Вони перебрались з сином у маленький будиночок неподалік від моря, що складався з двох кімнат і кухні. Чим вони жили, сам бог знає. Мати годинами сиділа коло воріт і розмовляла з ким-небудь про себе і про Саву. Були то сусіди, випадкові перехожі. Виглядало, наче їй хотілось розмовляти з усім світом. В негоду мати зачинялась у своїй кімнаті й слухала радіо. Їла вона так мало, наче вирішила померти з голоду.
Закінчивши в чотирнадцять років школу і винісши звідти небагато знань, Сава пішов працювати. Ніяких бажань продовжувати навчання він не мав, та й хто б його утримував?
Сава влаштувався на невеличке риболовецьке судно. Море віддалило його ще більше від ласків. Робота була неважкою: допомагати рибалкам закидати й витягати сіть, перекладати живу рибу в бочки. Сава не звик до того, що зловлену рибу вбивають, а не відпускають на волю. І одного дня не встав о третій ранку, щоб іти на пристань, а тільки прокинувся, дивлячись з ліжка, як сходить сонце. Цей схід сонця він запам’ятав на все життя. Сонце незворушно виринало з-за збурених хвиль. Сава несподівано порівняв його з матір’ю, яка теж була незворушною, назавжди замкненою в собі. Все, що вона говорила, було неправдою. Сава знав, що неправда служить їй захистом. Мати не покинула його, і він її нізащо не покине. Він і так завдавав їй чимало прикрощів. Тільки б її не забрали до божевільні. Йому треба частіше бувати вдома. Материні розмови з перехожими й сусідами геть йому остогидли. Він і знайшов таку роботу, щоб менше потрапляти матері на очі. Рибалки не звертали уваги на його роги і взагалі мовчали, бо треба було працювати.
Сава перевернувся на бік, провівши долонею по гладенький стандартній стіні, де на цвяшку висів пучок прив’ялої трави. Вона міцно пахла, і Сава, ще не встигнувши вирішити, що ж він робитиме сьогодні, заснув знову.
Прокинувся він години через дві. Небо спохмурніло, збиралося на дощ. Сава згадав, що треба нагодувати курчат і не випускати їх з хліва, щоб даремно не мокли під дощем. Треба віднайти куртку, в якій він піде до міста в крамницю. І прополоти квіти.
Сава встав і, прибираючи постіль, посміхався сам до себе. Йому треба було зовсім небагато, щоб порадіти. Така гарна книжка, яку він позичив у бібліотеці… Він дочитає її сьогодні ввечері, дізнається, що ж трапилось з Робінзоном Крузо, чи повернувся той додому. Цей чоловік жив наче на іншій планеті, стільки перебув, стільки переробив усякої роботи. Йому ніколи не було нудно. Невже на маленькій Землі існували такі великі океани й острови, не нанесені на карти? Це, напевно, вигідно. Неможливо жити так довго самому. Страшно. Людина мусить бачити вдень хоч одну людину. Вона навчиться розмовляти сама з собою, ліпити з глини глечики, випалювати їх в печі, шити одежу зі звіриних шкур, плести лозові кошики, але ввечері їй все одно стане страшно, бо все це вона робитиме лише для себе. Якось вона подумає: «Навіщо мені все це? Я ж можу жити вільно. Їсти виноград замість хліба, не носити ніякого одягу, а просто блукати собі по острову, де нема ніякої небезпеки».
Може, згодом Робінзон Крузо так і зробить. На подвір’ї хлопець озирається на мамине вікно. Зоно зачинене. Сонце не проникає в її кімнату через віконниці.
Судно уже далеко в морі й повернеться після обіду. Хлопець пробував пригадати кожного з команди, але всі вони зливаються для нього в одне. Мовчазне похмуре лице, порізане зморшками й чорне від смоли та сонця. Якщо вони й розмовляли, то, напевно, в сім’ї або в кафе після роботи, добряче підпивши.
їм було все одно, що робити, аби робити. Вони не могли без роботи, померли б, якби її відняли в них. А в дитинстві могли, напевне, годинами сидіти перед кліткою в зоопарку або бездумно спати в траві, не відчуваючи наближення грози.
Сава тут був чужий. Рибалки бачили, як його пересмикувало, коли спіймана риба билася об палубу і він замість того, щоб кидати її в бочку, намагався зіпхнути хоч кілька за борт. Сава нарешті заробив добрячого лупка від бригадира, котрий називав його ідіотом і дівчиськом. Ніхто на це не звернув уваги, а Сава, боляче вдарившись об поручень, очманіло мовчав… Він здогадувався, про що думають рибалки: «Ми зробимо з нього свого. Хай звикає». Все це були старші, сімейні чоловіки і на Саву дивились, як на одного з власних пуцьвірінків. «Залізна команда на залізному кораблі», - пишались вони. Але Сава зрозумів, що ніколи не звикне до цього діла, не стане ловцем риб і взагалі не зможе заподіяти шкоди нічому живому. Він з цим народився, і це був ще один доказ його неповноцінності в суспільстві, де хтось, спіймавши щось, не випустить його, а з’їсть, де люди — єдині істоти, які самі знищують і знищують собі подібних.
Сава випустив курчат з хлівця, насипав їм пшона. Дощ передумав падати, сонце припікало вже дужче. Хлопець скинув сорочку і, легко ступаючи босими ногами, пішов у будинок готувати сніданок для себе й матері, котра ще спала.
Він їсть сам, як звик за останні місяці, коли працював на судні. Залишає сніданок для матері на столі, прикривши його серветкою, хоч, коли повернеться з міста, знайде його майже неторканим.
Сава дивиться на себе в дзеркало, причісуючи густе волосся. Гребінець черкає об роги, які не може прикрити волосся, навіть коли зачесати його догори.
Хлопець виходить з дому, прихопивши сумку на продукти. Кущі, висохлі від роси, черкають його по лиці, така вузенька стежка від їхнього порога до хвіртки. Губи солоні від морського вітру, що робить солоними навіть полуниці в садку.
Коли він вертається десь під обід, мати уже сидить на змайстрованій Савою лавці…
— Мамо, я більше не буду там працювати.
Сава відводить погляд від материних великих карих очей. Вона на мить повертає голову, а потім знову дивиться на дорогу, чекаючи втомленого мандрівника чи когось з сусідів. Коло неї нічого нема: ні книжки, ні шитва, навіть окулярів від сонця, хоч дорога аж палає під сонячними променями. На матері синій халат в рожевих квітах, через що її незасмагле лице видається наче прозорим. Такі ж прозорі руки втомлено лежать на колінах.
— Чому?
— Мені там нецікавої- відповідає Сава.
«Море, воно таке порожнє. Хлопцеві тільки чотирнадцять років. Я хвора, з мене ніякого толку. Йому потрібно спілкуватись з ровесниками. Я певна, що він буде користуватись успіхом у дівчат. Погляньте, яке в нього струнке тілої» — скаже вона уже пізніше за розмовою, коли Сава на другому кінці саду полотиме квіти. Чи не тому, що він повернений до неї спиною, вона вважає, ніби син не чує її довгих розбалакувань. Навряд чи й помічає вона його присутність. А ось у цьому Сава помилявся. Вони обоє вивчали одне одного віддавна.
Сава мусив радіти з того, що хоч бачить маму, котра, відколи вони поселились удвох у цьому будиночку, не впускала його до своєї кімнати. Та й у нього не було потреби звертатись до неї з якимись питаннями, і, тільки він став більш-менш самостійним, вона поступово почала віддаляти його від себе. Сава знав, де що лежить, в господарських речах був талановитим, якось усе легко давалось йому до рук. Хлопцеві тільки потрібно було знати, що він не сам, що у нього є мама, єдина рідна істота в світі. Мамин кашель за стіною, кроки, стук дверей перетворювали будинок на людське житло. Сава ж боявся, так боявся, що він не зовсім людина. З жахом прокидався вночі, коли йому снилось, як він обростає шерстю, втрачає мову і їсть траву.
А ходити до зоопарку він перестав у дванадцять років. Він жив у тому самому будинку, в якому народився. В місті якраз зареєстрували випадки хвороби, занесеної, очевидно, ласками, як стверджувала епідемстанція. То була гидка хвороба: тіло вкривалося лишаями, випадало волосся, запалювались очі, що іноді спричинювало сліпоту. Все це супроводжувалось лихоманкою, яка цілковито виснажувала організм. Епідемія наробила великого переполоху. Школи позачиняли. Шукалась вакцина, але поки що безрезультатно.
Сава мав багато вільного часу. Мати наказала йому сидіти вдома, але він не міг не порушити наказу. Надворі палала осінь, вода в морі ще не схолола, в лісі можна було нагребти купи золотисто-червоного листя і качатись досхочу або вилазити на дерева по горіхи. Сава іноді приєднувався до дітей, котрих добре знав і котрі вже не задавали йому дурних питань з приводу його зовнішності. Якийсь дідок, з тих, що полюбляли подовгу сидіти в лісовій гущавині на пеньку й тихенько дрімати, навчив дітей майструвати сопілки з гілок гнучкого, тонкого дерева. Все оживало довкола, бо кожна сопілка мала свій голос, як це буває у птахів (а дідуся, котрий малював лише квіти, Сава не бачив уже давно-давно, ще з весни; мабуть, він помер, старі люди завжди чомусь помирають). Епідемія ще тільки почалась, і зоопарк не встигли зачинити на карантин. З дерев спадало листя, засипало доріжки, і Сава не відмовлявся, коли хтось з доглядачів просив прибрати. Жаль, що не дозволяли палити листя. Звірі панічно боялись вогню.
По території зоопарку тинялись, похиливши голови, кілька ласків. Очі в них сльозились. Напевно, вони були хворі. Сава якось про це не подумав.
І ось одного вечора, коли посутеніло і зоопарк мали зачиняти, Сава, як завжди, звернув на широку алею, по боках якої були два штучні озерця з різними птахами, а посередині кожного бив угору гострий струмінь води. Сава прямував до виходу. Того дня одежа його пахла сіном, бо він дуже довго спостерігав за парою коней, в яких з’явилось маленьке лоша… Мати у нього була біла, батько — гнідий, з світлим хвостом і гривою, а саме лошатко — темної масті. Саву це зовсім не дивувало, адже він теж зовсім був не схожий на свою матір. Його захопила поведінка двох дорослих коней. Мати лошатка то лежала, то вставала, не спускаючи очей з дитини. Іноді тихо іржала до батька, і той їй так само тихо відповідав. Мабуть, вони розмовляли про те, що лошатко кволе і його потрібно берегти від протягів, але яке ж воно гарненьке і як сміливо дибає на ще не зміцнілих ніжках, жаль, що взимку йому не буде де побігати. Час від часу маля підходило до матері поїсти, і Саву огортало якесь дивне почуття заздрісної радості.
Хлопець квапився до брами, яку мали ось-ось зачинити, і, вийшовши через неї, зупинився, щоб перевести подих. Двоє ласків стовбичило коло урни з сміттям, щулячись від холоду, хоч вечір був досить теплий і Сава одягнув лише тоненьку курточку від дощу.
Він безліч разів бачив ласків, але зараз йому якось боляче стиснулось серце. Вони дивились на хлопця довгастими очима, наче хотіли щось сказати. Обоє важко дихали, крізь рідку брудну шерсть випинались ребра. «Якщо вони мене бояться, то чому не втечуть або не зникнуть? — подумав Сава. — За п’ять хвилин можна відійти дуже далеко». Йому якось не спало на думку, що не варто зупинятись. Хлопець дивився на ласків такими ж зеленими довгастими очима. Йому було незручно, наче за ним спостерігає багато людей, причаївшись за огорожею.
Рука його сама по собі вийнялася з кишені. Стало гаряче, коли він присів навпочіпки з витягнутою рукою, в якій була цукерка. Він розламав її навпіл. Звідки взялась у нього цукерка, Сава не пам’ятав. Першою несміливо наблизилась ласка. Вона обнюхала долоню й з’їла півцукерки. Сава просто механічно погладив її по голові, як це завжди робив, коли зустрічав на дорозі кішку чи собаку. Серце його закалатало, коли наблизився ласк. Хлопцеві здалось, що ласки зараз відомстять йому за всі знущання, яких зазнали від людей. Він погладив ласка по голові й мовчки відійшов.
Через кілька метрів обернувся: ласки дивились йому вслід і в ту ж мить рушили за ним. Сава пішов швидше. Він знав, що ласкам невільно ходити по місту. Хтось помітить і викличе службу охорони тварин. Ласків заберуть і відвезуть хтозна-куди.
Він чув за собою настирливе цокання копитець і кинувся бігти. Ще скажуть мамі, що Саву бачили з ласками, і вона поведе його в Інститут патології, хоч це не найгірше. Найгірше, коли вона обзиває його потворою. Саме слово не ображає Саву, але йому лячно від презирливого виразу маминого обличчя, наче вона ось-ось скаже: «Забирайся геть, ти мені не син!» Втім, Сава вже знає, що він зробить, коли мама отаке скаже. Він піде з дому і буде йти довго-довго, доки не виб’ється з сил. А потім ляже в траві, засне і більше не прокинеться. Сава витирає похапцем сльози і біжить далі. Він уже великий, добре, що стемніло, а то розплакався, як малюк. При мамі він ніколи не плаче, тільки на самоті. Сава знову обертається. Ласків не видно. Це неправда, що вони відстали. Вони просто зникли на п’ять хвилин.
А ось його дім, рятівне світло в ньому, Сава влітає до передпокою. Треба швиденько переодягтись, а то від нього пахне зоопарком. Сава лізе під душ, одягається і замість того, щоб шукати захисту в матері, раптом відчиняє двері надвір. Так і є. Ласки стоять на освітленій доріжці — гидкі, миршаві тварини, що риються в смітті. До того ж голодні. Сава приносить з кухні пачку печива і, розгорнувши її, кладе на східці, а сам ховається за поріг. Він знає, що це недобре. Заборонено підгодовувати ласків. Їх треба проганяти.
«Давайте домовимось! — каже Сава, не певний, що вони його зрозуміють. — Ну, я вас прошу… Не приходьте сюди, тікайте в гори. Там вам буде краще. Чесне слово!»
Ласки хрумтять печивом.
«Ну, чого ви до мене причепились? — трохи плаксиво продовжує хлопець. — До людей не можна чіплятись. А я — людина, хоч маю роги на голові».
«Господи! — каже мама, несподівано з’являючись за Савиною спиною. — Вони вже тут! Я так і знала, що коли-небудь ти їх приведеш!»
«Я їх не кликав. Вони самі прийшли. Мамочко, тільки нікуди не дзвони! Я тебе дуже прошу… Вони підуть…»
«Як вони підуть, коли ти їх годуєш? Геть звідси, геть!»
Мати хапає мітлу і шпурляє нею в ласків. Ті з підібганими хвостами тікають до хвіртки.
Сава заплющує очі й на мить втрачає свідомість. Коли він опритомнює, йому здається, ніби він уже не той Сава, яким був досі. І він починає плакати від жалю, що це справді так. А мати думає, що він плаче від страху.
Вони якось забувають про епідемію. Наступного дня зоопарк зачинено на карантин. На ласків влаштовують облави.
Через тиждень Сава залишається сам. Мати захворіла на цю страшну хворобу. Хлопець сидить надворі, на сходах, бо весь будинок просмердівся дезинфекцією. В лікарню йому приходити не можна. Сава просто сидить і думає, що, якби мама не прогнала ласків, вона б не захворіла. І, якби він не дав їм цукерки, ласки не пішли б за ним. І якби не погладив. Значить, винен він. А якщо мама помре, то його вина стане ще більшою. А якщо видужає, то, напевно, залишить його назовсім.
…І ось вони другий рік уже тут. Сава розгинає спину. Руки у нього в землі. Скоро зайде сонце. Треба загнати курчат. Вони ще не навчились знаходити свій хлівець і засинають де-небудь, якщо їх вчасно не половити.
…Сава працював на плодоягідній плантації, будівництві, був поливальником вулиць, помічником столяра і помічником аптекаря. Утримував себе й матір, котра нічого не потребувала й казала в розмовах: «Щоб зберегти гідність, треба від усього відмовитись».
А проте вона не відмовлялась від Сави. Своїми кволими руками ця жінка не могла розірвати кровні зв’язки, що єднали їх. Син купував їжу, одяг для неї й для себе, навчився економити — не купував книжок, а відвідував бібліотеку.
Він виріс, став дужим, і ніяка робота не була для нього важкою. Може, тому він так часто міняв місце роботи, наче відчував, що колись різні вміння стануть йому в пригоді.
Комплексу неповноцінності Сава майже позбавився, бо працював з такими простими людьми, котрим було приємно повідомити: «Зі мною працює Сава». Вони не раз кликали його перехилити з ними чарчину. Сава не відмовлявся, хоча вина не любив.
Мати майже не виходила. Сава придбав у кредит відеон, і вона могла спілкуватися з усім світом. До того ж у неї завелись дві подруги: підсліпуваті, завжди голодні бабусі, які іноді залишали Саву без вечері й сніданку.
Саві було вже двадцять років, а він лишався дитиною: не мав ніяких мрій і бажань, доки жив з матір’ю, і навіть думати не хотів про неминучу й швидку розлуку, хоча й бачив, що мати хвора. Робив свою роботу, доглядав матір, дім, садок з невеликим городом і кілька курей. Аж світився радістю від найменшої приємної дрібниці: якесь велике яйце, розквітла пишна квітка, цікава книжка. Він міг би на цьому протриматись усе життя, нічого не втрачаючи і не здобуваючи.
Щодо дівчат Сава знав, що жодна з них не погодиться стати його дружиною, бо не захоче мати від нього дітей. Сава аж трусився, коли бачив маленьких дітей, а особливо коли вдавалося з ними побалакати. Хлопець розповідав їм про небачених звірів, малював їх на піску або на папері. З товаришами по роботі він не міг про це говорити. Крихітне дитяче рученя, просвічене сонцем, викликало в нього шалений захват. Нічого прекраснішого він не знав.
Втім, іноді наставали часи, коли його не влаштовувало навіть дитяче товариство. Сава ставав мовчазним і дратівливим. Він або ховався десь у лісі, або йшов спати. Але нерухомість не допомагала. Сава почував у собі нуртування хижих, темних сил. Немовби повертався давній острах, що колись він обросте шерстю і перетвориться на тварину. Тільки тепер чомусь здавалося, наче це трапиться на очах людей. Він боявся їхнього жаху. «Я сам знаю, чого я зараз хочу, — думав він. — Щось повинно трапитись, добре або погане. Інакше чому мені сняться такі дивні сни, про які не хочеться навіть згадувати?» Він схоплювався, міряв з кутка в куток кімнату, що видавалась йому тісною. Вибігав надвір, задирав голову, дивлячись на зірки, доки на душі ставало холодно й порожньо. Вертався до кімнати, брав книжку, але й вона не могла погамувати його неспокою.