Айзек Азімов
1
Стоячи на порозі короткого коридора між обома каютами космічного корабля, Маріо Естебан Ріос похмуро спостерігав, як Тед Лонг настроював відеофон: зображення було нікудишнє.
Ріос знав, що кращого чекати годі. Надто далеко вони від Землі, та ще й у невигідному положенні, лицем до Сонця. Щоправда, Лонг міг того й не знати. Ріос ще трохи зачекав на порозі, розвернувшись боком і нахиливши голову, щоб не зачепити одвірка. А тоді, мов корок із пляшки, увірвався в камбуз.
— Що ви шукаєте? — спитав він.
— Хочу піймати Хільдера, — відповів Лонг. Ріос присів на край розкладного столу і дістав з полички над головою конічну бляшанку з молоком. Натиснув на покришку, відкриваючи бляшанку, і почав збовтувати молоко, щоб підігріти.
— Навіщо? — Він перехилив посудину і, прицмокуючи, відпив.
— Просто послухати.
— А про витрату енергії ви подумали?
Лонг насупився.
— Особистими відеофонами, здається, можна користуватися на свій розсуд.
— Так, але розсудливо.
Вони з викликом перезирнулися.
Ріос був стрункий і м’язистий, мав довгасте похмуре обличчя з запалими вилицями. Все в його зовнішності виказувало приналежність до професії марсіанських утильників — космонавтів, які сумлінно прочісували простори між Марсом і Землею. Голубі очі вирізнялись на смаглявому, порізаному зморшками обличчі, а воно, в свою чергу, темніло плямою на тлі білого синтетичного хутра, яким був підбитий високий комір куртки із шкірзамінника.
Лонг був і світліший, і делікатніший. Відкинений комір куртки відкривав темні пасма волосся. В дечому він скидався на наземника, хоча жоден марсіанин другого покоління не міг бути справжнім наземником, як мешканці Землі.
— Що ви називаєте розсудливістю? — став допитуватися Лонг.
Тонкі губи Ріоса потоншали ще більше.
— З усього видно, рейс навряд чи окупиться. Тому найменша витрата енергії — нерозсудливість.
— Ну, якщо так, — сказав Лонг, — то чому тоді ви не на посту, адже ваша черга?
Ріос щось пробурчав і, провівши долонею по зарослому підборідді, підвівся та рушив спроквола до дверей, безшумно ступаючи в своїх масивних еластичних чоботях. На півдорозі зупинився поглянути на термостат і обернувся, розлючений.
— А я думаю, чого така спека! Де, по-вашому, ми зараз?
— Хіба чотири з половиною градуси так уже багато?
— Для вас, може, й небагато. Не забувайте, ви в космосі, а не в утепленій рудниковій конторі. — І Ріос рішуче перевів стрілку термостата до краю. — Вистачить того, що дає Сонце.
— Але ж камбуз не на сонячному боці.
— Дарма, і тут потеплішає.
Ріос вийшов, а Лонг задумано дивився йому вслід. Тоді повернувся до свого відеофону. Термостата він уже не вмикав.
На екрані зображення лишалось так само розпливчастим, проте щось таки можна було розібрати. Лонг відкинув умонтоване в стінку сидіння і, подавшись уперед, терпляче вислухав офіційні повідомлення. За кілька хвилин сітка поступово розійшлась, і прожектори вихопили знайому постать бороданя, яка росла прямо на очах, поки не заповнила весь екран.
І тоді, незважаючи на цілу гаму шумів, спричинених електронними бурями, з відстані в двадцять мільйонів миль дуже ефектно пролунало: «Любі друзі! Шановні земляни!»
2
Тільки-но Ріос ступив у рубку, як відразу помітив спалах радіосигналу. Йому здалося, що то сигнал радара, і руки миттю зросив холодний піт, але то лише озвалось його сумління. Власне, за інструкцією, не дозволяється покидати рубку під час вахти, хоч усі виходили на п’ять хвилин, щоб випити кави, певні, що космос чистий, а потім усе-таки потерпали, чи не проґавили знахідку. Бували випадки, коли їхні побоювання справджувалися.
Ріос увімкнув багатосмужну розгортку. Знову зайва витрата енергії, але вже краще перестрахуватись, аніж губитися в здогадах. Космос був чистий, якщо не рахувати віддалених сигналів, що йшли від сусідніх кораблів-утильників.
Він увімкнув радіозв’язок. На екрані з’явилася русява голова довгоносого Річарда Свенсона, другого пілота найближчого корабля з боку Марса.
— Здоров, Маріо! — гукнув Свенсон.
— Салют! Що новенького?
Відповідь почулась за якусь секунду, адже швидкість електромагнітних хвиль не безконечна.
— Ото вже я мав сьогодні!
— А що таке? — поцікавився Ріос.
— Пощастило вийти на об’єкт.
— Вітаю!
— Якби ж то я його дістав, — похмуро відказав Свенсон.
— Щось перебило?
— Та, хай йому біс, повернув не в той бік. Ріос знав, що сміятися не можна.
— І як же ти примудрився? — запитав він.
— Я тут ні при чому. Він, виявляється, рухався поза площиною екліптики. Якийсь бовдур навіть не зумів його як слід скинути. А мені звідки було знати? Я собі виміряв відстань до контейнера, певний, що його орбіта проходить по звичайній траекторії. Ти б хіба не так міркував? Так от, пішов я, як мені здавалося, по найвигіднішій кривій перехоплення, а через п’ять хвилин дивлюсь — відстань між нами все більшає і сигнали — ледь-ледь. Тоді я вирахував його кутові координати, однак було вже запізно.
— Хтось його підчепив?
— Де там! Адже він за площиною екліптики, отже, шукай вітра в полі. Та не в тім річ. Контейнер був так собі, але мені зле робиться, як здумаю, скільки пального пішло: спершу, поки набирав швидкість, а потім, як повертався. Чув би ти, що казав Канут!
Канут був брат і компаньйон Річарда Свенсона.
— Став дибки?
— Яке там «дибки»! Думав, приб’є на місці. Як-не-як, ми вже п’ять місяців у космосі, і тут, сам знаєш, кожна дрібничка за печінки бере.
— Знаю.
— А в тебе як, Маріо?
Ріос зробив вигляд, ніби сплюнув.
— От стілечки. За два тижні два контейнери, та ще й довелося ганяти по шість годин за кожним.
— Великі?
— Смієшся? Я міг би притарабанити їх на Фобос однією рукою. Ну й рейс! Гірше не буває.
— Коли назад?
— Та хоч би й завтра, як на мене. Ми в космосі вже два місяці і все з Лонгом гриземося.
Запала мовчанка, викликана, очевидячки, не лише затримкою радіохвиль.
— А якої думки ти про Лонга взагалі? — озвався нарешті Свенсон.
Ріос обернувся. З камбуза долинуло тихе бурмотіння й потріскування відеофону.
— Щось я його не розумію. Не минуло й тижня від старту, він запитує: «Маріо, а чому ви стали утильником?» Чи не ідіотське запитання, га? Чого чоловік іде в утильники?! Я йому: «Як чого? Щоб заробляти на життя». А він мені: «Ні, Маріо, суть не в тому». Ти щось подібне чув? А тоді як загнув: «Ви пішли в утильники, бо такий шлях марсіан».
— Що він мав на увазі? — спитав Свенсон. Ріос здвигнув плечима.
— Я не став з’ясовувати. До речі, зараз він слухає на ультрамікрохвилях якогось там наземника Хільдера.
— Хільдера? Він, здається, політик, член Асамблеї, чи щось таке?
— Та ніби той самий. А Лонга більше нічого й не цікавить. Понабирав книжок фунтів на п’ятнадцять, і все про Землю. Зайва купа мотлоху, та й годі.
— Що ж, маєш ти партнера! О, до речі, мені вже, мабуть, пора на вахту, а то, як проґавлю ще одного контейнера, то тут дійде до смертовбивства.
Він зник, і Ріос, відкинувшись у кріслі, почав стежити за рівною зеленою лінією імпульсної розгортки. Потім увімкнув багатосмужну розгортку. Космос був чистий.
Йому відлягло на серці. Найгірше, коли всі довкола виловлюють контейнер за контейнером, і ті надходять на металопереробні заводи Фобоса з будь-чиїм тавром, тільки не твоїм. Крім того, він вилив душу, і його неприязнь до Лонга трохи вщухла.
Даремно він узяв Лонга в напарники. Завжди так, коли зв’язуєшся з новенькими. Ото вже охочі до балачок, а Лонг — той усіх перевершив. Знай носиться зі своїми вічними теоріями про Марс та його благородну місію в прогресі людства. Прогрес Людства, Шлях Марсіан, Нова Спілка Творців — усі слова вимовляє з великої літери. А йому, Ріосу, не балачки потрібні, а кілька контейнерів з особистим тавром.
А втім, вибору він не мав. Лонга на Марсі добре знали, і він непогано заробляв. Він був другом комісара Сенкова і вже раз чи два ходив з утильниками в рейс. Не можна ж отак узяти й відмахнутися від людини, не випробувавши її наперед. Хоча взагалі дивно: з чого б то гірничому інженерові з пристойною роботою і доброю платнею забагнулося раптом швендяти в космосі?
Ріос не набридав Лонгові подібними запитаннями. В польоті утильники настільки тісно пов’язані роботою, що зайві розпитування не тільки небажані, а й небезпечні. Та Лонг за своїми нескінченними теревенями роз’яснив усе сам: «Я мушу летіти, Маріо. Майбутнє Марса не рудники, а космос».
Ріосу спало на думку, чи не піти йому в наступний рейс самому. Говорили, що це неможливо. Не кажучи вже про втрачені контейнери, коли залишаєш вахту для сну, а ще ж треба, крім спостережень, виконувати й інші обов’язки, всі прекрасно розуміли, що самотність у космосі дуже швидко призводить до тяжкої депресії. А з напарником можна зважитися на рейс у шість місяців. Звісно, воно краще, коли екіпаж у повному складі, але що тоді заробиш. Саме пальне з’їсть увесь капітал.
Проте і двом у космосі не мед. Напарників слід міняти щоразу. З одними можна піти у тривалий рейс, з іншими — ні. Річард і Канут Свенсони, наприклад, вирушають удвох через кожні п’ять-шість рейсів, як-не-як, брати. Та навіть у них уже через тиждень виникають усілякі непорозуміння й конфлікти. Та годі з тим…
Космос був чистий, і Ріос подумав, що буде краще, як він повернеться в камбуз і спробує загладити недавню сутичку з Лонгом. Зрештою, він далеко не новачок у космосі і чхати хотів на поганий настрій.
Він підвівся, зробив три кроки і опинився в короткому вузькому коридорчику, що з’єднував обидві каюти космольота.
3
Ріос знову постояв у дверях, спостерігаючи, як Тед Лонг пильно вдивляється в миготливий екран. А тоді різко проказав:
— Я ввімкну опалення. Хай уже. Можемо собі трохи дозволити.
— Як хочете, — кивнув Лонг.
Ріос нерішуче ступив уперед. Космос немов виметений. І якого дідька сидіти й витріщуватись на ту нерухому безживну лінію?
— І що ж цей наземник розказує? — спитав Ріос.
— Здебільшого про історію космічних подорожей. Усе те саме. Але вміє подати. Використовує і кольорові мультиплікації, і комбіновані фотознімки, і кадри зі старих фільмів. Одне слово, все, що тільки можна.
І ніби на підтвердження його слів замість бороданя на екрані з’явилося зображення космічного корабля в розрізі. Хільдер за кадром жваво коментував окремі деталі, зображені на схемі різними барвами. Ось він заговорив про комунікаційну систему космольота, і по екрану побігли червоні лінії — комори, двигуни з протонним мікрореактором, кібернетичні схеми…
На екрані знову вигулькнув Хільдер.
«Але це лише капсула корабля. Що ж надає їй руху? Що відриває від Землі?».
Кожен це знав, проте голос Хільдера п’янив, наче наркотики. В його устах рушійна сила космольота лунала, немов таємниця століть, наче найвище одкровення. Навіть Ріос увесь аж напружився, хоч сам більшу частину свого життя провів на борту корабля.
«Вчені називають це по-різному. Одні — законом дії й протидії, інші — третім законом Ньютона, а то й збереженням кількості руху. Та не в назвах суть. Звернімося до простої логіки. Коли ми пливемо, то відштовхуємо воду назад, а самі просуваємося вперед. Ідучи, відштовхуємося від Землі і рухаємось уперед. Коли летимо на гірольоті, відштовхуємо повітря назад і рухаємося вперед. Рух одного предмета вперед зумовлюється рухом другого назад за принципом: із нічого нічого й не буває.
Тепер уявіть собі космоліт вагою в сотні тисяч тонн, який відривається від Землі. Щоб він таки зміг відірватися, щось мусить виштовхнутись униз. Оскільки маса космольота надзвичайно велика, маса викидуваної речовини теж має бути відповідною, по суті, такою, що не вміщається в корабель. Виходить, для зберігання цієї речовини необхідно прилаштувати позаду корабля спеціальну камеру».
Хільдер знову зник, і натомість з’явився сплюснений космоліт, а знизу зрізаний конус із жовтим написом: «РЕЧОВИНА ДЛЯ ВИКИДУВАННЯ».
«Однак тепер, — провадив Хільдер, — загальна маса корабля набагато збільшилася. Відповідно має наростати і її рушійна сила».
Корабель іще більше стиснувся, і до нього додався другий контейнер — більший від попереднього, а потім — ще більший. Власне, сам космоліт-капсула перетворився на крихітну яскраво-червону цятку.
— На біса нам це дитяче белькотіння? — не витримав Ріос.
— Для тих, до кого він звертається, це не белькотіння, Маріо, — заперечив Лонг. — Земля — не Марс. Мільйони людей на Землі навіть не бачили космічного корабля і не знають найелементарнішого.
Хільдер вів далі:
«Як тільки найбільший контейнер спорожніє, він одразу сам відокремлюється. Отже, контейнер теж викидається в простір».
Гігантський контейнер на екрані здригнувся і почав віддалятися, поступово зменшуючись.
«Тоді надходить черга другого контейнера, а в разі тривалого рейсу — і третього».
Тепер космоліт був червоною цяткою, від якої розбігалися три контейнери, гублячись у безмежному обширі.
«Ці контейнери являють собою сотні тисяч тонн вольфраму, магнію, алюмінію і сталі. Для Землі вони втрачені назавжди. Довкола Марса чатують утильники, які виловлюють викинені контейнери, ставлять на них особисте тавро, і ті стають власністю Марса. Земля ж не отримує ні шеляга. Це — трофей, і належить він тому, хто його виловив».
— Ми ризикуємо грошима і своїм життям, — не витримав Ріос. — Як не ми, то хто ще їх підбере? Ну, які Землі від цього збитки?
— Таж він, — відповів Лонг, — тільки й торочить, що Марс, Венера й Місяць виснажують Землю, а зараз наводить ще один приклад.
— Але ж вони одержують достатню компенсацію. Щороку ми видобуваємо все більше залізної руди…
— …і переважна частина знову повертається на Марс.
Якщо вірити його цифровим розрахункам, то Земля вклала в Марс двісті мільярдів доларів, а отримала руди вартістю в п’ять мільярдів. У Місяць вклала п’ятсот мільярдів, а отримано магнію, титану та різних легких металів на двадцять п’ять мільярдів. На Венеру пішло п’ятдесят мільярдів, а натомість — нічого. Платники податків на Землі стурбовані власне тим, що гроші, які з них стягують, вилітають у трубу.
Поки Лонг говорив, на екрані заблимали мультиплікаційні кадри, що зображували кораблі утильників на шляху до Марса. Крихітні кораблики хижо простягали гнучкі дротяні щупальці, які, промацуючи простір, виловлювали порожні мандрівні контейнери і, випікши полум’яне тавро «ВЛАСНІСТЬ МАРСА», скидали на Фобос.
Знову з’явився Хільдер.
«Вони заявляють, ніби з часом усе повернуть. З часом! Коли в них справа налагодиться. А коли воно буде — років за сто, за тисячу, за мільйон? З часом! Що ж, повіримо їм на слово. Одного чудового дня вони повернуть нам метали, самі забезпечуватимуть себе їжею, використовуватимуть власну енергію й житимуть власним життям. Але є щось таке, чого вони нам ніколи не повернуть, навіть через сотню мільйонів років. Це вода! На Марсі води жалюгідна цівка, бо його маса надто мала. На Венері її взагалі немає, бо там надто жарко… На Місяці — те саме, бо й він замалий, і там надто висока температура. Отож Земля має постачати поселенців космосу не лише питною водою, водою для побутових потреб, промисловості й гідропонних плантацій, які вони начебто створюють, а й водою, що мільйонами тонн викидається в простір.
Що ж примушує космічний корабель рухатися? Що він викидає з себе, щоб самому вирватись уперед? Колись то були вибухові гази. Але так було дуже дорого. Тоді винайдено протонний мікрореактор — джерело дешевої енергії, яке перетворювало будь-яку рідину на газ, що перебуває під високим тиском. Яка ж рідина найдешевна, найприступніша і є в найбільшій кількості? Ну, звичайно, вода! Космоліт відривається від Землі, забираючи з собою мільйони тонн — не фунтів, а тонн! — води, і то лише для того, щоб він міг рухатися.