Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.
І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.
Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку зі сніданком і підійшов ближче.
— Міс, дозвольте вас привітати з десятиліттям!
— Спасибі, Псойс, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.
— Міс, дозвольте запитати…
— Запитуй, Псойс.
— Ви знали… юнака на ім'я Айт?
Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.
— Знала, Псойс. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.
— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.
— Давай, Псойс… — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?
— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.
— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.
І все. Жодної зацікавленості долею Айта, жодної зміни виразу очей.
Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?
Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили мільйони Кейз-Ола?
Серце вірило в перше.
Друзі й вороги
Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.
Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.
Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.
Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! Тож хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова — «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-Пірат почав з незначного — з пограбування власного дядька. Отже, крадь, грабуй, убивай! А коли не вдасться і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!
…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на шаленство вогнів рідного міста.
Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку. Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради наймудріших.
Коли було б кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, яка зафіксувала змову купки проти людства.
Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти сто п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка не загине навіть тоді, коли загине більшість її членів.
Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі — не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки в тому разі, коли він відчуває підтримку однодумців.
Саме цієї підтримки Айтові бракує. Та ниточка, яка обірвалась десять днів тому, була для нього значно більшим, аніж здавалося. Через Лайн-Еу вона тяглась до Братства — могутньої таємної організації, що здатна допомогти одинакові здійснити його самовідданий задум.
Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді Братство не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення наймудріших.
Айт шукає спільників і не знаходить їх. Він усе ще тримається за Братство Синів Двох Сонць, хоч десь у підсвідомості давно ворушиться думка про те, що й ця терористична організація — зовсім не те, що потрібно. Ні, це не борці за світле майбутнє, а просто завидющі й зажерливі, які об'єдналися у зграю, щоб розтерзати хижаків сильніших, аніж вони.
Айт знає, що десь поруч нього є однодумці, а стежки до них не може знайти. Мей… Усі спроби порозумітися з нею наштовхуються на стіну холодної байдужості, вірогідної брехні. Отже, доведеться піти на максимальний риск, бо дальше загаяння — неприпустиме.
Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася Зоря Кейз-Ола. Це вже не надгризений бублик, а бездоганне коліщатко, облямоване яскравими прожекторами. Ще кілька днів — і закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!
Айт зітхнув, простягнув руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?
З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — тихий голос:
— «Сину», «Сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «Сину»! Ввімкнись хоч на секунду!
Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.
— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «Мати». Вір мені, «Сину»! Я — «Мати». Я маю передати тобі заповіт «Батька». Вір мені, «Сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека, «Сину»!
Голос тремтів, уривався. Певно, жінка вже втратила надію одержати відповідь.
— Я викликаю тебе тричі на добу, «Сину»: о нульовій, сороковій і шістдесятій годині. Якщо ти мене чуєш, відповідай.
Мовчить Айт. «Не відгукуйтесь ні на чий голос», — сказав свого часу професор Лайн-Еу. В Айта все викликає підозру: і те, що «Мати» з'явилась без жодного попередження, і те, що вона не знає домовленого часу зв'язку. Але голос такий щирий. Мимохіть хочеться вірити, що він належить не ворогові, а другові, якого так бракує.
— «Сину», ввімкнись хоч на секунду… Коліщатко — загинуло. Потрібне ще одне, дуже потрібне!.. Вір мені, «Сину»!
Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.
Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:
— Чую, «Сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили коліщатко. На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «Сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.
Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.
Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — Братство. Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.
З'явилися нові вороги і нові друзі. Незнайома дівчина підхопила ту ниточку, яку впустив Лайн-Еу. Щасти тобі!..
Лють розросталась, тоскнота минала. Небезпека не лякала Айта, навпаки, мобілізувала, надавала йому рішучості. Боротьба вступила в гостру фазу. Ну що ж, хай буде так.
Айт поніс Кейз-Олу перший сніданок. Трильйонер глянув на нього якось чудно — недовірливо й запитливо. Він ніби порівнював, зважував і не міг дійти певного висновку.
Айт витримав цей пронизливий погляд. Як і личило Псойсові, дужче зсутулився, тривожно заморгав повіками.
— Хто? — Кейз-Ол дістав з шухляди і поклав на стіл записку, в якій Айт одразу ж упізнав свого листа до Мей.
— Я…
— Чому?
— Він помирав і просив передати.
— Що ще доручив тобі зробити отой… — Кейз-Ол з підкресленою байдужістю зазирнув до записки, — отой, як його…
— Нічого.
— Гм… Дивно. А міс Мей скаржиться, що ти вже тричі в'язнув до неї з розповіддю про її колишнього коханця Айта.
Це була правда. І найстрашніше полягало в тому, що зрадницею стала сама Мей. Маючи доступ до всіх звукозаписувальних злагод, Айт після кожної розмови перевіряв усі прилади і знав, що підслухування неможливе.
— Він закляв мене моїм життям розповісти міс усе.
— Гм… Не впізнаю тебе, не впізнаю… — Кейз-Ол хитнув головою, задумливо почухав підборіддя, витяг і поклав на стіл круглу металеву коробочку. — А це?
Коли б не попередження незнайомої «Матері», Айт, мабуть, не втримався б в оцю мить. Перед ним лежала котушка з магнітофонним записом Наради. Братство не тільки відцуралось свого агента, а й зрадило його!
І все ж в Айта вистачило сили волі зіграти найщиріше здивування. Щодо першого, мовляв, винний — каюсь. А оцієї котушки — і в очі не бачив!
— Падлюки! — Кейз-Ол, вже не стримуючи себе, шпурнув коробочку геть і взяв Айта за комір. — Ти, старий дурень, став сліпим, глухим… і доброчесним, як п'яний піп! Свайн був не один. Спільники лишилися! Чуєш? Знайти!
— Знайду… знайду… — злякано хитав головою Айт, а сам мало не реготав: аякже, діждешся!.. — Так, значить, це Свайн утнув таку штуку! Ну, подумайте ж, який мерзотник!
Щасливий збіг обставин допоміг Айтові уникнути провалу. Може, Братство не повідомило про хірургічний експеримент професора Лайн-Еу і не назвало свого агента на ім'я, а може, Кейз-Ол не повірив версії, схожій на байку, — в усякому разі, провина лягла на забитого Свайна. Але Айт уже добре знав Кейз-Ола: неясна підозра мучитиме його доти, доки не будуть розплутані всі ниточки.
І справді, Кейз-Ол їв неуважно. Потім і зовсім одсунув майже повну тарілку.
— А чому Свайн не спробував мене вбити, коли ти був у лікарні?
Айт винувато хитнув головою: звідки ж, мовляв, мені знати, ясновельможний?
— Так, він міг спробувати. Але не зробив цього. Чому? Їм потрібен був ти, бо… Гм, заповіт у малахітовому сейфі… Цифровий замок, секрет якого відомий тільки тобі… — Кейз-Ол здивовано підвів брови, а потім примружив очі. Голос його пролунав вкрадливо. — Гадаю, ти не забув того числа, яке треба набрати на дисках? То принеси мені засургучований пакет. Нашого з тобою нащадка вже немає! Отже, знищимо й заповіт, так? Адже вмирати зарано!
В Айта похололо в грудях. Він підійшов до врізаного в стіну велетенського сейфа, на дверях якого біліли коліщатка з цифрами. Їх можна крутити як завгодно, але з мільйона мільйонів комбінацій тільки одне число ввімкне всі контакти одночасно і електромотори відтягнуть засувки з вольфрамової сталі. Шукати це число наосліп — марна річ. Цілого життя людини не вистачить, щоб перебрати всі можливі комбінації з шістнадцяти цифр. Посилатися на послаблення пам'яті після операції не можна: якщо Псойс це число знав, то забути його він міг би тільки тоді, коли б зовсім утратив розум. Якщо знав… А може, це завдання — провокаційне?
Протягом частки секунди доводилось вирішити, як поводитись.
— Слухаюсь, ясновельможний… — Айт відчув, що першу частину завдання розв'язано правильно, але це зовсім не полегшувало справи. І невідомо, як Айтові вдалося б викрутитись, коли б не пролунав уже знайомий мелодійний голос та не спалахнуло на телевізійному екрані зображення Мей.
— Йди… — незадоволено пробурчав Кейз-Ол. — Потім.
Понуривши голову, Айт вийшов. Він злостився, ревнував і зловтішався водночас, почуваючи себе незрівнянно вищим за Кейз-Ола. На мить закортіло припинити всю цю комедію. Але він вчасно стримався: не варто, рано. Зараз випала досить тривала передишка, бо через п'ять хвилин у містера почнеться нарада директорів компаній. Може, за цей час вдасться щось вигадати. А поки що треба приготуватися до найгіршого.
Айт дочекався, поки містер Кейз-Ол в супроводі комерційного радника зайшов у Залу Рожевих Мрій, і швидко попрямував до покоїв Мей.
Цариця краси свіжа, рум'яна після ванни, наспівуючи пісеньку, крутилась біля дзеркала. На Айта вона глянула здивовано.
— О, Псойс!.. Чому так рано?
Айт закляк на порозі. Він ніколи ще не бачив Мей такою красивою…
— Не рано, Мей… Пізніше буде пізно, — зовсім несподівано вирвалися слова.
— Що?! — Мей примружила повіки, посміхнулась презирливо. — Ти збожеволів!
— Ні, міс! — твердо відповів Айт. — Просто я хотів би сказати вам кілька слів, які можуть коштувати мені життя.
— Ну, що ж, сідай, Псойс! Я цікава, як усі жінки, і коли ти справді розповіси щось незвичайне, я подарую тобі твоє нахабство.
Вона вмостилася на канапі, підклавши кулачок під щоку. Знайома, люба поза! Саме так Мей сиділа, слухаючи розповідь про майбутні мандрівки в далекі зоряні світи, про нові незвичайні машини. Рідна, коли б ти знала, хто стоїть перед тобою!
— Міс, скажіть… скажіть, навіщо ви віддали листа ясновельможному?
— Оце й усе? — Мей підвелась і махнула рукою. — Йди.
— Ні, міс, це не все. Ту записку ви повинні були зберегти навіки, бо вона — остання. Інженер Айт помер на моїх очах.
Він промовив це і в ту ж мить мало не зойкнув: навіщо? Навіщо вирвалися дурні слова?! Мей досі жила пам'яттю про Айта. Кохання допомагало їй жити. Зруйнувати ілюзію було надто жорстоко, і він це зробив.
— Який ти мерзотник, Псойс… — Мей тріпнула головою і простягла руку до кнопки дзвоника. — Мені це набридло… Від сьогодні я не хочу тебе бачити.
— Постривайте, міс, постривайте! — Айт злякався, що Мей зараз піде, не вислухає до кінця. — Я говорю правду. Я говорю від імені Айта. Пам'ятаєте подорож до Синього водоспаду?.. Новорічна весняна ніч… Галявина, вкрита мохом… І ви сказали: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе…»
Він говорив і бачив: очі Мей розширюються, в них загоряється справжній страх. Вона схопилася рукою за горло, немов бажаючи втримати крик, що рвався з грудей.
— Ти — не Псойс… Ти… ти… — якась неймовірна, жахлива гадка пронизала її мозок, примусила здригнутись. — Говоріть… говоріть усе… Ви його закатували?
Воля Мей була зламана: дівчина не витримала і зрадила себе.
Туга, біль, сором сповнювали Айта. Але доводилося знову брехати, щоб пом'якшити вже висловлену раніше напівбрехню.
— Міс, я сказав вам неправду, бо така була його воля. Насправді він не загинув… Але він тяжко скалічений. Йому обпалило обличчя.
Вона вже трохи оволоділа собою. Стиснула руками скроні, поправила зачіску. Сказала сухо, вороже:
— Це — шантаж. Проте хай з вами розмовляє сам ясновельможний. На щастя, зафіксовано ваш кожен рух, кожен звук.
— Зафіксовано?.. — Айт нахмурився і таким неповторним айтівським жестом торкнувся пальцями чола, що Мей аж здригнулась. Але він цього не помітив. — Зафіксовано… Міс, я вимкнув усі мікрофони й телепередавачі. Однак заклинаю вас, не говоріть Кейз-Олу ні слова. На доказ того, що я не ворог вам, вимовлю ще одну фразу: «Я не дозволяю тобі цього, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе».
Та Мей вже повністю повернулася до своєї ролі гордовитої коханки Кейз-Ола, яка лише глузливою іронією сяк-так маскує свою зневагу до підлого лакузи.
— І я, як і личить впертій жінці, звичайно, відповіла: «Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!» Адже так, оракуле?