— Книгу не можна нікуди здавати, громадянко, — офіціальним тоном заявив черговий, одірвавшись од акта, якого він складав. — Це речовий доказ.
— Нічого, здамо потім, — заспокоїв дівчину Волошин. — Але як нам знайти бабусю? Адже вона потерпіла, вона власниця книги, яку ми врятували.
Дівчина знизала, плечима:
— Не знаю…
Черговий по відділенню записав її свідчення. З’ясувалося, що дівчину звуть Тася (Анастасія), а прізвище її Березкіна, і що вона студентка французького відділення Інституту іноземних мов.
Волошин і Тася разом вийшли з відділення міліції і попрямували до площі Свердлова. Дорогою вони розмовляли про книги, про шахи, про бокс. І з сміхом і обуренням Тася згадувала, як Фенімор Купрін на її очах “купував” у бабусі старовинну книгу. Їй було жаль бідної старенької.
— Давайте знайдемо її! — запропонувала Тася.
— Що ж, спробуємо, — охоче погодився Волошин. — Зрештою, це з моєї вини бабуся позбулася своєї книги. А книга, за всіма ознаками, ідейна.
— Яка? — здивовано спитала Тася.
Він посміхнувся.
— Це у мене звичка. Все хороше я називаю “ідейним”, усе погане — “безідейним”.
— Ах, он як! Ну, тоді, якщо не хочете бути “безідейним” бригадмільцем, знайдіть бабусю, — повчальним тоном сказала Тася.
ПРОФЕСОР СТРІЛЕЦЬКИЙ
Минув тиждень після пригоди на книжковій товкучці, а новий знайомий подзвонив Тасі Березкіній всього один раз. Він розповів, що обійшов усі московські букіністичні магазини, які торгують іноземними книжками. Він сподівався, що бабуся з кошиком усе-таки однесла свої французькі книжки букіністам і тоді з накладної можна було б дізнатися про її прізвище й адресу. Але ніхто не приносив у ці магазини книжок, назви яких Тася йому сказала. Нічого не могли повідомити про бабусю і в книжковій крамниці письменників.
— Бідний! — вигукнула Тася. — Ви, напевно, замучилися. Всі магазини обійшли!..
— Ні, не дуже замучився, — безтурботним тоном відповів Волошин. — У Москві всього лише… два букіністичні магазини беруть і продають безідейну іноземну літературу.
У нього були лукаві очі. Тася їх не бачила, але знала, що вони зараз такі.
Волошин запросив її сходити в кіно, але Тася відмовилася: наближались іспити.
Одійшовши від телефону, вона сіла на диван і задумалась над книжкою, згадавши шапку каштанового волосся, чіткий профіль з довгуватим “гоголівським” носом, веселі карі очі…
“Любить книжки… Захоплюється боксом і шахами… Бригадмілець… Цікавий хлопець…”
Через тиждень Іван Волошин знову подзвонив Тасі. У його тоні вже не було звичайного спокою і жартівливості.
— Нам треба негайно зустрітися, — квапливо сказав він. — Надзвичайна пригода з нашою древньою “біблією”…
— Що сталося?
— Обох нас хоче бачити професор Стрілецький. Це знавець стародавньої літератури.
Отже, старовинна книга вже потрапила до рук учених.
— Добре. Коли ми повинні до нього прийти?
— Сьогодні о будь-якій годині. Він чекає нас…
Вони домовилися зустрітись через півгодини в Олександрійському сквері, навпроти обеліска.
Тася прийшла в сквер майже вчасно, запізнившись усього тільки на двадцять хвилин.
Молодий бригадмілець похмуро буркнув:
— Салют! Ходімо…
— У відділення? — сміючись запитала Тася.
— Я по дорозі розкажу, що знаю. Професор живе недалеко, на Волхонці.
У Волошина був занепокоєний вигляд. Він ішов так, що Тася ледве встигала за ним.
— Справу про намір громадянина Фекліна шахрайським шляхом привласнити книгу, належну невідомій громадянці, припинено через відсутність потерпілої, — став пояснювати він Тасі, наслідуючи мову міліцейських протоколів. — Але за ходом слідства речовий доказ, тобто старовинну книгу, було передано на експертизу професорові Стрілецькому Ігнату Яковичу. Цей учений встановив, що книга має велике… ну як би це сказати… культурне значення як пам’ятка стародавньої літератури….
— Так, але при чому тут ми з вами? — запитала Тася. — Якщо книга цінна, нехай віддадуть її в Ленінку, і все…
— Ні, не все. Ми з вами тільки одна ланка в ланцюгу. Професор хоче знайти ту бабусю, що пропала. І ми повинні йому допомогти. Надайте ходи, Настусю!
— Я не Настуся, а Тася, — образившись, відповіла дівчина.
— Жаль! Настуся — гарне ім’я.
— Ідейне?
— Цілком…
Вони пройшли кремлівським сквером і, проминувши Кам’яний міст, через маленький старовинний Лебедячий провулок вийшли на Волхонку.
— Тут, — зупинившись, мовив Волошин і показав на високий дім.
їм відчинила літня жінка в білій пуховій хустці, накинутій на плечі. Уважно подивившись на Волошина і Тасю, вона сказала:
— Ігнат Якович вас чекає. Він у кабінеті…
Волошин постукав у двері кабінету. Хтось високим фальцетом прокричав:
— Заходьте!
Вони ввійшли у велику, високу кімнату, заставлену книжковими шафами і шестиярусними стелажами. Крім книжок, тут були тільки письмовий стіл і— шкіряні крісла. Але й вони, тобто стіл і крісла, також були завалені книжками: старими, поруділими, в шкіряних оправах з мідними застібками, новими, які ще пахли друкарською фарбою, мініатюрними книжечками, які можна заховати в рукаві, книжками середнього формату і величезними, як надмогильні плити, інкунабулами. Це була скоріше бібліотека, ніж кабінет… Тут було зібрано тисячі книг. Одні з них статечно стояли на полицях, другі покотом лежали на кріслах, треті Монбланами височіли на письмовому столі, а деякі стопами були складені на паркетній підлозі коло полиць. Очевидно, у господаря цієї бібліотеки було досить часу взяти з полиці, переглянути або прочитати потрібну книжку, але поставити її на місце у нього вже не вистачало ні духу, ні часу… Та де ж він? Де хазяїн цієї бібліотеки?..
— Я тут! Тут, молоді люди! Зараз я до вас зійду! — пропищав хтось тоненьким голоском позаду них.
Тільки тепер Волошин і Тася помітили драбинку, на верхньому широкому щаблі якої сидів з книгами на колінах маленький чоловічок у великих старечих окулярах. Це й був професор Стрілецький, учений з світовим ім’ям, арабіст, автор багатьох праць з древньоруської літератури і знавець літератури стародавнього Сходу. Йому нещодавно сповнилось сімдесят років, але він весь сяяв, блищав, злегка тремтів, як ртутна кулька. З драбинки він не зійшов, а скотився. Білою настовбурченою шевелюрою, пишними пригладженими вусами, голеним обличчям і гострими спостережливими очима він скидався на якогось композитора, що його Тася бачила на фотографії у журналі. Але на якого, вона ніяк не могла пригадати.
Стрілецький сунув Тасі й Волошину маленьку суху руку і сказав:
— Бригадмілець Іван Волошин і студентка Анастасія Березкіна. Дуже приємно!
— Бригадмілець — це моя побічна професія, — сказав Волошин.
— Знаю, знаю! — вигукнув професор. — Ви технік-електрик і великий любитель книжок. Усе знаю!.. А ви майбутній педагог і знавець французької мови, Настусю. Правильно?
— Вона не Настуся, а Тася, — стараючись уникнути погляду дівчини, сказав Волошин.
— Тася! Чудове ім’я! — захоплено вигукнув Стрілецький і повів своїх гостей до письмового стола. — Сідайте!
Гості недовірливо поглянули на крісла, заповнені книжками, і залишилися стояти.
— Ах, книжки! — вигукнув Стрілецький і безпорадно озирнувся. — Машо! Машенько! — покликав він.
У двері заглянула дружина Стрілецького.
— Там хто-небудь є? Принесіть стільці!
Професорша журно похитала головою і вийшла.
— Ви знаєте, навіщо я покликав вас, друзі мої? — спитав професор, зупинившись перед Тасею.
— Ні, я не знаю, — тихо сказала вона.
— Ми трохи догадуємося, — виправив її Волошин.
Хатня робітниця внесла стільці. Тася і Волошин сіли, а Стрілецький, як і раніше, стояв. Заклавши великі пальці в кишені жилетки, він задріботів по кабінету, то віддаляючись до дверей, то повертаючись до стола.
“Гріг!.. Едвард Гріг! — пригадала Тася. — Он на кого схожий обличчям цей маленький дідок”.
— Сталася зовсім несподівана, неймовірна річ! — заговорив тоненьким, деренчливим, схвильованим голоском Стрілецький, подорожуючи по кабінету. — Мимоволі ви трохи підняли завісу над таємницею, яка вже багато років хвилює не одно покоління вчених…
Волошин і Тася перезирнулися.
— Так, так, друзі мої! Не дивуйтесь!
Стрілецький схопив зі стола товсту старовинну книгу і підняв над головою (Тася пізнала в ній ту саму книгу, яку старався видурити у бабусі на Кузнецькому мосту Фенімор Купрін).
— Ця книга є не що інше, як антологія візантійських поетів п’ятого століття. Укладачем її був один з дуже цікавих представників візантійської культури — Агафій, учений і поет…
Тася уже захоплено дивилася на старовинну книгу. Гортаючи її і милуючись, Стрілецький знову задріботів по кабінету, потім поклав книгу на стіл і знову заговорив:
— Вона сама є великою цінністю. Але… — Стрілецький замовк, зупинився перед Тасею і подивився на неї гіпнотизуючим поглядом. Здавалося, він зараз владним жестом простягне руку вперед і скаже: “У вас у сумочці тринадцять карбованців дванадцять копійок, квиток на метро, флакончик духів “Белая сирень” і паспорт серії СХХ за номером 705532, виданий п’ятдесятим відділенням міліції”… — Але, — знову багатозначно повторив професор, — тепер нас цікавить уже питання, звідки вона взялась, як виринула з пітьми століть, де була похована сотні років тому…
Тася і Волошин перезирнулись, вони нічого не зрозуміли. Стрілецький, хоч як був схвильований, усе-таки помітив це.
— Бідні мої горобенята! — вигукнув він засмучено. — Ви нічого не розумієте! Ви вже з острахом позираєте на старого професора і думаєте: “А чи не з’їхав дідок з глузду?..”
— Що ви! Нам дуже цікаво! — сказала Тася і подивилась на молодого бригадмільця. — Правда?
— Щира правда! — підтвердив Волошин. — Я жду, що ви, професоре, розкажете нам якусь цікаву історію,
— Так! Так! Так, друзі мої, я розкажу вам надзвичайно дивну історію бібліотеки Івана Грозного.
ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ
Професор Стрілецький зупинився посеред кімнати і задумався: історія, яку він збирався розповісти своїм молодим гостям, була така незвичайна, що треба було подумати, з чого почати і як її викласти.
— Ви, очевидно, знаєте, — сказав нарешті Стрілецький, — що цар Іван Четвертий був дуже культурною людиною своєї епохи: він багато знав, багато читав і писав. Сама тільки його переписка-полеміка з князем Курбським дає уявлення про Івана Васильовича як про великого російського державного діяча, про освіченого, талановитого письменника-публіциста свого часу… На жаль, до нас дійшли тільки окремі документи з архіву Грозного. Весь же архів Івана Грозного разом з його багатющою на той час бібліотекою ще й досі не знайдено…
— Не знайдено?! — з хвилюванням перепитала Тася.
— Так, люба дівчино, не знайдено… — хитнувши лев’ячою гривою, відповів маленький професор. — Особливо доводиться шкодувати, що не знайдено бібліотеки Івана Васильовича. Нам відомо, що ця бібліотека була найрідкіснішим у світі зібранням древніх рукописних книг і згортків, європейських книжкових унікумів і раритетів. Крім книг і згортків грецьких, єгипетських, індійських, перських, там були також зібрані Іваном Васильовичем і древньоруські рукописні і першодруковані книги, надруковані ще до Івана Федорова. Цілком можливо, що в бібліотеці Грозного зберігся і оригінал чудової пам’ятки древньоруської літератури — “Слова о полку Ігоревім”…
Волошин слухав надзвичайно уважно. Тася дивилася на Стрілецького палаючими очима, її щоки навіть зарум’янились од хвилювання.
— Але початок цієї чудової скарбниці стародавніх культур було покладено не самим Іваном Васильовичем, а його бабкою, візантійською царівною Зоєю Палеолог, що дістала в Римі уніатське ім’я Зоя-Софія, а потім, після того як вона вийшла заміж за діда Івана Грозного, великого князя московського Івана Третього, була названа Софією…
Професор Стрілецький підійшов до книжкової полиці і висмикнув якусь пухлу книжку, на чорній оправі якої були зображені золоті корони, оточені білими квітками, схожими на ромашки.
— Це одна з п’яти книг сучасного великого історичного роману. В ньому описані події, що відбувалися на Московській Русі у другій половині п’ятнадцятого століття, — сказав Стрілецький, гортаючи книгу з таким виглядом, наче він ще не вирішив, цитувати йому цю книгу чи ні. — Автор намагався подати портрет Софії Палеолог, цієї своєрідної особистості, що відіграла в п’ятнадцятому столітті немалу роль у боротьбі за єдину і незалежну російську державу.
Іван Волошин придивився до оправи книги і раптом сказав:
— Я читав цей твір, професоре. Каюся, весь не подолав, але про царівну Зою прочитав…
— Ах, он як! — вигукнув Стрілецький, допитливо дивлячись на Волошина.
— Про Зою я запам’ятав тільки, що вона безперервно, майже сорок років підряд говорила про себе: “Царівна провослявна”, “царівна маля-маля розумій руськи”, що вона була папською шпигункою в Москві, отруїла свого пасинка і… ага, хтось у книзі назвав її ще “гнидою”…
Тася злякано дивилась на Волошина. Вона не знала, чи сподобається така явно ущиплива характеристика грецької царівни професорові Стрілецькому. Але той весело засміявся і поглянув на бригадмільця з дружнім гумором.
— На жаль, це так, мій друже, — сказав він. — Автор роману чомусь не злюбив царівни Зої, змалював її зловредною дуркою і навіть не посоромився чужими вустами приклеїти їй образливий ярличок “гнида”. А тим часом вона була зовсім не дурненькою і аж ніяк не агентом папи римського. Вона, так само як і її чоловік Іван Третій, хотіла зміцнення централізованої царської влади у Москві, вона шляхом різних інтриг, аж до отруєння пасинка, розчищала дорогу до престолу своєму синові Василю, який в очах усього світу був би прямим1 спадкоємцем не тільки російського престолу, але й престолу Візантії і Мореї, захоплених турками в ті роки. Зоя-Софія, безумовно, вважала, що настане час, коли російські воїни на чолі з напіввізантійським царем визволять од турецького ярма балканських слов’ян і близьких їм по релігії греків. Ось чому вона наполягала, щоб російським державним гербом став герб Візантії — двоглавий орел…
Стрілецький уже розхвилювався, запалився; він бігав по кімнаті, розмахуючи книжкою з ромашками, і, очевидно, звертався до всіх читачів цієї книги.
— Цей герб був потім зганьблений тупими російськими самодержцями. Але ж на прапорах Суворова, на прапорах російських полків, які розгромили турецьких загарбників у Болгарії, в Молдавії, на Кавказі, був саме цей герб… Як же можна називати “гнидою” жінку, котра щиро любила свою батьківщину, жінку, котра бажала, щоб син її чи внук визволив дорогу її серцю Візантію і вітчизну батька — балканську Морею?.. Але чому ж уся діяльність її була спрямована на піднесення Москви, а не Рима? Чому навіть сам цей автор пише про приниження, яких зазнала Зоя в Римі?..
Він одіклав книгу, вже спокійно заходив по кабінету і заговорив:
— Не можна заперечувати, що автор подав читачеві багато цікавих і цінних відомостей. А ось з цареградською царівною йому не пощастило. Він розповів нам усе, що стосувалось її зовнішності, але й словом не згадав про великі культурні цінності, привезені нею в Москву, про багатюще зібрання манускриптів стародавнього світу, що були окрасою книгосховища візантійських царів та константинопольських патріархів до навали турків… Ніде жодним словом автор не згадав, як дбала Зоя про визначні цінності стародавньої культури, як викликала з Італії зодчого Арістотеля Фіоравенті для того, щоб оточити Кремль замість дерев’яних стін кам’яними високими кріпосними стінами, а під Кремлем створити ціле підземне місто з тайниками, таємними ходами і східцями. В одному з цих підземних тайників вона заховала свої книжкові скарби. Тепер Зоя була спокійна: ні навали татар, ні постійні пожежі в дерев’яній Москві не загрожували старовинним згорткам і книгам.