, — промовила вона. — Команду твою розігнали, батько помер, а в домі повно незнайомців — і про все це ти дізнаєшся за один день. Тобі знадобиться якийсь час, щоби до цього звикнути. Вибач мені, сину. Але я рада твоєму приїзду. Я часто згадувала тебе — в морі, в бурю, взимку.
Іскрик мовчав. Він не вмів ні давати, ні приймати. Хлопець відсунув стілець і вже підводився з-за столу, коли зайшла Терру. Заклякнувши на місці, він втупився у дівчинку.
— Що це з нею? — запитав він у матері.
— Колись вона обпеклась. Терру, ось мій син, про якого я тобі розповідала — моряк Іскрик. Іскрику, Терру — твоя сестра.
— Сестра?!
— Названа сестра.
— Сестра! — знову вигукнув він і, обвівши поглядом кухню, немов шукаючи в когось підтримки, пильно поглянув матері в очі.
Тенар поглянула на Іскрика.
Виходячи, він обійшов нерухомо застиглу Терру. За ним гучно ляснули двері.
Тенар подивилася на Терру — і не змогла вимовити жодного слова.
— Не плач, — сказала дівчинка. Сама вона не плакала. Підійшовши до Тенар, Терру взяла її руку. — Він скривдив тебе?
— О, Терру! Дай-но я обійму тебе! — Тенар сіла за стіл, узявши Терру на руки і пригорнувши до себе.
Дівчинка вже виросла з тих літ, коли сидять на руках. Терру, незвикла до такого поводження, зніяковіла в цих обіймах. Тенар тримала дівчинку і ридала, а Терру притулила своє пошрамоване обличчя до обличчя Тенар, і воно стало мокре від її сліз.
* * *
Уже посутеніло, коли Іскрик і Гед закінчили огляд господарства. Судячи з усього, Ясновод устиг ознайомити законного спадкоємця зі станом справ на хуторі. А Гед, схоже, намагався уявити свою подальшу долю. Слів за вечерею було сказано дуже мало, та й ті підбиралися дуже старанно. Іскрик не виявляв невдоволення тим, що йому не постелили в його кімнаті, а видерся драбиною на горище і вочевидь був задоволений постіллю, яку приготувала йому мати, бо не злазив відтіля до пізнього ранку наступного дня.
Злізши, він зажадав сніданку і чекав, поки його обслужать. Його батькові завжди догоджали — мати, дружина, дочка. Невже ж він був гіршим чоловіком, ніж батько? Чи не на це хотіла йому вказати Тенар? Вона подала синові сніданок, прибрала посуд після нього і повернулася в сад, де разом з Терру і Кисличкою обкурювала гусінь, якої розплодилося стільки, що могла понищити усі плодові зав'язі.
Іскрик приєднався до Ясновода і Сутяги. І весь свій час, день за днем, проводив здебільшого з ними. Важку роботу, де потрібна була сила м'язів, і складну, коли доходило до жнив, і біля овець — усе це робили Гед, Кисличка і Тенар, тоді як двійко старих, які прожили тут усе своє життя і працювали ще на батька, водили Іскрика садибою, все розказували і показували. Вони щиро вірили, що й дотепер усе господарство тримається на них, і переконували у цьому хлопця.
Тепер, повертаючись додому, почувалася незатишно. Тільки надворі, за господарськими клопотами, вона забувала про гнів, гнів і сором, які з'явилися з приходом Іскрика.
— Моя черга, — гірко скаржилась вона Гедові, коли вони лежали в ліжку, а зірки розсіювали морок довкола них. — Тепер моя черга втрачати те, чим я найбільше пишалася.
— І що ж ти втратила?
— Свого сина. Сина, якого я не виховала чоловіком. Втратила. Він уже не мій, — вона закусила губу, вдивляючись у темряву пересохлими очима.
Гед не сперечався з нею, не втішав її горе, а тільки запитав:
— Ти гадаєш, він залишиться тут?
— Так. Його лякає навіть думка про море. Син не сказав мені правди, або сказав тільки частину правди. Він був другим помічником капітана. Підозрюю, що їхній корабель перевозив награбоване. Піратські попихачі. Але не в цьому річ. Усі ґонтійські моряки наполовину пірати. Та він бреше. Бреше. А ще — ревнує до тебе. Безчесний, заздрісний чоловічок.
— Я думаю, він просто переляканий, — заперечив Гед. — Але не злостивий. Зрештою, це його господарство.
— Ну, то нехай вдавиться! Хай йому буде з нього стільки зиску, скільки...
— Ні, люба, — втрутився Гед, спиняючи її словами і руками, — помовчи, не промовляй лихих слів! — Він благав так пристрасно і наполегливо, що її гнів вмить обернувся на любов, з якої він і починався. Тенар розплакалась.
— Я й гадки не мала проклинати його чи господарство! Пробач, я не хотіла! Просто мені так прикро, так соромно за нього! Мені так шкода, Геде!
— Ні, ні, ні. Кохана, мені байдуже, що думає про мене хлопець. Але він такий грубий із тобою!
— І з Терру. Він поводиться з нею, як... Він сказав... він сказав мені: "Що вона собі зробила, що має такий вигляд?" Що вона зробила!..
Гед погладив її по волоссю, як нерідко робив це, — ніжно, лагідно. Ця ласка завжди навівала на неї сон, даруючи заспокійливе відчуття любові.
— Я міг би піти звідси і знову пасти кіз, — сказав він нарешті. — Тобі би тоді було тут легше. От тільки з роботою...
— Краще я піду з тобою.
Він перебирав руками її волосся і, здавалося, щось обдумував.
— Про мене, хай буде так, — сказав він. — Там, понад Ліссу, живе ще двійко чабанських родин. Але потім буде зима.
— Може, якийсь господар візьме нас до себе. Я вмію працювати... за вівцями ходжу... тобі невдивовижу кози... і ти все так швидко робиш...
— А надто вилами, — сказав він собі під ніс, і Тенар тихо всміхнулася.
Наступного ранку Іскрик піднявся рано і поснідав разом з усіма, бо йшов із Сутягою на риболовлю. Ставши з-за столу, він, уже не так грубо, як зазвичай, сказав:
— На вечерю я принесу купу риби.
Напередодні Тенар вирішила, що триматиметься з ним інакше.
— Зачекай, — спинила вона сина. — Іскрику, ти можеш прибрати після себе? Поклади тарілки в миску і залий їх водою. А після вечері їх помиють разом з іншим посудом.
Він глипнув на неї і сказав:
— Це жіноча робота, — і вдягнув шапку.
— Так роблять усі, хто їсть у цій кухні.
— Тільки не я, — відказав Іскрик спокійно і вийшов надвір.
Тенар вибігла за ним.
— Яструб миє, а ти не можеш? — запитала вона, ступивши на ґанок.
Іскрик мовчки кивнув і пішов через двір.
— Надто пізно, — промовила Тенар, повертаючись на кухню. — Утратила, ой утратила. — Вона відчувала, як сухі зморшки стягують їй шкіру обличчя — біля рота, між очима. — Скільки камінь не поливай, він не ростиме.
— Виховання треба починати, коли діти юні та гнучкі, — мовив Гед. — Як от, скажімо, я.
Проте на це вона вже не могла сміятися.
Весь день вони працювали, а повертаючись додому, побачили біля хвіртки Іскрика і ще якогось чоловіка. Ті розмовляли.
— Цей чоловік з Ре-Альбі, чи не так? — запитав Гед, який ніколи не скаржився на зір.
— Ходімо, Терру, — гукнула Тенар до дівчинки, яка раптово зупинилась. — Який чоловік? — Тенар була короткозора і тепер пильно вдивлялася у двір. — А, це ж цей, ну, як його?... Торговець вівцями. Скороход. Чого він знову прилетів, наче стерв'ятник на падло?
Цілий день вона була в кепському настрої, тому Гед і Терру завбачливо промовчали у відповідь.
Тенар наблизилася до чоловіка біля хвіртки.
— Скороходе, ти знову шукаєш ягничок на розплід? Ти спізнився на рік, але в кошарі є кілька цьогорічних.
— Хазяїн мені вже сказав, — озвався Скороход.
— Авжеж, хазяїн, — ущипливо згодилася Тенар, і від цих слів Іскрик аж потемнішав з вигляду. — Ну що ж, не заважатиму тобі розмовляти з хазяїном, — сказала Тенар і розвернулась, наміряючись піти.
— Тенар, я повинен тобі щось сказати, — зупинив її Скороход. — Стара відьма тітонька Слань дуже слабує. Я бачив її, коли збирався у Серединний Діл, і вона просила переказати тобі дещо. "Перекажи, — каже, — пані Ґої, що я би хотіла побачити її перед смертю. Якщо зможе, нехай прийде".
"Ах ти ж стерв'ятнику, пожираче падла!" — подумала Тенар, люто зиркнувши на лиховісника.
— Слань хвора?
— При смерті, — сказав Скороход, і якась подоба усмішка ковзнула по його лиці, але то була радше усмішка співчуття. — Захворіла взимку, злягла, а тепер просить переказати, що перед смертю дуже хоче побачити тебе.
— Дякую за звістку, — спокійно відповіла Тенар і попрямувала у будинок, а Скороход з Іскриком подалися до кошар.
— Мені потрібно йти, — повідомила Тенар Геда й Терру, готуючи вечерю.
— Неодмінно, — кивнув Гед. — Але якщо ти не заперечуєш, ми підемо утрьох.
— І ти? — уперше за весь день хмара зійшла з її обличчя, воно проясніло. — О! — видихнула Тенар. — Добре, як добре... Просити я не хотіла, гадала, може... Терру, а ти би хотіла повернутися зі мною на якийсь час до Оґіонового будиночка?
Терру замовкла, про щось замислившись.
— Я би побачила свій персик, — нарешті озвалася вона.
— Авжеж, і Колючку, і Стрибуху, і тітоньку Слань... Бідна Слань! О, я хотіла, я так хотіла повернутися туди. Але мені здавалося, що це буде дурощами з мого боку. Треба було займатися господарством... ну і таке інше...
Тенар передчувала, що була якась інша причина не повертатися назад. Ця причина весь час вислизала від неї, наче тінь, наче слово, що крутиться на кінчику язика.
— Цікаво, чи хтось доглядає Слань, чи посилали до неї цілителя? Вона ж бо єдина цілителька на всю округу, але в Порт-Ґонті вже напевне знайшовся би хтось, здатний допомогти їй. О бідна Слань! Я мушу йти... Сьогодні вже пізно, але завтра, на світанку. А хазяїн вже хай сам клопочеться зі сніданком!
— Навчиться, — протягнув Гед.
— Ні, не навчиться. Радше знайде собі дурну бабу, яка йому готуватиме. Ах! — вона обвела кухню поглядом, її обличчя було веселим і водночас злим. — Як не хочеться мені залишати для неї цей стіл, з якого я прибирала двадцять років! Сподіваюсь, вона оцінить мою старанність.
Іскрик запросив Скорохода на вечерю. Торговець вівцями не залишився ночувати, хоч Іскрик, як гостинний господар, запропонував йому нічліг. Ось тільки Тенар навряд чи сподобалося б те, що на одному з її ліжок спатиме Скороход. І коли той у блакитних сутінках весняного вечора вийшов за село, вона не приховувала радості.
— Сину, завтра, щойно розвидниться, ми вирушаємо в Ре-Альбі, — повідомила Тенар Іскрику. — Ідемо Яструб, Терру і я.
Син спантеличено подивився на матір.
— Як — отак берете і йдете?
— Так само, як і ти, — приходив і йшов, — відказала Тенар. — А зараз, Іскрику, дивись сюди: це скринька твого батька. У ній — сім кістяних монет і боргові марки старого Мостовика. Тільки він жодного разу не сплачував за ними, бо не має коштів. Ці андрадські монети Кремінь уторгував за овечі шкури, які продавав у Вальмуті заїжджому купцеві чотири роки поспіль, ще коли ти був хлопчиком. Ці три хавнорські — від Півня, він купив наше господарство у Високому Ручаї. Я разом з твоїм батьком купувала той маєток, допомагала розчищати і продавати його. Тож я беру ці три монети, вони мої за правом. А решта, і господарство теж — усе твоє. Ти тут хазяїн.
Іскрик — високий, стрункий, молодий — стояв, дивився на скарбону[11] і тільки кліпав очима.
— Забирай їх усі. Вони мені ні до чого, — сказав він тихим голосом.
— Мені їх теж не треба. Але дякую тобі за щирість, сину. Залиш собі ці чотири монети, а коли одружишся, подаруй їх дружині від мого імені.
Вона засунула скриньку у сховок за великою тарілкою на найвищій полиці, де її завжди тримав Кремінь.
— Терру, йди збери свої речі, бо ми виходимо дуже рано.
— Коли ви повернетесь? — запитав Іскрик, і тон його голосу нагадав матері того непосидючого хворобливого хлопчика, яким він був колись. Але вона тільки мовила:
— Не знаю, дорогенький. Якщо я буду тобі потрібна, то повернуся.
Тенар заходилася готувати подорожнє взуття і пакунки.
— Іскрику, — гукнула вона, — можеш зробити мені послугу?
Він сидів біля вогнища — непевний, похмурий.
— Яку?
— Навідайся у Вальмут, до сестри. І скажи їй, що я повертаюся на Велику Кручу. Скажи, якщо хоче щось переказати, то нехай не бариться.
Іскрик кивнув. Він поглянув на Геда, який вже спакував свої нехитрі пожитки з акуратністю і швидкістю людини, яка чимало помандрувала, а зараз розставляв посуд, щоб залишити після себе порядок на кухні. Закінчивши з посудом, Гед всівся навпроти Іскрика, просунув нову мотузку в петлю на мішку і затягнув його.
— Для цього є спеціальний морський вузол, — зауважив Іскрик.
Гед мовчки подав йому мішок і дивився, як Іскрик, так само мовчки, показує, як зав'язати вузол.
— Просто сповзає, — сказав він, і Гед кивнув.
* * *
У холодній передранковій імлі вони покинули садибу. Сонце на західному схилі гори Ґонт з'являється пізно, і якийсь час довелося грітися ходьбою. Нарешті його сяйво подолало громаддя вершин і почало світити їм у спини.
Тепер Терру йшла удвічі швидше, ніж минулого літа, та навіть при такій ходьбі на дорогу їм знадобилося два дні.
— А може, спробувати дійти сьогодні до Дібров? — запитала Тенар, коли було вже пополудні. — Там є щось схоже на заїзд. Пригадуєш, Терру, ми там ще випили по чашці молока?
Гед пильно вдивлявся у гірський схил.
— Це місце мені знайоме...
— Чудово, — озвалася Тенар.