— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?
— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.
— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.
— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.
Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитись, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом.
Але Айт уже не слухав тоскної переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.
Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як добути акцію для власного порятунку…
Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.
У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»
Айт заплющив очі і натиснув на гашетку.
Минула секунда, друга… Пострілу не було.
Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля? Не судилось? Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.
…А з далекого-далекого лунали тоскні голоси:
— Мені п'ять акцій…
— Мені три…
Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.
Серед вовків
На канапі лежить старий зморшкуватий чоловік. Голова в нього лиса, мов коліно. Чоловік дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку.
Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем…
Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Все навколо стало тоскним і безперспективним. А власне життя — нікому не потрібним, зайвим.
В ту мить, коли Айт досягнув своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, але лишаться двісті наймудріших, лишиться поліція і військо, лишиться Уранія. І ті три тисячі триста атомних і водневих бомб, що стоять на стартових злагодах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ не завтра, так післязавтра.
Можна забити ватажка зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить інший. Забити всіх — не вистачить сили. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це і є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.
Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, витяг обойму. Десять жовтих циліндриків — десять смертей.
Айт загнав у ствол патрон, приставив пістолет до скроні. Згадалось Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Одинак може погубити мільйони. Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він уже не зуміє. Тож загинь, друже Айт! Ти збочив з вірного шляху.
Айт натиснув на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.
«А, то знову — доля?!» — Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…
Той самісінький результат.
«Постривай, постривай!.. — Айт схопив ніж і почав копирсатися в патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»
Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:
— Який ти дурний, друже Айт! Який ти тільки дурний! «Доля!» «Судилося!» Тьху!
Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.
Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.
«Присягаюсь! — промовляв він у думці. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»
Смерть була справді близькою. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.
Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!
«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним смішком Псойса. — Прошу, панове наймудріші! Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»
Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.
«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна Царице краси!»
Він гадав, що з Мей покінчено назавжди. Але новий Айт, той, що вижив після духовного самогубства, чіплявся за світлі спогади минулого.
«Може, Мей зовсім не винна? Може, і вона опинилася тут тільки для того, щоб помститись Кейз-Олу? І, може, це вона замінила набої в пістолеті Псойса та підкреслила рядки в його «Книзі Святого Закону»?»
Айт уже не припускав, що тільки йому одному належить право помститися Кейз-Олу, і хотів би виправдати ту, яку, незважаючи ні на що, любив гіркою, зненависною любов'ю. Проте все говорило проти неї.
«Хто ж тоді отой незнайомий друг чи ворог? — заклопотано думав Айт. — Може, Свайн?»
Це припущення було вірогідніше. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду наймудріших.
— Гаразд… Випробуємо… — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натиснув кнопку з написом «Свайн».
Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.
— Заходь! — проскрипів Айт.
Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.
— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.
— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натиснув на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!
«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»
А вголос сказав з глузливою інтонацією:
— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?
— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.
— Це ти підкреслив рядки в «Книзі Святого Закону»?
— Які, пане Псойс?! — Свайн кинувся до стола.
— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.
Свайн випростався. Його очі зловтішно блиснули:
— Стріляйте, пане Псойс! Стріляйте у незрадливого слугу! Бог бачить мою невинність, він збереже мене!
«Ага, збереже! — Айт ледве стримував переможну посмішку. — Ти пробалакався, підступний лис!»
Він вже одкрив рота, щоб заявити, що замінив патрони в пістолеті, коли це раптом Свайн глузливо засміявся і, незважаючи на зброю, пішов до стола і сів проти Айта.
— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.
Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:
— Чого тобі треба, Свайн? Ти хочеш, щоб…
— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…
Що загине? Чому загине?
В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобґрунтованішим буде коротке заперечення.
— Ні! — сердито сказав Айт.
— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!
«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.
— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.
— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!
Айт рвучко простягнув руку.
— Дайте!
— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.
Аж тепер, мабуть, Свайн сказав усе. І сказане повинно було мати неабияку силу, бо цей мерзотник зовсім знахабнів.
— Так, Псойс, непогану ти тоді встругнув штуку! То була справжня Цариця краси, не те що нинішні вертихвістки!
Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найсокровенніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.
Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої краси, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.
— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!
Що ж, фотографія була справді красномовною і недвозначно характеризувала взаємини сфотографованих.
— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але зловтіха Свайна мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!
— Ні, це ти мерзотник, Псойс! — аж засичав Свайн. — Я міг би погубити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!
«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.
Невідомо, як викрутився б Айт, коли б, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.
— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!
Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.
Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.
Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом Цариць краси стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син? І чого прагне Свайн?
У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.
Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.
«Середньовіччя… — тоскно подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».
Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.
З такою тоскною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.
То плакала Мей.
Самі собою стиснулись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза Цариці краси вплинула на нього, немов відро холодної води.
— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?
Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.
— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, правда ж?
Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись в куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його устах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає Царицю краси.
— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…
— Честь?!. Любов?!. — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою честь і любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток за право володіти вами, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.
— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?!. Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами «місіс Кейз»!
— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях ненависть і гнів, тільки заповзла в серце жаліслива зневага.
Що ж — у кожного своя мета.
— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви не оригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.
Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість Цариця краси. А та — мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках, тоскно капали на шумовиння білої сукні.
«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»
Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям Цариці краси спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.
— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!
Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:
— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!
Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.
Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє видерти в неї любов силоміць.
— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.
Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до столу і клацнув вимикачем.
Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася Цариця краси.
Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, вона закрила обличчя руками й застогнала.
— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!
«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»
Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.
Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.
Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому з'являлись слова. Айт мимоволі читав їх уголос:
— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.
Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.
— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.
Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.
Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.
— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?