Речовина, з якої складався уламок, закипіла під тепловим променем і стала щезати. Краї величезної западини, яку він сам видовбав, розтоплюючись, робилися дедалі круглішими.
— Розпочинай! — гукнув Ріос.
Корабель зі Свенсоном завис майже над головою в Ріоса.
— Все гаразд? — запитав Свенсон.
— Та ж кажу тобі, давай!
З переднього сопла корабля вихопився слабкий струмінь пари; корабель повільно став опускатися на уламок. Ще один струмінь — і корабель перестало заносити вбік. Тепер він опускався рівно. Третій — з корми, і його рух зробився майже непомітний.
Ріос напружено спостерігав.
— Давай, давай! Тепер вийде. Не бійся!
Корма зайшла в западину, майже цілком заповнивши отвір. Роздуте черево корабля все більше наближалося до її країв. Почувся скрегіт — космоліт здригнувся й завмер.
Тепер уже лайкою зайшовся Свенсон.
— Не входить!
Ріос спересердя відшпурнув випромінювач, а сам шугонув угору. Випромінювач зняв цілі хмари білого кристалічного пороху, як і Ріос, коли він повернувся, ввімкнувши поле штучного тяжіння.
— Ти криво зайшов! Ти, вайло наземне!
— Я зайшов точно! Ти, свиняче рило!
Звернені назад бокові сопла корабля випустили струмені пари, і Ріос відскочив убік. Корабель, дряпаючи боки, видобувся з ями і злетів угору на півмилі, перш ніж передні сопла, запрацювавши, зупинили його.
— Ще раз, і ми позриваємо з обшивки півдюжини плит, — різко зауважив Свенсон. — Зроби нарешті все як слід!
— За мною не стане, не хвилюйся. Дивись, аби ти зайшов правильно.
Ріос підскочив і злетів метрів на триста, щоб глянути на западину зверху. Борозни, що їх залишив на її стінках корабель, звідси було добре видно. Найбільше їх було в одному місці, десь посередині. Зараз він це познімає.
Стіни почали плавитися під полум’ям випромінювача. Через півгодини корабель акуратно ввійшов у западину. Надягнувши скафандр, Свенсон попрямував до Ріоса.
— Хочеш, я простежу за вмороженням, а ти вертайся на корабель і скинь скафандр.
— Дякую, але я волію тут посидіти. Подивлюся на Сатурн.
Він присів на край виїмки. Між ним і корпусом корабля було футів шість. Подекуди зазор звужувався до двох футів, а місцями становив лише кілька дюймів. Вручну краще й не зробиш. Тепер залишалося обережно розтопити кригу, щоб вода замерзала між стінками виїмки і корпусом космольота.
Тим часом чимала брила Сатурна повільно сповзала за обрій.
— Скільки ще кораблів зосталося вбудувати? — запитав Ріос.
— Востаннє казали — одинадцять. У нас уже порядок. Значить, лише десять. З тих, що вже стали на місце, семеро вморожено, два чи три демонтовано.
— Бачу, справа посувається.
— Роботи ще вистачає, — заперечив Свенсон. — Ще ж треба поставити двигуни з другого боку. А троси, а силова проводка? Часом мене бере сумнів, чи дамо собі раду з усім цим. Коли ми летіли сюди, це мене мало турбувало. А оце зараз сиджу собі в рубці і знай повторюю: «Ну все, нічого в нас не вийде. Застрягнемо тут із оцим Сатурном над головою і поздихаємо з голоду». У мене таке відчуття…
Проте він так і не сказав, що відчуває. Просто сидів і мовчав.
— Ти щось забагато став думати, — зауважив Ріос.
— Тобі що? — відповів Свенсон. — Мені от Пітер і Дора ніяк з голови не виходять.
— Чого раптом? Адже вона пустила тебе в політ, хіба ні? Комісар побалакав з нею про патріотизм, про те, як ти станеш героєм, будеш забезпечений на все життя. І вона здалася. Адже ти не ввився потайці, як Адамс.
— У Адамса зовсім інше. Ту його жінку треба було прикінчити, як тільки вона на світ народилась. Ну й відьма! І є ж такі, що чоловіка живцем поїдають. Не пускала, бачте, А сама, либонь, тільки й чекає, щоб він не повернувся і щоб їй за нього призначили пенсію.
— А чого ж ти гризешся? Дора ж тебе чекає. Свенсон понурився.
— Я завжди поводився з нею, як остання свиня.
— Наскільки мені відомо, ти віддавав їй усю зарплату. Від мене жодна жінка того б не мала. Що заслужила, те й отримуй, і ні цента більше!
— Річ не в грошах. Я тут мимоволі почав замислюватись. Жінка потребує друга, а дитина — батька. А що я роблю тут?
— Робиш усе потрібне, щоб якнайшвидше повернутися додому.
— Ех, нічого ти не розумієш!
8
Тед Лонг брів по нерівній поверхні уламка. Душу скувала така ж крига, як і та, по якій ступав. На Марсі всі розрахунки здавалися йому беззаперечними, але то був Марс. Він усе обміркував ретельно і проаналізував доцільність кожного кроку. Він і зараз добре пам’ятав хід своїх роздумів. Щоб зрушити тонну маси корабля, не конче потрібна аж тонна води. Тут не маса рівнялася масі, а добуток маси на швидкість — добутку маси на швидкість. Іншими словами, цілком однаково, чи викинути тонну води з швидкістю милі на секунду, чи сто фунтів води із швидкістю двадцяти миль на секунду, корабель одержить ту саму кінцеву швидкість. Це означало, що сопла реактивного двигуна ставали дедалі вужчими, а температура пари вищою. Але тут з’явилися складнощі. Чим вужчі сопла, тим більше енергії губиться на тертя та завихрення. Чим вища температура пари, тим жаростіикішим має бути сопло і тим коротше його життя. Межа в цьому напрямі була швидко досягнута.
Отже, оскільки певна кількість води (за умови, що пара викидалася через звужені сопла) могла приводити в рух значно важчу масу, вигідніше було збільшувати цю кількість. Але, збільшуючи об’єм контейнера, треба було збільшувати й капсулу корабля, навіть відносно. Тому лайнери ставали дедалі важчі й місткіші. Та чим більший контейнер, тим важча його конструкція, тим складніша зварка й суворіші вимоги до проекту. І в цьому напрямі межа теж була досягнута.
І тут він намацав основну, як на його думку, хибу. Чомусь неодмінно вважали, що пальне має зберігатися всередині корабля, що мільйони тонн води необхідно оточити металом. Але чому? Адже вода не обов’язково рідина. Це може бути й крига, а крижаній брилі можна надати будь-якої форми. В кризі можна протопити отвори, в які вставити капсулу з двигунами. А троси утримували б капсулу і двигуни в лещатах магнітного силового поля.
Лонг відчував, як вібрує під ногами поверхня. Неподалік десяток кораблів угризався в кригу, і уламок здригався від цих безперервних ударів.
Добувати кригу не було потреби. Вона плавала брилами потрібних розмірів у кільцях Сатурна. Власне, самі кільця були брилами майже чистого льоду, що кружляли довкола Сатурна. Це показала спектроскопія, так воно було й насправді. Зараз Лонг стояв на одній з таких брил, завдовжки понад дві милі і завгрубшки з милю. Майже півмільярда тонн води, все в одному шматку — і він стоїть на ній.
І тепер Лонг зіткнувся лицем до лиця з дійсністю. Він ніколи не говорив товаришам, скільки саме часу піде на те, щоб перетворити уламок у космічний корабель, але сам вважав, що десь днів зо два. Однак минув уже цілий тиждень, а він навіть не наважувався прикинути, скільки ще їм потрібно часу. Тепер він навіть не був певен, що їхній план взагалі здійсненний. Чи зможуть вони з належною точністю керувати роботою двигунів з допомогою кабелів, перекинених через дві милі крижаної поверхні, коли їм доведеться долати могутнє тяжіння Сатурна?
Питної води залишалося зовсім мало, проте завжди можна було розтопити лід. Та запаси продовольства вичерпувалися.
Лонг зупинився й, напружуючи зір, задивився вгору. Чи справді збільшується цей уламок? Треба б вирахувати відстань. Але зараз йому просто не вистачило духу додавати до інших клопотів ще один, і думки його повернулися до нагальніших проблем.
Принаймні настрій у всіх був, як кажуть, на висоті. Мабуть, його супутники просто щасливі, що вони перші, хто подолав таку далечінь, перші, хто перейшов Пояс астероїдів, хто неозброєним оком побачив Юпітер у вигляді блискучої, наче гірський кришталь, кульки; перші, хто побачив Сатурн — отаким! Він зроду б і не подумав, що п’ятдесят бувалих, вивірених і загартованих у ділі утильників здатні відчувати щось подібне. Але це було так. І вони пишалися собою.
Він рушив далі. Раптом із-за мінливого обрію вигулькнули дві постаті біля напівзаритого корабля.
— Гей, ви там! — загукав Лонг.
— Це ти, Теде? — озвався Ріос.
— Я! А то Дік з тобою?
— Авжежі Ходи до нас! Трохи посидимо. Оце збиралися вморожувати корабель і сушимо собі голову, як би затягти час.
— Тільки не я! — зараз же вихопився Свенсон. — Коли ми відлітаємо, Теде?
— Як тільки впораємось… Це не відповідь, скажеш?
— Іншої, я бачу, немає, — пригнічено мовив Свенсон. Лонг задер голову й глянув на безформну пляму, що ясніла у небі.
Ріос простежив за його поглядом.
— В чому справа?
Лонг промовчав.
Небо було чорне, і уламки кілець світилися на його тлі червоногарячим порохом. Сатурн опустився за обрій більш як на три чверті, а з ним і кільця. Десь за півмилі від них, з-за рогу уламка, шугонув угору корабель, осяяний оранжевим блиском Сатурна, і миттю щез.
Крига задрижала в них під ногами.
— Тебе непокоїть Примара? — запитав Ріос. Так вони називали найближчий до них уламок. Він був зовсім близько, беручи до уваги, що вони перебували біля зовнішнього краю кілець, де уламки були розкидані відносно негусто. Від Примари їх відділяло миль двадцять, і обриси цієї зазубленої брили чітко вирізнялися в небі.
— Ти нічого не помітив? — запитав Лонг. Ріос здвигнув плечима.
— Не бачу нічого незвичайного. Ніби все нормально.
— А тобі не здається, що вона збільшується?
— Чого б то?
— А все-таки? — наполягав Лонг.
Ріос і Свенсон уважно придивилися до Примари.
— Справді, наче більша, — сказав Свенсон.
— Та ти просто нам це навіяв, — заперечив Ріос. — Якщо вона збільшується, то значиться, наближається до нас.
— А що тут неймовірного?
— Але ж у цих уламків стабільні орбіти.
— Були, коли ми тільки прилетіли сюди, — відповів Лонг. — Чуєте?
Крига під ними знову задрижала.
— Ми довбаємо наш уламок уже цілий тиждень, — провадив далі Лонг. — Спочатку на нього сіло двадцять п’ять кораблів, що відразу змінило його швидкість. Не набагато, звичайно, але змінило. Потім ми топили кригу, наші кораблі то сідали, то злітали. І все це на одному кінці уламка. За тиждень ми цілком могли змінити його орбіту, отож два уламки, наш і Примара, очевидно, почали сходитися.
— Ну, в Примари поки ще досить простору, щоб проскочити мимо, — роздумливо сказав Ріос, дивлячись угору. — Якщо ми не можемо з певністю сказати, що вона збільшується, то принаймні варто вирахувати, яка в неї швидкість. Відносно нас, звичайно.
— Їй не конче мати велику швидкість. Її маса не менша за нашу, і як би легко ми не зіткнулися, вона все одно зіб’є нас з орбіти і, цілком можливо, в бік Сатурна, чого ми найменше прагнемо. До того ж у криги низька міцність на розрив, отож обидва уламки можуть розсипатися на порох.
Свенсон звівся на ноги.
— Сто чортів, якщо вже я вмію визначити, як рухається скинений контейнер за тисячу миль від мене, то хіба не взнаю, що поробляє ота гора всього за двадцять миль звідси.
Він рушив до корабля. Лонг не спиняв його.
— Диви, як розхвилювався, — зауважив Ріос. Сусідній уламок піднявся до зеніту, пройшов над ними і почав заходити. Через двадцять хвилин обрій навпроти того місця, де зник Сатурн, зайнявся жовтогарячою загравою — там здіймалася Примара.
— Гей, Діку! — гукнув Ріос по радіо. — Ти там ще живий?
— Я перевіряю, — почувся приглушений голос.
— Рухається? — запитав Лонг.
— Так.
— У наш бік? Запала мовчанка.
— Прямо в лоб, — перелякано заговорив Свенсон. — Орбіти перехрестяться за три дні.
— Та ти з глузду з’їхав! — заволав Ріос.
— Я перевіряв чотири рази.
«Що ж тепер діяти?» — розгублено подумав Ріос.
9
Дехто мав клопіт з кабелями, їх треба було укласти ідеально точно, щоб магнітне поле сягнуло найбільшої потужності. В космосі, і навіть у повітрі, це не мало б великого значення. Кабелі самі розташувалися б як слід, щойно по них пішов би струм. Тут, проте, було інакше. По всій поверхні уламка прокладалися канавки, в які мали лягти кабелі. І якби при цьому було допущено похибку всього в кілька мінут від розрахованого напрямку, виникло б скручувальне зусилля, що неминуче призвело б до втрати дорогоцінної енергії. Тоді довелося б заново прокладати канавки, переносити кабелі й знову вморожувати їх.
Стомлені люди ниділи над цією марудною роботою. І раптом пролунав наказ:
— Усі на монтаж двигунів!
Утильники не з тих, хто полюбляє дисципліну. Почулися бурчання, лайка, ремствування; адже треба було демонтувати двигуни, яких ще не чіпали, попереносити їх на другий кінець уламка, впаяти в кригу в потрібних місцях і попротягу-вати по всій поверхні троси і кабелі.
Отже, минула майже ціла доба, поки хтось не глянув угору.
— Овва! — вихопилось у нього разом з кількома слівцями не для друку.
Його сусід і собі підвів голову:
— Щоб мені очі повилазили!
Тепер уже на небо повитріщалися всі, вражені дивовижним мдовищем.
— Погляньте лишень на Примару!
Вона розросталася по всьому небу, неначе гнійна виразка. Всі зауважили, що вона збільшилась удвоє, і стали дивуватися, чому ніхто не помічав цього раніше.
Роботу покинули і тісним кільцем оточили Теда Лонга.
— Летіти ми не зможемо, — почав він. — Щоб повернутися на Марс, не вистачить пального. Щоб захопити інший уламок, немає оснащення. Значить, мусимо лишатися тут. Примара наближається до нас, бо вибухи змінили нашу орбіту. Ми можемо знову змінити орбіту, продовжуючи й далі вибухи. Але тут підривати більше не можна. Спробуймо з протилежного боку.
Вони взялися за справу з шаленою енергією, їхній запал підігрівався щопівгодини, коли на обрії виростала Примара, щоразу більша й загрозливіша.
Лонг яе зовсім був певен, що у них щось вийде. Навіть якщо реактивні двигуни спрацюють при дистанційному керуванні, навіть за умови налагодженої подачі води, — а для цього потрібно було вбудувати резервуар просто в крижані надра уламка, встановити там випромінювачі, які випаровували б рушійну рідину, скеровуючи її в камери витікання, — все одно навіть тоді не було певності, що уламок, не скріплений магнітними тросами, не розсиплеться під дією руйнівної напруги.
— Готово! — почув Лонг по радіо.
— Готово! — підтвердив він і ввімкнув контакт.
Він відчув, як усе навкруг задвигтіло. Розсип зірок на екрані, настроєному на далекий кінець уламка, задрижав, удалині замерехтів пінистий рій стрімкої навали крижаних кристаликів.
— Запрацювали! — почувся вигук.
Вимкнути двигуни Лонг не наважувався. Протягом шести годин вони вивергали киплячі струмені, перетворюючи в пару і викидаючи в простір кригу, в яку були вбудовані.
Примара настільки наблизилася, що всі позалишали роботу і вже не зводили зачарованого зору від громади, що затулила все небо, більша від самого Сатурна. Кожна виїмка і тріщина на поверхні Примари вирізнялися чіткими рубцями. Та коли вона перетяла орбіту їхнього уламка, той уже встиг проскочити на півмилі вперед.
Двигуни замовкли.
Лонг скулився в кріслі й затулив очі руками. Вже два дні він не мав у роті ані ріски. Зараз, правда, міг і поїсти. Інші уламки кільця були так далеко, що не могли їм загрожувати, навіть коли б якийсь із них і почав наближатися.
Свенсон тим часом виліз з корабля.
— Весь час, поки я дивився, як та клята скеля суне на нас, — сказав він, — я знай твердив собі: «Не може цього бути, не може! Ми не допустимої».
— Хай йому грець, ми всі перенервували, — сказав Ріос. — Ти бачив Джіма Девіса? Той аж позеленів. Та я й сам перетрусився добряче.
— Справа не в тому, помреш чи ні. І хоч я знаю, що то безглуздя, але мені все не виходила з голови Дорина погроза: «Якщо загинеш, я тобі покажу, де раки зимують!» Чи не ідіотизм думати про це в такий момент?!
— Слухай, — не витримав Ріос, — ти хотів одружитися, тож маєш. І не пхайся до мене зі своїми проблемами.