А ще трапилося таке, що в інкубаторі, де містилися тисячі препаратів, у ході загального розвитку дійшло до сміливих дослідних експедицій, і таким чином розпочалася ера Міжскельцевих Подорожей. Виявилося, що Емуляти заздрять Каскадійцям, Каскадійці — Драбинам, Драбини — Звалитам, а крім того, ходили ще й чутки про якусь країну, де панували Сексократи і де жилося просто-таки чудово, хоча ніхто не знав точно — як саме. Казали, начебто тамтешні громадяни володіють такими знаннями, що попереробляли самі себе тілесно й попідключалися до гедоварів, помп, які витискали чистий сконденсований екстракт щастя, щоправда, критики впівголоса казали, що та невідома країна живе розпустою. Незважаючи на те, що Трурль оглянув тисячі препаратів, він ніде не виявив гедостазу, тобто повністю устабілізованого щастя. Отож, згнітивши серце, він змушений був віднести до казок та міфів і ті оповідки, які виникли під час міжскельцевих подорожей. Тому з почуттям тривоги поклав на мікроскопічний столик препарат за номером 6590, бо вже не був певен, що й ця найбільша надія потішить його. Тамтешня культура подбала не тільки про машинний фундамент добробуту, а й про поле для вищої духовної творчості. Плем’я Ангстремиків відзначалося небаченою талановитістю, отож там аж кишіло від славетних філософів, художників, скульпторів, поетів, драматургів, пророків, а хто не був відомим музикантом або композитором, напевно був астронавтом або біофізиком, а вже щонайменше — стрибуном-пародистом, еквілібристом і професіоналом-філателістом, або мав розкішний оксамитний баритон, абсолютний слух та ще кольорові сни на додачу. І все через те, що в препараті № 6590 насправді буяла невпинна творчість. Громадилися стоси картин, зростали ліси скульптур, з’являлися міріади наукових праць, трактатів на теми моралі, поетичних та інших творів, таких чудових, що годі й передати. Та коли Трурль зазирнув у окуляр, він побачив там ознаки незрозумілого замішання. З переповнених майстерень на вулицю летіли картини й скульптури, перехожі ступали не по плитах хідника, а по стосах поем, бо вже ніхто нікого не читав, не вивчав, не захоплювався чужою музикою, оскільки кожен був сам собі господарем усіх муз, усебічно розвиненим і втіленим генієм. Іще то тут, то там за деякими вікнами стукотіли друкарські машинки, хльоскали пензлі, скрипіли пера, але щораз частіше котрийсь геній через цілковите невизнання викидався з вікна горішнього поверху на бруківку, підпаливши перед тим майстерню. Тоді горіло одночасно у багатьох місцях, протипожежна служба, що складалася з автоматів, гасила вогонь, але з часом і у врятованих будинках не стало кому жити. Автомати-асенізатори, двірники, пожежники та інша обслуга почали потроху знайомитись із доробком вимерлої цивілізації, і він страшенно припав їм до вподоби, а оскільки спершу вони не все могли зрозуміти, то почали еволюціонувати в бік щораз вищої інтелігентності, щоб належно адаптуватися до високоодухотвореного середовища. Так дійшло до остаточного кінця, бо вже ніхто не прибирав, не чистив каналізації, нічого не витирав і не носив, розпочалося тільки велике читання, декламація, спів і вистави; канали позабивалися, смітники переповнилися, пожежі довершили справу, і лише пластівці кіптяви та обгорілі аркуші з віршами літали по спорожнілій околиці. Трурль сфотографував цю страшну картину, сховав препарат у найдальший куток шухляди й довго хитав головою в душевному розладі з самим собою, бо не знав, що тут вдіяти. Від отих турбот відірвав його крик перехожих: «Горить!» — а це, власне, горіла його бібліотека, бо кілька засунутих необачно поміж книжки цивілізацій були атаковані звичайнісінькою пліснявою, а вони, прийнявши її за космічну навалу чи вторгнення агресивних істот, зі зброєю в руках почали боронитися проти пришельців, і через те вибухнув вогонь. Згоріло майже три тисячі Трурлевих книг і ще стільки ж цивілізацій полускало в полум’ї. Були поміж них і такі, котрі, за найкращими Трурлевими розрахунками, ще могли втрапити на шлях до Загального Щастя. Після ліквідації пожежі Трурль усівся на свій твердий стільчик у залитій водою і закіптюженій аж по стелю майстерні і, щоб хоча б чимось потішити себе, почав передивлятися вцілілі цивілізації, які пожежа застала у щільно замкненому інкубаторі. Одна з них у науковому відношенні вже так розвинулася, що збудувала астрономічні телескопи й спостерігала крізь них Трурля, а він сприймав ці спрямовані на себе скельця як найдрібніші капельки роси. Отож він доброзичливо всміхнувся, зауваживши таке палке бажання пізнання, але одразу ж підскочив, зойкнувши, схопився за око й побіг до аптеки — так боляче його влучило пострілом лазерного променя, скерованого астрофізиками тієї цивілізації. Відтоді він уже ніколи не підходив до мікроскопа без темних окулярів.
Значні прогалини, спричинені в рядах культур пожежею, треба було заповнити, отож Трурль знову взявся за створення Ангстремиків. Одного дня мікроманіпулятор задрижав у нього в руках, і щойно включена установка виявилась здатною продукувати не прагнення до Добра, а хіть до зла. Замість того, щоб одразу ж викинути зіпсований препарат, Трурль заклав його до інкубатора, — конструкторові було цікаво, яких потворних форм прибере цивілізація, складена з істот, нікчемних іще зі сповитка. Яким же було його здивування, коли на предметному скельці з’явилася зовсім пересічна культура, нічим особливо не краща, але й не гірша від усіх інших! Трурль схопився за голову.
— Оце-то так! — вигукнув він. — Значить, з Добродійчиків, Лагодитів, Благородців, Ближньолюбів виходить те саме, що з Вертифляків, Паскудистів і Негідняків? Ха! Нічого не розумію, тільки відчуваю, що ще трохи — і я осягну якусь важливу істину! І з Добра, і зі Зла народжуються подібні плоди серед розумних істот — як же це зрозуміти? Звідки таке жахливе усереднення?
Покричав так, помізкував, але в голові анітрохи не прояснилося, отож він поховав усі цивілізації до шухляди й пішов спати.
Наступного ранку сказав сам собі: «З усього видно, що я взявся вирішувати найважчу в усьому Космосі проблему, коли вже навіть Я, Сам Особисто, не можу з нею впоратися! А може, Розум несумісний із Щастям, і на це, здається, вказує випадок Щаспобута, який танув у буттєвому екстазі, доки я не підкрутив йому мислення? Але я не можу припускати такої можливості, погоджуватись на неї, вважати її властивістю Природи, оскільки це означало б, що в Бутті зачаєна злостива й хитра, майже диявольська підступність, котра спить у матерії і тільки на те й чекає, щоб пробудилася свідомість — як джерело страждання замість буттєвої насолоди. Але Космосові зась до думки, яка прагне поліпшити цей нестерпний стан речей! Я мушу змінити те, що є. Але водночас і неспроможний цього зробити. То що ж, я опинився в глухому куті? Та де там! Для чого ж тоді підсилювачі розуму? Чого не зможу вирішити сам, за мене зроблять мудрі машини. Збудую-но я Комп’ютера для розв’язування екзистенційної дилеми!»
Як надумав, так і зробив. Через дванадцять днів посеред майстерні височіла машина-громада гранчастої форми й шумувала струмом. Вона не вміла, та й не повинна була нічого робити, а тільки розв’язати одну загадку. Він увімкнув її й пішов прогулятися, поки струм розігріє кристалічні нутрощі. Коли повернувся, побачив, що машина зайнята надзвичайно складною працею. Вона монтувала з підручного матеріалу іншу, набагато більшу від себе машину. Та, в свою чергу, протягом ночі й наступного дня вирвала з фундаменту стіни будинку й висадила дах, конструюючи наступну велетенську машинерію. Трурль розбив на подвір’ї намет і терпляче чекав кінця цієї важкої розумової роботи, але про нього не було й гадки. Через усю луку до лісу, кладучи його покотом, розрослися дальші корпуси, і незабаром якесь із поколінь первісного Комп’ютера з приглушеним шумом уперлося у води ріки. Трурль, бажаючи оглянути в цілому все, що утворилося на цей час, змушений був витратити півгодини на швидку ходу. Та коли він пильніше придивився до поєднання машин, то аж затремтів увесь. Сталося те, про що він знав лише з теорії: адже, як твердить гіпотеза великого Кереброна Емтадрата, універсального кунстмайстра обох кібернетик, — якщо дати обчислювальній машині непосильне для неї завдання, вона, переступивши певний поріг, званий Бар’єром Мудрості, замість самій мучитися над вирішенням проблеми, будує наступну машину, але й та, уже достатньо хитра, щоб зрозуміти, що й до чого, в свою чергу, передає перекинутий на неї тягар наступній машині, що її негайно змонтовує сама, і процес такого перекладання завдання на іншого тягнеться до нескінченності! Оскільки сталеві підйомні крани сорок дев’ятої машинної генерації уже сягали обрію, то сам лише шум мислення, котре полягало в переповіданні проблеми все далі й далі, могло заглушити водоспад. Якщо мудрість полягає у тому, щоб доручити комусь іншому роботу, яку треба було виконати самому, то програм слухаються лише механічні обчислювальні дурники. Зрозумівши суть явища, Трурль сів на пень від щойно зваленого експансивною комп’ютерною еволюцією дерева, і з глибини його грудей вихопився глухий зойк.
«А може, це означає, що проблема належить до числа нерозв’язних? — спитав він сам себе. — Але тоді Комп’ютерисько мало б дати доказ її нерозв’язності, чого, певна річ, унаслідок всебічного змудріння, воно не збирається робити, бо потрапило в колію затятого лінивства, як нас учив колись магістр Кереброн. Ха! Яке непристойне видовище — розуму, котрий уже є достатньо розумний, аби зрозуміти, що не мусить ні над чим трудитися, бо досить йому створити відповідний інструмент, щоб той інструмент, сам ставши розумним, провадив далі цей логічний хід без кінця й краю! Несамохіть я збудував Спихач Проблеми, а не його Розв’язувач! Не можу заборонити машинам їхньої діяльності per procura своїми повноваженнями, бо вони зараз же почнуть дурити мене, запевняючи, що величезний об’єм потрібен їм з огляду на обшир самого завдання. Ох, що за антиномія!» — зітхнув він і пішов додому по демонтажну бригаду, яка ломами й руйнувачками за три дні очистила окупований простір.
Мучився, мучився Трурль, поки дійшов висновку, що треба було діяти інакше:
— Кожна машина повинна мати страшенно мудрого наглядача, тобто мене, але ж я не можу розмножитися чи роздертися на шматки, хоча… чому, власне, я не міг би помножитися?! Еврика!
Зробив так: себе самого скопіював усередині особливої нової обчислювальної машини й відтоді вже його математична копія мала боротися із завданням; він передбачив у програмах можливість помноження Трурлевих помножень, а зсередини підключив до системи спеціальний прискорювач, щоб під наглядом цілого рою Трурлів усе всередині відбувалося блискавично. Учинивши так, він, задоволений, обтрусив з себе сталевий пил, що вкрив його під час тяжкої праці, й, безтурботно насвистуючи, пішов собі прогулятись.
Повернувся він аж надвечір, і одразу ж узявся розпитувати запрограмованого Трурля з машини, тобто діючу в ній свою подобизну, як іде робота.
— Любий мій, — відповів його двійник через дірку, яка являла собою цифровий вихід, — найперше скажу тобі, що негарно і навіть, кажучи прямо, ганебно — запихати себе самого у вигляді цифрової копії інформаційним, абстрактним і програмним методом у машину через те, що не хочеться сушити голови важкою проблемою! А оскільки ти так вирахував, зааксіомував і запрограмував мене, що я точно і саме такий мудрий, як і ти сам, то не бачу жодної, причини, чому я мав би складати тобі звіти, коли, скажімо, могло б бути й навпаки!
— Коли ж я зовсім не займався цією проблемою, а тільки прогулювався луками й гаями! — відповів спантеличений Трурль. — Отож навіть, коли б і хотів, то не міг би сказати тобі нічого такого, що стосувалось би проблеми. Зрештою, я вже коло неї напрацювався, аж у мене нейрони потріскали, а тепер твоя черга. Тож прошу тебе, будь добрий, і кажи!
— Я не можу вибратися з цієї проклятої машини, в яку ти мене запроторив (що, зрештою, окрема розмова, й за це ми ще порахуємось, як дірки в програмі), і справді обміркував усю справу, — зашемротів цифровий Трурль. — Щоправда, щоб хоч трохи потішити себе, я займався й іншими справами, бо ж ти запрограмував мене сюди голого й босого, ти, мій двійнику-негіднику, а чи брате-кате, отож я справив собі цифровий каптан і цифрові штани, а також цифровий будиночок із садком, цеглина в цеглину як твій, ба навіть трохи кращий, потім повісив над ним цифрове небо з цифровими сузір’ями, а коли ти повернувся, я саме обдумував, як би його створити собі цифрового Кляпавція, бо мені тут, посеред слизьких конденсаторів, у сусідстві з примітивними кабелями й транзисторами, страшенно нудно!
— Ох, дай спокій цифровим штаням. Розкажи краще, що ти встиг зробити в нашій справі! Прошу тебе!
— Тільки не думай, що проханнями притлумиш моє справедливе обурення. Оскільки я, власне, є тобою, хіба що лише двійником унаслідок розмноження, то добре знаю тебе, мій любий. Тільки загляну в себе — і вже наскрізь бачу всі твої маленькі підлості. Нічого від мене не приховаєш!
Тут справжній Трурль почав заклинати й благати цифрового і навіть трохи принизився перед ним. Нарешті той мовив крізь вихідний отвір:
— Не можу сказати, що я зовсім не розв’язував завдання, хіба що трохи скоротив його. Воно страшенно важке, отож я постановив собі створити в машині спеціальний університет, і для початку надав собі звання ректора та генерального директора цієї інституції, а на кафедри, яких поки що є сорок чотири, поставив спеціально для цього виготовлених двійників, тобто цифрових Трурлів наступного покоління.
— Як, знову? — простогнав справжній Трурль, бо йому пригадалася теорема Кереброна.
— Нічого не «знову», віслюче, оскільки завдяки відповідним запобіжникам, я не допущу до regresus ad infinitum. Мої під-Трурлі, які керують кафедрами загальної феліцитології, експериментальної гедоністики, будівництва машин щастя, доріг духовних і битих, складають мені щокварталу рапорти (бо ми тут працюємо з прискорювачем, мій любий), але, оскільки управління таким потужним університетським комплексом забирає багато часу, а, крім того, треба проводити захисти, присвоювати звання доцентів і докторів, мені необхідна ще одна обчислювальна машина, бо в цій товчемося усі вкупі з кафедрами й лабораторіями. Непогано було б мати машину у вісім разів більшу від оцієї.
— Знову?!
— Не канюч. Я ж тобі пояснюю, що це для потреб адміністрації та підготовки молодих кадрів. Чи, може, мені самому бути за секретаріат? — розізлився цифровий Трурль. — Не створюй труднощів, бо порозбираю всі кафедри, зроблю собі з них Веселе Містечко й кататимусь на цифровій каруселі, питиму цифрові меди з цифрового дзбана, і що ти мені зробиш?!
Справжній Трурль був змушений знову заспокоювати його, а той повів далі:
— Згідно зі звітами за останній квартал, проблема стоїть непогано. Ідіотів можна ощасливити будь-чим, а от з розумними гірше. Розумові догодити нелегко. Бездіяльний розум — це взагалі суцільна пустка, небуття, розумові потрібні перешкоди, він щасливий, коли їх долає, а перемігши, відразу ж западає в депресію й навіть туманіє. Треба постійно створювати все нові, згідно з його можливостями, перешкоди. Такі новини з кафедри теоретичної феліцитології. Тим часом мої експериментатори висувають директора і трьох доцентів на цифрові відзначення.
— За що? — відважився втрутитися справжній, Трурль.
— Не перебивай. Вони збудували два прототипи: ощасливлювачку контрастну та ощасливлювачку ескалаційну. Перша ощасливлює тільки тоді, коли її вимкнути, бо сама справляє прикрощі: чим вони більші, тим потім приємніше. Друга використовує метод підсилення подразників. Професор Трурль X з кафедри гедоматики оглянув обидві моделі й запевняв, що вони нічого не варті, бо занадто ощасливлений розум починає прагнути нещастя.
— Як-як? Ти цього певен?
— А хто його знає? Професор Трурль висловився так: «Перещасливлений своє щастя вбачає у нещасті». Як тобі відомо, вмирати ніхто не хоче. Професор Трурль створив сто двадцятеро безсмертних, які спершу черпали задоволення з того, що інші довкола них з часом умирають, як мухи, але потім звикли до того й почали, хто як міг, важитися на власне безсмертя. Уже дійшли до парового молота. А щодо вивчення громадської думки, то я маю дані за три останні квартали. Статистичних даних не наводжу, а результат можна сформулювати так: «Щасливі — це завжди інші» — принаймні на думку опитаних. Професор Трурль запевняє, що нема чесноти без гріха, краси без бридоти, вічності без смерті, а отже, і щастя без біди.
— Не погоджуюся! Забороняю! Вето! — закричав розгніваний Трурль до машини, а вона йому на це:
— Заткнися. Мені оте твоє Універсальне щастя вже боком вилазить. Гляньте-но на нього, взяв запряг до роботи собі цифрового наймита, а сам по борах розгулює, кіберканалія, а потім йому ще щось у результатах не подобається!
Трурль знову змушений був його заспокоювати; нарешті почув продовження:
— Кафедра перфекціоністики збудувала суспільство, забезпечене синтетичними ангелами-охоронцями, кожен з яких літає на супутнику над своїм підопічним. Ці ангели, автомати сумління, підтримують чесноту додатковою зворотньою напругою зі стаціонарної орбіти, але ефективність системи невисока. Найбільші грішники вже з протитанковими рушницями роблять засідки на своїх ангелів-охоронців. Отож довелося впровадити на орбіту кібарангелів підсиленої конструкції, тобто розпочалася ескалація, як і було передбачено теорією. Відділ прикладної гедоністики, кафедра сексуальної математики та семінар теорії множин статей у своєму звіті повідомляють, що дух має ієрархічну будову. На самому споді міститься чуттєве пізнання, наприклад, солодощів і гіркоти, від яких утворюються вищі похідні, тож потім уже не тільки цукор солодкий, а й погляд, не тільки полин гіркий, а й — самотність, таким чином, не треба братися до справи згори, а лише від самого низу. Справа лише в тому, як це робити. Згідно з гіпотезою приват-доцента Трурля XXV, секс є вогнищем, у якому Розум конфліктує зі Щастям, оскільки в сексі нема нічого розумного, а в Розумі нічого сексуального. Чи ти чув коли-небудь про сластолюбні обчислювальні машини?