Айзек Азімов
Спочатку все складалося, як у мрії. Ні про що не треба було домовлятися. Ніщо мене не обходило. Я просто спостерігав, як усе йшло само собою… Мабуть, саме тоді мені слід було відчути близьку катастрофу.
Почалося з мого звичайного місячного байдикування у перерві між справами. Місяць туди, місяць сюди є законною нормою роботи Служби Галактики. Я прибув у Марспорт, де звичайно зупинявся на три дні перед коротким космострибком на Землю.
Хільда, благослови її господь, — люба жіночка, найлюбіша в світі, мала б чекати на мене, і ми удвох тихо, спокійно провели б якусь часинку — маленька мила інтерлюдія для нас обох. Одна невигода: Марспорт був найгамірніше місце у всій Системі, і маленька мила інтерлюдія не зовсім в’язалася з ним. Гай-гай, тільки як це розтлумачиш Хільді?
Але цього разу моя теща, благослови господь (за компанію) і її, занедужала якраз за два дні до того, як я прибував у Марспорт, і вночі перед посадкою я отримав космограму від Хільди, мовляв, вона залишається на Землі з мамою і цього єдиного разу не зустріне мене.
Я відстукав відповідь, де висловив свої співчуття та любов і щире занепокоєння здоров’ям її матусі, а коли сів, то маєш тобі…
Але поки що ця вся ситуація була нічим, ви ж розумієте. Сама рамка без картини, жіночий силует. Ще слід було оживити рамку лініями і барвами, а силует — душею і плоттю.
Отже, я подзвонив до Флори (Флора — з деяких рідкісних епізодів у минулому) і для цього скористався відеокабіною… Чхати на витрати, повний вперед! Я закладався сам з собою десять до одного, що її немає вдома, що вона заклопотана справами, а відеофон на ремонті, навіть, що вона померла.
Але вона була вдома, відеофон справний, і, присягаюся Великою Галактикою, до небіжчиці їй було далекувато.
Вигляд у неї був кращий, ніж будь-коли. Ні час, як хтось там сказав, ні звичаї не владні зашкодити її привабі.
Чи зраділа вона, побачивши мене?
— Максе! Скільки літ! — заверещала вона.
— Знаю, Флоро, але ось я, коли до тебе можна. Чому? Я у Марспорті без Хільди.
— Як чудесно! — знову вискнула вона. — Тоді заходь.
Я витріщився з подиву. Аж не вірилося.
— Ти маєш на увазі, що у тебе є час? — Слід вам знати, що до Флори ніколи не можна було приступитися без цілої купи застережень. Такою вже була вона знаменитістю.
— А! Є там якась дрібна гостина, Максе, та я залагоджу. Ти давай заходь.
— Зайду, — сказав я щасливо.
Флора була з тих дівчат… Гаразд, скажу вам, що її помешкання було під марсіанською гравітацією — 0,4 від земної. Пристрої для компенсації псевдотяжіння Марспорта коштували, звичайно, немало, але якщо ви коли-небудь тримали на руках дівчину при 0,4 g, то вам не потрібно пояснювати. Якщо ні, то пояснення вам ні до чого. І мені вас шкода.
Це все одно що балаканина про плавання на хмарах.
Я вимкнув зв’язок, і лише перспектива побачити все у плоті могла примусити мене погасити зображення так поспішливо. Лише на крок відійшов від кабіни.
І якраз тоді, точнісінько тоді, в ту секунду і в ту мить на мене війнув перший подих катастрофи.
Першим подихом була лисина того паскуди Рога Крінтона з Марсіанських служб, яка сяяла над пикою з вицвілими синіми очима, пожовклою шкірою і збляклими рудими вусами. Мені не спало на думку стати на всі чотири і товкти чолом до бруківки, бо моя відпустка розпочалася в момент виходу з космічного корабля.
Тому я, лише з природної ґречності, привітався:
— Чого тобі? І я поспішаю. У мене побачення.
— У тебе побачення зі мною, — відповів він. — Я чекав на тебе біля вантажної платформи.
— Я тебе не бачив…
Такий він є, бачите, крутився, мабуть, як дзиґа, стоячи біля вантажної платформи, бо я проходив повз платформу, як комета Галлея крізь сонячну корону.
— Гаразд, — сказав я. — Що там у тебе?
— Маю маленьку справу для тебе.
— У мене місяць відпустки, приятелю, — засміявся я.
— Тривога червоного ступеня готовності, приятелю, — повідомив він.
А це означало — жодної відпустки, ось так. Повірити в це я не міг. Тому сказав:
— Чудесно, Рогу. Май совість. У мене самого тривога вищої готовності.
— Не витримує порівняння.
— Рогу! — залементував я. — Ти не можеш пошукати когось іншого? Будь-кого іншого?
— Ти єдиний на Марсі агент класу А.
— Тоді звернись на Землю. У них тих агентів, як мікробатарей.
— Треба впоратися до одинадцятої вечора. В чому річ? У тебе трьох годин не знайдеться?
Я схопився за голову. Звідки йому було знати?
— Дай мені подзвонити, — сказав я, — добре?
Зайшов назад у кабіну, визвірився на нього і відрубав:
— Приватна розмова!
Флора знову засяяла на екрані, як міраж на астероїді.
— Щось лихого, Максе? — запитала вона. — Не кажи, що в тебе не клеїться. Я вже відмовила іншим гостям.
— Флоро, кицю, — почав я, — я прийду. Я обов’язково прийду. Але тут дещо стряслося.
Ображеним тоном вона поставила цілком природне запитання, але я заперечив:
— Ні! Ніякої іншої дівчини. В одному місті з тобою інших дівчат не існує. Жінота — ще можливо. Але не дівчата. Кицю! Серденько моє! (Мною опанувало нестримне поривання, але ж не личить дорослому чоловікові обіймати відеоекран). — Це по роботі. Трішечки почекай. Я недовго.
— Гаразд, — вимовила вона, але тон її виказував так мало того самого “гаразд”, що мене кинуло в жар.
Я вийшов з кабіни і запитав:
— Ну, Рогу, що там за кашу ти заварив для мене?
Ми зайшли в космодромний бар і сіли в ізольованому кабінеті.
— “Гігант Антареса”, — розпочав Рог, — прибуває з Сіріуса рівно за тридцять хвилин, о двадцятій годині місцевого часу.
— Зрозумів.
— Серед пасажирів з нього зійдуть троє чоловіків, які чекатимуть на приліт з Землі “Космоїда”, що прибуде об 11.00, а через деякий час стартує на Капеллу. Ця трійця сідає в “Космоїд” і опиняється поза межами нашої юрисдикції.
— Отже?
— Отже, між 8.00 та 11.00 вони сидітимуть у спеціальному залі чекання, а ти будеш з ними. Для тебе маю тримірні зображення кожного з них, так що знатимеш, хто з них який і хто є хто. Тобі треба між 8.00 та 11.00 визначити, хто з них везе контрабанду.
— Що за контрабанду?
— Щонайгіршу. Модифікат космоліну.
— Модифікований космолін?
Рог поклав мене на обидві лопатки. Я знав, що таке космолін. Якщо вам доводилося робити космічні стрибки, то ви також знаєте. А коли ви чистий землянин, то суть, коротко, така: кожному потрібен космолін під час першої космічної подорожі, майже кожен потребує його для першого десятка подорожей, багато хто не може обійтися без нього кожної подорожі. Без нього — запаморочення від відчуття вільного падіння, зойки жаху, напівхронічні психози.
Космолін все це усуває, ніхто ні на що не зважає. Він не викликає призвичаєності, не дає побічних ускладнень. Космолін ідеальний, достатній і незамінний. Якщо бере сумнів — вживайте космолін.
— Саме так, — підтвердив Рог, — модифікований космолін дуже простим методом в будь-чиєму підвалі можна хімічно перетворити у наркотик, який хапає намертво і викликає безнадійну потребу з першого разу. Він належить до розряду найбільш небезпечних відомих нам алкалоїдів.
— І ми якраз тепер про це довідалися?
— Ні. Служба знає вже кілька років. А поширенню ми запобігали, знищуючи всі відкриття в зародку. Одначе тепер зайшло задалеко.
— Яким чином?
— Один з тих, хто робить пересадку на космодромі, везе на собі пробу модифікованого космоліну. Хіміки в системі Капелли, яка не належить до Федерації, проаналізувавши космолін, знайдуть способи промислового синтезу. А тоді доведеться боротися з найбільшою наркотичною загрозою, яка будь-коли існувала, або ж покласти край справі, заборонивши першопричину.
— Тобто космолін?
— Правильно. А якщо ми заборонимо космолін, то завдамо шкоди космічним подорожам.
Я вирішив брати вола за роги:
— Так хто з трьох везе його?
Рог в’їдливо посміхнувся.
— Коли б ми знали, то навіщо б ти здався? Викрити одного з трьох маєш ти.
— Ти відкликаєш мене для жалюгідного обшуку?
— Зачепиш не того, то зріжуть чуба по голосові зв’язки. Кожен з трьох — велике цабе на своїй планеті. Один з них Едвард Гарпонастер, другий — Жоакін Ліпскі, а третій — Андіамо Ферруччі. Ну як?
Рог мав рацію. Я чував про кожного з них. Сподіваюся, що ви також мали нагоду. І жодного, як ви уже збагнули, не торкнись без доказу наперед.
— Чи комусь із них кортить вплутуватися в таку брудну справу?
— Тут пахне мільярдами, — сказав Рог, — а це означає, що будь-хто з трьох вплутається. А один таки вліз, як з’ясував Джек Яструб перед тим, як його вбили…
— Джека Яструба вбито? — На хвилину я забув про наркотичну загрозу Галактиці. На хвилину я майже забув про Флору.
— Так, і не без участі котрогось із трійки. А тепер ти встановиш, котрого саме. Візьмеш потрібного до 11.00, то матимеш просування по службі, підвищення платні, відплату за бідолашного Джека Яструба і порятунок Галактики. Візьмеш не того — створиться паскудне міжзоряне становище, тебе вишпурнуть за вухо і внесуть у всі чорні списки звідси до Антареса і в зворотному напрямку.
— А якщо не викрию жодного? — запитав я.
— Що торкається Служби, то це прирівнюється до викриття не того, що слід.
— Тобто мені треба когось викрити, але тільки безпомилково, інакше мене нагородять власною головою.
— Тонко пошаткованою. Ти починаєш мене розуміти, Максе.
За все своє не таке вже й коротке життя потворний Рог Крінтон не здавався мені потворнішим. Єдиною моєю втіхою під час споглядання його була думка про те, що він одружений і цілий рік невідлучно живе із своєю дружиною в Марспорті. Так йому і треба. Може, я надто жорстокий до нього, але він таки заслужив на це.
Як тільки Рог зник з очей, я швиденько з’єднався з Флорою.
— Ну? — запитала вона.
— Кицюню, серденько, — почав я, — є ще деякі дрібниці, про які не можу казати, але мушу залагодити, віриш? Тепер клади трубку, я все повинен владнати, навіть якби мені довелося плисти Великим Каналом аж до Льодової Шапки у самому спідньому, віриш? Навіть якби я мав видряпати Фобос із неба. Навіть якби я мусив розчленувати себе на кавалки і переслати бандеролями.
— Пхе, — сказала вона, — якби я знала, що мені доведеться чекати…
Мною тіпнуло. Вона була не з тих, кого брала поезія. У житті вона була практична особа… Але, врешті-решт, якщо йшлося про дрейф при малій гравітації у морі ясминових ароматів із Флорою, то ставлення до поезії не з тих критеріїв, які я вважав би найобов’язковішими.
— Клади трубку, Флоро, — сказав я поквапливо. — Я швиденько. Потім усе тобі відшкодую.
Звісно, я відчував себе роздратованим, але трясця мене аж ніяк ще не брала. Не встиг Рог відійти, а я вже точно вирахував, як мені відокремити винуватця від решти.
Це було легко. Слід би покликати Рога і сказати йому, але ніякий закон не забороняє мати насолоду від пива і кисень у повітрі. Все триватиме п’ять хвилин, і я подамся до Флори, може, з невеличким запізненням, але з просуванням, підвищенням і слинявими поцілунками від Служби в обидві щоки.
Справа, бачите, така. Великі промисловці не часто вештаються у космосі, вони користуються трансвідеозв’язком. Коли ж летять на якусь ультрависоку міжзоряну конференцію, як, мабуть, ця трійка, то вживають космолін. З одного боку, у них за душею не так багато польотів, щоб ризикнути без нього. З другого — космолін дороге задоволення, а промисловці ласі на те, що дороге. Я їхню психіку знаю.
Але все це стосується лише двох. Той, що везе контрабанду, хоч би там як, не може ризикувати космоліном — навіть, щоб порятуватися від морської хвороби. Під дією космоліну він може викинути наркотик, або ж віддати його, або ж розпатякувати про нього. Він змушений тримати себе під контролем.
Все так просто! Отже, я чекав.
“Гігант Антареса” прибув за графіком, а я чекав, напруживши м’язи ніг, щоб негайно стартувати, як тільки схоплю за комір навантаженого наркотиком пацюка-вбивцю і побажаю щасливої дороги двом визначним капітанам індустрії.
Першим привели Ліпскі. У нього були товсті червоні губи, округле воло, дуже чорні брови і шпакувате волосся. Він глянув на мене і сів. Він був під космоліном.
— Добрий вечір, сер! — привітався я.
Він сонним голосом відповів:
— Серйолізи Панами сердець у три чверті часу за горня кавості мови.
Космолін, жодних сумнівів. Клавіші у людській свідомості позіскакували з пружин. Кожен склад викликає наступний у довільній асоціації.
Наступним зайшов Андіамо Ферруччі. Чорні вуса, намащені кремом і довгі, смаглява шкіра, подзьобане віспою обличчя. Він сів у фотель навпроти нас.
— Приємний політ? — запитав я.
— Літ у світ фантастик годив години цвірком птаха, — сказав він.
— Хата мудрому замовити у всі краї, — сказав Ліпскі.
Я посміхнувся. Отже, залишається тільки Гарпонастер. Ретельно прикритий долонею голкостріл і магнітні наручники я тримав напоготові, щоб схопити його.
І тоді зайшов Гарпонастер. Худезний, обтягнутий шкірою, майже лисий і трохи молодший, ніж здавався у тримірному зображенні.
І він був накосмолінений по самі зябра.
— А щоб йому! — вирвалося в мене.
— Мудрі, — підхопив Гарпонастер, — зауваги доостанку я бачив вам казало так.
— Такси насіву, — продовжив Ферруччі, — по території теорії простує шляхом соловейка.
— Касти лордів, — закінчив Ліпскі, — скоком понг кулі.
Я переводив погляд з одного на іншого, поки нісенітниці звучали все коротшими й коротшими періодами, а потім — тиша.
Я збагнув ситуацію. Один з них прикидався. Він усе обмізкував наперед і вирахував, що відмова від космоліну неодмінно видасть його з головою. Тому він, мабуть, підкупив службовця, щоб той впорснув йому фізіологічний розчин, або ж викрутився якимось іншим робом.
Один з них мусить удавати. Зрештою, це й не так важко. Гумористи в субефірних передачах частенько виступають з космоліновими скетчами. Вам їх доводилося чувати.
Я дивився на них, і тут мене вперше штрикнуло в основу черепа, що повинно було означати: а коли ти не виявиш того, що треба?
Була 8.30, і слід би вже подумати про свою роботу, свою репутацію і про свою голову, яка починала менш упевнено триматися на в’язах. Але ці роздуми я відклав на пізніше, а подумав про Флору. Цілу вічність вона не чекатиме. Власне кажучи, не було гарантій, що вона чекатиме і півгодини.
Мій мозок запрацював. Чи зможе той, що придурюється, витримати довільну асоціацію, якщо його злегка підштовхнути на слизьке?
— Обзавівся кулінар котиком, — сказав я так, щоб в кінці речення найвиразніше прозвучало “наркотик”.
— Котики з-під тіста, — прореагував Ліпскі, — ре мі фа соль порятувати.
— Вати і вовни із звичної печі дещо зерність як гормонізони щоки і сяєво леза, — підхопив Ферруччі.
— Замети вітром чи снігу намагають по чотири і ефевезія відчутно шкандибає, — продовжив Гарпонастер.
— Баєчки і доріжки, — вимовив Ліпскі.
— Ріжкиманно, — додав Ферруччі.
— Аномація, — сказав Гарпонастер.
Ще кілька дурниць, і всі вони видихнулися.
Я зробив ще одну спробу, не забуваючи про обережність. Пізніше їм пригадається все, що я казав, тому сказане повинно бути невинним.
— З біса добра космолінія, — сказав я.
— Лінія і тигри через собак прерій гавкають галузомудро, — відповів Ферручі.
Я урвав його, дивлячись на Гарпонастера:
— З біса добра космолінія.
— Лінія ложа і скласти мале чорне вівчарство на того одягу досконалого дня.
Я знов урвав, утупившись очима у Ліпскі:
— Хороша космолінія.
— Лінеарно гаряча кава не будетиме однако на вами і подвоїть ставки на картоплю і п’яти.