Третю ніч населення великого міста збиралося весело зустрічати схід комети Бієли. Десь у сільській глушині або в степах серед залишків кочовиків люди тремтіли і молилися, правили в стареньких церквах милостиві молебні або сідали в коло слухати чаклунів і шаманів, що потрясали бубоном назустріч вогненним перам кометного хвоста. Африканські негри влаштовували танці і били в тамтами. Жовтолиці мудреці на плоскогір’ях Паміру обчислювали їм одним важливі строки долі і усміхалися посмішкою Будди потокам падаючих зірок. Діти і тварини були охоплені тугою. А в великих містах цілу ніч грали оркестри. Під відкритим небом, серед столиків і осінніх квітів, у півтемряві погашених вулиць сміялися нарядні жінки, лунали злободенні пісні про комету, про Місяць, про Ігнатія Руфа, що лякає весь світ.
Тільки-но зайшло сонце, по небу з точки — із сузір’я Андромеди — помчали стрімкі лінії падаючих зір. Їх, немов жаринки, наче шпурляла чиясь рука. Вони летіли до зеніту і зникали. Інші прямували до Землі, спалахували зеленуватим світлом і розсипалися на пластівці. Здавалося, що у вишині бушує вогненна хуртовина. Відблиски її грали в бокалах з вином, у здивованих, сміхотливих, схвильованих очах, у дорогоцінностях на непокритому волоссі жінок.
Близько десятої години по вулицях побігли газетярі: “Нечувана катастрофа в Тихому океані. Загибель острова Руфа з усіма мешканцями”.
Ця звістка надала ще більшої гостроти дивному і страшному видовищу. Дуже багато людей сьогодні спостерігали сиві сузір’я. Оркестри грали похоронний марш Шопена. Над головою беззвучно бушувала метелиця небесних тіл. На облетілих алеях бульварів, у скверах, де пахло в’янучим листям, на чисто заметених вулицях і площах чоловіки у вечірніх циліндрах і жінки в хутрах, від яких повівало духами, відчували гострий і небувалий потяг.
З подивом очі вдивлялися в очі. Жіночі руки, плечі, що прозирали крізь трохи відкрите хутро, запашне волосся обіцяли, здавалося, невідчуте і запаморочливе задоволення. І жінки з ніжністю і хвилюванням дивилися на своїх супутників, 3 переповненим серцем відкидалися в плетених кріслах, посміхалися світлу комети, що саме сходила. Легенький озноб несподіваного і всіма бажано-приємного потягу повівав у цю листопадову ніч на площі, напівосвітленій різноколірними абажурами лампочок на ресторанних столах.
Потоки зірок дедалі густіше борознили небо. Почали падати аероліти. Звиваючись, немов змії, розжарюючись до сліпучозеленого кольору, вони силкувалися пробити повітряну броню Землі і розпадалися на пил. Їх зустрічали криками, немов борців, що йдуть до фінішу. Ось один, другий, третій аероліт летять із страшенної висоти прямо на площу. Деякі з людей злякано посхоплювалися з місць. Площа затихла. Але, не долетівши, розірвались повітряні камені, і тільки здалека гуркнув грім. Між столиками закрутилися серпантинові стрічки. Негренята-бої розносили кошики з фруктами.
І ось над дахами почав вставати сяючий хвіст Бієли. Вона підносилась дедалі вище, розкидалася дедалі ширше. Нарешті з’явилась її голова, схожа на тупу голову птаха. Оркестри заграли туш. До неба піднялися руки з бокалами шампанського. Через дванадцять годин, за найточнішим обчисленням обсерваторій усього світу, Бієла повинна була пройти на відстані всього лише тисячі кілометрів над пустинною південною зоною Великого океану. Ждали бур, великих припливів, посиленої діяльності вулканів і навіть падіння в океан великих осколків, з яких складається зибуча, оповита розпеченими газами, головна куля комети.
Все це було незвичайно, красиво і хвилювало, особливо жінок. Багато дурниць було сказано і ще більше нароблено цієї ночі.
Несподівано на площу, у широкий прохід між столиками, вилетів мотоцикл. Безтактно і нахабно сліпучий промінь його ліхтаря ковзнув по очах. Мотор став. Сідок у шкіряному шоломі щось хрипло прокричав. Закутався смердючим димом, затріщав і вихором понісся в бокову вулицю.
Зараз же заметушились кілька чоловік. Щось, мабуть, сталося. Почалося нарікання. Підвищились тривожні голоси. Оркестри настійливо замовкли. Всюди ставали на стільці, вистрибували на столики. Задзвеніло розбите скло. Вся площа піднялася. Ще не розуміли, не знали причини тривоги. І раптом серед глухого говору пролунав низький божевільний жіночий крик. У сотні місць відповіли йому голосінням. Завирував натовп. І так само раптово площа стихла, перестала дихати.
Вдалині, з-за потворної гостроверхої башти вісімдесятиповерхового будинку, виплив місяць. Він був мідяного і каламутного кольору. Він здавався більшим ніж звичайно і весь ніби оповитий димом. Найстрашніше було в ньому те, що диск його коливався, наче медуза.
Минуло багато хвилин мовчання. Високий опасистий чоловік, який стояв на столі у фраку, в шовковому циліндрі набакир, захитався і впав навзнак. Після цього всі почали тікати, зчинилася давка, лунали несамовиті крики. Люди з піднятими палицями наскакували на купу чоловіків і жінок і били їх по головах і плечах. Пролетіли в повітрі стільці. Затріщали револьверні постріли.
Місяць, — це тепер було добре видно, — розвалився на кілька кусків. Комета впливала на їх нерівні частини, і вони відокремлювалися одна від одної. Це видовище розбитого на куски світу було таке страшне, що в перші хвилини багато людей збожеволіло, — кидались з мостів у канали, накладали на себе руки, не маючи сили побороти жах.
Вулиці освітились. Загони поліції і військ зайняли перехрестя і площі. Карети швидкої допомоги підбирали поранених і вбитих. Тієї ж ночі багато міст було оголошено на воєнному стані. Замість музики і веселого сміху лунали важкі кроки маршируючих частин, колючі крики команди, удари прикладів об брук.
Ігнатій Руф та інженер Корвін лежали в кріслах салон-вагона спеціального поїзда, що мчав по осяяних кометою преріях західних штатів. Обидва курили сигари, дивились із темряви вагона на димну, зибучу, зруйновану ними місячну кулю. Час від часу Руф брав трубку радіотелефону, слухав, і куточок його рота ліз вгору. Інженер Корвін сказав:
— Коли я був дитиною, мене переслідував сон. начебто я кидаю камінці в місяць, — він висів зовсім низько над галявиною, — я не знав тоді, що цей сон означає — злочин.
— Візьміть себе в руки, — сказав Руф, нахмурившись, — нам доведеться не спати кілька ночей, через тиждень я дам вам відпустку для лікування.
XII
“В ніч на 29-е Місяць розбила комета Бієли”, “Пожежа на Місяці”, “Можливість падіння Місяця на Землю”, “Чи витримає земна атмосфера удари місячних осколків?” Такі були заголовки газет від 30 листопада.
З Лікської обсерваторії повідомляли, що місячна куля розпалася на сім основних кусків і всі вони повиті хмарами попелу. Дальша доля Місяця поки що не визначена. Телеграм про лиха, яких на Землі заподіяла Бієла, ніхто не читав. Приморські міста, затоплені і віднесені в море величезною хвилею припливу, землетруси, кілька населених островів, знищених аеролітами комети, відхилення теплих течій, — ці дрібниці нікого не цікавили. Місяць! Світ доживає останні дні! Раптова загибель людства чи — чудо, порятунок? Ось про що говорили, шепотіли, бубоніли в телефони протягом дванадцяти годин ЗО листопада. А вночі всі вікна, балкони і дахи були обліплені жалюгідними, переляканими примарою смерті людьми.
На вулицях, куди заборонено було виходити після заходу сонця, роз’їжджали патрулі велосипедистів, перекликалися пікети. Стояла нечувана тиша в містах, тільки де-не-де з даху доносився плач. Хмари, що закривали місяць, ріділи, і видовище від осколків, усе ще зібраних у неправильний, потьмянілий диск, наганяло смертельну тугу.
В ніч на 1 грудня Руф скликав “Союз п’яти”. Підрахували різницю, яку дала за минулий день біржова гра на зниження. Суми баришу були такі великі, що Руф і його компаньйони відчули їдку радість. І справді, на біржі зчинилася неймовірна паніка. В редакціях газет складали довгі колонки найзнаменитіших прізвищ, оголошених банкротами.
Над ранок від маклерів з Європи, Азії і Австралії почали надходити по радіо короткі повідомлення про невимовну паніку, про чорний день біржі, про загибель капіталістів, крах банків, про самогубство грошових королів. Були й недобрі вісті про масові божевілля, про пожежі, які почалися в європейських столицях.
Неповажне, безпорадне, по-дитячому жалюгідне щось було в цій людській розгубленості. Гроші, влада, впевненість у міцності економічного ладу, в непохитності соціальних верств, всемогутність, — усе те, чого прагнув “Союз п’яти”, — в усьому світі раптом втратило силу і принадність. Мільярдер і проститутка лізли на дах і звідти витріщали очі на розколотий місяць. Невже вигляд цієї розбитої кулі, не вартої й одного цента, здатний позбавити людей розуму? Член “Союзу п’яти”, дідусь, схожий на старого цвіркуна, потираючи сухі долоньки, повторював:
— Я чекав боротьби, а не такої капітуляції. Сумно в мої роки стати мізантропом.
Інженер Корвін відповів йому на це:
— Почекайте, ми всього ще не знаємо.
На засіданні “Союзу п’яти” було вирішено частину добутих мільярдів знову скинути на біржу, граючи цього разу на підвищення, і почати скуповувати підприємства, позначені в списку 28 травня.
XIII
Ігнатій Руф зупинив автомобіль біля під’їзду багатоповерхового універсального магазина і довго дивився на жвавий натовп жінок, чоловіків, дітей. Багато що йому починало не подобатись, — останнім часом у місті з’явилися погані ознаки, — і ось зараз, вдивляючись у цих дівчат, що безтурботно вибігали з дверей “Торгового дому Робінсон і Робінсон”, Руф обхопив усією рукою підборіддя, і на його великому обличчі лягли зморшки глибокої тривоги.
Минуло три місяці з того дня, коли місячна куля, яка багато тисячоліть служила лише для маячні поетів, була, нарешті, використана з діловою метою. За сім днів жаху “Союз п’яти” оволодів двома третинами світового капіталу і двома третинами індустрії.
Перемога далася легко, без опору. “Союз п’яти” став розпорядником і володарем півтора мільярдів людей.
Тоді він передав у газети вельми життєрадісну статтю “Про сорок тисяч років”, протягом яких Земля може спокійно і безтурботно трудитися і розвиватись, не боячись зіткнень з рештками Місяця.
Стаття начебто справила сприятливе враження. Споглядачі залишили дахи, відкрились магазини, і потроху знову заграла музика в ресторанах і скверах. Але якась ледве помітна тінь смутку чи розгубленості лягла на людство.
Напружена заклопотаність, боротьба честолюбств, воль, залізна хватка, дисципліна, порядок, — весь звичайний, зручний для керування організм великого міста потроху почав перетворюватись на щось м’якше, розпливчасте, трудно вловиме.
На вулицях дедалі частіше можна було бачити людей, що тинялися без діла. Тротуари і бруківку стали погано замітати, побільшало вуличних кав’ярень, деякі магазини цілими днями стояли зачинені, а до інших не можна було протиснутись, — і в цьому безладді, серед дівчат, що мололи дурниці, зустрічали директорів банків, парламентських діячів, солідних джентльменів.
У ділових кварталах міста, де раніше не чули іншої музики, крім шуму мотора, тріску друкарської машинки та телефонних дзвінків, тепер з ранку до ранку на перехрестях грали маленькі оркестри, і ліфтові хлопчаки, клерки, гарненькі машиністки витанцьовували шиммі і фокстрот, і з вікон ділових установ висувалися ділові люди і безтурботно перемовлялися з танцюючими.
Поліція, — це було вже зовсім тривожно, — нічого не мала проти безпорядку, благодушності і безтурботних веселощів на вулицях. У полісменів стирчали квіти в петельках, люльки в зубах; інший, підійшовши до перехрестя, де на складених столах бородатий єврей цигикав на скрипці і багровий германець трубив у корнет-а-пістон, і танцювали розпатлані дівчата, подивившись і крякнувши, сам починав танцювати.
У ділових установах, на залізницях, на пароплавах спостерігалися така ж безтурботність і легковажність. Зауваження зустрічали добродушними посмішками, прочухан або звільнення — сумним зітханням: “Ну, що ж поробиш”, — і не встигне людина вийти за двері, — чуєш, уже висвистує щось веселеньке.
“Союз п’яти” починав почувати себе так, немов оточений м’якими перинами і подушками. Він посилював суворі заходи, але вони нікого не лякали. Він друкував накази, декрети, громові статті, але газет ніхто більше не читав. А в той же час у кав’ярнях і на вулицях, збираючи натовп, якісь юнаки з відкритими шиями декламували вірші туманного і тривожного змісту.
На заводах, фабриках, рудниках поки що все було благополучно, але вже відчувалось уповільнення темпу роботи, начебто система Тейлора стала розмикати стальні кільця… “Союз п’яти” вирішив не зволікати: найближчими днями вчинити політичний переворот, стати на чолі уряду, оголосити диктатуру і — нехай навіть бризне кров — закликати людство до порядку і дисципліни.
Ігнатій Руф, уважно вдивляючись у відвідувачів магазина, раптом зрозумів, що було незвичайним у цьому натовпі веселих покупців. Він вийшов з автомобіля і став на дверях. Усі — чоловіки й жінки — виносили свої покупки незагорнутими в папір. Перекинувши через руку або набивши ними кишені, вони спокійно проходили повз полісмена, аж надто добродушного велетня з квіткою за вухом.
Ігнатій Руф разом з натовпом просунувся в магазин. На прилавках лежали гори матерій, речей, предметів розкоші. Чоловіки й жінки рилися в них, брали те, що їм подобалось, і виходили задоволені. Магазин розкрадали. У Ігнатія Руфа залізною спазмою стиснуло горло. Він важко ступнув до сіроокої дівчини з ніжною посмішкою, в набік надітому капелюшку, і сказав так голосно, що його слова прокотилися під гігантським куполом магазина: