— Кожух почистити? — механічно перепитала Гелена, намагаючись пригадати значення слова «кожух». — Що це за абракадабра?
— Прямого значення пояснювати не буду — в енциклопедії знайдеш. А той кожух, про який я згадав, — це, власне, куля, в якій схована проекційна апаратура. Куля вільно випускає світло на екран, але світіння самої апаратури не видно. Екраном, як ви розумієте, — пан Мірек зробив широкий жест, — є вся сфера… Кам’яна сфера, що створює ілюзію неба… Над цим «небом» п’ятсот років тому людям довелось чимало попрацювати. Справа принципова. Тоді з цього приводу відбулась широка дискусія…
Лятошинський, мабуть, не помітив, як почервоніло обличчя Прокопа. Гамуючи гнів, хлопець підвівся з крісла й попрямував до виходу. Пан Мірек спантеличено запитав:
— Вам щось треба?
З кухні прибігла Гелена у картатому фартушку.
— Що з тобою, Прокопе?.. Я подаю вечерю.
— Пробач. Я тільки зараз пригадав, що забув трактор вимкнути. Чуєш, торохтить?
Гелена прислухалась, але нічого не почула.
— Невелике лихо. Водень вигорить — сам спиниться. Тим часом вони з хлопцем опинилися за дверима їдальні. І тут Прокопа прорвало:
— Пробач, Гелено. Він твій батько. Але є речі… Хіба ти не чула, як він говорив про той кожух? Його цікавить лише технічний бік справи. А що сотні людей живуть серед брехні… Чим вони житимуть, коли зненацька прозріють? Невже й тобі це байдуже?
Її обличчя поволі розпливалось у задоволеній посмішці:
— Ну й характер!.. Ні дідька лисого ти не зрозумів. Тато зовсім не такий, як ти про нього думав. Ходімо, я тобі допоможу його розворушити. І, до речі, скуштуєш мого супу з печерицями.
Невдовзі чоловіки сьорбали суп, нахвалюючи господиню.
— А може, це також тільки ілюзія, як і наше зоряне небо? — лукаво запитала дівчина, коли вже тарілки перед чоловіками спорожніли. — Я кажу про суп. Що ви про це думаєте, пане ілюзіоністе?
Пан Мірек відклав ложку й нахмурився:
— Є речі, з якими гріх жартувати.
Запанувала напружена пауза. Прокіп наглядав за Геленою. У ній поволі розпалювався гнів — і ось вона вже забула, що хотіла торкнутися цієї ризикованої теми якомога делікатніше. Заговорила різко, нещадно:
— Ти жорстокий, тату. Нікого не любиш, крім себе. Колись ти мені натякнув, що це ще не світ, а тільки невеличка модель світу… Та й зараз у тебе прохопилося, нібито п’ятсот років тому відбулась дискусія… Чому ти одразу ж замовкаєш, як тільки доходиш до того… ну, до того, що сталося п’ятсот років тому?
— Бо народився на двісті років пізніше. Тоді Академія була вже далеко поза межами Сонячної системи.
— Але ж ти від когось дістав утаємничення. Невже ми з Прокопом — люди нижчого ґатунку?.. Подумай, як це має виглядати з нашого погляду. Ну, звичайно… Ти належиш до кола безсмертних… Проти тебе ми тільки нікчемні черв’яки…
Гелена й батько стояли одне проти одного, мов затяті супротивники. Здавалося, пан Мірек зараз відважить доброго ляпаса дочці, що переступила межу дозволеного. Але ціною немалих зусиль він зумів стриматися:
— Вже пізно. Ви можете дискутувати скільки завгодно, а мені завтра зранку треба доповідати Президентові. Другий поверх у нас вільний. Прокіп може заночувати там. — Відтак Лятошинський уклонився Прокопові: — Гелена вам покаже кімнати.
Це, власне, означало, що пан Мірек хотів порозмовляти з дочкою без Прокопа. Звісно, він мав на це батьківське право, Прокіп добре це розумів. І все ж хлопець покинув їдальню віце-президента з тяжким серцем. Гелена також була надміру напружена, попрощалися вони похапцем.
Коли Гелена повернулася до їдальні, пан Мірек сказав дочці:
— Доню, не ображайся на мене. Я не маю права розповідати тобі все. А Прокопові тим більше. Мені подобається цей русин. Та поміж ним і тобою є межа, яку ви не повинні переступати.
Гелена дивилася на батька з подивом і страхом. Вона не могла уявити його несправедливим навіть у дрібницях, а тут ішлося про головне, загальнолюдське — і тато городив таку обурливу нісенітницю!
Пан Мірек поклав руку на плече дочки:
— Я розумію, що ти зараз переживаєш. І знаю: твоя думка посунулась не в тому напрямі… Не туди, куди треба… Не заперечуй мені, дочко. Ти повинна затямити ось що. Я далеко не у всьому схвалюю Президента, але щодо головного… Про головне він не забуває. Люди в цьому штучному світі — це, Гелено, таки справді генофонд. Поза цим зникає сенс нашого існування. Через те, доню, у шлюбних справах ми не владні переступати національні межі. Повір мені: це не расизм, а наукова місія. Так було задумано на самому початку — ще там, на Землі. Нам належить на далекій планеті заснувати народи. Кожен з нас продовжує свою націю. А якщо ми наколотимо генетичного коктейлю…
— Ти можеш про це розказати докладніше? Лятошинський мовчав. Він зважував, що знає і чого не знає Гелена. Звісно, він не міг уберегти її від бібліотеки, яка була джерелом тисячолітнього досвіду земного людства. Але бібліотека так сформована, що навіть освічена людина в цьому замкнутому світі не знала чимало істотного про їхню колонію. Президент був деспотом, але пан Мірек інколи дозволяв собі з ним посперечатися. На докори Ля-тошинського з приводу останніх програм академік Макаров відповідав так:
— Через декілька століть все зрозумієте. І тоді погодитесь, що я завжди діяв на користь нашої місії. Консервація інтелекту необхідна. Принаймні щодо індивідів, які не беруть участі в науковій роботі. Нам потрібні не вони, а тільки їхні гени. Нехай мозок спить. Коли він буде необхідний — розбудимо.
Отож, стоячи перед донькою, Лятошинський міг сказати сьогодні лише одне:
— Дозволь спершу поговорити з Президентом. Але прошу відповісти щиру правду: у тебе з Прокопом — серйозно?..
Гелена відповіла по-дорослому:
— Я його кохаю.
— А він?
— Ну, ми з ним дружимо. Розмови про це поки що не було. Але я відчуваю… Навіть певна…
— Гаразд, — задоволено посміхнувся пан Мірек. — Цілком можливо, що у цьому разі перешкод менше, ніж я гадаю. Поляки й українці різняться лише ментально,[3] не генетично. А ментальність формується середовищем і вихованням.
БЕЗСОННЯ
Від Лятошинського не сховалося те, про що Гелена й Прокіп перекинулися кількома словами за дверима їдальні. Колись дуже давно пан Мірек пережив приблизно те ж саме, що тепер переживав Прокіп. Тоді він заприсягнувся ніколи не втрачати людяності, як її втратив у своїх космічних століттях академік Макаров. Але ж бач: це відбувається мимоволі — мабуть, через саму звичку думати про себе як про особу, котра цілком законно здобула серед смертних людей права людини безсмертної.
Цілком законно тому, що так це й було запрограмовано іще на Землі, коли Космічна Академія мала вирушити у свою тисячолітню дорогу. Потрібні були провідники, що несуть надбання земної науки і всю повноту земного досвіду поза такі далекі межі, котрі й уявити неможливо. На той час уже були вивчені механізми старіння, а також віднайдені ефективні засоби протидії цьому фізіологічному процесові, що споконвіку вважався невідворотним. Але Земля переживала той період, коли це благодатне відкриття виявилося не на часі — воно б лише зашкодило земному людству. Проте вчені погодилися, що Президія Космічної Академії має право ним скористатися.
Пан Мірек крутився під ковдрою, не міг заснути — він воскрешав у споминах історію крихітного уламка земної цивілізації, якою була академічна колонія. Ця історія детально відтворена в пам’яті досконалих електронних суб’єктів, котрі вже не можна вважати машинами — то було щось незмірно більше, мудріше. Можна навіть сказати так: вони, електронні суб’єкти, були діючими моделями Всесвіту, який філософи також бачили як Всеосяжний Суб’єкт, здатний до найвищих форм мислення й творчості. Простіше кажучи, Тоталіт.
Пан Мірек народився вже у колонії Космічної Академії Наук. У ранній молодості його цікавили економічні науки, але згодом захопила біологія. Якось мимоволі у його свідомості з’єдналися дві наукові галузі — економія та біологія. Поступово він увійшов до економічної науки з розумінням біологічних законів — і це відкрило йому причини занепаду земної цивілізації.
На жаль, людство не зуміло створити такої цивілізації, яка б здобула безсмертя. Наприкінці двадцять першого століття життєві можливості земної кулі так звузилися, що земляни вимирали десятками й сотнями мільйонів. Почалося це з Китаю, населення якого зросло до двох мільярдів. І одночасно рівень земного океану почав катастрофічно підвищуватись. Його води заливали міста, відбирали найродючіші землі.
Вчені давно застерігали людство від катастрофи, котру вважали неминучою, якщо енергетика не буде переведена повністю на термоядерну енергію. Від уранових електростанцій відмовились — вони несли в собі небезпеку радіації. Кілька ТЯЕС (термоядерних електростанцій) успішно працювали, але нафта й вугілля усе ще здавалися набагато дешевшими. Розуміння вартості як економічної категорії не вийшло на рівень природознавчих наук — і, мабуть, саме це стало головною причиною трагедії.
Пан Мірек був переконаний: земну цивілізацію вбила трудова теорія вартості, яка, на жаль, була абсолютизована не лише в нещасній Росії, куди вона прийшла у Марксово-му варіанті. її надмірна популярність у варіанті Адама Сміта також виявилася згубною: вона відволікала економів від енергетичних процесів космічного характеру, які, власне, й стояли в основі капіталу. Стояли доти, доки існував капітал. Чому він перестав існувати — це розуміло небагато людей на планеті. Вони намагалися пояснити, до якої безодні прямує людство, але державні мужі їхнього голосу не почули.
Пан Лятошинський гадає, що найперша і найголовніша причина занепаду земної цивілізації полягала не в затопленні родючих долин по всій земній кулі: це ж бо не причина а лише наслідок. Справжня причина, на думку Мірека, ховалася в хибному розумінні капіталу. Уже тоді, коли на Землі капіталу в абсолютному значенні не існувало (людство жило за рахунок винищення свого майбутнього), найвидатнішим економам та бізнесменам здавалося, що він, капітал, усе ще існує. І не лише існує, а навіть казково зростає. Так формувалася зовнішня видимість капіталу — і вона підштовхувала до смертельної пастки.
Тим часом капітал виснажувався, рік за роком гинув. І разом зі своєю загибеллю наближав невідворотну катастрофу людства. Він гинув у соплах реактивних двигунів, де спалювалась нафта, у топках електростанцій, де згоряло вугілля. Він гинув там, де земний гумус безборонно зносило вітрами, дощами й сніговими водами на дно річок і морів.
Капітал гинув тому, що він є не що інше, як синонім біологічної енергії, котра на земній кулі щороку зростає за рахунок фотосинтезу. Якщо ж вона перестала зростати, значить, перестав зростати й капітал.
Зародки розуміння економічних законів як законів фізичних ми зустрічаємо іще у фізіократів. Але завдяки Смітові економічна наука відхилилась у бік політики, перетворившись із науки біофізичної в науку політичну. І через те серед економів сталося так, що осліпли навіть зрячі.
Протягом двох переломних століть державні діячі й бізнесмени чомусь не хотіли усвідомити, що перетворення біологічної енергії в технічну-це смертельний злочин. Маючи безмір електроенергії (саме її Лятошинський називав технічною), можна загинути від голоду: адже ж людина не вмикається в електромережу, як звичайний комп’ютер. І вона здатна насититись електричною енергією не інакше, як тільки переробивши її на енергію біологічну. Ну, скажімо, спорудивши оранжереї, за допомогою тепла й світла людина почне вирощувати їстівні плоди. Але скільки ж громадян можна нагодувати оранжерейними плодами?..
Зате нафту, на лихий випадок, можна повністю перетворити на м’ясо: існують бактерії, що, пожираючи нафту, дозволяють легко й просто нарощувати мільйони тонн високоякісних білків. Це можна сказати також про газ і вугілля, бо їхня природа така ж сама: біологічна, сонячна. Зрештою, справа навіть не в їхній надзвичайній вартості — найбільша небезпека ховалася в наслідках їхнього спалювання. Припинивши спалювати вугілля, нафту й газ, люди не створили б у земній атмосфері парникового ефекту, через який почала танути крига на полюсах. Саме тому рівень океану неухильно зростав. Отже, економічна й екологічна неграмотність мимоволі стали причиною затоплення найро-дючіших земель планети. Тих земель, які в Індії й Китаї, скажімо, давали по три врожаї щорічно.
Мірек з великим болем думав про ті часи на Землі, коли розпадалися держави й голодні люди мільйонними ордами сунули туди, де ще можна було знайти якусь поживу. Отож китайці рушили на північ, де колись існувала підновлена за допомогою марксизму Російська імперія. Вона також давно розпалася, лишивши по собі населення, що вироджувалось через алкоголізм, бездуховність, непереборну нехіть до праці. Ця нехіть вихована в концтаборах, через які, мов через конвеєр, проходила більшість російської людності. Злочинність породжувала канцтабори, а концтабори, в свою чергу, породжували злочинність.
У сорокових роках двадцять першого століття етнос колишньої держави вже виглядав безвольною, бездіяльною масою, серед якої талановиті індивідууми зустрічалися вельми рідко. Зате народжувалось багато дебілів, калік. Фактичними господарями Сибіру стали японці й китайці. Вони завоювали Сибір без війни — приходили, починали працювати й потроху підгодовували ледачих господарів. Господарям це дуже подобалось — вони могли безборонно жити за прислів’ям: родився малим, виріс п’яним, а перед смертю згадав, що й світу білого не бачив.
Згодом колишні володарі Сибіру збагнули, що вони перетворилися в нахлібників, від котрих нічого не залежить. Та було вже пізно. Тим часом сибірський етнос почав помітно мінятися під впливом жовтої раси. Жінки-сибірячки виявилися стійкішими у збереженні національних ознак, але ж їхні вічно п’яні чоловіки рано робилися імпотентами.
Отож, мабуть, не варто дивуватися, що Степан Макаров був росіянином лише за прізвищем та вихованням. Щодо зовнішнього вигляду, то він був типовим китайцем. Проте мати виховала його в презирстві до всього китайського. Так це в ньому лишалося й досі.
Степан рано виявив неабиякі здібності з фізики й астрономії. Йому було тридцять років, коли Сибірська Академія наук, де переважали китайські та японські вчені, вирішила, послати до сусідньої планетної системи науковий комплекс. Європейські країни також приєдналися до проекту.
Спершу проект мав невиразні риси — ніхто не уявляв, яких розмірів мав бути корабель і з яких матеріалів його належало будувати. Проте всі сходилися на тому, що зореліт належить споруджувати у космосі.
Дискусії тривали доти, доки Макаров не ознайомив учених із власним проектом. Він був простий і водночас надійний. Макаров пропонував перетворити на зореліт придатний для цього астероїд. Це мала бути невелика екосистема, що могла жити у повній незалежності як завгодно довго. Проект було розроблено до найдрібніших деталей — тож цілком природно, що його здійснення також було доручено академікові Макарову. На цю виснажливу працю він витратив півтора десятиліття.
Обраний астероїд мав п’ятнадцять кілометрів завширшки і вісімнадцять завдовжки. Перш ніж розпочинати на ньому будівельні роботи, астероїд перевели на орбіту Землі, зробивши його супутником Місяця. Були використані всі технічні досягнення, якими на той час володіло людство. За допомогою термоядерної енергії розтоплювали надра астероїда (у глибинах малої планети клекотів вулкан, але він був контрольований ученими). Розтоплену речовину виганяли на поверхню, надаючи астероїдові кулястої форми. Так були створені порожнини, що потім стали життєвим простором Космічної Академії.