— Там… іду…
У цю хвилину з шахти долинув далекий глухий вигук Майгіна.
— Клавдію Володимировичу!
Берсеньєв, Петя і Нене кинулись у шахту і вже з перших кроків зрозуміли все: через довгий, вузький підземний хід тягнулись курні яскраві промені. Падаючи, спотикаючись об каміння і стукаючись головою об низьку стелю шахти, Берсеньєв добрався, нарешті, до Майгіна. Той стояв біля вікна, прорубаного ним у найбільш прозорій сфері, і, жадібно припавши до цієї поки що маленької щілини, розглядав підземне чудо. Коли Берсеньєв підійшов, Майгін, весь сяючи, повернувся до нього і обняв його.
— Ну, що я вам казав? Мій Клавдій Володимирович не з тих, хто помиляється.
Підійшли і Петро з Нене. Вони зразу ж по черзі стали вдивлятися в щілину, наповнюючи шахту захопленими вигуками.
Коли перше захоплення спало, друзі знову взялися за роботу і скоро перетворили щілину у велику світлу вітрину, за якою маленьке печерне місто стояло так близько, що до найближчого будиночка його, здавалось, можна було добігти за чверть хвилини.
Тут виявилося, що підземний хід не привів до прямокутника, який наші підземні мандрівники вважали здалеку за двері, коли розглядали прозору сферу зверху. Але через півгодини, відвойовуючи в застиглої лави все нові фути прозорої сфери і розширюючи свою “вітрину”, невтомні землекопи добрались, нарешті, до темної грані, що піднімалася сажнів на півтора. Незабаром були відриті всі “двері”, і “перед ними великий простір, достатній для того, щоб стулки “дверей” відчинилися, якщо вони взагалі могли відчинятися.
Берсеньєв ретельно оглянув “двері”. Це були дві високі і досить широкі плити з тієї ж прозорої речовини, що і вся сфера. Завісів вони не мали, але біля зовнішнього краю кожної стулки виднілась якась тоненька синя трубка. Можливо, це були осі, на яких стулки поверталися. Стик стулок з’єднувала металева смуга. Ні замка, ні щілини для ключа геологи в “дверях” не знайшли.
Майгін розмахнувся і вдарив киркою по металевій пластинці. Ефект був такий самий, як і при пробі сил на речовині прозорої сфери: пучок сліпучих маленьких блискавок — і жодної подряпинки.
— Ні, доведеться вам, Андрію, сьогодні все-таки переночувати в своїй палатці, — сказав Берсеньєв. — Ми досягли своєї мети, друзі, і на сьогодні з нас досить. Усі ми дуже стомилися. Ходімо пити чай і спати. А вранці побачимо. Завтра, може, придумаємо, як відчинити двері без ключа.
* * *
Другого дня Петя і Нене ще до сніданку шмигнули в нову шахту, а Берсеньєв і Майгін взялись оглядати знайдений кістяк. Кістки були темні, майже коричневі — мабуть, вони пролежали в товщі лави багато століть.
Так, це були останки людини. Але навіть Майгін, який не вивчав анатомії, відразу виявив у них значне відхилення од будови нормального людського кістяка. Передусім він був величезний — на півтора нормальних людських зрости. Руки були надзвичайно довгі, так само як і ноги, з тоненькими фалангами пальців, по шість на кожній кінцівці. Плечові кістки вузенькі, ключиці крихкі, грудна клітка плоска, з десятьма ребрами з кожного боку. Та особливо примітним був череп: велика черепна коробка з надмірно високим лобом свідчила про те, що мозок, який містився колись у ній, був дуже великий.
З хвилину обидва геологи мовчали.
— Велетень! — промовив Майгін. — І голова, як пивний казан.
— А кісточки крихкі, — помітив Берсеньєв. — Але чому в нього двадцять ребер і дві дюжини пальців? Дивно…
— Можливо, просто виродок?
— Бог його знає… Ні, навряд. Мабуть, якась інша раса…
— Загадки, загадки… Друзі помовчали.
— Ну, що ж далі? — запитав Майгін, — Я просто збагнути не можу, як нам відчинити чортові двері в тому казковому Кітежі-граді!
— Не знаю, Андрію. Мені ніколи не доводилось без ключа відчиняти чужі двері… та ще які двері.
— Але ж він входив у ці двері? — Майгін кивнув на кістяк. — А в тому, що він звідти, я тричі впевнений. До речі, ви звернули увагу, Клавдію Володимировичу, що куля, яку ми знайшли біля кістяка, зроблена з такого ж скла, як і прозора сфера? Тільки вона матова.
— Так.
— Б’юсь об заклад, що в цій кулі, власне, і криється секрет управління дверима.
— Все може бути…
Майгін підняв кулю, що лежала біля кістяка, і оглянув її.
То була, як уже зазначалося, невеличка кулька, завбільшки з кулак. Ніяких отворів у ній не було, якщо не брати до уваги заглиблення, щільно закритого круглою металевою пластинкою, схожою на гривеник. Крім того, куля мала кругле плоске денце. От і все. Ніяких кнопок, нічого такого, що відкривало б п або відкривалося в ній.
— Таємниці! Безперервні таємниці! — вигукнув Майгін. — Усе це мене страшенно інтригує. Та, слово честі, Клавдію Володимировичу, ми ж навіть перед цією кулею тільки руками розводимо. А що буде далі? Що буде, коли нам пощастить проникнути в те зачароване місто? Напевно, там нас ждуть такі загадки, що голова обертом піде.
Берсеньєв хотів щось відповісти, але раптом почувся далекий крик. Він долинув з глибини нової шахти. Обидва геологи побігли туди і за кілька кроків од входу зіткнулися з Петею.
— Двері!.. — задихаючись, крикнув студент. — Клавдію Володимировичу! Двері!
— Спокійно, Петю! Що трапилось? — запитав Берсеньєв.
— Двері одчинилися. Ходімте скоріше!
Майгін відштовхнув Петю і мовчки поповз уперед. Берсеньєв і Петя просувалися за ним.
— Як же вони відчинилися? — спитав мимохідь Берсеньєв.
— Їх… відчинив… Нене… — уриваним голосом вигукнув Петя.
— Що?
— Потім… Потім! Скоріше!
Вони прибігли до прозорої сфери, і те, ідо Майгін і Берсеньєв побачили, здивувало їх, мабуть, не менше, ніж промінь підземного світла, що так несподівано бризнув місяць тому в першій шахті; обидві половинки дверей були широко розчинені, і нікого біля них не було…
— А де ж Нене? — спитав Майгін.
— Там… — показав Петя. — Я бачив здалека, як він відчинив двері і пішов у місто,
— Де ж він подівся?.. — Майгін повернувся до Берсеньєва. — Куди ви, Клавдію Володимировичу?
Берсеньєв, тримаючись за прозорий “одвірок”, обережно став ногою на тверду блискучу поверхню, схожу на гладенький відшліфований темний мармур.
Але тут автор скористається хвилиною нерішучості, яка примусила наших геологів зупинитися на порозі підземного міста, і розповість, як сталося, що двері в прозорій сфері, заворожені двері, до яких не було ключа, раптом відчинилися…
Коли студент і Нене прийшли вранці до дверей у прозорій сфері, Петя, полюбувавшись трохи недосяжним містом, вирішив забрати з шахти непотрібний тепер інструмент — лопати і ломи. Він виніс їх, а повернувшись хвилин через п’ять, ще здалеку помітив, що Нене зайнятий якимись дивними маніпуляціями. Маленький ламут зібрав купу трісок біля дверей, запалив вогнище і став повільно ходити навколо, кривляючись і вигинаючись при цьому всім тілом.
Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.
Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він “камлав”, тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.
Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в “красиве стійбище”.
“Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить “камлати”.
Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.
Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на “дверях”. Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.
Петя кинувся до виходу, щоб покликати Майгіна і Берсеньєва… Що було потім, читачеві відомо.
Отже те, чого вони добивалися, чого з нетерпінням чекали і в чому вже зневірились, здійснилося: стулки прозорих дверей розчинились перед ними… Але геологи не наважувались переступити поріг. Дивний вираз: “поріг міста”… Та чи й місто це?
— Ну, що ж, увійдемо й ми під склепіння таємничого світу, — з удаваною безтурботністю сказав Берсеньєв і ступив у відчинені двері. За ним квапливо рушив Майгін і відразу ж нахилився, вдивляючись у бездоганно чистий, сяючий ґрунт. На твердій блискучій поверхні видно було сліди пилу від маленьких чунок.
— Сліди, Нене, — сказав він. — Хлопчисько справді десь у місті.
Петя, повагавшись секунду, догнав старших товаришів. Студент не міг зрозуміти, що з ним діється. Але він якось зразу притих, йому стало не по собі, коли він, нарешті, ступив на територію “форпосту північної цивілізації”…
ЖИВІ ПОРТРЕТИ
Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.
Майгін підняв голову. Одне з трьох “сонць”, що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:
— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?
— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.
— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?
Берсеньєв знизав плечима:
— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш “сліпуче”… Якась всепроникна прозорість…
Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого “котеджу” з сріблястим круглим дахом.
— Нене в тому домі. Петя підняв чорний вуглик.
— Андрію Гавриловичу, дивіться! Тут на підлозі жодної пилинки, а ось вуглик!
— Опудало! Він і тут камлав! — з захопленням вигукнув Майгін.
Петя поклав вуглик у кишеню, і вони рушили далі. Їх ніхто і ніщо не затримувало, але всі троє йшли повільно, невпевнено пересуваючи ноги по блискучій підлозі. Так, напевно, робили свої перші кроки по “Наутілусу” герої Жюля Верна…
Несподівано геологи зупинились і прислухалися. В тишу просочувались якісь глухі звуки, схожі на одноманітний рокіт прибою. Петя затамував подих: ніжні зітхання незнайомої мелодії почулися йому.
— Музика? — голосно сказав Майгін і зразу ж зробив висновок: — Тут хтось є…
Берсеньєв промовчав.
Безлюддя підземного світу, однак, не здавалося загрозливим. Важко було повірити, що в цьому світі прозорого сяяння, музичної тиші і гармонійного міражу голубих “котеджів” таїлась загроза випадковому гостю…
Петя раптом зупинився і доторкнувся до ліктя Майгіна.
— Андрію Гавриловичу, а вікон у цьому будинку нема… — нерішуче сказав він.
— Зате є двері, і з ними у нас буде стільки ж мороки, як з першими дверима, — Майгін незадоволено втупився в зачинені двері будинку.
Берсеньєв показав на брудні сліди чунок:
— Сліди ведуть до дверей, Нене ввійшов у дім через них!
Майгін обернувся до Берсеньєва.
— Якщо ці двері заперті, Клавдію Володимировичу, камлати доведеться вам, — серйозно сказав він.
— Чому мені?
— Ви з своєю чорною бородою скоріше злякаєте злого духа.
Петя розсміявся, але враз поперхнувся і замовк: двері плавно входили вниз, кудись у поріг.
— Оце приємно, — сказав Майгін. — Зразу видно, що ми потрапили до культурних і гостинних людей.
Та як не намагався жартувати Майгін, йому було не по собі. Все це дуже скидалося на фантастичні казки про зачаровані замки. Він подивився на своїх супутників. Петя був блідий, а в Берсеньєва зібралися на переніссі такі зморшки, наче він розв’язував складну математичну задачу.
Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного “котеджу”. В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.
Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному “троні”, наприклад, могли вільно вміститись два Петі.
Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.
Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.
Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.
“Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться”, — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із “саркофагів” теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.
— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.
Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.
— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: “Хто це, чоловік чи жінка?..” Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.
Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.
— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.
— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.
— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?