— Можливо, що Тінь, яка ходить за ним, — це Тінь його смерті. Можливо, зараз він просто вмирає! Не знаю. Якби Оґіон...
Згадавши Оґіона, Тенар заплакала: Гед запізнився, дракон приніс його надто пізно. Проковтнувши гіркий клубок в горлі, вона підійшла до коминка і заходилася розпалювати вогнище. Тоді простягнула Терру порожній чайник, і при цьому легко провела рукою по її обличчю. Страшні шрами були гарячими на дотик, але гарячки дівчинка не мала. Відтак Тенар заспокоїлася і повернулася до хатніх справ. Адже коли в одному домі збираються відьма, вдова, нещасна дитина і недоумкувата пастушка, то комусь із них однаково доведеться робити те, що належить робити, дбаючи про хліб насущний! І годі лякати дитину риданнями! Якщо той дракон вже полетів, то чого ще їй чекати, крім смерті?
ОДУЖАННЯ
Гед лежав непорушно, як небіжчик, — життя ледве жевріло у його тілі. Де ж він блукав? Яких випробувань довелось йому зазнати? Увечері, при світлі вогнища, Тенар зняла з Геда брудний і поношений, просяклий потом одяг, потім обмила пораненого і поклала його на чисте лляне простирадло, накривши теплою вовняною ковдрою. Він зроду був невисоким і доволі тендітним на вигляд, а проте завжди випромінював невичерпну життєву силу. Тепер же Гед настільки схуд, що, здавалося, вся його снага зненацька вивітрилася — він був тільки блідою тінню себе самого. Навіть шрами, які зміїлися через його ліве плече і ліву щоку від скроні до підборіддя, тепер ніби зменшилися, змарніли, вкрилися поволокою часу. А ще він зовсім посивів...
"Я страшенно втомилася від смертей і від жалоби! — подумала Тенар. — Мені вже набрид цей вічний похорон, набридла гіркота втрат. Але його мені, мабуть, ховати не доведеться! Хіба для цього він летів сюди верхи на драконі?"
"А я ж колись хотіла його вбити, — пригадала вона. — А тепер присилую жити!" І вона поглянула на нього з викликом, а не з жалем. — "То хто ж кого врятував тоді, в Лабіринті, Геде?"
Він спав і нічого не чув. А Тенар надзвичайно втомилася. Вона вмилася теплою водою і лягла поряд із Терру, котра скрутилася під ковдрою тихим теплим клубочком. Тенар відразу заснула, й уві сні раптом перенеслася у безмежний повітряний простір, оповитий золотавим маревом. Вона летіла. І кликала: "Калесине!" І чийсь голос летів їй назустріч крізь потоки світла.
Коли вона прокинулася, в полях і під стріхою вже щебетали птахи. Вона підвелась і крізь каламутне скло у низенькому віконці побачила вранішнє світло. Терру й досі спала. Тенар сиділа поруч із нею, дивлячись у вікно і згадуючи свою доньку Яблуньку — якою вона була в дитинстві. То були доволі невиразні, уривчасті спогади: крихітне тільце, сміхотливі рожеві щічки, легкі кучерики... А її меншого сина жартома прозвали Іскриком — адже іскру його життя викресав саме Кремінь. Мати не знала синового Істинного імені. Змалку Іскрик був дуже кволим і хворобливим — на відміну від своєї сестри, яка завжди була здоровою і жвавою дитиною. Він народився передчасно, зовсім крихітним, а ще через два місяці мало не помер від дихавиці, тож протягом перших двох років їй здавалося, що вона доглядає ледве живого горобчика. І квола іскорка не згасла, дитина видужала. Підростаючи, Іскрик ставав дедалі міцнішим і жилавішим; то був геть невгамовний і метушливий хлопчисько. Користі з нього на хуторі було мало: йому не вистачало терпцю ні до худоби, ні до людей; навіть розмовляв він лише тоді, коли в цьому виникала доконечна потреба, але Іскрикові ніколи не кортіло поговорити просто так, задля власної втіхи чи обміну знаннями.
Якось до них навідався Оґіон: Яблуньці тоді було тринадцять, а Іскрикові — одинадцять. Власне, саме тоді, на березі річки Кахеди, Оґіон нарік її доньку Істинним ім'ям. Напівжінка-напівдитина, вона була дуже гарною, коли босоніж ступала по зеленавій воді. Чарівник назвав її Хайогою. Він тоді прожив у Дубівцях ще кілька днів і якось поцікавився в Іскрика, чи не хотів би той податися У мандри разом із ним. Але хлопчик лише похитав головою. "А чим би ти зайнявся, якби мав можливість?" — запитав його Оґіон, і малий сказав йому те, що досі не наважувався сказати ні батькові, ні матері: "Пішов би в море". Отож, через три роки, коли чаклун Бучок нарік хлопця Істинним ім'ям, син Тенар найнявся моряком на торгове судно, що ходило з Вальмута до Оранеї і Північного Хавнору Час від часу Іскрик навідувався у Дубівці, але надовго там ніколи не затримувався, хоча після батькової смерті саме йому належало успадкувати садибу. Білошкірий, як Тенар, Іскрик виріс високим, жилавим і довгобразим, як Кремінь. Він так і не назвав батькам свою Істинного імені. Тенар не бачила сина ось уже третій рік. Можливо, він уже знає про смерть батька, а може, й ні. Хтозна, може й самого Іскрика вже немає серед живих — загинув, потонув... Але Тенар намагалася не думати про це. Її син повинен пронести іскорку свого життя через усі моря і крізь будь-які шторми.
Тенар встала, вдягнулась. Незважаючи на ранок, було вже зовсім тепло, тож вона вирішила не розпалювати вогнище. Вона сіла на порозі й випила кухоль молока, стежачи за тінню гори Ґонт, що тяглася углиб острова. Дув легенький вітерець, і в ньому відчувалися теплі пахощі літа, дивовижні аромати лугових трав. Усе навколо випромінювало якусь незбагненну тиху радість.
"Усе змінилося!" — шепотів Оґіон перед смертю, але в його голосі теж відчувалася радість. Тоді він подарував їй безцінну річ — своє Істинне ім'я, так наче віддав його на віки вічні.
— Айґаль! — тихо промовила Тенар. Він не відповів, натомість з кошари озвалися кози, які чекали, коли Колючка прийде їх доїти. "Ме-е-е!.. Ме-е-е!.." — долинало з-за живоплоту.
Кремінь, її покійний чоловік, любив казати: "Повір козі, якщо хочеш все зіпсувати". Він, хоч і сам колись пастушив, кіз терпіти не міг. А от Яструб у дитинстві якраз і був козопасом — тут, на Ґонті, по той бік гори.
Тенар зайшла до хати і побачила, що Терру вже прокинулась і стоїть біля Гедового ліжка, пильно дивлячись на сплячого чоловіка. Вона пригорнула малу до себе, і дівчинка, котра зазвичай ніяк не зважала на жодні прояви ніжності, цього разу, навпаки, навіть трохи притулилася до Тенар.
А Гед і далі спав непросипущим сном вкрай виснаженої людини. На його лівій щоці виразно виднілися чотири страшні білі шрами.
— Це від вогню? — пошепки запитала Терру.
Тенар відповіла не одразу. Вона й сама достеменно не знала, що то були за шрами. Колись вона запитувала його про це — давно, ще в Карбованій Залі Гробниць на острові Атуан. "Це, мабуть, дракон?" — насмішкувато спитала вона тоді. А Гед відповів їй цілком серйозно: "Ні, не дракон. То був один із поплічників Безіменних. Втім, зараз він уже не безіменний, бо, зрештою, я таки зумів дізнатися його ім'я..." Оце, власне, і все, що Тенар знала. Проте вона добре розуміла, що для Терру означає слово "вогонь".
— Так, — сказала жінка.
Терру продовжувала дивитися на Геда. Вона нахилила голівку так, щоб її єдине зряче око дивилося просто на нього, і через це стала схожою на крихітну наїжачену пташку — горобчика або зяблика.
— Ходімо, моя пташко, зі мною! Йому зараз конче потрібно добре виспатися, а тобі пора з'їсти персик. Цікаво, що у нас там сьогодні достигло?
Терру притьмом помчала дивитись на дерево, а Тенар рушила за нею.
Ласуючи персиком, дівчинка пильно розглядала те місце, де вчора посадила кісточку. Вона явно була розчарована тим, що там досі нічого не виросло, але вголос нічого не сказала.
— Не забувай поливати його, — нагадала Тенар.
Після сніданку прийшла тітонька Слань. Вона чудово плела кошики з очерету, що ріс на болоті біля Великої Кручі, і Тенар якось попросила відьму, щоб та і її навчила цього ремесла. Ще живучи на Атуані, Тенар полюбила вчитися. А опинившись на чужому для неї острові Ґонті, вона відкрила для себе те, що люди страшенно полюбляють учити інших. Відтак Тенар звикла вдячно приймати будь-які знання та настанови, і, можливо, що саме завдяки цьому тутешні мешканці швидко забули про її чужинське походження.
Колись свої знання їй передав Оґіон, потім — Кремінь. Вона щиро вірила в те, що можна навчатися протягом усього життя. Їй і досі здавалося, що в світі є ще багато цікавого і пізнавального.
Очерет вони замочили заздалегідь, а сьогодні збиралися розщеплювати його: то була справа хоч і марудна, проте не складна — не заважала ні думати, ні бесідувати.
— Тітонько, — спитала Тенар, сидячи на ґанку перед ночвами із очеретом і купою розщеплених стебел на рогожі, — а як ти визначаєш, має людина чарівну силу чи не має?
— Те, що приховує глибина, знає лише той, хто глибоко бачить, — споважнівши, глибокодумно промовила Слань. А тоді розповіла історію про мурашку, яка знайшла в палаці на підлозі волосину, принесла її "додому", а вночі все мурашине підземелля засяяло так, наче туди впала зірка, — адже та волосинка була з голови великого мага Броста. Але тільки мудреці могли побачити те сяйво в мурашнику. А звичайні люди взагалі нічого не помітили...
— Отже, їм просто бракувало знань. Треба вчитися! — зауважила Тенар.
— Хтозна, хтозна... Можливо, треба, а можливо, й ні, — тітонька Слань іноді любила напустити туману. — Деякі люди народжуються з цим даром. Навіть якщо ти нічого не знаєш про свій талант, він однаково залишається з тобою. І колись неодмінно засяє, як ота волосина, що потрапила в мурашник.
— Твоя правда, мені теж доводилося таке бачити, — кивнула Тенар. — А як ти знаєш, що людина не має нічого спільного з магією?
— Так це ж одразу видно! — вигукнула тітонька Слань. — Звичайні люди зовсім інакше виглядають. Нема в них чарівної сили, та й квит! Ось поглянь. Якщо в мене є очі, то я можу побачити, що й у тебе вони також є, еге ж? А якби ти була сліпою, то я б і це теж побачила. Або якщо в тебе, приміром, лише одне око видюще, як-от у нашої малої, або, скажімо, троє очей — це ж було б одразу помітно, хіба ні? Але якби я була сліпою, то не змогла б дізнатися, видюща ти чи ні, — хіба що ти сама б мені про це сказала! Та, на щастя, очі в мене є! І я знаю, що в мене чудовий зір. Третє око! — Вона торкнулася свого чола і засміялася — гучним сухим квоктанням, наче курка, яка щойно знесла яйце. Слань раділа, бо зуміла знайти потрібні слова і сказала саме те, що хотіла сказати. Якоюсь мірою її доволі плутана й недорікувата манера спілкуватися була пов'язана з невмінням висловлювати свої думки. Зрештою, ніхто й не вимагав від неї послідовності в мисленні. Так само ніхто ніколи не дослухався до її балачок. Вона була відьмою і тому всі сподівалися від неї саме цього незрозумілого та плутаного (а отже — загадкового і чарівного) белькотіння. Ясність думки в її ремеслі була зайвою.
— Розумію, — сказала Тенар. — Тоді... навіть не знаю, чи захочеш ти відповідати на це запитання... Скажи, ось коли ти дивишся на людину своїм "третім оком", тобто бачиш її магічним зором, чи відразу ти розумієш, якою силою вона володіє?
— Це вже більше від знання залежить, — пояснила Слань. — Побачити людину — це все одно, що сказати: "Я її побачив". Але побачити і пізнати — не одне й те саме. Скажімо, я наразі бачу тебе, бачу цей очерет, бачу цю гору. А от із людьми потрібне знання. Я, приміром, знаю, що маєш ти і чого не має наша дурненька Колючка. Знаю, що є в нашій любій дівчинці і чого нема в тому чоловікові... який лежить у хаті. Я знаю... — Але далі їй забракло прикладів, тому Слань лише щось промимрила і сплюнула. — Словом, будь-яка відьма, якщо вона чогось варта, впізнає іншу відьму! — вигукнула вона спересердя.
— Отже, будь-яка чарівниця одразу тебе впізнає і зрозуміє, що в тобі є магічна сила, що ти відьма?...
Тітонька Слань нараз якось дивно посміхнулася — і, єхидно скривившись, витріщилася просто на Тенар.
— Люба моя, — прошамкала вона беззубим ротом, — ти, мабуть, хотіла сказати "чарівник", а не "чарівниця"? Хіба можуть прості відьми зрівнятися з чоловіками-магами?
— Але ж Оґіон...
— Пан Оґіон був винятковою людиною, — повагом промовила Слань.
На якийсь час вони замовкли, зосередившись на розщепленні очерету.
— Вважай, щоб не порізатися, — попередила стара.
— Але ж Оґіон учив мене! Його не бентежило те, що я дівчина. Він ставився до мене, як до справжнього учня, — як до Яструба. Він учив мене мови Створення. І розповідав мені про все, що мене цікавило...
— Я ж кажу: він був винятковою людиною...
— Адже я сама не захотіла вчитися далі. Я сама пішла від нього. Яка мені користь від його книжок? Що б я з ними робила в себе на хуторі? Я хотіла жити, як усі, мріяла про чоловіка та дітей, хотіла прожити своє власне життя.
Розмовляючи, Тенар продовжувала спритно перебирати очерет.
— І зрештою я зуміла всього цього досягнути, — підсумувала вона.
— Бери стебло правою рукою, а готове лико відкладай лівою, — порадила відьма. — Що ж, люба пані, ніхто не знає своєї долі наперед. Я не раз нарікала на лиху долю через бажання мати свого чоловіка... Хоча вийти заміж я чомусь ніколи не хотіла... Мабуть, це все-таки не для мене!
— Чому ти так вважаєш? — запитала Тенар.
Захоплена зненацька, тітонька Слань відповіла просто:
— А який чоловік захоче побратися з відьмою? — І, якось дивно поворухнувши щелепами, як вівця, що ремиґає жуйку, додала: — І яка відьма погодиться вийти за звичайного чоловіка?
Вони знову замовкли.
— А чим же погані звичайні чоловіки? — обережно запитала Тенар.
І тітонька Слань так само обережно, майже пошепки, відповіла:
— Не знаю, люба. Я часто думала про це. І гадаю, що чоловік заповнює власну оболонку так само, як осердя горіха заповнює шкаралупу. — Відьма склала свої довгі гачкуваті пальці так, наче тримала в них горіх. — Вона міцна і тверда, ота шкаралуща, і вся вона зсередини заповнена ним самим. Її аж розпирає від чоловічої плоті, від отого так званого "чоловічого духу". І більше там немає місця для чогось іншого. Тільки він сам — і більше нічого!
Тенар трохи подумала й нарешті запитала:
— Ну, а якщо це чарівник?..
— Тоді там, всередині шкаралупи, є лише його магічна сила. Розумієш, єство чарівника — це його могутність. Отак воно у чоловіків ведеться. Тож коли його уроча сила вивітрюється, то й сам він зникає разом з нею. Тільки порожня шкаралуща лишається! І більше нічого...
— А що ж ти в такому разі скажеш про жінок?
— Е ні, люба! Про жінок — то зовсім інша бесіда! Хто знає, де починається і де закінчується жінка? От у мене, приміром, є коріння — і воно глибше, ніж надра цього острова. Глибше, ніж море, і древніше навіть від тих островів Земномор'я, які першими постали з морської безодні. Моє коріння ховається у пітьмі. — Закислі очі відьми раптом блиснули дивним вогнем, а її голос забринів, як струна. — Я з'явилася на світ раніше, ніж місяць. Ніхто, ніхто не знає, ніхто не може сказати, що я таке, що таке жінка і в чому її сила, а що таке чарівна могутність жінки — й поготів! Жіноче коріння глибше, ніж коріння дерев, глибше, ніж надра островів, жінка старша від нашого Творця Сеґоя, старша від місяця в небі. Хто наважиться задавати питання Темряві? Кому до снаги дізнатися Істинне ім'я Пітьми?
Стара відьма говорила натхненно, майже співала, забувши про все на світі, натомість Тенар зберігала спокій і надалі незворушно скубла очерет.
— Я запитаю її, — озвалася вона. І розщепила ще одну стеблину. — Я достатньо довго прожила в Темряві...
Час від часу Тенар навідувалася до хати, щоби подивитися, чи не прокинувся Яструб. Ось і тепер вона підвелася і пішла поглянути на нього. А коли повернулася назад, то їй уже зовсім перехотілося продовжувати цю розмову, і Тенар змінила тему:
— Сьогодні вранці я відчула якусь переміну. Так наче свіжий вітер подув... Може, просто погода змінилася? А ти нічого такого не зауважила?
— У нас тут, на Великій Кручі, — сказала тітонька Слань, — гуляє багато вітрів: і добрих, і злих... Одні приносять дощі, інші — гарну погоду, а деякі приносять різні вісті тим, хто здатний їх почути... Одначе той, хто не хоче дослухатися до вітрів, ніколи їх і не почує. А що може знати про вітри таке старе луб'я, як я? Ні магічної науки не знаю, ні книг великих не читала... Усі мої знання — із землі, із темної землі, тієї, що в них під ногами, у всіх цих пихатих вельмож і Великих Магів. Хіба можуть вони з висоти своїх знань зважати на якусь неотесану стару відьму?